З історії телефонної мережі на Катеринославщині – Дніпропетровщині з 1880 до 1990-х рр.

Історична довідка.

Початкова історія телефонного зв’язку у Катеринославі пов’язана з ім’ям Павла Михайловича Голубицького (1845-1911 рр.), який вважається батьком російських телефонів. У 1884 р. катеринославський поліцмейстер І.С.Миклашевський запросив П.М.Голубицького до міста для улаштування телефонної мережі між поліцейськими частинами міста, розташованими на значній відстані від міського поліцейського управління. Ось виписка з книги винахідника щодо цієї події: «Узнав из газет и журналов, что телефоны системы Павла Михайловича Голубицкого, как не требующие батареи, а следовательно ремонта и специального ухода, вполне были бы применимы для устройства их в г.Екатеринославле с целью дать возможность городской полиции, разъединенной на большие пространства, вследствие географического положения города, – быстрых сношений, – я пригласил г.Голубицкого установить в Екатеринославле изобретенные им телефоны, состоящие из центрального бюро и семи отдельных станций, что и выполнено им вполне аккуратно и безусловно добросовестно, так что в настоящее время я наслаждаюсь возможностью быстрых сношений со всеми частями города, причем, не касаясь красоты и изящества всех доставленных аппаратов, передаваемая речь вполне ясная и громкая, дающая возможность отличать голос говорящего лица на самые отдаленные расстояния. Считаю приятным долгом засвидетельствовать о выше означенном и искренне 12. 08. 2002. Тираж 500. Друк. ЗАТ Вид-во “Поліграфіст” благодарить Павла Михайловича Голубицкого за то внимание, с которым он отнесся, вообще, к моему заказу, удовлетворив меня безупречно. Екатеринославский полицеймейстер И. Миклашевский.»
Налагоджена телефонна мережа поставила Катеринослав у розряд майже європейських міст.
Наступні відомості маємо про улаштування приватних телефонів у місті. Так, у звітах катеринославського губернатора до Міністра внутрішніх справ імперії, зустрічаємо наступні повідомлення:

• «1891 г. телефонная связь вновь устроена в г. Екатеринославе между домом и магазином купца Алексеенко на протяжении ¼ весты»;
• «1892 год. Телефонное сообщение вновь устроено в Екатеринославе между принадлежащем Мелитопольському купцу Борису Хохловкину домом и пивоваренным заводом, на протяжении 2 версты»;
• «1893 год. В г.Екатеринославе частным лицом устроено телефонное сообщение между принадлежащими ему двумя магазинами на протяжении 80 сажень».

Таким чином, на 1894 рік таких приватних і відомчих телефонів у Катеринославі було біля 60. Їх замовниками, власниками і користувачами були місцеві підприємці – купці, промисловці. Улаштування приватних телефонів відбувалося з дозволу Головного управління пошти і телеграфів.
Перша телефонна станція в Катеринославській губернії була побудована у 1885 році у Ростові-на-Дону (Ростовський повіт).
Друга половина 1880-х – 1890-ті роки в історії міста Катеринослава і Катеринославської губернії були роками справжнього розквіту важкої індустрії регіону. Стрімкий розвиток залізничного сполучення, гірничо-вугільної, металургійної, машинобудівної промисловості перетворив регіон в основну вугільно-металургійну базу країни. Багатолюдний і різнорідний за складом свого населення регіон потребував більш високого культурного рівня життя своїх мешканців. Ускладнювалися завдання місцевого управління, швидко розвивалося міське господарство і благоустрій. За таких умов потреба у відкритті в губернському місті урядової телефонної мережі постала гостро. Для обгрунтування необхідності і вигідності будівництва урядового телефонного зв’язку за рахунок казни у 1894 р. були виявлені і узяті на облік усі бажаючі користуватися міським телефоном. Серед них були особи, які вже мали приватні і відомчі телефони (губернатор, поліцейська частина, залізниця, Олександрівський (Брянський) завод), і 41 новий абонент з числа торгово-промислових підприємців, «для яких, – як обгрунтовував начальник поштово-телеграфного округу, – швидкий обмін відомостей є суттєвою необхідністю».
Будівництво телефонної мережі на 100 номерів із повітряними однодротовими лініями розпочалося в Катеринославі 19 серпня 1895 року. Станцію було вирішено облаштувати у невеликому флігелі, розташованому у дворі старої поштово-телеграфної контори (ліве крило сучасного поштамту). Лінії по місту (загальна довжина у 20 верст (1 верста – 1,06 км) велися на дубових п’яти і чотирьохсаженних стовпах, що фарбувались сірою олійною фарбою. Від станції лінії тяглися по обох боках проспекту до Соборної площі (тепер Жовтнева площа) і по одному (південному) боку до залізничного вокзалу і Брянського заводу. Освітлення станції здійснювалося двома гасовими лампами, що висіли і двома «стовповими». Станція мала один комутатор місцевої батареї системи Еріксон на 100 номерів із мікрофоном, ручним телефоном, сигнальними дзвінками, що коштувало 543 крб. У якості телефонів у абонентів були використані апарати фірми Еріксон (33 крб.). Електропостачання мікрофонів здійснювалося за рахунок установки у телефонів батарей елементів Лекланше.
Абонентна платня була встановлена у сумі 75 крб. на рік за апарат у районі 2-х верст від станції і до 15 крб. за кожну наступну версту лінії.
Через три місяці усі роботи по улаштуванню станції і лінії були завершені. 24 листопада 1895 р. начальник поштово-телеграфного округу телеграфував у Санкт-Петербург: «Сегодня 24 ноября, в память державной основательницы города Екатеринослава, открыта для общего пользования Екатеринославская телефонная сеть. Присоединено 45 абонентов. Всего подписалось 130 лиц и учреждений при 140 аппаратах». До кінця 1895 р. кількість абонентів міської станції досягла 101.
Таким чином, у 1895 р. в Катеринославі разом із ще 8 містом імперії було введено до експлуатації першу міську телефонну станцію (Феодосія, Катеринодар (тепер Краснодар), Батум, Маріуполь, Самара, Перм, Бердянськ, Покровськ). Цю дату підтверджує список перших міських телефонних станцій за період від 1882 по 1900 рік, наданий у книзі «75 лет Городской телефонной связи», яка вийшла у 1958 р. у видавництві «Связьиздат» (с.146).
Певний інтерес представляють дані обліку кількості телефонних розмов кожним абонентом, що відомі нам. Так, у грудні 1895 р. найбільш балакучими були: поліцейська частина – 2520 розмов, міське поліцейське управління – 1023, аптекарський магазин – 710, міський банк – 400, Парфентьєв, член Катеринославської міської управи – 527 та ін.
У наступні роки кількість абонентів збільшувалась. У 1898 р. їх було 324. Зростала і кількість бажаючих встановити телефонні апарати. У 1898 р. розробляється новий проект з метою збільшення пропускної можливості перших магістральних ліній, а у 1900 р. ведуться ремонтні роботи з поширення діючої телефонної мережі.
Перші телефонні апарати суттєво відрізнялися від сучасних – мікрофон і навушник (телефон) були єдиною будовою. Через це після фрази, що сказали, трубку треба було зараз же приставити до вуха, щоб почути голос на протилежному кінці дроту. Так як на початку багато хто забував про це, то біля перших апаратів вивішували оголошення: «Не слушайте ртом и не говорите ухом!».
З’єднання абонентів на перших телефонних станціях здійснювалося вручну, а робітниць стали називати «телефонними панянками». На посаду телефоністок приймали тільки жінок і обов’язково незаміжніх, «дабы лишние думы и заботы не приводили бы к ошибкам при соединении». Дівчат добирали високих на зріст, не нижче півметра, щоб сидячи перед комутатором, вони легко діставали до найбільш віддалених пристроїв. Робота це була дуже напруженою, причому ритм її постійно зростав (на кожну телефоністку у середньому приходилось 160-170 з’єднань на годину).
Міські довідники «Весь Екатеринослав» щорічно друкували на своїх сторінках «Условия пользования Екатеринославской телефонной сетью устаиваемой и эксплуатируемой Правительством», «Руководство к обращению с телефонным аппаратом», «Форма заявления желающего пользоваться телефоном».
Параграф № 1 «Условий» повідомляв: «Екатеринославская телефонная сеть устаивается для сношений между собой лиц и учреждений, находящихся как в черте Екатеринослава, так и в окрестностях его». «Условия» складаються з 23 параграфів, в яких докладно, до найменшої дрібниці, описуються умови користування телефоном у Катеринославі. Протягом 1904-1905 рр. під час будівництва нового приміщення Центральної поштово-телеграфної контори у Катеринославі на проспекті, невеликий старезний одноповерховий флігель, в якому знаходилася телефонна станція, був зруйнований. На його місці побудували двоповерховий будинок (зараз в цьому приміщенні розташована група механізації Головпоштамту).
Телефонна станція працювала цілодобово. У 1905 р. завідував телефонною мережею інженер-електрик титулярний радник Богданов Микола Васильович. Штат станції складався з одного механіка (М.О.Спірін), чотирьох доглядачів, двох поштово-телеграфних чиновників і дев’яти телефоністок (імена відомі). Телефони й усе необхідне для них постачало Акціонерне Товариство Російських електротехнічних заводів «Сименсъ и Гальские», представники Російського Товариства «Шуккерт и К◦», Катеринославське відділення.
Працівники телефонної станції відносилися дещо зверхньо до листонош. Пояснювалося це тим, що вони були пов’язані не з кіньми і тарантасами, як листоноші, а із сучасною у ті часи технікою.
Перший «Список абонентов Екатеринославской телефонной сети», що зберігається в музеї, відноситься до 1908 р. Він містить «Руководство к обращению с телефонными аппаратами» і список абонентів за алфавітом, за родом діяльності, за порядком номерів, усього 650 абонентів. Центральні телефонні станції мали Вокзал Катерининської залізниці (128 номерів) і Брянський рейкопрокатний завод (100 номерів).
Телефони мали 5 аптек, 9 банків, банківських контор та інші фінансові установи (Біржовий комітет, Банкірська контора І. Кофмана), 15 лікарень, пологових притулків, 32 лікарі, 2 акушерки, 56 магазинів, 12 військове відомство, 17 – міське і земське самоврядування, 27 губернське правління, 16 готелів, 59 – служба Катерининської залізниці, 5 – жандармське управління, 29 заводів, 8 фабрик, 7 млинів, 4 клуби і театр, 11 лісові пристані і склади, 4 нотаріуси, 17 присяжних повірених, 25 інженерів, 29 – поштово-телеграфне відомство, 13 поліція, 87 контор різного напрямку, 28 складів, 8 друкарень і редакцій газет, 14 страхові товариства, транспортні контори та інші агентства, 5 навчальні заклади.
У 1910 р. начальником телеграфної станції був колезький асесор Павло Тимофійович Тришкін, старшим механіком колезький асесор Олексій Іванович Лепко, молодшим механіком колезький асесор Йосип Семенович Мухін. У 1913 р. начальник і старший механік залишились ті ж особи, а молодших механіків нараховувалось п’ятеро. У 1913 р. діяла Міжміська телефонна станція, якою завідував Василь Карпович Гринченко, працювала і телефонна станція Катеринославського земства. Другий відомий «Список абонентов Екатеринославской правительственной телефонной сети» відноситься до 1913 р. У ньому крім «Условий пользования городской телефонной сетью» надруковані і «Правила пользования междугородным телефонным сообщением», телефонна станція якого знаходилась по вул. Харківській у будинку № 3.
Усі абоненти телефонної мережі розподілялися на дві категорії. До першої відносилися такі, будинки яких розташовані на відстані не більше як 2 версти від станції. До другої – особи, які мешкали на відстані більше 2 верст від станції. Абонентська плата першої категорії у 1903 р. складала 60 крб. на рік, а другої – 75 крб., причому плата вносилася наперед за півроку і рік (2 січня і 1 липня кожного року). На міжміському телефоні сплачували за розмови до 3-х хвилин від 15 коп. (Синельникове) до 1 крб. (Харків, Бахмут). У 1913 р. всього абонентів нараховувалося 1869, більшість яких – особисті власники. На цей час телефон було встановлено в музеї імені О.М.Поля, майже в усіх навчальних закладах, розташованих в центральній частині міста. Значно збільшився список і абонентів за родом діяльності: банки, фінансові заклади, лікарі і їх помічники, фельдшери. З’явились перші телефони у Духовному відомстві – у Духовній консисторії, архієрейському будинку, духовному училищі. Судове відомство отримало 22 номери. Але найбільше телефонів належало магазинам – майже 270 номерів. Центральні телефонні станції мали Катеринославське повітове земство, Новомосковське земство, Брянський завод і Вокзал.

В 1917 р. відбулися загальні збори катеринославської поштово-телеграфної контори та вузла зв’язку (з 1905 р. знаходився в будинку «Головпоштамт»), на яких був обраний профспілковий комітет у складі 15 осіб, згодом цей комітет отримав назву «Комітет 15-ти». В грудні 1917 р. вони прийняли спільну резолюцію на підтримку Центральної Ради і висловили негативне ставлення до більшовицького перевороту.
Олександра Михайлівна Тріандофілова в одному із своїх листів до колеги в 1969 р. згадувала: «в Екатеринославе с первых дней революции мне пришлось секретарствовать на больших собраниях наших связистов. А за связь тогда крепко воевали все партии – и уговаривали, и лучших ораторов присылали. Я, конечно, не стенографировала, а записывала смысл, тезисы речей. Бывало всяко… Один из старых кооператоров поразил меня тем, что ему аплодировали в разных местах зала, «перекатами», в разных местах речи. А когда я проанализировала запись, оказалось, что он умудрился угождать всем партиям – и эссерам, и меньшевикам, «самостийникам». Вот ему и откликались каждая из фракций на своем месте – таково было лицо наших «почтельработников» в первые дни революции: ноев ковчег!».
Губернський революційний комітет – коаліційний орган влади куди входили представники різних політичних партій, місцевого самоуправління, різних комітетів та спілок. Губернський революційний комітет (бюро) звернувся до громадян міста з проханням повідомляти про спроби контрреволюційних виступів по телефону № 101 черговому члену інформаційного бюро, створеному при Губревкомі.
В другій половині грудня 1917 р. про події в різних частинах міста під час збройного вирішення питання про владу між двома ворогуючими сторонами дізнавалися завдяки телефонному зв’язку. За спогадами ветеранів зв’язку Д.І.Бережного і А.Г.Артем‘єва, міська телефонна станція в кінці грудня працювала. 27 грудня 1917 р. вранці загін гайдамаків закріпився в будинку поштово-телеграфної контори (головпоштамт). З 27 на 28 грудня протягом усієї ночі (о 9-й, о 12-й , о 3-й , о 5-й год. ранку) гайдамаки передавали по телефону ультиматуми з вимогою здатися і роззброїтися. На чергову відмову більшовиків бій починався знову.
На протилежному боці проспекту, в колишньому будинку губернатора (тепер вул. Леніна, 14), де містилася Рада робітничих і солдатських депутатів, були позиції червоногвардійців. Біля телефону в цьому приміщенні завжди був черговий. Керуючий обороною будинку Ради, член президії Ради А.І. Новіков згадував: «Беру трубку – звонят с почты, спрашиваю, что нужно, мне отвечают гайдамаки: «Сдавайтесь, все равно разобьем, – хуже будет».
27 грудня завдяки телефонному зв’язку з будинком Ради викликають для підкріплення червоногвардійський загін заводів «Гантке» та «Сіріус» на чолі з командиром загону С.А. Кошелевим. 27 грудня о 1-й годині телефоном із будинку Думи викликають на переговори представників Військово-революційного штабу В.К.Аверіна, Грінбаума.
З встановленням радянської влади (29 грудня 1917 р.) комісаром телефонної станції у м. Катеринославі був призначений Н. Колибаєв (Комобоєв). В січні 1918 р. відбулися збори зв’язківців, які негативно відносилися до нових умов роботи під контролем Ради. На ці збори прибув голова Ради робітничих і солдатських депутатів Е.П. Квірінг, який заспокоїв робітників і відповів: «Совет будет контролировать лишь работу телеграфа и телефона. Почта будет работать обычным порядком». Службовці прийняли умови Ради, отримавши деякі гарантії…
3 квітня 1918 р. о 9 годині 40 хв. вечора станція Катеринослав була зайнята «україно-германцями», о 10-й годині 50 хв. комісар телефону покинув станцію, о 10-й годині 10 хв. міський голова В.І.Осипов дав розпорядження щоб усі телефони в міста працювали безперервно, як сповіщала газета «Мысль».
В Українській державі П.П.Скоропадського в м. Катеринославі всюди був розклеєний перелік злочинів, за скоєння яких цивільне населення краю каратиметься австро-угорськими судами: зберігання зброї без дозволу, пошкодження залізниць, державних телефонів, телеграфних стовпів. Органи місцевого самоврядування – повітові, волосні, земські управи отримували телефонограми з приводу зміни влади – переходу до ясновельможного пана гетьмана П.П.Скоропадського, забезпечення фуражем, продовольством австро-угорських та німецьких військ, не ушкодження телефонних ліній з притяганням до судової відповідальності винуватців, про проведення курсів українознавства для вчителів в м. Катеринославі з наданням грошової допомоги в розмірі 100-150 крб., про проведення агрономічних бесід, лекцій співробітниками агрономічного відділу, про кількість засіяних земель, про відкриття контори державного хлібного бюро для закупівлі та вивозу хліба.
З відновленням радянської влади (26 січня-10 травня 1019 р.) велика увага приділялась роботі катеринославського поштового-телеграфного управління та зв’язку. Чимала заслуга в тому, що катеринославські зв’язківці зуміли зберегти свій колектив боєздатним, належала начальникові контори зв’язку Сементковському і комісарові Рощину. Значну роль у цьому зіграв і відроджений «Комітет 15-ти». Активісти комітету піклувалися про надання допомоги нужденним, намагалися вирішувати багато технічних питань, організовували відновлення зруйнованих структур зв’язку.
«Комітет 15-ти», який підтримало керівництво Катеринославської контори зв’язку, прийняв єдино правильне рішення: приймати на традиційні чоловічі посади жінок. Саме тоді на роботу до служби зв’язку прийшло чимало дівчат, які проходили навчання прямо на робочих місцях.
На початку 1920 р. з остаточним встановленням радянської влади важливе значення мало проведення суботників та недільників для приведення міста в належний стан. Частина працівників контори зв’язку, як і інші мешканці міста, працювала на розчищенні залізничних колій, вантажного двору вокзалу, прибирали нечистоти, сміття на базарах, вулицях міста.

Телефонне господарство Катеринославщини під час імперіалістичної і громадянської війн прийшло в занепад. Навіть ремонтні роботи було припинено.
Планомірне відновлення телефонної мережі і станційного обладнання було відновлено лише в 1923 році. Перш за все були встановлені лінії: Кривий Ріг – Нікополь, Нікополь – Мелітополь, Запоріжжя – Оріхів, Новомосковськ – Павлоград. До цього залишилися діяти тільки дві лінії міжміського сполучення: Катеринослав – Харків, Катеринослав – Артемівськ (Бахмут). Вже на початок 1925 р. з Катеринослава можна було вести переговори через Харків з Курськом, Орлом, Москвою, Києвом, Полтавою, а через Артемівськ з Ростовом.
На цей період господарство губернського відділення об’єднаних телефонних підприємств, що знаходилося за адресою: просп. К. Маркса, 92 (будинок пошти) на чолі з управляючим М.Е. Мальчевим і заступником П.С.Солом’яним, нараховувало 7 окружних мереж, до яких входило 27 станцій з 1925 діючими телефонними апаратами, з яких 900 розміщувалися в Катеринославі. Для порівняння: в 1924 р. згідно з інформацією довідника Катеринославської міської телефонної мережі тільки 527 абонентів. Загальна довжина стовпів лінії рівнялася 2927 км, а дротів 8816 км., повітряного кабелю 30,8 км та підземного – 14,5 км. Плата за користування телефонами поділялася на три категорії. До першої входили телефони, що встановлені для особистого і родинного користування та осіб, що займалися професійною роботою удома. Ця категорія за рік оплачувала 65 крб. і 100 крб. До другої відносилися телефони, встановлені в державних установах і знаходилися на державному бюджеті, за них сплачували 75 крб., а телефони, що знаходилися на державних госпрозрахункових підприємствах, державних банках і кредитних установах, сплачували по 150 крб. За телефони, що були встановлені на приватних підприємствах, власник сплачував 200 крб. До третьої категорії відносилися телефони, що були встановлені в місцях громадського користування, це коштувало 200 крб. Відповідно до цього і такса за встановлення телефону була 10 крб., 20 крб. та 30 крб., згідно з категорією. Оплата за звичайні переговори за три хвилини залежала від відстані. Так, від 1до 25 верст – 18 коп., від 25 до 50 верст – 27 коп., від 50 до 100 верст – 48 коп., а від 100 і вище за кожні 50 верст по 18 коп. Термінові переговори сплачувалися в потрійному розмірі, а надтермінові – в дев’ятикратному.
В зв’язку з проведенням подальшого удосконалення адміністративно-територіального устрою в Україні (постанова ВУЦВК і СНК від 3 червня 1925 р.) Катеринославська губернія була скасована і на її території створено п’ять округів – Катеринославський (з 20 липня 1926 р. Дніпропетровський), Криворізький, Павлоградський, Запорізький, Мелітопольський, які підпорядковувалися безпосередньо центру.
На території Катеринославського округу телефонне сполучення мало у своєму складі Катеринославську міську телефонну мережу, Верхньодніпровську, Новомосковську, Кам’янську, а також Катеринославську станцію приміського і міжміського сполучення. На 1 грудня 1925 р. ємкість цих станцій становила: Катеринославська міська – 3000 абонентів, приміських і міжміських – 50 абонентів; Верхньодніпровська – 50 абонентів; Новомосковська – 85 абонентів; Кам’янська – 55 абонентів. Мережа приміського сполучення на території округа охоплювала 12 райвиконкомів та 43 сільради, однак до округу входили 14 районів – Верхньодніпровський, Діївський, Єлизавето-Кам’янський, Кам’янський, Карло-Марксівський, Криничеватівський, Лоцмано-Кам’янський, Могилівський, Новомосковський, Петриківський, Солонянський, Чаплинський, Котівський і Царичанський. Два останні були приєднані в другій половині 1925 р. з територій Красноградського та Полтавського округів, тому і не мали зв’язку з Катеринославом.
Одним із головних дефектів окружної телефонної мережі була погана чутність. Тому на 1926 р. було заплановано для покращення зв’язку (досягнення максимальної чутності) підвести одну пару дротів від Катеринослава до Новомосковська, від Новомосковська до Петриківки і від Катеринослава до Солоного, і відкриття в цих сільських пунктах телефонних підстанцій. А також запроектовано збудувати нові лінії для зв’язку Котівського і Царичанського райвиконкомів з Катеринославом і відкрити підстанції в с. Прядівка. Прийняті плани як скоріше потребували значних змін і це було пов’язане з розширенням території Катеринославського (з 20 липня 1926 р. Дніпропетровського) округу, до якого за постановою ВУЦВК з 26 липня 1926 р. була приєднана територія Павлоградського округу в складі одинадцяти районів: Близнюківського, Васильківського, Григорівського, Знаменівського, Лозовського, Межівського, Павлоградського, Петропавлівського, Перещепинського, Синельниківського, Юр’ївського. Загальна площа Дніпропетровського округу тепер становила 18438 кв. верст, а кількість мешканців досягла 1291858 осіб. Постало питання про зростання телефонної мережі. Ознайомившись зі звітом про виконання внесених виборцями доповнень до наказу Дніпропетровської міської ради ХІІ-го скликання дізнаємось, що на 1928 р. планується встановити телефонні будки в селищах міста – Фабрика, Шляхівка, Троїцьке, Слобідка та в Амур-Нижньодніпровському районі. Крім того в документі зазначалося, що встановлення телефонів у Кайдаках та Шляхівці знаходиться в стадії виконання, а для переустаткування телефонної мережі та її розширення міськрада асигнувала безвідсоткову позику у 50000 крб. «Наркомпошті» терміном на вісім років.
На 1929-1930 р. телефонний зв’язок з м. Дніпропетровськом мали райвиконкоми Дніпропетровського району з сільрадами – Волоською, Діївською №1, Краснопільською, Л-Кам’янською, Надеждинською, Старо-Кайдакською, Сурсько-Литовською;

• Близнецівського району з сільрадами: Добровільською, Ново-Олександрівською, Олексіївською, Рудаївською, Софіївською, Уплатнівською;
• Васильківського району з сільрадами: Васильківською, Григорівською, Дебальцівською, Дмитрівською, Мало-Михайлівською, Миколаївською, Олександрівською, Павлівською, Чаплинсько-Посельковською;
• Верхньо-Дніпровського району з сільрадами: Боровківською, Бородаївською, Червонівською, Бородаївсько-Хуторською, Верховцівською, Вільно-Хуторською, Козинською, Корбинською, Миколаївською, Ново-Григорівською, Ново-Миколаївською, Пушкарівською;
• Кам’янського району з сільрадами: Аульською, Кам’янською, Карнаухівською, Миколаївською, Романківською, Тритузнянською, Карнаухівсько-Хуторською, Криничанською, Семенівською, Сурсько-Михайлівською;
• Карло-Марксівського району з сільрадами: Єлизавето-Кам’янською, Карло-Марксівською, Ломівською, Мануйлівською, Підгороднянською;
• Котівського району з сільрадами: Гупалівською, Дмухайлівською, Котівською, Чернетчинською, Шевською;
• Межівського району з сільрадами: Ново-Павлівською, Підгороднянською, Слов’янською, Українською, Іванівською;
• Магдалинівського району з сільрадами: Жданівською, Магдалинівською, Олександрівською, Оленівською, Очеретоватівською, Почино-Софіївською, Чаплинською № 1, Чаплинською № 2;
• Петриківського району з сільрадами: Паньківською, Петриківською, Єлизаветівською;
• Новомосковського району з сільрадами: Волнянською, Губиніхською, Знаменівською, Миколаївською, Орлівщанською, Пісчанською, Спаською;
• Перещепинського району з сільрадами: Голубівською, Перещепинською;
• Петропавлівського району з сільрадами: Петропавлівською, Троїцькою, Хорошівською, Іванівською;
• Синельниківського району з сільрадами: Кільманстанською, Михайлівською, Роздорівською, Синельниківською, Славгородською;
• Солонянського району з сільрадами: Микільською, Ново-Покровською, Сергіївською, Солонянською, Тритузнянською, Широчанською;
• Павлоградського району з сільрадами: Богданівською, Богуславською, Вербківською, Городищанською, Межірічанською, Ново-Даганською, Олексіївською, Павлоградсько-Хуторською, Тернівською;
• Царичанського району з сільрадами: Китайгородською, Ляшківською, Могилівською, Ново-Підкряжінською, Преображенською, Прядівською, Топчинською, Царичанською, Юр’ївською;
• Юр’ївського району з сільрадами: Юр’ївською, В’язівською, Черноглазівською.

В межах Дніпропетровської округи нараховувалося телефонних станцій міського типу – 12, а сільського – 14, а ще діяли переговорні пункти загального користування при поштових агентствах в 12 населених пунктах, це Самійлівці, Роздорах, Письменній, М-Михайлівці, Просяній, В-Хутори, Єлізавето-Кам’янському, Слав’янці, В’язівках, Демурине, Голубівці, Григорівці.
Слід підкреслити, що на 1928 р. Верхньодніпровська телефонна станція мала зв’язок з 59 абонентами; Синельниківська з 48; Новомосковська з 62, а Запоріжжя – Кам’янська телефонна станція – 44 абонента.
Треба зазначити, що абоненти Дніпропетровської окружної телефонної мережі зобов’язані були виконувати правила користування телефоном. Наприклад, головним було припиняти телефонні розмови під час грози. Це попередження друкувалося на першій сторінці телефонного довідника. Крім цього було зазначено ще вісім попереджень. Наприклад: не стукати часто по важелю, бажаючи швидко одержати виклик; не засовувати в телефон сторонні предмети – папір, або що-небудь інше, бажаючи зменшити чутність телефонного дзвінка; не вішати мікротелефон на один гачок важеля, а класти на обидва, бо це викликає скривлення важеля, разом з тим і припинення дії телефону. За порушення правил користування телефоном з абонента стягувався штраф – 5 крб. А на випадок, коли абонент відмовлявся добровільно сплатити відповідну суму, то міг бути притягнутий до судової відповідальності. До судової відповідальності притягалися також особи, які під час проведення різних будівельних робіт пошкоджували телефонне устаткування (кабель, коробки), крім того на них покладалися витрати по поновленню пошкодженого обладнання.
З питань встановлення телефонів (про порядок подачі заяв, про вартість, про термін виконання замовлення та інше) треба було звертатися до абонентного столу канцелярії телефонної станції, просп. К.Маркса, 92. Абонентська плата вносилася до каси телефонної станції за цією ж адресою, згідно категорії, як і раніше, але вже за іншою ціною.
Так, встановлення телефону в квартирах робітників і службовців коштувало 18 крб., а абонентна плата за рік – 72 крб., в квартирах осіб вільних професій встановлення – 22 крб., а абонплата – 100 крб., в квартирах осіб з «нетрудовими прибутками» встановлення – 40 крб., плата за рік – 130 крб. До другої категорії відносилось встановлення телефонів на підприємствах, якими не користувалися сторонні особи, це державні та кооперативні , а також помешкання професійних та партійних організацій, де встановлення телефонів коштувало 22 крб., 40 крб., а абонплата – 100 крб., 190 крб. Телефони, що були встановлені в присутніх місцях для колективного або загального користування, відносилися до 3-ї категорії і оплачувалися: за встановлення 22 крб., 40 крб., оплата за користування 100 крб., 220 крб.
На 1 січня 1930 р. на Дніпропетровщині телефонізація села й, зокрема, підприємств соціалістичного сектору сільського господарства була в такому вигляді – сільрад 88, радгоспів – 3. Зовсім не були телефонізовані колгоспи, МТС і політвідділи. А вже на 1 жовтня 1933 р. зафіксована інша цифра абонентів в цьому напрямку: в сільрадах – 718, радгоспах – 80, колгоспах -257, МТС – 106, політвідділах – 106, всього – 1267. Таке збільшення телефонної мережі на Дніпропетровщині за такий недовгий термін потребує пояснення, яке полягає в тому, що 27 лютого 1932 р. постановою Президії ЦВК СРСР була створена Дніпропетровська область, за якою згідно постанови ІV-ї позачергової сесії ВУЦВК закріплювалося 54 адміністративні одиниці. Але вже за постановою ВУЦВК від 2 липня 1932 р. тільки що створена Дніпропетровська область зазнала перших територіальних втрат: п’ять її районів (Велико-Янисольський, Волновахський, Старо-Коранський, Старо-Кермечицький, Старо-Микільський) були передані до створеної Донецької області. За даними економічно-адресного довідника «Вся Дніпропетровщина на 1934 рік», кількість абонентів по містах та райцентрах області нараховувала 7834. Так, міськрада Дніпропетровська складалася з 46 абонентів; Запорізька – 58; Кам’янська (з січня 1936 р. Дніпродзержинська) – 19; Криворізька – 49. Були телефонізовані і 45 районів Дніпропетровської області, в яких 572 сільради, 57 радгоспів (не було зв’язку в радгоспах районів: Високопільському, Колорівському, Лихівському, Михайлівському, Молочанському, Новомосковському, Петриківському, Софіївському, Сталіндорфському, Костянтинівському, Царичанському); 259 колгоспів (крім колгоспів: В.-Білозерського, В-Лепетихського, В-Дніпровського, Високопільського, Коларівського, Лихівського, Магдалинівського, Н-Сірогозького, Н-Васильківського, Олександрійського, Петриківського, П’ятихатського, Сталіндорфського районів); 104 МТС та 103 політвідділах.
В 1935 р. в Дніпропетровську були збудовані нові районні автоматичні телефонні станції машинної системи (до цього діяли ручні комутатори), АТС №1 по вул. Комсомольській, №5-а, на 400 номерів (зруйнована в 1941-1943 рр.), і АТС №2 – по просп. Пушкіна, № 75-а, на 2000 номерів. Абонентні номери телефонів, які починалися з першої цифри «3», належали до АТС № 1, а з цифр «4» і «6» – до АТС № 2. Нові автоматичні станції були оснащені телефонними апаратами вітчизняного виробництва – продукції Ленінградського заводу «Красная Зоря», замість імпортних апаратів фірми «Эриксон и К◦», «Сименс и Гальский», останні в основному встановлювалися в квартирах. Але ще довго на Дніпропетровщині використовували ці раритетні апарати.
В експозиції Дніпропетровського національного музею ім. Д.І. Яворницького представлений зразок апарату шведської фірми «Эриксон и К◦» випуску 1910-1914 рр., подарований в липні 1963 р. головним інженером Дніпропетровського обласного управління зв’язку І.І. Хорольським. На 1937 р. в місті діяла міжміська і приміська телефонна станції за адресою: пр. К.Маркса, 92; станція Сталінської залізниці: пр. К. Маркса, 82; та районні АТС № 1 і № 2; а також 31 одиниця комутаторних установок на підприємствах та в закладах. В приміщеннях кінотеатрів, магазинів, аптек, вишів та інших були встановлені 66 таксофонів.
З містом мали телефонний зв’язок 8 міст і 52 села обласного підпорядкування, також Сталіне і Артемівськ (Донецька область), Київ, Кременчук (Харківська область), Ленінград, Москва, Ростов, Сімферополь, Харків.
З введенням автоматичних апаратів змінилися правила їх використання, єдине, що залишалося незмінним, але вже як рекомендація, не користуватися телефоном під час грози. Тепер, коли Вас викликали, треба було знімати з важеля трубку і в інтервалі між дзвінками відразу ж відповідати «слухаю, такий то», або називати номер свого телефону. Необхідно також було розмовляти ясно (не дуже голосно) і звук спрямовувати в ріжок, не закривати важіль апарату або диску під час розмови, тому що це спричиняє передвчасне роз’єднання. Категорично заборонялося без потреби піднімати трубку і повертати диск; набирати номер, не дочекавшись сигналу станції; прискорювати або затримувати рух під час зворотного ходу диска; чіпляти трубку, натискувати рукою на важіль апарату під час набору номера або повертати диск під час розмови; піднімати трубку, не приготувавшись набирати потрібний номер.
В телефонних довідниках, що друкувалися щорічно, до абонентів обов’язково додавалася інструкція – «Що треба знати кожному абонентові АТС і як користуватися міжміськими телефонними зносинами в СРСР». В ній були пояснення на такі питання, як: категорії розмов та порядок їх сплати; особливі послуги по телефонних переговорах; переговори за готівку; переговори за авансово-кредитною системою; переговори з приватних телефонів у борг; переговори по разових талонах; повернення платні і знижка при поганій чутності та інші.
На окремій сторінці великими літерами був складений і підкреслений текст: «Запам’ятайте сигнали автоматичної станції:

1. безупинний гудок низького тону – дозволяється набирати номер;
2. рідкі гудки низького тону – з’єднання відбулося, чекайте відповіді;
3. часті гудки високого тону – абонент зайнятий»

Відносно розмовних тарифів за міжміські та приміські телефонні сполучення, то вони були встановлені такі: (за звичайні переговори в 3 хвилини):

• до 25 км – 30 коп. від 1001 до 1200 км – 3 крб.90 коп.
• від 26 до 50 км – 45 коп. від 1201 до 1400 км – 4 крб.50 коп.
• від 50 до 100 км – 60 коп. від 1401 до 1600 км – 5 крб. 10 коп.
• від 101 до 200 км – 90 коп. від 1601 до 1800 км – 5 крб. 40 коп.
• від 201 до 400 км – 1 крб.5 коп. від 1801 до 2000 км – 5 крб. 70 коп.
• від 401 до 600 км – 2 крб.10 коп. від 2001 до 2400 км – 6 крб. 30 коп.
• від 601 до 800 км – 2 крб.70 коп. від 2401 до 2600 км – 6 крб. 60 коп.
• від 801 до 1000 км – 3 крб. 30 коп.

Більше 2600 км за кожні 200 км, або менше 200 км приплачували 15 коп. Такі розцінки за переговори існували і на період 1938 – 1939 рр.
На 1938 рік Дніпропетровські АТС мали телефонний зв’язок з 61 населеним пунктом, серед них великі – Артемівськ, Сталіне Донецької області, м. Київ, Ленінград, Москва, Ростов, Сімферополь, Харків. 36 комутаторних установок, встановлених на промислових підприємствах.
Напередодні Великої Вітчизняної війни Дніпропетровська телефонна мережа значно зменшилась внаслідок нового адміністративно-територіального розподілу, коли за наказом Президії Верховної Ради СРСР від 10 січня 1939 р. при створенні Запорізької області до неї було відокремлено 28 районів Дніпропетровської області. За Дніпропетровською областю залишилося 26 районів та 7 міст: Дніпропетровськ, Кривий Ріг, Дніпродзержинськ, Новомосковськ, Павлоград, Нікополь, Марганець, зв’язок з якими був цілодобовим.

В роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. в ході бойових дій по обороні м. Дніпропетровськ система телеграфно-телефонного зв’язку в місті та області була дуже пошкоджена. В місті повністю вийшла з ладу 45 АТС. Під час німецько-фашистської окупації загарбники прикладали багато зусиль, щоб налагодити зв’язок для своїх потреб. Для його відновлення та обслуговування вони використовували фахівців, які працювали до війни і залишились в окупації, з-за неможливості евакуюватися. Із свідчень колишніх працівників-зв’язківців відомо, що у 1942-1943 рр., тобто під час окупації, в місті працювала 42 АТС. В обласному архіві зберігаються документи: список зв’язківців Дніпропетровського головпоштамту, який свідчить, що під час німецько-фашистської окупації у 1941-1943 рр. на території Дніпропетровського округу, в який входила Дніпропетровська і частина Запорізької областей, діяв телефонний зв’язок. В списку 50 прізвищ німецьких і українських, вказані їх посади: телефоністи, техніки, механіки тощо.
У жовтні 1943 р., коли почались бої за визволення міста і фашисти відступаючи, намагались зруйнувати всі уцілілі підприємства та організації, працівники АТС прикладали багато зусиль, щоб зберегти станцію від руйнувань.
Взагалі, система зв’язку на території області була практично знищена під час бойових дій за визволення від німецько-фашистських загарбників.
Після визволення лівобережної частини Дніпропетровської області від німецько-фашистських загарбників до 25 жовтня 1943 р., коли був визволений обласний центр, обласне самоврядування перебувало у м. Павлограді. 26 вересня 1943 р. обласна рада депутатів трудящих та обком КП(б)У прийняли першу постанову про відбудову шляхів, мостів та зв’язку, якою голови виконкомів міських і районних рад зобов’язувались негайно розгорнути роботу по відбудові телеграфно-телефонного зв’язку. В першу чергу передбачалось відновити зв’язок на магістралях від районних центрів до м. Павлограду, а після цього вже на території кожного району.
Після визволення Дніпропетровська 25 жовтня 1943 р. постало питання про встановлення зв’язку всіх районних центрів з обласним центром. 24 листопада 1943 р. на засіданні бюро обкому КП(б)У та виконкому обласної ради було розглянуто питання про худ відбудови телефонного зв’язку. На цей час такий зв’язок було відновлено тільки з трьома районами (не вказано якими). Поки що не діяв навіть урядовий зв’язок «ВЧ». На території області діяло тільки 6 радіовузлів. На бюро було прийнято постанову: до 5 грудня встановити зв’язок з Харковом, а до 15 грудня – з усіма районами, і відновити міські телефонні станції та вузли радіофікації. Для цього передбачалось виділити увесь необхідний матеріал та робітників. Але відбудова просувалась досить повільно саме з-за нестачі матеріалів, стовпів та дроту.
На початок 1944 р. телефонний зв’язок було встановлено з Києвом, Харковом, Москвою. Відновили роботу 19 вузлів зв’язку, замість 27 за планом.

У повоєнний час на міських телефонних мережах (далі МТМ) відновлені зруйновані війною телефонні станції, кабельні та повітряні лінії зв‘язку, побудовані нові та продовжують працювати на потреби населення міста.
Велику допомогу у розвитку мережі за останній час надали комерційні структури МТМ. Лише в 1994 р. та на початку 1995 р. розвиток мережі здійснювався разом з телефонною компанією «Альтек», за допомогою якого розширений обсяг 67 АТС на 6700 номерів, на 2000 номерів на АТС-47 і разом з комерційною фірмою «Файл» розширений обсяг АТС-52 на 2000 номерів, з акціонерним товариством «Актел» введено 2000 номерів на ж/м Фрунзенський. В експлуатацію введено 2000 номерів обсягом сучасною АТС-С-32.
Темпи росту телефонної мережі з кожним роком збільшувались. Лише за 10 років з 1985 по 1995 рр. монтований обсяг телефонної мережі склав 137239 номерів. Всього ж до 100-ліття МСМ монтований обсяг складає 220724 номери.
За станом на жовтень 1995 року кількість міських таксофонів в місті Дніпропетровську складав – 2757.
Мережа міжміських телефонів-автоматів постійно розширюється, загальна кількість в місті складає більше 700 штук.
Побудовані та діють в Лівобережному центрі технічної експлуатації ІІ АТС з задіяним обсягом 47987 номерів.
В західному ЦТЕ – 14 АТС, із задіяним обсягом 54605 номерів.
За 10 років з 1985 по 1995 роки ріст склав 137239 номерів, а за 10 років з 1975 по 1985 роки він склав 50008.
За рахунок фірми «Оптима Сервис Связь» було отримано додатково на 1995 рік номерів: на АТС-24 – 1599; на АТС-23 – 1500″; на ж/м Фрунзенському – 1000; на ж/м Лівобережному – 1500; на ж/м Червоний Камінь, Парус – 2000; АТС-78 – 1000; вул. Робоча – 1500.
В 1996 році введено до експлуатації АТС виготовлену на ДМЗ – ЕАТС системи С-32.
Першими післявоєнними керівниками МТМ були: Соколов Олександр Олександрович відновив зруйнований зв‘язок у місті, працював на МТМ з листопада 1943 по лютий 1945 рр. З лютого 1945 по квітень 1946 рр. начальником МТМ був Болотов Сергій Семенович, з квітня 1946 по жовтень 1960 рр. – Бакуменко Сергій Георгійович, з жовтня 1960 по вересень 1964 – Кисельова Катерина Георгіївна. Ці висококваліфіковані працівники багато зробили для відновлення та розвитку телефонної мережі в місті. З вересня 1964 р. по листопад 1981 р. начальником МТМ був Стратулат Володимир Михайлович. З листопада 1981 р. по липень 1982 р. начальником МТМ був Сафонов Євген Олексійович. Липень 1982 – листопад 1988 рр. – Чкан Микола Вікторович, з листопада 1988 по вересень 1992 рр. – Євген Олексійович Сафонов. З 1992 року – Гнелецький Олександр Олександрович.

Використані джерела та література:

1. 75 лет Городской телефонной связи. – М.: Связьиздат, 1958.
2. Под знаком скрещенных молний. Очерки истории Днепропетровского почтамта. – Днепропетровск, 1995.
3. Газета «Юбиляр». 100-летию ГТС посвящается. Спецвыпуск. 1995.
4. Павел Михайлович Голубицкий – отец российских телефонов: Буклет. – Таруса, 2000.
5. О начале телефонной сети // Екатеринославский листок. №144 – 1884 г.
6. Обзоры Екатеринославской губернии за 1896, 1898, 1892, 1893, 1894 гг.
7. Справочники «Весь Екатеринослав» за 1905, 1910, 1913 гг. – Екатеринослав.
8. Списки абонентов Екатеринославской городской телефонной сети за 1908, 1913 гг. – Екатеринослав.
9. Вся Екатеринославщина на 1925 г.: Адресно-справочник. –Екатеринослав, 1925.
10. Вся Екатеринославщина на 1926 г.: Адресно-справочная книга. -Екатеринослав, 1926.
11. Вся Дніпропетровщина: Економічно-адресовий довідник на 1934 рік. – Дніпропетровськ, 1935.
12. Всесоюзний перепис людності 1926 р. Українська СРР степ. Дніпрянський промисловий підрайон, гірничій підрайон. – М., 1929.
13. Список абонентов Екатеринославской городской телефонной сети. -Екатеринослав. 1924.
14. Список абонентів Дніпропетровських міських АТС на 1937 рік. – Д., 1937.
15. Список абонентів Дніпропетровських міських АТС на 1938/1939 рік. – Д., 1938.
16. Зоря. Дніпропетровськ. – 1932, 10 лютого.
17. Зоря. Дніпропетровськ. – 1939. 11 січня.
18. Днепропетровская область в годы Великой Отечественной войны Советского Союза 1941-1943 гг. – Д., 1962. – С. 211.
19. Горб А. Червона гвардія м. Катеринослава у боротьбі за владу Рад. – Д., 1933. – С.64, 66.
20. Пятая годовщина Октябрьской революции. 1917 – октябрь 1922. – Екатеринослав, 1922. – С.92.
21. Под знаком скрещенных молний. Очерки истории. Д.: Пороги, 1995. – С.50
22. ДАДО (Державний архів Дніпропетровської області). Ф 630. Оп. 1. Спр. 17. Арк. 140,148,160, 205, 212; ДАДО Ф. 19. Оп. 4. Спр. 29. Арк. 78; ДАДО. Ф. 19. Оп. 4 Спр.1. Арк.31; ДАДО. Ф. 2276. Оп.1. Спр. 1009. Арк. 90.

Виконавці: Капустіна Н.І., Лазебник В.І., Маркова Л.М., Цимлякова Т.М., Сацута В.М., Шейміна Н.М.