Музика завжди у всіх народів була невід’ємною складовою культури, а музичні інструменти як її матеріальна частина є найяскравішим її відбитком. Дніпропетровський державний історичний музей має багату колекцію музичних інструментів, яка відбиває розвиток культури суспільства у дореволюційний і пореволюційний час взагалі і нашого краю зокрема.
З цієї точки зору музичні інструменти, які складають колекцію, розглядаються не за традиційним принципом – духові, ударні, струнні і т. д., а за таким планом:
- збереження і розвиток національних традицій;
- відбиття багатонаціонального складу населення нашого краю;
- сприйняття новітніх традицій у розвитку музичної культури;
- відбиття політики уряду радянського суспільства щодо розвитку національних культур.
Питання збереження і розвитку національних традицій може бути висвітлене оглядом українських струнно-щипкових інструментів – кобзи, бандури, торбани. Це найбільш чисельна група з колекції. Всього інструментів 19, 3 з них записані як кобзи, при чому один як суто кобза (З 3027, XIX ст.), виготовлена у Чернігівській губернії, а два інструменти – як кобза (бандура) – (И – 4977), початку XX ст., належала відомому бандуристу, який проживав у Дніпропетровську, Носачевському, та З – 568 – початок XX ст., належала відомому кобзарю – бандуристу Часнику Ф. О., але всі три інструменти – невеликі хроматичні (тобто як похідні) бандури.
Пояснюється це тим, що кінцево фахівці провели розмежування між кобзою і бандурою вже у кінці XX ст. До цього такого розмежування не було і тому хроматичні бандури симетричної і асиметричної форми називали і записували кобзами, кобзами -бандурами.
Найчисельніша підгрупа – це власне бандури (13 шт.) в основному діатонічні, асиметричної форми XX ст. і три інструменти з цієї групи проходять як торбани або панські бандури:
З – 3352 – кінець XIX – початок XX ст.
З – 3056 – початок XX ст. З – 2796 – початок XX ст.
Ці струнно-щипкові інструменти своєю кількістю відбивають загальний стан. Кобза вважається найдавнішим музичним інструментом, який прийшов на наші землі зі сходу з кочовими племенами, був удосконалений українцями і став національним, бандура ж прийшла пізніше і поступово витіснила кобзу, вважається що у XIX ст. грали тільки на бандурах, а назви вживали, як сказано вище, «кобза», «кобза – бандура». І нарешті, торбан -порівняно з кобзою і бандурою мав більше струн (особливо басових), тобто був значно дорожчий у виготовленні, і навчатися грати на ньому треба було довше (порівняно з кобзою чи бандурою), тобто доступний був торбан більш заможним верствам населення, він не використовувався як інструмент подорожуючих музикантів, який в часи їх переслідування представник влади міг забрати і тут же потрощити, побити. їх було менше, але зберігалися вони краще. І в музеї вони у найкращому стані збереження з групи струнно-щипкових.
До групи українських народних інструментів, але вже струнно-ударних, належать цимбали. Вони більш характерні для Західної України, але й побутували у наших краях. В нашому музеї їх налічується троє: одні в експозиції 3 – 562 – XIX ст., у задовільному стані збереження, з струнами, та двоє зберігаються у фондах – 3 – 561 – XX ст., без струн, та 3 – 563 [XVIII ст.] теж без струн.
І росяного ранку і тихого вечора звучала в наших краях сопілка – традиційно уявляємо пастушка з сопілкою, бо бандурка, навіть найлегша була обтяжливою у такій роботі; входили сопілкарі і до складу троїстих музик. Але у XIX ст., коли почали збиратися колекції українських музичних інструментів, одяг, зброя, картини – на скромну сопілку мало звертали уваги, бо подібні музичні інструменти мали практично всі народи, в тому числі і сусіди – білоруси, поляки, росіяни. Сопілка не належала до тих інструментів, з якими ходили народні музиканти, і якщо через століття і десятиліття до нас дійшли імена кобзарів, лірників, то про сопілкарів таких відомостей практично не зустрічається. В колекції ДІМу зберегається три сопілки – 2 в експозиції зали № 3 – 3 – 574, XIX ст., З – 676 – X ст., та одна у фондах 3 – 798,
Західна Україна, 1998 р.
І нарешті, ударні музичні інструменти, представлені литаврами та бубоном. Литаври И – 3744, XVIII ст. у 1951 р. надійшли зі Львівського історичного музею. Литаври використовувались для передачі звукових сигналів – команд під час бою, для скликання на козацьку раду і саме для військової музики. Бубон -З – 716, поч. XX ст., як правило входив до складу троїстих музик, яле як і сопілка не належав до тих інструментів, які б колекціонувалися за такими ознаками як особливе оздоблення, неповторний звук, чи іменний.
До групи інструментів, які відбивають багатонаціональний склад населення нашого краю належать цитри – вони відбивають життя німецькомовного населення – менонітів: наш музей має чотири цитри – 3 фондах – 3 – 1891, ЗТ – 1893, И – 2671, і одна в меморіальному будинку – музеї Яворницького -ЗТ – 2673. Всі цитри кінця XIX – поч. XX ст., фабричного виробництва і мають гарний стан збереження – немає особливих пошкоджень і тріщин, наявність струн. Серед нащадків німецьких переселенців була знайдена і фісгармонія фірми «МАИНВОКСт» ЗТ – 3912, XIX ст., яка потребує реставрації, але при її здійсненні інструмент може бути використаний і для постійної експозиції (зала № 3) і для виставок.
В залі № 3 експонується грецький барабан 3 – 3175 XIX ст., разом з частинами грецького одягу, прикрасами, предметами побуту. Інструмент свідчить про проживання у Катеринославській губернії грецького населення.
І остання група цього підрозділу – російські балалайки. Росіяни були найчисельнішою групою переселенців, але балалайок у музеї всього дві – одна в експозиції зали № 6 – 3 – 3253 -1930-тих років, та у фондах ЗТ – 3505, 1930-тих років. Невелика кількість інструментів порівняно з високим відсотком росіян у складі населення пояснюється тим, що росіяни все ж таки у наших краях – переселенці, а людям, щоб відновити життя на новому місці у всій повноті, потрібен був час. Обидві балалайки фабричного виробництва, хоча побутували серед населення і саморобні, але виготовлялися вони представниками місцевого населення, тобто українцями, для яких поряд з бандурою балалайка була порівняно легкою для виготовлення, тобто не настільки серйозним інструментом, щоб при його виготовленні виявити себе як майстер-фахівець.
З точки зору сприйняття новітніх тенденцій у розвитку музичної культури, запозичення її найкращих зразків дуже цікава колісна ліра, або реля, яка представлена лише одним екземпляром, він експонується у залі № 2 (3 – 3026 XIX ст.). З одного боку, колісна ліра традиційно визнається українським музичним інструментом: в наших краях ходили кобзарі-бандуристи і лірники, але відомостей про лірників збереглося набагато менше ніж про кобзарів. Але все-таки ліра колісна – запозичення – це орган-іструм, інструмент, який з’явився у Європі біля тисячі років тому. Він розійшовся по багатьох західноєвропейських країнах, а у XVII ст. дійшов до білорусів, українців, росіян.
Тут західна назва інструменту не прижилась, його стали називати рилею, лірою. За устроєм та засобом гри цей інструмент не схожий ні на який інший, він досить складний у виготовленні. Але досить простий в опануванні. Ліра збереглася у ансамблях народних інструментів не тільки України, але й Білорусії,-тому можна розглядати її і як відбиття багатонаціонального складу нашого населення, а оскільки у нашій країні відроджується давнє мистецтво сольної гри на цьому інструменті, ліру можна розглядати і як збереження і розвиток народних традицій.
Такий же цінний з точки зору поставлених питань Кларнет ЗТ-4120,1860-ті рр., зарубіжного виробництва, нещодавно придбаний Дніпропетровським історичним музеєм – він відбиття не тільки сприйняття новітніх тенденцій («німецька» сопілка говорили під час придбання) але й збереження і розвитку музичних традицій в окремій родині. Адже кларнет придбали за продану корову хлопцю, якому виповнилося 16 років. Навіть у заможній сільській родині (а Лагойди з села Дмухайлівка сучасного Маг-далинівського району були саме з таких) інструмент не придбали б просто так – у цьому придбанні відчувається наявність давніх музичних традицій у сім’ї, батьки були впевнені, що Антін (саме йому придбали інструмент) здібний до музики, і музика для нього, як і для всіх членів родини Лагойди, буде постійною супутницею у житті. За розповідями онука Антіна – Петра Лагойди так воно і було: все життя Антін Лагойда прожив у селі Дмухайлівка хліборобом, але вся Дмухайлівка і навколишні села запрошували троїстих музик, серед яких найяскравішою фігурою був саме кларнетист.
В колекції музичних інструментів ДІМу наявні 4 гармонії -одна в залі № 4, одна у залі № 5 – ЗТ-100 «тальянка» 1911 р. виготовлення. Тут позначено майстра «Вараксін»,- И-6900, «лівен-ка» м. Москва, 1920-ті роки, та одна зберігається у фондах -ЗТ-1702 – 1920 рр., теж фабричного виробництва. Гармошка традиційно вважається російським інструментом (згадаймо часи тоталітарного режиму, коли в Україні «кудесница гармошка» активно-агресивно протиставлялася українській бандурі). Насправді ж гармошка прийшла до нас здалеку, а от акордеон (у нашому звичному розумінні цього слова) вперше народився у Росії.
І всього 4 екземпляри гармошки, і відсутність акордеону відбивають ту ж картину, що і з балалайками: гармошки, а потім і баяни виготовляли українці (хоча в самій Росії саморобних гармошок виготовляли досить багато) – але наш музей не має саморобних екземплярів. В селі Дмухайлівці ще можна знайти саморобні гармошку і баян – їх виготовляв син Антіна Лагойди -Юхим Лагойда, хоча сам у спадщину грав на тому самому кларнеті у троїстих музиках. Цікаво, що третє коліно – Петро Лагойда грав на гармошці (починав) і баяні (удосконалювався), а до кларнету «не знав як і підступитися». Баян, виготовлений на спеціальне замовлення у Тулі, на якому грав Петро Лагойда, музей не зміг придбати через брак коштів.
Україна, як європейська держава, багато новітніх культурних явищ сприймала раніше, ніж Росія, і не через Росію, як це пропагувалося раніше. Це ж можна сказати і про такі інструменти як мандоліна і гітара. З разноманітних писемних джерел ми знаємо про їх досить широке розповсюдження. Попит на гітару був великий і тому намагалися його задовольнити всі відомі фабрики музичних інструментів. Музей має три гітари: ЗТ-802, семиструнна, тобто з орієнтацією на російські пісні, виготовлена на початку XX ст. у Німеччині, ЗТ-2583, виготовлена у 50-тих рр., у РФРСР у Звенігороді «Кооперативний путь», перероблена потім у шестиструнну, тобто тут навпаки відбито тяжіння до європейського ладу; та ЗТ-8 – семиструнна, виготовлена у 1920 р. у м. Чернівці.
Тут ж саму картину відбивають дві мандоліни, які є в колекції ДІМу – ЗТ-3504, 1950 р.- м. Львів, та И-4635, 1930-х років, місце виготовлення невідоме.
Багато країн претендують на звання батьківщини скрипки, практично у кожній країні Європи скрипка використовувалась у народних оркестрах, які розважали пересічних громадян, і в той же час цей інструмент звучав у салонах для вишуканої публіки. І виготовляли цей інструмент і відомі майстри саме для відомих музикантів, і народні майстри для нехитрої розваги під час відпочинку. За переказами саморобні скрипки побутували у нашому краї. Наприклад, кобзар і майстер музичних інструментів О. Санжаровський виготовляв скрипки, але наш музей не має цих робіт і, взагалі, саморобних. У нас зберігається одна скрипка ЗТ-143, виготовлена у кінці XIX -поч. XX ст.ст., фабричне виробництво, належала вона викладачу вищого навчального закладу Нікіфоровій 3. С.
Багатий Катеринослав кінця XIX – поч. XX ст.ст. міг дозволити собі і такі дорогі інструменти, як рояль і фортепіано -у численних концертах (малих і великих) повідомляється про ці музичні інструменти. Наш музей має одне фортепіано ЗТ-3380 -кінець XIX – початок XX ст.ст., фірми «НоЬпе&ЗеІ», і один рояль И-4296, кінець XIX ст., який має форму неправильного чотирикутника.
Саме за кількістю та проявах у різновидах в окрему групу можна виділити домри. Цей інструмент виступає і як збереження народних традицій (численні оркестри народних інструментів та просто домристів), і як яскравий відбиток політики партії у справі денаціоналізації та створенні нового історичного об’єднання людей – «радянський народ» – домра використовується як гармошка – протиставлення бандурі і інтернаціональний інструмент.
Дніпропетровський історичний музей має такі музичні інструменти: домра – И-6892, виготовлена до 1940 р., струни відсутні, ЗТ-2688, 1965-1966 рр., виготовлена Осокорівською фабрикою музичних інструментів, прима (різновид домри) ЗТ-3520, початок XX ст.; альт (різновид домри) ЗТ-3518, кінець XIX – початок XX ст.; альт – ЗТ-3519, кінець XIX – початок XX ст.; тенор (різновид домри) ЗТ-3516, кінець XIX – поч. XX ст.; тенор (різновид домри) ЗТ-3517, кінець XIX – поч. XX ст.; домра-бас ЗТ-3514, к. XIX – початок XX ст.; домра контрабас ЗТ-909, 1960-ті роки, виготовлена О. С. Ковалем з с. Підгороднього. Більшість з цих музичних інструментів передала до музею Фро-лова Феона Лук’янівна – вона була знайома з Д. І. Яворницьким, який дав гроші на навчання у музичній школі її дочки. Дочка закінчила музичну школу, сама викладала музику і зібрала колекцію – більшість домр харківського виробництва.
В цілому колекція музичних інструментів ДІМу досить яскраво відбиває культурне життя нашого краю, але потребує подальших придбань.
Автор: Піцик О.В.
