Портрети історичних діячів козацької доби у колекції ДІМ

Музейна колекція портретного живопису на козацьку тематику охоплює переважно твори місцевого походження, більшість з яких за джерелами пов’язана з діяльністю Дмитра Івановича Яворницького. Визначний український вчений – історик, дослідник минувшини нашого краю, передовсім запорозьких часів, був засновником музейної колекції старовинного запорозького портрету.
Сьогодні ДІМ у своєму розпорядженні має понад 60 творів портретного живопису відомих козацьких діячів. Але є й невідомі портрети, можливо, і серед них є представники козацької доби. Численні втрати та роздріблення багатої музейної колекції, портретів, музейних документів у 40-60 рр. ХХ ст. спричинили появу великої кількості неанотованих портретів, які зараз зберігаються у Дніпропетровських історичному та художньому музеях. Це є одна із своєчасно не прочитаних сторінок художньої історії нашого краю, яка потребує глибокого, комплексного дослідження.
Одним із головних джерел, що містять інформацію про колекцію, є музейні каталоги за 1905 та 1910 роки. В каталозі 1905 р., що був підготовлений до ХІІІ археологічного з’їзду в Катеринославі, в розділі “Древности запорожские” зафіксовано близько 26 портретних зображень історичних діячів козацької доби (картини, малюнки аквареллю і олівцем), а в каталозі 1910 р. – вже 39. Багато згадок про портрети зустрічаємо у працях Д. І. Яворницького “Запорожье в остатках старины и преданиях народа” та “История запорожских казаков”. З них яскраво вимальовується коло портретних уподобань вченого: це портрети історичних діячів, національних героїв України.
Завдяки Д. І. Яворницькому музей ім. О. М. Поля отримав портрети із збірок місцевих колекціонерів: П. М. Сочинського (портрет попаді Креміянської – Ж-657, ймовірно, жінка священика останньої Січової Покровської церкви, портрет “Запорозького писаря” – Ж-1248,), В. Горленка (портрет Єрмака – Ж-648), [7, 7, 9, 11, 12]. Зараз ці твори мистецтва знаходяться в колекції Дніпропетровського художнього музею. Там же знаходиться і досить цікавий портрет полковника Павла Руденка, який після зруйнування Січі він був полтавським бургомістром. Цей твір досить відомого портретиста В. Л. Боровиковського. Портрет згадується в каталозі за 1910 рік як подарунок від нащадків Руденка – поміщиків Івана та Василя Магденків [5, 156, № 624].
Отже, одним із джерел надходження експонатів до музею були приватні колекції. А щоб максимально відтворити історію запорізького козацтва, Дмитро Іванович вдавався до пошуку історичних портретів в інших музеях України і замовлення копій. На сьогодні в колекції ДІМу знаходяться роботи, на яких зображені діячі козацької доби, роботи двох художників – це П. Т. Окулов (1839-1921), який закінчив Петербурзьку художню академію, був викладачем Катеринославського реального училища, членом Ради Катеринославського музею ім. О. М. Поля. Його послугами користувалися і місцеві колекціонери. Наприклад, у колекції Г. П. Алексєєва знаходилися портрети С. В. Родзянка Х-157 і А. С. Родзянко Х-519, з них були зроблені копії для музею цим художником.
Другим був – В. О. Строменко (1880-?) – закінчив Строганівське художнє училище в Москві, з 1903 по 1905 рр. працював завідуючим фондами в Катеринославському краєзнавчому музеї ім. О. М. Поля, згодом професійний художник [6, 86].
Серед цих творів вирізняються поличчя людей, які своєю долею пов’язані з історією краю, та портрети фольклорно узагальненого характеру. Ці та інші роботи є сьогодні важливим джерелом для вивчення музейної колекції Д. І. Яворницького, і зокрема для характеристики мистецтва нашого краю і загалом історії українського, передовсім давньоукраїнського портрету. Вийняткове значення має саме збірка полич. Це портрети “ козацької парсуни “- ті, що виростають з ікони й народної картини, а водночас зберігають ідеальну піднесеність образу предстояння людини перед вічністю; ті, що є в Україні не лише початковим, швидкоплинним етапом поличчя. А головне – відбивають наш національний тип [7, 4.].
У 1904 р. Д. І. Яворницький готуючись до відкриття ХІІІ Археологічного з’їзду дослідив приватні колекції землевласників Катеринославської губернії. В будинках поміщиків зберігалися досить пізнього письма художні твори: гетьманів, полковників, ктиторів, серед них і родинно-меморіальної портрети. Їх малювали часто-густо з натури на ознаменування якоїсь події (отримання посади, укладення шлюбу), а то й так—щоб передати на пам’ять родичам і нащадкам. Таких фамільних портретів у панських маєтках були цілі галереї. Число портретів предків свідчило про родовитість господаря. У “Вестнике Екатеринославского земства” за 1904 рік, № 2, 3 в статті “К истории нашего края” вчений звітує про знахідки у М. В. Родзянка: “…Из фамильных портретов имеются четыре портрета Родзянок. Самый старый портрет миргородского обозного, Василия Родзянка с надписью, на нем сделанною: „1732. ДЕКАБРЯ М ПРЄДВЄЧЄРНЄЮ // ПРЄСТАВИСЯ // ВАСЇЛЫЙ РОДЗЯНКА // ОБОЗНІЙ ПОЛКУ МИРГОРОДСКОГО //ПОЖИВЄ О?РОЖДЕСТВА ЛІЪТЬ 80” (Х-291). Затем портрет Стефана Родзянка, с гербом и надписью: „РОК? А?ЛS. АВГ?СТА ЛА. ПРЄСТА ВИСЯ // СТЄФНЪ РОДЗЯНКА ОБОЗНЇИ ПОЛКА МИРГОРО//ДСКОГО О?РОЖДЕНЇЯ ПОЖИЯЄ ЛІЪТЬ ЧЄТИРИ ДЄСЯТЬ И ДЄВЯТЬ.” (Х-212). Далее, портрет полковницы Анастасии Стефановны Родзянкиной …(Х-200). Наконец портрет Іеремия Родзянка, сравнительно поздних времен” (Х-199) [10, 52-53]. Можна лише припустити, що саме ці портрети надійшли до нашого музею із колекції Родзянок, а в каталогах за 1905 і 1910 рр. значиться лише три портрети Родзянок і передав їх Д. І. Яворницький; коли надійшли інші та від кого – невідомо. Далі слідує: “Ко всему описанному в доме Н. В. Родзянка имеются еще четыре портрета гетманов – Б. Хмельницкого, И. Мазепы, И. Скоропадского, П. Полуботка. Первые три старого письма, последний копия со старого; первые три во весь рост, последний – поясный…”(с.Попасне Новомосковського повіту) [10, 53]. А вже у “Вестнике Екатеринославского земства” за 1905 рік, № 14 в “Отчете о поступлениях Екатеринославского обласного музея им. А. Н. Поля с 1 января по 1 апреля 1905 г.” знаходимо відомості про надходження до музею від С. М. Родзянко трьох портретів гетьманів: І. Мазепи (Х-250), І. Скоропадського (Х-264), П. Полуботка (Х-583). Трохи пізніше надійшов і портрет Б. Хмельницького (Х-605), всі ці твори, є копії художника П. Т. Окулова зроблені в 1877 році з портретів невідомого художника, для домашньої колекції Родзянок.
В селі Афанасіївка Новомосковського повіту Д. І. Яворницький знаходить в маєтку поміщика С. О. Ілляшенка поясний портрет О. Ф. Ковпака. “Он представляет собой копию с подленника, находящегося в Самарском Пустынно-Николаевском монастыре, вблизи теперешнего г. Новомосковска.
Сам г. Ильяшенко выразил полную готовность прислать нам на археологическую выставку в г. Екатеринослав имеющийся у него портрет Колпака” [8, 48]. І як ми бачимо з каталогів 1905, 1910 років, до музею надійшов цей портрет [4, 288, № 518; 6, 152, № 518]. Збереглися три дуже близькі за композицією портрети полковника Опанаса Федоровича Ковпака (Музей Ростова-на-Дону, Одеський та Дніпропетровський історичні музеї (Х-189). Портрет, що зберігається у Ростові, виконано в 1765 році К. Л. Христінеком, одним з тих німецьких художників, послугами яких охоче користувалася петербурзька аристократія.
Портрет О. Ковпака з Одеського історико-краєзнавчого музею написав Андрій Моклаковський у 1775 році, а портрет з Дніпропетровського — копіював якийсь інший майстер з твору Моклаковського для Самарського Пустинно-Миколаївського монастиря, ктитором якого був полковник. Характерний нахил голови Ковпака, кожну рису його обличчя і навіть таку деталь, як смушкову шапку, затулену під пахвою,— усе зафіксовано на полотні художником. У створеному ним складному образі глядач відчуває і внутрішню силу й зовнішню втому Ковпака. Це не лише окрема людина з усіма її прикметами, а узагальнений образ козацького старшини у відставці. Такий вигляд і мав, ймовірно, полковник у рік, коли Січ було несподівано для запорожців ліквідовано. Колись Ковпака непокоїло, що клаптик за клаптиком царський уряд займає запорізькі землі. Тепер він заспокоївся: від того самого уряду у вічну приватну власність отримав і землю і посполитих, колишніх вільних козаків. Зачіска «під макітру», шабля, вбрання — ось і все, що пов’язувало тепер Ковпака з минулим часом козаччини [1, 279-280].
Отже, на прохання Яворницького місцеві поміщики презентували свої колекції на виставку присвячену ХІІІ археологічному з’їздові і усі вони започаткували музейну колекцію .
Родинно-меморіальні портрети козацької старшини були поясними, поколінними, погрудними і мали різний розмір. Інколи, подібно до ктиторських портретів, на них зображували столик та герби, деякі мали тло рівне, темне, без антуражу. Виконували їх олією на полотні, рідше — на невеликих металевих (мідних, бляшаних) платівках.
Прикладом є зображення гетьмана Д. Апостола. Прототип всіх відомих портретів Д. Апостола, формальні вибори якого відбулися 1 грудня 1727 р., були створені Ф. Вортманом невдовзі після цієї дати. Про його композицію дає уявлення гравюра П. Бузе із надписом: “Новопоставленный предводитель казаков Даниил Апостол, родился 1685г.” Гетьман представлений у обладунку, плащі, який скріплений на лівому плечі брилліантовим аграфом. Подібного виду портрети звичайні у західноєвропейському живописі кінця ХVІІ –ХVІІІ ст. Портретів Д. Апостола, які були створені українськими майстрами збереглося декілька, один із них у Дніпропетровському історичному музеї (Х-159). Це погрудне зображення популярного в Речі Посполитій “рицарського типу “ [9].
З другої половини XVII століття з’являється своєрідний стиль українського портрета, зокрема ктиторських зображень. Те, що у XVII столітті постаті ктиторів нерідко малювали на стінах церков, певною мірою визначило монументально-декоративну тенденцію багатьох тогочасних і пізніших репрезентативних творів.
Ще за життя Хмельницького в притворі Успенського храму Києво-Печерської лаври вже існували монументальні зображення вельможних ктиторів, а після його смерті з’явився серед них і ктиторський портрет Богдана, що зберігся донині у двох копіях (в Дніпропетровському (Х-605, художник П. Т. Окулов) та Львівському історичних музеях).
На цьому портреті гетьмана представлено на весь зріст, в жупані без візерунків, в киреї з хутряним коміром і в шапці з пір’ям. Правою рукою, притуленою до пояса, він тримає булаву, лівою — шаблю. Гравюра Гондіуса була, безперечно, в розпорядженні майстра, проте поводився він з нею цілком невимушено. Обличчя Хмельницького типізоване, постать його велична, однак без ієратизму. Досить поширеними були також .живописні портрети Хмельницького, які, проте, менше відступали від гравюри Гондіуса [1, 251]. Один із таких портретів є в художній збірці ДІМ – портрет виконано невідомим художником ХVІІІ ст. (Х-144). Вони впливали як композиційний зразок на створення портретів українських гетьманів і полковників. Проте самі портрети Б. Хмельницького в живописі XVII—XVIII століть ніколи не набували такої помпезності, яка згодом стала властивою багатьом портретам інших представників полкової та генеральної старшини [9].
“Ктиторським” можна назвати і портрет гетьмана І. С. Мазепи (Х-250) із загадковим гербом на полотні вгорі з лівого боку. Друге зображення І. Мазепи (Х-153), що знаходиться в колекції ДІМ, за манерою письма відрізняється від першого портрету і навіть, як пише Д. І. Яворницький “…этот портрет не признается в настоящее время знатоками украинской старины за портрет Мазепы…” [10].
На початку 20-х років XVIII століття у мистецтві портрета накреслюється тенден­ція до героїзації образу, що було викликано історичними обставинами. В деяких випадках портрети предків, особливо якщо вони були діячами, які принесли своєму роду гучну славу, намагались робити дуже святковими, навіть коли оригіналами для них слугували прості по композиції інтимні твори. Так, наприклад, прижиттєвий портрет генерального судді Василя Леонтійовича Кочубея — простий за композицією, в ньому немає парадності. Можливо два портрети В. Кочубея (Х-335, Х-152), що знаходяться в колекції ДІМ, відносяться до серійних, що були виконані за гравюрою видавництва П. Бекетова. Пізніше з них будуть писатися святкові портрети (наприклад, у Полтавському історичному музеї) [2, 204].
Особливою популярністю серед художників користувалися портрети І. Гонти, сотника надвірних козаків та одного із ватажків Коліївщини. За свідченням сучасників, він був досить гарним, розумним, тримався достойно в шляхетському суспільстві, хоча походив із селян. В колекції ДІМ зберігається портрет І. Гонти (Х-919), який надійшов із колекції князів Любомирських, на зворотному боці картини навіть вказана дата його написання – 14 січня 1822 р., але художник невідомий. Цей портрет був переданий нам у 50-х рр. ХХ ст. Львівським історичним музеєм.
Досить цікавим є портрет І. І. Іскри (Х-198), полтавського полковника, хоча в альбомі “З Української старовини” даний портрет анотований як Яків Остряниця [3, 180]. Це полковник реєстрових козаків і на поч. 1648 р. був гетьманом. Та самий напис на картині: “ Іскра Гетман ”, свідчить, чиє це зображення.
Великий інтерес викликає портрет К. М. Тарах-Тарловського ( “дикого попа” Х-190). В колекції ДІМ знаходиться копія художника П. Т. Окулова 1873 р., що надійшла від С. М. Родзянка. На полотні напис: “П.Окуловъ // 1873.// Самарській монастирь”. А ось так Д. І. Яворницький описує портрет “дикого попа”, який він бачив у матушки Марії Свентицької (с. Бузовка Новомосковський повіт): “…Дикий поп на портрете представлен в натуральную величину одетым зеленую рясу, с правой рукой, положенной на сердце, и с левой, опущенной на псалтырь, раскрытый на тексте : “Господи, возлюби благолепие дому твоего и место селения славы твоея.” С правой стороны портрета изображено распятие, за распятием видны окна церкви, нужно думать, Самарского Пустынно-Николаевского каменного собора, возобновленного на “собственный кошт” диким попом, вместо старой деревянной, во имя святителя Николая…Внизу портрета помещена надпись: ”Тарловского портретъ священника Кирила“ Далее, следовало продолжение подписи: “Щедрота коей сей храмъ сооружила.“
Далі Яворницький пише: “С такой подписью я и видел настоящий портрет Тарловского в Самарском Пустынно-Николаевском монастыре еще в 1888 году, но почему и как попал он из Самарского монастыря к Марии Свентицкой – мне совершенно неизвестно” [10, 47]. З усього вище сказанного, можна зробити висновок, що портретів було декілька, а до нас надійшла копія від С. М. Родзянка.
В останні роки XVIII століття, коли козацький устрій було ліквідовано, а церква поступово втрачала свій авторитет, традиційна композиція репрезентативного ктитор­ського зображення поступово виходить з ужитку. Портрет набуває світського жанру.
Після того, як кунтуші та пірначі козацька старшина замінює на мундири регуляр­ного російського війська, старі прийоми, пристосовані до відтворення візерунчастого одягу, цілком природно виходять з ужитку. В сусідстві з іконами «новоманірні» твори, постаті в мундирах і робронах становили б такий разючий дисонанс, що їх уже не нава­жувалися вивішувати в церкві. Останніми за часом виконання зображеннями на повен зріст козаків-ктиторів є парні портрети двох братів Шиянів — Якова та Івана (Х-193, Х – 196, художник В. О. Строменко.) — з Нікопольської церкви, побудованої колишніми запорожцями вже після скасування Січі.
Постаті обох братів розміщено на полотні дуже вдало: жодного незайманого клаптика тла, але разом з тим вони не затиснені у форматі. Художник доклав зусиль, щоб композиції парних портретів були взаємно врівноважені, а рухи обох персонажів залишалися природними. Брати вдягнені в однотонні жупани, оторочені срібними стрічками, підперезані широкими поясами. З-під верхнього одягу виглядають візерунки грезетових кунтушів. Всупереч традиції тони костюмів досить стримані: холодні сірувато-бірюзові жупани з теплими рудуватими тінями; в кунтушах густі зелені й фіалкові кольори пом’якшені срібними візерунками. Приглушені відтінки барв за законом додаткових кольорів здаються насиченими.
Особливо вражає віртуозністю виконання обличчя Якова Шияна. Сумне, замислене, мабуть гарне в минулому, обличчя Якова зворушує глядача. Нема в ньому величі, здатної надихнути, ні сили, щоб захопити. Надламана й заспокоє­на життєвими бурями щира, благородна натура,— такий Яків Шиян на портреті. Це один з життєво конкретних, складних і привабливих образів в українському ктиторському портреті [1, 262, 266].
У 70-х роках XVIII ст. зростає роль польського магната як замовника портрета. Вишневецькі, Потоцькі та багато інших польських феодалів засновують у розкішних палацах великі портретні галереї предків, прикрашають своїми портретами костели та різні установи. Для здійснення цих проектів залучаються, окрім українських, також польські та інші іноземні майстри [9]. В художньому зібранні ДІМу є портрети польських діячів: короля Михайла Корибута Вишневецького (Х-140), Еліонори Фердінанди (Х-221). Портрети є копіями невідомого художника кін.ХІХ з оригіналу ХVІІІ ст., коли і як вони потрапили до музею нам невідомо. Така ж історія і наступних портретів із родинни Вишневецьких – Ієремія та Грізельди (Х-139; Х-138). Досить цікавим є портррет Раїни Вишневецької (Х-137), дочки молдовського господаря Ієремії Могили і двоюрідної сестри київського митрополита П. Могили. Вона представлена у роскішному вбранні, її миловидне обличчя освітлює посмішка, в руках Раїна тримає книгу. Ця жінка досить багато часу і коштів витратила на справи церкви [2, 21-22].
В колекції музею знаходяться портрети і українських жінок – це зображення Марії (Х-320, худ. П. Т. Окулов) – доньки Данила Апостола та Анастасії Скоропадської (Х-156) – дружини гетьмана І. Скоропадського. На відміну від першого портрета, портрет Анастасії Скоропадської виконано невідомим художником, можливо ХІХ ст. Вона зображена на повний зріст, характерний рух лівої руки, притиснутої до грудей, підкоряється вияву внутрішніх переживань.
Невелика музейна збірка історичних портретів на козацьку тематику відзначається цілісністю, дає уявлення про одну з сторінок художньої історії нашого краю, про одну з граней збиральницької діяльності самовідданого шукача скарбів Дмитра Івановича Яворницького, долю його колекції.

Література

  1. Білецький П. О. Портрет // Історія українського мистецтва: В 6 т. – К., 1966-1968.-Т.3.
  2. Белецкий П. Украинская портретная живопись ХVІІ-ХVІІІ вв. – Ленинград: Искусство, 1981.
  3. Української старовини. Альбом. – К.: Мистецтво, 1991.
  4. Каталог Екатеринославского обласного музея им. А. Н. Поля . – Екатеринослав, 1905.
  5. Каталог Екатеринославского обласного музея им. А. Н. Поля . – Екатеринослав, 1910.
  6. Мірошніченко Н. М. Козацька тематика в колекції живопису ДІМ.// Музей на межі тисячоліть: минуле, сьогодення, перспективи.-Дніпропетровськ, 1999. – С.85-87 .
  7. Невідомі та маловідомі портрети ХVІІІ-поч. ХХ ст. Каталог Дніпропетровського художнього музею. – Дніпропетровськ, 1992.
  8. Отчет о поступлениях Екатеринославского областного музея им. А. Н. Поля с 1января по 1апреля 1905 г. // Вестник Екатеринославского земства. – 1905, № 14.

Автор: Осадча Ю.А. – с.н.с. ДІМ