Революційна перебудова у нашій країні повернула із забуття імена багатьох видатних діячів української культури, зламала сталінські стереотипи, в прокрустове ложе яких намагалися втиснути їхню багатогранну спадщину. До славної когорти діячів української культури належить і друг Д. І. Яворницького, відомий історик і краєзнавець, церковний діяч Василь Олексійович Біднов (2.1.1874—1.1V. 1935 рр.). Довгий час його ім’я було під забороною, оскільки він у роки громадянської війни опинився в еміграції і був прихильником УАПЦ. (Української автокефальної православної церкви).
В. О. Біднов народився у селі Широкому (нині — райцентр Дніпропетровської області). У 1902 р. закінчив київську духовну академію разом із відомим в майбутньому катеринославським дослідником історії запорозького козацтва В. О. Трековим. Працював у Астрахані. У 1910 р. він вже знаходиться у Катеринославі, читає лекції у катеринославській духовній семінарії. Тут він близько зійшовся з Д.. І. Яворницьким, разом з яким та групою відомих істориків започаткував катеринославську вчену архівну комісію. До правління комісії Біднов входив як правитель справ поруч з Яворницьким, Грушевським, Довнар-Запольським, Пічетою та ін. Разом із своєю дружиною Л. Є. Бідновою, Д. І. Яворницьким та Д. І. Дорошенком Біднов був одним із зачинателів катеринославської «Просвіти». Ця діяльність вчених стала причиною певних утисків та обмежень з боку царських властей. Роки, проведені у Катеринославі, були дуже плідними для Біднова, який протягом свого життя видав понад 70 наукових праць. Хоча він займався церковною історією, однак, під впливом Яворницького, приділяв велику увагу історії запорозького козацтва, історії Катеринослава. Саме в Катеринославі були написані і видані такі книги, як: «Из прошлого Екатеринославской епархии» (1907), «Материалы по истории церковного устройства на Запорожье» (1907), «Православная церковь в Польше и Литве» (1908), «К истории бывших запорожских старшин и казаков» (1915), «Список иерархов Екатеринославских епархий» (1915), «Дніпрові пороги» (1919) та ін. Вчений мав великий авторитет серед жителів Катеринослава, особливо серед вчительства. У 1918—1920 рр. Біднов працював професором Кам’янець-Подільського університету. У 1920 р., коли фронт наближався до міста, він емігрував. Основною причиною виїзду за кордон було прагнення дати єдиному сину Арсену добру освіту. Але Біднов не сприйняв також Радянської влади, хоча і не виступав проти неї. Решту свого життя він присвятив науковій і викладацькій праці, тяжко переживаючи розлуку з батьківщиною, з дружиною, яка через «завірюху» громадянської війни залишилася у Катеринославі. Біднов сам визнавав, що не мав «принципових розходжень» з Радянською владою, але з огляду на економічну розруху, неможливість систематичних занять науковою працею затримали його на чужині. Пізніше-його насторожив сталінський терор і зробив неможливим повернення на батьківщину, особливо після того, як його дружину засудили на сфальсифікованому процесі СВУ у 1930 р.
З Кам’янця-Подільського вчений потрапив до буржуазної Польщі, де пройшов через тяжкі випробування (безпідставний арешт, заслання), з яких насилу вирвався. З гіркотою він згадував про шовіністичну політику буржуазних партій у Польщі: «Якою була колись шляхта, такою є польська демократія та соціалісти. Релігійні утиски над православними та полонізація такі самі, як в XVI—XVII ст. Нема нічого нового на території Польщі». Врешті історику вдалося дістатися до Чехословаччини. Тут він став одним із зачинателів Українського історико-філологічного товариства у Празі, професором Українського Вільного університету у Празі (1922—1929 рр.), професором Української господарської академії в Подебрадах, професором Українського педінституту. Цікаво, що на останню посаду був обраний спочатку більшістю голосів (13—8) М. С. Грушевський, який тоді перебував у Відні. Але оскільки Грушевський повернувся в Радянську Україну, то професором у педінституті став Біднов.
У Празі вчений підтримував тісні зв’язки з сином видатного українського історика В. Б. Антоновича Дмитром, з яким вони разом працювали в УІФТ. Син. Дмитра. Антоновича Марко, який був учасником 1-го Конгресу Міжнародної асоціації україністів у Києві, згадував, що Біднов користувався великою повагою в становищі еміграції, а у сім’ї Антоновичів його називали «святою людиною». Біднов на той час дуже хворів, дуже погано бачив, що було серйозною-перешкодою в його наукових заняттях. Тяжко вразила його звістка про трагічну долю дружини, але він майже ніколи не говорив про це, замкнувшись у собі.
Перебуваючи в еміграції, Біднов чимало попрацював на ниві пропаганди за кордоном української культури, був учасником різноманітних з’їздів, підтримував творчі зв’язки з багатьма вченими. Як засвідчив відомий сучасний дослідник з Чехословаччини Ф. Зілинський, у празьких архівах е чимало документів, які висвітлюють наукову діяльність Біднова в еміграції. Дуже важливим є відшукання в цих архівах праці про Катеринослав. Там же, до речі, знаходиться і величезний архів керівника катеринославського вчительства, відомого освітницького діяча Вирового.
В. О. Біднов не полишав і досліджень історії запорозького козацтва, брав участь в організації святкувань 70-річчя від дня народження Яворницького та смутного ювілею — 150-річчя ліквідації царатом Січі.
Перебуваючи на чужині, В. О. Біднов завжди пам’ятав про свого друга Д. І. Яворницького і прагнув листуватися з ним, як тільки така можливість з’явилася. У відділі рукописів ДІМ збереглося 13 листів Біднова до Яворницького, писаних головним чином з Праги. (Біднов жив тоді на Виноградах, на вул. Коллара, 16/П, пізніше — в Нуслях, вул. Горимирова, 443/2). Ці листи пронизує гірка туга за рідним краєм. Вчений дуже цікавився справами Яворницького, долею спільних знайомих, наполегливо запрошує на міжнародні з’їзди істориків, надсилає свої праці у Дніпропетровськ, просить про присилку творів Яворницького, які до речі, зустрічали схвальні відгуки науковців Чехословаччини та Німеччини. На жаль, поки що не знайдено листів Яворницького до Біднова, але про їх зміст можна частково судити з відповідей земляка-емігранта. Так, Біднов співчуває Яворницькому, коли у 1923 р. музей обікрали злочинці, коли у 1924 р. почалися перші гоніння на вченого, стурбовано запитував про працю Яворницького в університеті («Чого так мало викладів у Вас? Проводиться українізація і тільки дві лекції? Що на них можна зробити?»). Біднов спонукає Яворницького відгукнутися на 150-річчя ліквідації Січі, просить подати відомості про новомосковського етнографа Г. П. Надхіна — знайомого, класика української літератури, П. О. Куліша (дружина Надхіна, до речі, друкувала народні пісні у журналі «Основа», який редагував Куліш); про катеринославського службовця П. І. Зуйченка — кума й приятеля того ж Куліша [1].
Останній лист Біднова датований 29 вересня 1932 р. Далі листування стало неможливим через хвилю сталінських репресій, які зачепили і Яворницького. Цей лист В. О. Біднов пережив ненадовго. Його єдиний син Арсен потонув, купаючися у Віслі, і це було страшним ударом для батька. Біднов переїжджає з Праги до Варшави і обіймає посаду професора кафедри церковної історії Варшавського університету. 1 квітня 1935 р. В. О. Біднов помер і був похований на православному кладовищі у Варшаві, його могила збереглася. Вчений — наш земляк — прожив складне і суперечливе життя, але й досі живуть його праці про наш край і вони гідні, як і їх автор, теплого слова нащадків…
1. Детальніше про деякі моменти листування В. О. Біднова з Д І Яворницьким, див. у статті: Абросимової С., Мицика Ю. Далеко від рідного дому, (Зоря від 8 вересня 1990 р.)
Автор: Мицик Ю.А. – д.і.н.
Джерело: Вчений-подвижник: Життєвий шлях та літературна спадщина відомого на Придніпров’ї археолога, історіографа, краєзнавця та етнографа Д.І.Яворницького. (Матеріали науково-практичної конференції, присвяченої 135-річчю з дня народження вченого). Дніпропетровськ, 1991. – 78 с.
