З-поміж багаточисленних дослідників історії запорозького козацтва одне з чільних місць належить академіку Д. І. Яворницькому. Його науковий доробок в царині етнографії, археографії Запоріжжя, в реконструкції історичного буття запорожців в цілому настільки значний, що потребує спеціальних об’ємних студій. Ми ж зупинимось дише на такому важливому аспекті, як концептуальні погляди Яворницького на проблеми генези та сутності української козаччини.
Відразу слід зазначити, що Яворницький традиційно перш за все розглядає етимологію терміну «козак», слушно наголошуючи на тюркському походженні поняття. Дослідник поділяє вже міцно закорінену на той час в українській історіографії точку зору, що козакування, як суспільне явище, було притаманне різним тюркським народам, і запозичення терміну на Україні означало появу на її теренах схожого способу життєдіяльності.
Безпосередньо виникнення українського козацтва, згідно Яворницького, пов’язане з дією п’яти чинників: 1) земельного (втрата селянами права володіння землею внаслідок наступу феодалів, що змушувало мандрувати на незаймані простори південної Київщини); 2) економічного (надання литовським урядом окраїнних земель «нижчому класу», котрий з причини татарських набігів мусив стати на «воєнну ногу» разом з рядовими переселенцями); 3) сусідства татар (запозичення населенням пограниччя елементів татарської тактики, бойових прийомів, побутових речей, власне назви); 4) наявності диких степів; 5) етнографічного (прагнення українців до відродження «батьківського» вічового ладу, самосуду, самоуправління).
Вказані чинники з тими чи іншими видозмінами побутували в історіографії й раніше, але у такій сукупності і послідовності (за значенням) були наведені вперше, хоча Яворницький називає їх тезово і не супроводжує детальним обґрунтуванням. Останнє, напевно, слід пояснити тим, що історик міг опиратись на ваговиті дослідження М. А. Максимовича, М. І. Костомарова, В. Б. Антоновича.
Відтак перші дві та четверта причини у своїй основі не викликали й не викликають посутніх заперечень (не досить вдало підібрані лише узагальнюючі поняття). Обидва фактори в тій чи іншій інтерпретації фігурували ще у працях М. О. Маркевича та М. А. Максимовича й вже у XX ст. були ґрунтовно досліджені М. С. Грушевський з акцентом саме на першочерговій вазі колонізаційних моментів. Разом з тим, Яворницький не звернув уваги на плідну думку П. ОІ Куліш а щодо козакування як різновиду заняття населення на початкових етапах залюднення Київщини з наступним його (заняття) упостійненням серед певної категорії, котра поступово перетворилась у стан. Можливо тому безпосередньо процес зародження козацтва залишився поза студіями Яворницького. Виклад починається вже з констатації самого факту появи козацтва як такого.
Ведучи мову про татарський чинник у наведеному вище розумінні, дослідник слідує за М. І. Костомаровим, аналізуючи й детально описуючи різні запозичення. Нарешті, п’ятий фактор викликає заперечення. Устрій козацького коша був наслідком появи козацтва, а не передумовою, тим паче, що цей устрій остаточно сформувався тільки на Січі, котра виникла значно пізніше.
Сутність козаччини Яворницький, як М. А. Максимович та В. Б. Антонович, вбачає у виробленні ідеї козацького імунітету й боротьбі за його утвердження протягом всього періоду існування козацтва. Окрім того козаки виконували роль рятівника українського народу від фізичного та духовного винищення. Більш глибоких і розгорнутих узагальнюючих конструкцій подібного обширу у дослідника не знаходимо.
Датуючи появу українського козацтва останньою третиною XV ст., Яворницький слушно вказує на формування попервах городових, а з середини XVI ст. низових козаків. Він вперше висловив згодом розвинуту М. С. Грушевський тезу, що тільки з середини XVII ст. можна вести мову про окремішню історію запорозького козацтва. Саме Яворницький започаткував новий підхід в оцінці знаменної для розвою козацтва реформи Баторія, розглядаючи її не з військової, як досі, точки зору, а з боку справи витвору особливого козацького стану. Слід зазначити й те, що Яворницький надав належної ваги суперечливій політиці Польщі, як фактору поступу запорозького козацтва.
За «історичними подіями і за тими чи іншими завданнями, які брали на себе запорожці», дослідник виділяє шість періодів в історії запорозького козацтва: 1) період утворення (1471—1583); 2) боротьби проти Польщі за національну незалежність Південної Русі (1583—1657); 3) участі у боротьбі за релігійно-національну незалежність Правобережної України проти Польщі, Криму, Туреччини й Росії; 5) період існування запорожців за межами Росії і спроби повернути їх на рідні землі (1709—1734); 6) період боротьби з російським урядом за самостійне існування; падіння Запоріжжя.
Наведена періодизація виглядає недосконалою. її основна вада, від якої походять й інші, полягає в тому, що критерії для виділення періодів взяті не з розвою самого запорозького козацтва як суспільного організму. Тому схема не виказує тієї еволюції, котрої зазнало запорозьке козацтво протягом історії існування. Викликають низку заперечень й суто хронологічні рамки періодів. Втім це була перша і фактично єдина до сьогодні спроба періодизації у цілісному вигляді.
Отже, концептуальні погляди Д. І. Яворницького на ґенезу та сутність української козаччини були тісно пов’язані з історіографічною традицією, органічно поєднувались з нею. Дослідник намагався узагальнити досягнення попередників, висловив низку якісно нових тверджень, що отримали розвиток у подальших студіях, передовсім у працях М. С. Грушевского.
Автор: Брехуненко В.А.
Джерело: Вчений-подвижник: Життєвий шлях та літературна спадщина відомого на Придніпров’ї археолога, історіографа, краєзнавця та етнографа Д.І.Яворницького. (Матеріали науково-практичної конференції, присвяченої 135-річчю з дня народження вченого). Дніпропетровськ, 1991. – 78 с.
