Літературна творчість — одна із складових частин розмаїтого таланту видатного українського історика Д. І. Яворницького. Їй він віддав короткі години свого відпочинку поміж напруженою працею на терені історії, археології, етнографії, лексикографії, музейної, педагогічної, громадської, культурно-освітньої діяльності. Белетристичні та поетичні твори містять різнобарвну палітру думок і почуттів Яворницького як митця, художника слова, дають можливість (через ідейно-тематичне спрямування, сюжетику, систему образів, поетику) глибше і повніше зрозуміти духовний світ Яворницького-людини, стихію його творчих пошуків, переживань і мрій, вершини морально-естетичних ідеалів. Ким був Яворницький-письменник для свого часу, який його внесок в розвиток національної літератури, що прагнув донести до своїх сучасників і передати нащадкам? Тільки ґрунтовне літературознавче осмислення творчої спадщини Яворницького з усіма її сильними і слабкими сторонами допоможе розв’язати дані питання.
Через усе життя вчений проніс щире й глибоке захоплення найколоритиішим явищем в історії України — запорозьким козацтвом. Розкриваючи таємничу красу старої України, він не просто ідеалізує славне козацьке минуле, а створює образ — символ духовної величі українського народу, піднімає його із зневажливого забуття до наповненого світлом ідеалу. Прагнення Яворницького відтворити життя запорозького козацтва в усій його повноті і різноманітності дає ключ до розуміння потягу вченого повсякчас жити в стихії творчих пошуків виражальних можливостей. Тому так органічно його літературна діяльність пов’язана з науковою, в певній мірі випливає із неї, доповнює і продовжує її. Більшість історичних досліджень Яворницького мають на собі виразний знак імпровізаційності, відзначаються вільним розкутим стилістичним рядом, поєднанням наукового стилю з образним, художнім завдяки введенню в текст вставних епізодів, сцен, діалогів, портретних характеристик, описів природи, живої народної мови тощо. Це дає право віднести більшість з них до творів перехідних жанрів: художньо-етнографічний нарис, історіографічне оповідання, портрет («Запорожье в остатках старины и преданиях народа», «По следам запорожцев», «Иван Дмитриевич Сирко…», «Як жило славне запорожське низове військо» та ін.). Внутрішня потреба Яворницького-художника до образного висловлювання, скована в історичних дослідженнях вимогами наукового об’єктивізму і відповідною методологією, знайшла своє природне вираження в літературній творчості.
Перший великий прозовий твір, яким Яворницький започаткував свій прихід в літературу, — повість «Наша доля — Божа воля» — виношувався письменником довгі роки і був опублікований в 1901 р. в журналі «Киевская старина»1. «Д. Яворницького всі досі знали з його важних і цікавих праць історичних про Запорозьку Січ, писаних великоруською мовою; повістюж, та ще й по вкраїнському, він обізвався вперше», — відзначив Б. Грінченко в рецензії на твір, надрукованій у журналі «Літературно-науковий вісник»2. Повість була прихильно зустрінута і критиками, і читачами, а у 1905 р. перевидана без змін у тексті в Катеринославі. Б. Грінченко всіляко підтримував письменника-початківця і в статті «Несколько дополнений к статье И. Франка об украинской литературе» висловив побажання, щоб «г. Эварницкий не остановился на этом первом своем беллетристическом опыте на малорусском языке»3.
Епіграфом до твору Яворницький взяв запорозьку приказку «Спробувати пера та чернила — яка в йому сила», котра залишилася лише у рукописному варіанті4. Повість має посвяту: «Присвячую К. О. Білиловському». Білиловський Кесар Олександрович (1859—1934) — український поет, упорядник і видавець альманаху «Складка» (1896, 1897), доктор медицини й хірургії, щирий товариш і творчий наставник Яворницького. Саме за його порадою вчений взявся за літературну працю. «Ти сам здорово знаєш, що я тобі вірю, як богові, бо тобі дано і талант критика, і талант поета, і талант філософа, і талант ученого чоловіка. І ще ти знаєш, що я через тебе ж таки в останні роки почав писати повісті залишивши історичні праці», — читаємо в листі до Білиловського від 22.02.1906 р.5. Спершу Яворницькнй хотів надрукувати свій твір у «Складці», про що свідчать його листи до редактора-видавця, де у одному з них він зазначає: «Максим Вітряк» (один з варіантів назви повісті — Н. В.) твій… Як хочеш взяти до «Складки», бери6. Та з певних причин повість була надрукована набагато пізніше і в іншому періодичному виданні.
Своїм змістом і мовою повість вразила російського вченого, філолога Ф. Корша, українського бібліографа, критика М. Комарова, захопила українського письменника Б. Грінченка, редактора «Киевской старины» В. Науменка та ін. Незважаючи на образливе зауваження, надруковане в газеті «Русские ведомости»7, в якому повість була названа як річ «нехудожественна», проба пера була вдалою і з часом вилилась в цілу низку епічних та поетичних творів. Протягом 1901 —1920-х рр. літературні твори Яворницького виходили окремими виданнями в Катеринославі, друкувалися в київських та місцевих періодичних виданнях «Рада», «Рідний край», «Екатеринославские губернские ведомости», «Летопись екатеринославской ученой архивной комиссии», «Дніпрові хвилі», «Споживач», «Кооперативне життя»8, українському декламаторі «Розвага»9, пропонувалися для вивчення у школі і були вміщені в читанці І. Труби «Стежка додому»10 тощо.
У творчому доробку Яворницького-письменника роман «За чужий гріх» (1907); повісті: «Наша доля…» (2-е вид., 1905), «Христос у серці чоловіка» (1905), «У бурсу! У бурсу! У бурсу!» (1908), «Де люде, там і лихо» (1911), «Поміж панами» (1911); оповідання, новели «Русалчине озеро», «Драний хутір», «Три несподівані стрічі», «Славний боян Хома Провора», «Сповідь душі баби Палажки Хотюнки», «Добрий пастир», «Як жило славне запорожське низове військо» та ін.: поетична збірка «Вечірні зорі» (1911); вірші «Все йде, все минає», «Пам’яті Л. В. Сахачевської», «Зачарований край», «Поминула, браття, вільна пора», «Думи мої, діти мої» та ін., опубліковані в різних джерелах; вірші в рукописах «О горе!»11, «Піймай вітра»12, «Вечерній дзвін» 13, «Тихесенко я йшов повз темної діброви»14, тощо.
Появу літературних творів Д. Яворницького вітали Б. Грінченко, І. Нечуй-Девицький, М. Сумцов, Є. Чикаленко, Олена Пчілка, І. Рєпін, Д. Дорошенко, В. Білий, В. Данилой та ін., відзначаючи їх реалістичність та правдивість, сатирично-гумористичне спрямування, багатство та колоритність мови, вказуючи, разом з тим, і на ряд погрішностей. Найбільш цікавою і цінною є стаття П. (Ефремова «Письменник-кольорист» 15, у якій вперше подається загальна характеристика прози письменника, його індивідуального художнього стилю. Критик уважно підмітив, що Яворницького-вченого талановито доповнює Яворницький-письменник. Якщо у своїх наукових працях він «реставрує» з археологічних та документальних джерел «одшуміле, заспокоєне, одстояне, але активне творче життя предків», то у художніх творах він змальовує «різноманітність та колоритність типів, сцен, зустрічів, пригод, переживань і вражень» нащадків «по мужской или женской линии» 16 запорожців, більшість з яких позбавлена в реальних умовах суспільно-політичного життя кін. XIX — поч. XX ст. духовних сил і здібностей побудувати міцні підвалини майбутнього для своїх же нащадків.
У прозових творах Яворницькнй відтворює реалістичні картини з життя українського села сучасної йому епохи, продовжуючи і творчо наслідуючи традиції класичної літератури, зокрема творчості Т. Шевченка, М. Гоголя, І. Квітки-Основ’яненка, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, М. Коцюбинського, О. Кониського, Б. Грінченка, Олени Пчілки, Марка Вовчка та ін. За манерою письма Яворницький належав до генерації українських белетристів, які орієнтувалися на художньо-епічну традицію XIX ст. За визначенням І. Франка, це була школа «великих епіків… себто людей з ясним, широким поглядом, що малювали широкі картини українського життя так, як бачили її оком пильного, лобов’ю надиханого обсерватора або іноді мораліста та судді» 17. Психологічне осмислення образів, побудова діалогів, насичених прислів’ями та приказками, живописне відтворення портретних характеристик героїв, мальовничість пейзажів свідчать про глибоке знання Яворницьким життя різних верств населення, їх психології, живої народної мови, яка у його творах «потрушена іскорками народного сміху і гумору», що, за словами І. Нечуя-Левицького, «трапляється найбільше в англійських письменників, в Діккенса, Штерна, Шерідана, що піддержує в читальникові увагу й цікавість, не вважаючи на розтягнутість мови» І8.
Сам же Яворницькнй був надзвичайно вимогливим до себе і самокритично “висловлювався з приводу оцінки його літературного хисту: «Я ніколи не думав про себе, що я єсть яка-небудь величина, щоб порівнятись чи з Шевченком, чи З Квіткою, чи З Кулішем… Я думаю і думаю, що нема без-таланійш від мене чоловіка із тих, що коли-небудь брались за перо. Краще мені було б сидіти де-небудь на пасіці… чим брать на себе званіє «ученого», або «літератора» (з листа до К. Білиловського від 27.02.1898 р.) 19.
Сюжети для творів Яворницькому давало саме багаторічне спілкування з селянами, міщанами, панами, священнослужителями, студентами і т. д. під час подорожей «по слідах запорожців», давало матеріал для виведення цілої галереї колоритних живих образів, вихоплених із самого життя пильним оком вченого-художника.
В злиднях і темряві проходить життя селянина Максима Вітряка та його родини («Наша доля…»), гине, знесилившись у боротьбі з несправедливістю інтелегент-народник Гриць Дурденко («За чужий гріх»), тупість і паразитизм обмежених, нікчемних обивателів, котрі проживають по хуторах губерніального містечка Красноставу (автор має на увазі місто Катеринослав — Н. В.), пані Стасючки, пана Цуцала, княгині Башмачки, поміщиків Борзаків та ін., веде їх до деградації, аморальності, економічного занепаду, само-виродження («Поміж панами», «У бурсу…!»). Трагізм своїх героїв Яворницький пояснює як розплату за відступництво нащадків від моральних і духовних устоїв предків. У Яворницького соціокультурний і морально-естетичний імператив предків Є своєрідним моральним кодексом, заснованим на загальнолюдських, християнських, гуманістичних цінностях (любов до ближнього, душевна чистота, самопожертва заради дітей, роду, рідної землі, віра, страх за гріхопадіння і т. п.), оберегом землі, на якій живуть його герої, а разом З тим сам Яворницький і його сучасники. Його твори б’ють на сполох, як козацькі литаври. Сам автор мріє бачити Україну розкутою, усміхненою, вільною.
Жива сила козацька, похована в святій землі, як оберіг її, духовний меч, чекає гідних нащадків, що піднімуть її З степових могил в ім’я духовного відродження нації.
ПРИМІТКИ:
1. Яворницький Д. Наша доля — божа Воля// Киевская старина. — 1901. — № 1. — С. 8,1—114; № 2. — С. 234—282; № 3. — С. 426—460; № 4. — С. 50—56.
2. Віліхівський. Наша доля — божа воля// Літературно-науковий вісник. 1901. Т. 15. С. 76.
3. Гринченко Б. Несколько дополнений к статье И. Франка об украинской литературе// Киевская старина. 1909. Т. 76 (МАДТ) — С. 173.
4. Центральна наукова бібліотека АН України, відділ рукописів. Ф. 1. № 21960.
5. Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України, відділ рукописів. Ф. 72. № 74.
6. Там же. Ф. 72. № 138.
7. С. Р. Очерки новейшей малорусской литературы// Русские ведомости, 190?. № 102,
8. Реестр друкованих праць Д. I. Яворницького. У кн.: Шубравська М. М, Д. I. Яворницький. Життя, фольклористично-етнографічна діяльність. — Київ, 1972. — С. 234—245.
9. Еварницький Д. Безталання («Знемігся. Степ і вітер вільний…»)// Розвага. Український декламатор. Т. 2. Київ, 1908. — С. 182.
10. Яворницький Д. Петро Вітряченко. У кн.: Шкільна хрестоматія «Стежка додому». Упорядник І. Труба. Ч. III. — Катеринослав, 1918. — С. 152.
11. Д. Я. О, горе! Великой собаколюбки С. Д. Яворницкой. 2.02.1923.— Дніпропетровський історичний музей, архівний фонд. — Арх 33091.
12. Яворницький Д. І. Піймай вітра (останній вірш). — Там же. — Арх. 772.
13. Яворницький Д. І. Вечернїй дзвін. — Там же. — Арх. 32190.
14. Еварницький Д. Тихесенько я йшов повз темшої діброви 4-10)19/18/ Там же. — Арх. 33082.
15. Єгїгеемов П. Письменник-фольклорист: українського літературного руху на Катеринослаівщині//Записки історико-філологічного відділу УАН — Київ, 19И7. — С. 213—230.
16. Эварницкий Д. И. По следам запорожцев. — СПб, 1898. – с. І—II.
17. Франко І. Зібрання творів: У 50-ТИ Т. — Київ, 1982. — Т. 34 — С. 107.
18. Нечуй-Левицький Ів. «Де люше — там і лихо». Повість Д. І. Яворницького. 1911 року // Дніпрові хвилі. 19Ы. № 22. — С. 301—304.
19. Інститут літератури… — Ф. 72. — № 165.
Автор: Василенко Н. Є. – с.н.с. ДІМ
Джерело: З минувшини Подніпров’я. – Дніпропетровськ: “Дніпро”, 1995. – 177 с.
