Історія життя і творчості видатного українського вченого, академіка Дмитра Івановича Яворницького, останнім часом, набула більш широкого висвітлення в публікаціях науковців, журналістів, в спогадах його сучасників, в тому числі української діаспори. Але є грань життя Д. І. Яворницького, яка не розкрита в такій мірі в жод-них спогадах, навіть його дружини Серафими Дмитрівни. Це те, яким він був господарем, людиною зі своїми звичками, поглядами та проявами у повсякденному житті, в родині, як влаштовані були бу-динок і садиба. Про все це розповіла саме вона, непомітна і незнана для більшості людей, але яка була кожного дня поруч і приходила на допомогу за першим покликом господарів – Катруся Купрій – хатня робітниця (Катерина Іванівна Литвиненко в шлюбі). Народилась вона 18 листопада 1914 року в родині селян в с. Новоселівка (Лобойківка) Петриківського району Дніпропетровської області. Батько Купрій Іван Федорович, мати – Мокрина Іванівна [4,1]. В родині було четверо дітей: два сини і дві дочки. В рідному селі Катруся здобула початкову освіту. Допомагала вдома по господарству, а коли стала дорослою, свого місця в селі не знайшла.
В будинок Д. І. Яворницького Катруся Купрій завітала за ре-комендацією Надії Миколаївни Мірошниченко, сусідки вченого, яка жила в будинку №6. Це було в листопаді 1935 р., під вечір. На дзво-ник вийшов сам Дмитро Іванович зі словами: «Здоровеньки були, а що Ви хотіли?» [3,1]. В будинку не було світла, тому в руках він тримав лампу, раптом скло впало і розбилось. Катруся зніяковіла, а вчений сказав: «Нічого, це на щастя». Після розмови з дружиною Серафимою Дмитрівною, її прийняли на роботу хатньою робітни-цею. Дружина Дмитра Івановича була хвора на ноги [1,282] (пара-ліч), тому потребувала допомоги по господарству. Дітей у Яворни-цьких не було, і скоро сором’язливу сільську дівчину полюбили як члена родини. Опікувались, коли хворіла, оберігали, дарували пода-рунки [3,1]. «Ти в нас заслуговуєш, Катруся», – говорив Дмитро Іва-нович [3,2]. Важку роботу робити не дозволяли.
Через рік (1936) Дмитро Іванович запропонував Катрусі на-вчатись у вечірній школі. Вчений допомагав їй з історії, а інші пре-дмети контролювала і допомагала Серафима Дмитрівна. Закінчити школу вона не встигла, завадила війна 1941-1945 рр.
Катерина Іванівна розповідала, що Дмитро Іванович дуже любив свій дім, сад [3, 2]. Любив порядок. Вставав о 5-й годині ран-ку, особливо влітку, виходив на вулицю і обходив садибу, маючи при собі садові ножиці, якими підрізав гілочки. Потім йшов у парк Шевченка, маючи в кармані шматочки хліба для тварин і птахів, і коли бачив зламану гілочку, зрізав її. Після такого моціону поверта-вся і працював в своєму кабінеті. Спав дуже мало, – згадувала Кате-рина Іванівна, – вдень ніколи не лягав відпочивати. А коли боліла голова, то сідав на диван, що в його кабінеті, і тихенько сидів поки біль не вщухала, а потім повертався до столу і продовжував працю-вати. Спати лягав після 12-ї ночі [3, 2]. Цілими днями сидів в кабінеті і писав, а коли було зовсім нездорово, прохав Катрусю бути поруч, щоб подати необхідну книжку, бо важко було підводитись. Він був невибагливий у їжі. О 10.00 вживав тільки каву з бутербродом, на полудень (о 18.00) – чай з печивом, частіше простоквашу з сухарями. Обідали завжди о 15.00 годині. Найчастіше до обіду подавали улюблену страву господаря – український борщ, слава про який ви-ходила за межі будинку, курятину або свинину, вареники з сиром та сметаною та інші. Під час обіду в ногах господаря завжди примощу-вався його улюблинець – кіт Васька, який комфортно себе почував і на письмовому столі вченого. За столом праворуч від Дмитра Івано-вича, завжди сиділа його перша порадниця і помічниця у всіх спра-вах – дружина Серафима Дмитрівна. Вона переписувала його руко-писи, нотувала спогади, підтримувала морально. Була отим надій-ним тилом, якого він потребував. Відносились один до одного з по-вагою і любов’ю: молодша на 23 роки, Серафима Дмитрівна зверта-лась до чоловіка на «Ви», а Дмитро Іванович – «Сіма» або Сімочка» [3,3]. В домі часто бували гості, і обов’язково в день народження Дмитра Івановича (який відмічали в родині 8 листопада). Серед гос-тей бували професор Петровський Ю. О., лікарі Василенко, Банду-рист М.В. та інші. Гомоніли, смакували ласощами, спілкувались у вітальні. Серафима Дмитрівна грала на піаніно, а Дмитро Іванович підспівував, а закінчували сердечними співами многоліття іменин-никові. В цей день, зранку, Катруся вітала господаря улюбленими пиріжками з капустою, а він давав їй тридцяточку на кіно [3,4].
В своїх спогадах Катерина Іванівна пише, що Дмитро Івано-вич був добрим, чуйним і уважним до людей. Наприклад, коли хтось з селян запитував у нього як добратись за вказаною адресою, він сам проводив його. Спілкуючись по дорозі, він записував рідкісні слова або вислови з народної мови, а потім вдома захоплено розповідав, які в нас є розумні люди [3,2]. Він дуже любив спілкуватись з молоддю. В будинок часто приходили студенти і робітники – Якимюк Дмитрусь, Гриценко Іван, Микола Костюк – розумний юнак із золотими руками та чулим серцем. Син переслідуваного в 30-ті роки священослужителя, він знайшов притулок в оселі вченого. Дмитро Іванович називав його «Коля-синок», хотів навіть всиновити, але не судилось. Він став вірним помічником, виконуючи секретарську роботу та супроводжуючи вченого на сесії Академії Наук. Із синівською любов’ю він піклувався про старенького в дорозі, як міг підтримував його в часи моральної скрути, допомагав по господарству, бував на розкопках. Катруся зустрічала їх на вокзалі, коли вони повертались з Києва, а вдома завжди отримувала подарунки. Молодих людей розлучила війна і кордони, але все-таки вони знов зустрілися в будинку вченого через 50 років і випили чаю з печивом, як колись за його життя (приїзд М. П. Костюка з Торонто відбувся в червні 1992 р.).
Коли в січні 1940 року в неї стався напад апендициту, Дмитро Іванович викликав своїх друзів-лікарів для консультації – Василенка та Бандуриста Миколу Васильовича. Терміново була зроблена опе-рація професором Соловйовим. Через 10 днів вона була вдома і ви-дужувала на дивані в кабінеті вченого. Дмитро Іванович погано себе почував, до кабінету не заходив, щоб її не турбувати [3,4]. А коли видужала – весь час була біла нього. Він то марив, то прокидався, і раптом вона запитала, коли було відкрито Америку. Він моменталь-но відповів. Пам’ять у Дмитра Івановича була чудова. Він пам’ятав де, коли і з ким зустрічався, ім’я візника, з яким їхав, а коли просив принести якусь книжку, то називав в якій шафі, на якій полиці вона знаходиться, сторінку, на якій те слово розташоване і звідки воно походило [3,5].
Весною 1940 р. йому стало краще і Катруся виводила його в сад, але раптом стало гірше, лікарі поставили діагноз – малярія. Не-задовго до смерті вчений просив дружину передати його бібліотеку і архів в Академію Наук. 5 серпня 1940 року о 5 годині ранку Д. І. Яворницький помер, його заповіт було виконано і щодо будинку. Постановою міськради від 17 лютого 1941 р. історичний музей було зобов’язано відкрити філіал – меморіальний будинок-музей вченого [3,5]. Три кімнати, кухня та туалетні приміщення були закріплені за дружиною та її сестрами. Відкрити музей завадила війна 1941-1945 рр.
Коли окупанти зайняли місто, всіх домочадців вигнали «в чо-му стояли» і зайняли будинок. Пішли до знайомої – лікаря Скубле-ської, яка жила на вулиці К. Цеткін, 1. На другий день Катю послали додому за продуктами. В своїх спогадах вона пише, що біля будинку стояли гармати, в будинку снаряди. У вітальні вона побачила вирізані з рам картини. Схопивши декілька – заховала у піч на кухні. За цим і застав її німець, вхопив за руки і поставив до стіни, почав кричати. З ванної кімнати вискочив німець з бритвою і, погрожуючи їй, кричав: «Ти большевик!». Офіцер через перекладача запитав, навіщо вона прийшла, взяла картини. Після того, як вона відповіла що тут живе, а ці картини історичні і потрібні для музею, її відпустили зі словами: «Ще прийдеш – повісимо» [3,6]. Від страху і сліз вона не могла прийти до тями навіть, коли вже прибігла до Серафими Дмитрівни. Але завдяки їй картини були врятовані. Через 1,5 місяці вони повернулись в будинок: снарядами було зірвано дах (зачепило мезонін і кухню), будинок пограбований. Весь тягар, щоб привести будинок до порядку, Катя прийняла на себе: збирала залізо по вулиці, наводила порядок в будинку, найняла чоловіка, який полагодив дах.
В 1942 р. будинок було конфісковано німцями і виселено всіх за адресою: вул. Садова, 15 [3,6]. Тут Серафима Дмитрівна зовсім злягла. Померла 10 травня 1943 р., так і не повернувшись в свій бу-динок.
Під час відступу німців Катерину Іванівну з сестрами Буряко-вими, як і багатьох інших жителів міста, гнали перед собою, як свій захист, десятки кілометрів. Катерина Іванівна шукала можливості втекти.Біля с. Шамшове сховалась на цвинтарі, потім тиждень про-сиділа в хаті, де було 36 біженців. По дорозі до залізничної станції Катерина Іванівна на плечах переносила клунки, повертаючись за другими. Три дні їхали до Дніпропетровська, повернувшись 3 грудня 1943 р. на квартиру на вул. Садовій. Замки були зірвані, частина речей зникла [3,5]. В якійсь квартирі поряд Катерина Іванівна знай-шла і принесла додому портрет Д. І. Яворницького роботи Ф. Кра-сицького 1900 р., який сьогодні займає своє місце, що і за життя вченого.
Щоб утримувати себе і немічних сестер Бурякових, Катерина Іванівна пішла працювати в ательє індпошиву (вул. Короленка, 3). Звідси її посилали на різні термінові роботи: в 1944 р. – працювала на будівництві дерев’яного мосту, за що отримала почесний знак «Отличный дорожник». В 1945 р. поїхала на лісорозробку (с. Ніве-цьке Поліського району Київської області). Турбуючись про сестер Бурякових, посилала їм продукти, хоч і самій було нелегко.
В 1947 р. повернулась до Дніпропетровська і перевезла до се-бе маму, з якою колись любив спілкуватись Дмитро Іванович: «Кат-русю, напиши Мокрині Іванівні, нехай приїде, я хочу з нею погово-рити». З того часу Катерина Іванівна утримувала і доглядала трьох стареньких жінок до кінця їх життя. 21.03.1960 р. померла Варвара Дмитрівна Бурякова. Через рік Катерина Іванівна вийшла заміж (вдруге, перший післявоєнний шлюб не склався) за Антона Іванови-ча Литвиненка (1911-1987). В будинку мали окрему кімнату. Після смерті старшої з сестер Зінаїди Дмитрівни Бурякової (2.10.1961) Катерину Іванівну з чоловіком і матір’ю було виселено з будинку в кімнату (з підселенням) на вул. Савченка 63, кв. 19.
Катерина Іванівна Литвиненко мала досвід нелегкої праці: на базі Укрголовптахопром (1948-1953 рр), на Дніпропетровському заводі металургійного обладнання (20.12.1953-27.07.1960), в Ленін-ському харчоторзі, на робочих спеціальностях: робітницею, приби-ральницею, вантажником. На кожному місці роботи, «за добросове-стное отношение к труду и внимательное отношение к запросам трудящихся», висловлювались подяки [5,7].
Моє знайомство з Катериною Іванівною відбулося у 1986 р., коли я почала досліджувати життя та творчість Д. І. Яворницького, була мета відтворити меморіальний будинок-музей Д. І. Яворниць-кого, його садибу. Фотографій інтер’єрів будинку збереглось одини-ці, і тут у пригоді стала Катерина Іванівна. Вона розповіла, де і які стояли меблі, які лежали речі, що на вікнах висіли рушники, чим і як були пофарбовані стіни, розповідала про призначення предметів хатнього вжитку, про порядки, які існували в родині, і про самих господарів. Коли вона розповідала, я все нотувала, малюючи схема-тично кімнати, а потім і територію садиби.
Більша частина садиби була засаджена фруктовим садом, де росли яблуні, сливи, груша, абрикоси, черешня, кущі білої і червоної порічки, горобина, вишня-чорнокірка росла біля веранди, горіх, а також калина, барвінок, любисток. Сосна і тополя, посаджені рука-ми Дмитра Івановича, ростуть і зараз.
На клумбі, навпроти вікон їдальні, росли півонії та троянди – улюблені квіти господаря. За звичай, він забороняв зрізати квіти, та коли серед гостей були жінки, господар порушував це правило.
В кінці саду, під парканом, була смуга «дикого степу» [3,2], де росли ковил, пирій, астрагал та інші рослини, куди любив ходити промовляючи: «Я пішов у дикий степ». Подумки він переносився на вільні безкраї степи, де колись мчали на конях його улюблені лица-рі-запорожці.
Біля будинку стояла двохповерхова повітка. У збитому з де-рева льодовику, що поряд з льохом, завжди лежали шматочки льоду, який вирубали і приносили з Дніпра. То ж гості пригощались морозивом домашнього приготування.
Упродовж вікон їдальні, в тяжкі 1930-ті роки, тримали за ме-талевою сіткою-огорожею курей, а різати живе господар не дозво-ляв. Катерина Іванівна розповідала, що серед них була курка «Рох-ля» (так кликали її домочадці), яка завжди ходила слідом за Дмит-ром Івановичем по всій садибі, і за таку вірність він завжди її підго-довував. До будинку можна було потрапити через парадний вхід, або ж через дерев’яну хвіртку біля воріт. Варто було смикнути за шнур, як на кухні лунав дзвоник, оповіщаючи про чийсь прихід. Са-диба була огороджена глухим, з червоної цегли парканом, верх яко-го був з зацементованим битим склом. Перед будинком росли явір (від якого походило прізвище господаря) та дуб – як символ сили козацтва. В своїй садибі Дмитро Іванович насадив ті рослини і дере-ва, які оспівувались в українських народних піснях та думах, і утво-рена вона була так образно і символічно, що будь-хто відчував себе в серці України. Саме спогади Катерини Іванівни Литвиненко дали можливість нам відтворити якомога точніше будинок і садибу вче-ного. К. І. Литвиненко зберегла і передала в музей меморіальні речі: меблі, картини, посуд, рушники, фрагмент сорочки вченого, як най-дорожчу річ, тримала до останнього, та інш.
Окрім її рукописних спогадів, 3 липня 1992 р. спогади Кате-рини Іванівни були записані на аудіо-плівку, маємо запис її голосу. Вона виступала на відкритті будинку-музею, в телепередачах з бу-динку, в день народження, день пам’яті та ювілейних річницях вче-ного. Катерина Іванівна дуже любила будинок Д. І. Яворницького, в якому прожила майже 30 років (1935-1962). Часто приїздила або телефонувала і запитувала: «Як там будинок, все в порядку?, щось наснився мені». А якось запитала: «А моє фото буде в будинку?». Оселя вченого залишилася рідною для неї назавжди. К. І. Литвинен-ко померла 1 жовтня 2002 р. на 88 році життя після тяжкої хвороби. Десь за місяць вона запросила мене приїхати на розмову. Спочатку розпитувала як справи, як будинок-музей, а потім запитала: «Музей допоможе мене поховати?». Її останнє прохання було виконане. Катерина Іванівна зробила свій неоціненний вклад у відтворення меморіальної садиби-музею Д. І. Яворницького і розширила нашу уяву про вченого-подвиж-ника – Д. І. Яворницького.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
- Епістолярна спадщина Д. І. Яворницького. Т. 4. Дніпропетровськ, 2005. – С.282
- Спогади К. І. Литвиненко від 20.09.1971. Фонд ДІМ, №10, б/н.
- Спогади К. І. Литвиненко від 26.07.1984 р. Фонд ДІМ, №10, Арх.-47688
- Свідоцтво про народження Купрій Катерини Іванівни.
- Трудова книжка Купрій-Литвиненко Катерини Іванівни.
Автор: Перкова А.І. – зав. відділом “Меморіальний будинок-музей Д.І. Яворницького”
Джерело: Видатні особистості: музейна персоналістика. (Матеріали обласної музейної конференції до Міжнародного дня музеїв та 75-річчя Дніпропетровської області). – Дніпропетровськ: АРТ-ПРЕС, 2008. Вип. 10. – 338 с.
