Часом великих наукових звершень і досягнень в українській історичній науці, особливо у різних галузях вивчення історії України, була остання чверть XIX — початок XX ст. Це був дуже плодотворний період у розвитку української історіографії всупереч реакційній великодержавній політиці російського царизму щодо України і українського народу, національна свідомість якого дедалі зростала. Невиправдано негативна в цілому оцінка діяльності більшості українських істориків того часу традиційно давалась радянськими історіографами післявоєнних років (зокрема Л. А. Коваленко в останньому його (1983 р.) учбовому посібнику з «Історіографії Української РСР від найдавніших часів до Великої Жовтневої соціалістичної революції»; до речі, рецидиви таких поглядів, як це не дивно, існують ще навіть в наш час), коли майже всі українські історики того періоду зараховувались до розряду «буржуазних», «буржуазно-націоналістичних», або, у кращому випадку, до «буржуазно-ліберальних». На історіографії тієї доби до останнього часу офіційні радянські історики ставили штамп «кризи», чим принижували цілком неаргументовано здобутки вітчизняної науки.
Зовсім не збираючись прикрашувати стан справ і не будучи прихильником будь-якої ідеалізації історіографічної спадщини минулого, об’єктивний сучасний історіограф зобов’язаний правдиво і безсторонньо висвітлювати складні історіографічні процеси без навішування політизованих ярликів фальшивої «класовості», яка у такому грубому підході до складних явищ гносеології та відображення історичного процесу шляхом його аналізу та синтезу є безплідною, непродуктивною і такою, що не дає жодного уявлення про справжній ній сенс генезису та характеру Історичної думки та історичного наукового мислення. Це треба було зазначити, оскільки відносно діяльності багатьох українських істориків довгий час в радянській історіографії була упередженість та домінувало несправедливе ставлення. Напевне, тому ми не маємо до цього часу монографічних праць про окремих видатних українських істориків, як і синтетичної праці з Історії історичної науки на Україні, а наявні окремі розвідки та огляди мають характер бібліографічних анотацій, причому політизованих та вульгарно-соціологізованих.
Між тим саме у зазначеному періоді науково-творчу естафету корифеїв української історіографії М. Максимовича,М. Костомарова, Н. Куліша продовжили та значно розвинули багаточисленні дослідники історії України: В. Антонович, Д. Багалій, М. Василенко, М. Владимирський-Буданов, С. Голубєв, М, Грушевський, М. Дашкевич, М. Довнар-Запольський, Д. Дорошенко, І. Джиджора, О. Єфименко, В. Завитневич, П. Жукович, В. Іконніков, І. Каманін, В. Кордт, М. Кордуба, О. Лазаревський, ї. Лінніченко, В. Ляскоронський, О. Левицький, П. Лебединцев, Ф. Леонтович, М. Молчановський, С. Маслов, В. Модзалевський, І. Малишевський, І. Оглоблін, І. Огіенко, М. Слабченко, С, Томащівський, І. Шпитківський, Т. Флоринський, Ф. Фортинський, М. Ясипський та ін. Кожен із цих вчених мав своє амплуа, своє коло наукових зацікавлень; їх діяльність відбувалась неодночасно і з різною ступінню інтенсивності. Серед них особливо плідною була наукова творчість В. Антоновича, М. Грушевського, Д. Багалія, В. Іконнікова. Ці вчені увійшли в історію української історичної науки як автори фундаментальних творів, заснованих на міцній джерельній базі та цілком окреслених їх наукових та суспільно-політичних концепцій.
Наукова творчість Дмитра Івановича Яворницького, визначного українського історика, археолога, етнографа, фольклориста і письменника, припадає на час діяльності багатьох з названих істориків і продовжувалась значний проміжок часу. 3 початку 80-х рр. XIX ст. і до кінця 30-х рр. XX ст., хоч останні роки моральних, ідеологічних та службових переслідувань академік АН УРСР Д. І. Яворницький фактично був позбавлений можливості плідно працювати і не друкувався.
Творча спадщина Яворницького багатогранна, особливо у дослідженні історії України, його праці можуть бути поділені на ряд груп. В першу чергу, це — монографічні дослідження: «Число и порядок запорожских.сечей и топографический очерк Запорожья» (1884), «Запорожье в остатках старины. и преданиях народах» (1888), «Вольности запорожских козаков» (1890—1898), «По следам запорожцеві (1898), «История запорожских козаков» (1893—1900), праці про П. Калнишевського, І. Сірка, П. Сагайдачного та ін. Вчений публікував наукові та науково-популярні статті у різних періодичних виданнях: «Киевская старина», «Исторический вестник», «Новости», «Санкт-Петербургские ведомости», «Русская мыcль», «Русское слово», «Детское чтение», «Екатеринославские губернские ведомости», «Приднепровский край», «Днепровская молва», «Вестник Екатеринославского губернского земства», «Дніпрові хвилі», «Рада», «Южная заря», «Споживач», «Кооперативне життя», «Червоний шлях», «Зоря», «Життя і революція», «Образотворче мистецтво» та ін. Активно займався Яворницький археографічною діяльністю — виявленням та публікацією письмових історичних джерел, усної народної творчості у вигляді окремих збірок та додатків до монографій.
Окреме місце займають епістолярії — листи Яворницького та листи до нього. Рукописна спадщина Яворницького зберігається не у компактному вигляді, а розпорошена у відділах бібліотек (наприклад, ЦНБ АН УРСР), музеїв (Дніпропетровського історичного музею), архівах наукових установ (академічних інститутів гуманітарного профілю у Києві,. Ленінграді) та ін.
Для визначення місця Яворницького в історіографічному процесі слід враховувати власні історіографічні студії, екскурси та етюди вченого. Вони містяться як у його монографічних працях, так і в статтях та лекціях. Серед них треба відзначити такі, як «Значение малороссийского казачества», лекція, прочитана студентам Московського університету 5 жовтня 1901 р.; «Запорожці перед судом історії», «Українсько-руське козацтво перед судом історії» — вступна лекція, яку прочитав Д. І. Яворницький 20 вересня 1918 р. студентам щойно відкритого Катеринославського університету. Оригінальне, незвичне і гострополемічне саме формулювання постановки проблеми — «запорожці перед судом Історії». Дослідник зробив огляд та дав оцінку творам вітчизняної та польської літератури про запорозьких* козаків.
Перу Яворницького належить стаття «М. І. Костомаров (1817—1885)», яка є важливим, джерелом до вивчення останнього періоду життя цього видатного вченого (до речі, так, як і Яворницький, випускника історико-філологічного факультету Харківського університету), коли відбулась їх зустріч, що зробила істотний вплив на напрямок наукової творчості Яворницького. Такі ж свідчення маються і в автобіографіях Яворницького, що залишаються ще неопублікованими. Можна твердити, що Яворницький у певній мірі став продовжувачем справи Костомарова і його нереалізованих задумів щодо подальшого вивчення історії запорозьких козаків.
Для Яворницького характерним було те, що він не обмежувався колом лише наукових, так би мовити, академічних досліджень, не був кабінетним вченим, а бачив своє покликання у популяризації в широких народних масах придбаних ним відомостей з історії, особливо України, шляхом проведення музейних екскурсій, читання публічних та учбових лекцій. Його життєва місія, невтомно та цілеспрямовано ним здійснювана, полягала у фіксації та. збереженні у збірках Катеринославського, а пізніше Дніпропетровського історичного музею виявлених ним різноманітних типів та видів джерел з історії запорозького козацтва та місцевого краю — письмових, речових, усних, етнографічних та інших. Це, безперечно, виділяє Яворницького серед інших тогочасних істориків і визначає його місце в українській історичній науці та історіографічному процесі.
Яворницький — засновник нового напрямку в українській історіографії, пов’язаного з новим підходом у методиці залучення та використання історичних джерел. Вперше у дослідженнях з історії України ним широко залучались та аналізувались поряд з письмовими джерела різних інших типів: фольклорні, різноманітні зразки усної народної творчості, у переважній більшості вперше ним зафіксовані (народні перекази, спогади старожилів, нащадків запорозьких козаків, записи творчості кобзарів, приказки, народні пісні), пам’ятки матеріальної культури й побуту, дані топоніміки, гідрографії, історичної географії, народної медицини, народних вірувань, тощо. Всі ці свідчення у сукупності вчений використовував для розкриття багатогранної та всебічної історії широких народних верств, особливо українського козацтва. Слід зазначити, що не лише до Яворницького, але й після нього таких комплексних праць з історії України ніхто не виконував.
Для визначення місця й ролі вченого у науковому процесі, на наш погляд, слід враховувати такі параметри, як коло його наукових зацікавлень (наукова проблематика), наявність попередників, справу яких він продовжував, інтенсивність та темпи досліджень з визначенням певних етапівнаукової діяльності, ступінь новизни наукових розробок, нові напрямки та методи досліджень, оцінка сучасниками та нащадками результатів його наукової творчої діяльності, вплив вченого на історіографічний процес (наявність наукової школи). Напевне, що даний перелік не може бути вичерпним, проте до певної міри дозволяє окреслити місце авторського внеску в розробку історіографічних проблем.
Відносно Д. 1. Яворницького, слід підкреслити, що хоч у своїй центральній проблематиці — історії запорозького козацтва — він мав попередників («козацькі літописи», «История Русов или Малой России», твори П. Симоновського, С. Лукомського, В. Рубана, О. Рігельмана, Й. Енгеля, Я. і О. Маркевичів, Д. Бантиша-Каменського, М. Маркевича, ЇХ Куліша, М. Костомарова, В. Антоновича), проте ні один з них не застосовував усього комплексу різних типів джерел у своїх дослідженнях. Заслугою Яворницького було звернення до вивчення середовища проживання козаків, майже у тотожньому ареалі їх проживання з врахуванням аутентичних природних, кліматичних умов та топонімії, що, на жаль, нащадки запорожців у сталінські часи (довоєнні та повоєнні) легко віддали на поталу та знищення (і не лише в результаті затоплення під час будівництва каскаду гідроелектростанцій на Дніпрі). Широке застосування народних переказів, оповідань, народних пісень та ін. зразків фольклору, у тому числі записаних і самим Яворницький, у значній мірі сприяло реконструкції народного життя козацьких часів.
Однією із складних проблем є спроба провести періодизацію творчого шляху Яворницького. Найбільш легким був би шлях виділення у житті вченого етапів, пов’язаних з його перебуванням у різних місцях його праці (Харків, Петербург, Середня Азія (зокрема Тащкент), Варшава, Москва, Катеринослав, не рахуючи його подорожей у різні місця — Соловки, Кубань, Херсонщина, Чернігівщина тощо). Виділення таких хронологічних періодів, у зв’язку з місцем перебування та службою історика, не вирішує ще цілком питання про напрямки та тенденції творчості вченого у динаміці. Запропонована нами періодизація є спробою поєднання формування та розвитку розробки проблематики з творчим шляхом Д. І. Яворницького. Можна виділити такі основні етапи (або періоди) у творчості історика:
- Формування та визначення наукових інтересів Яворницького (середина 70-х — середина 80-х рр.).
- Створення Яворницьким узагальнюючих монографічних праць з історії запорозького козацтва: «Запорожье востатках старины и преданиях народа» (1888), «Вольности запорожских козаков» (1890, 1898), «История запорожских козаков» (1892, 1900, 1895, 1897); початок археографічної діяльності («Сбориик материалов для к истории запорожских козаков» 1888).
- Посилення археологічної, археографічної та музейно- логічної діяльності (900-ті рр.). Другий і третій періоди — апогей (кульмінація) творчої діяльності Д. І. Яворницького.
- Післяреволюційний період, що складається із двох етапів:
а) 20-ті роки, коли Яворницький вже мав змогу видаватись українською мовою, розгорнулась його вузівська педагогічна робота у Катеринославі (Дніпропетровську), створення ним українознавчих кафедр; розширення музейної діяльності; керівництво першою в СРСР новобудовною археологічною експедицією в зоні будівництва Дніпрельстану; видання двох визначних праць академіка Яворницького —- «Дніпрові пороги» (1928), «До історії степової України» (1929);
б) 30-ті роки — 1940 р.: насильницьке відторгнення вченого від творчої, музейної роботи, видавничої діяльності, цькування та шельмування його з боку офіційних державних та партійних чиновників УРСР. Було штучно припинено розроблення тематики з історії українського козацтва. Таким чином, був завданий непоправний удар по українській історіографії, що привело до сповільнення темпів дослідження з цієї проблематики, яка незабаром стала монополією окремих офіційних істориків (В. Голобуцький та Ін.), висновки й положення яких стали сакраментальними, виходячи з теорії класовості та тенденційного приниження ролі українського козацтва.
Особливості творчого шляху та об’єктивних несприятливих умов діяльності Яворницького позначились на тому, що він не був спроможним повністю реалізувати свої потенційні можливості. Ці ж обставини стали на перешкоді й у створенні та розвитку його наукової школи. Лише поодинокі його послідовники і учні (наприклад, К. Г. Гуслистий) зуміли продовжити естафету свого вчителя, хоч і були змушені, всупереч своїм глибоким переконанням, пропагувати штучний «класовий» підхід, гіперболізувати соціальні конфлікти на Запоріжжі, і все ж .піддавались гострій і несправедливій критиці та обвинуваченням з боку сталіністів в особі Кагановича і його клевретів на Україні у «буржуазному націоналізмі», як раніше і його вчитель — академік Яворницький.
Запропонована періодизація творчого шляху Д. І. Яворницького дозволяє визначити етапи та динаміку процесу наукової діяльності вченого, наростання та сповільнення її темпів.
Оцінка творчості Д. І. Яворницького сучасниками за його життя, а також після його кончини була неоднозначною і нерідко суперечливою. Автори рецензій, анотацій та оглядів його творів, особливо у 80-ті роки XIX ст. (О. Лазаревський, В. Антонович, Д. Багалій, М. Сумцов, І. Франко, Б. Грінченко та ін.), переважно представники української історіографії, професіональні історики нерідко, на наш погляд, занадто суворо ставились до його друкованої продукції, не враховуючи сучасного рівня української історіографії та не розробленості методів наукових досліджень в тогочасній історичній науці. З другого боку, деякі сучасні радянські дослідники (наприклад, М. Шубравська-Олійник) намагались дещо пом’якшити такі різкі і подекуди безапеляційні оцінки сучасних Яворницькому критиків. Треба підкреслити, що критика, не завжди доброзичлива, з боку сучасників, які були для Яворницького авторитетами, мала до певної міри негативний вплив на подальшу його наукову діяльність (відмова від написання 4-го тому «Історії запорізьких козаків»), а його реакція на таке ставлення до його багаторічних наукових досліджень яскраво виражена в листі Д. І. Яворницького до Д. І. Багалія 10 вересня 1888 р. (певна зневіра у свої творчі сили та потенції). Дореволюційні професіональні історики у своїй більшості не спромоглись об’єктивно оцінити величезний життєвий та науковий подвиг одного з найпалкіших й самовідданих дослідників історії запорозького козацтва та велику вартість, хоч може дійсно до кінця не систематизованих та опрацьованих, безцінних зібраних ним наукових матеріалів, які після нього — у післяреволюційні та подальші часи — вже не мали перспектив подальшого розширення. Той комплекс джерел, який виявив й використовував Яворницький (джерельна база у широкому розумінні, виходячи з дефініції, що історичні джерела це — все, що може служити засобом для пізнання минулого життя, все, що відображає розвиток, людського суспільства), тепер став у значній своїй більшості недоступним для дослідників із-за багатьох втрат до, під час і вже після II світової війни (маємо на увазі і географічне середовище поселень козаків).
Більш багатогранно, хоч і дещо апологетично, висвітлювалось значення творчості та діяльності Яворницького в час відзначення пам’ятних дат у житті вченого на початку XX ст. (зокрема, під час ознаменування його 30-річчя наукової діяльності у 1913 р.), розкривалась роль «запорозького батька» у популяризації та збереженні пам’яток та реліквій козацтва.
В часи сталінщини, коли відбувався розгром кадрів українських істориків, що займались вивченням історії України середньовіччя та нового часу, а також в період ідейної стагнації та реакційного «застою» в 70-х — початку 80-х рр. XX ст. в роботах, які виходили в Радянській Україні, офіційна історіографія дуже негативно та вкрай однобічно висловлювалась щодо творчості та праць Яворницького, зокрема в канонізованих книгах В. Голобуцького про запорозьке козацтво, учбових посібниках Л. Коваленка з дожовтневої української історіографії. Навіть упорядник біобібліографічного покажчика про Яворницького І. Гапусенко в 1964 р. вважав за потрібне зробити докір в адресу академіка, що той «не володіючи справді науковою методологією дослідження, …не міг висвітлити правильно проблеми, пов’язані із Запорозькою Січчю». Серед наукових праць попереднього часу найбільш об’єктивним був аналіз та оцінка творчості Д. І. Яворницького в кандидатській дисертації та монографії М. Шубравської (Олійник). Поряд з цим слід зазначити, що наукова діяльність і творчість у різних галузях історичної науки Д. І. Яворницького заслуговують комплексного фундаментального дослідження, яке дозволить більш всебічно та аргументовано визначити його роль в українській історіографії та істотний внесок в розробку кардинальних проблем історії України XVI—XVIII століть.
* Тут і далі назва «запорозькі» взята в історичному значенні цього слова.
Автор: Ковальський М. П. – д.і.н., проф.
Джерело: Вчений-подвижник: Життєвий шлях та літературна спадщина відомого на Придніпров’ї археолога, історіографа, краєзнавця та етнографа Д.І.Яворницького. (Матеріали науково-практичної конференції, присвяченої 135-річчю з дня народження вченого). Дніпропетровськ, 1991. – 78 с.
