У статті подається образ академіка Д. Яворницького, створений у сучасній йому і наступній історіографії, а також в уявленні представників широкого громадського кола. Висвітлюється багатогранна наукова діяльність вченого, особливості його творчої лабораторії, роль Д. Яворницького в українському національному русі. Автор залучила до аналізу широкий джерельний комплекс, значна частина котрого вводиться до наукового обігу вперше.
Працюйте поки володієте рукою,
поки в Вас жива душа і б’ється
щире українське серце!Д.Яворницький (з листа до Д. Багалія. 26.04.1926 р.)
Академік Дмитро Іванович Яворницький (Еварницький; 1855 – 1940) є видатним дослідником історії запорозького козацтва і культурно-громадським діячем України кін. ХІХ – поч. ХХ ст.[1; 7; 9; 17; 18; 42; 44]. Великий патріот України, він віддано працював на збереження національного потенціалу й сам був складовою частиною, більше того – знаковою постаттю, цього потенціалу. Учений вельми прислужився справі створення інтелектуального ґрунту для прийдешніх поколінь. Вагомим є внесок Д. Яворницького у вітчизняну науку, освіту, соціальні інститути, систему соціальних і творчих стосунків тощо.
Д. Яворницькому належить пріоритет у створенні комплексного дослідження з історії запорозького козацтва. У працях ученого, передусім у фундаментальній трьохтомній “Історії запорозьких козаків”[5], здобули висвітлення різні аспекти історії запорозького козацтва: політичні та воєнні події, економічне життя, побут, торгівля, стосунки із зовнішнім світом, культура та духовний світ запорожців, природне середовище, в якому існувало козацтво [47; 49; 50; 53]. Окремі розвідки дослідник присвятив своїм улюбленим героям П. Конашевичу-Сагайдачному, І. Сірку, П. Калнишевському, О. Гладкому [46; 52; 56; 58].
Десятки років збирав Д. Яворницький “залишки” запорозької старовини і перекази народу про козаччину. Внаслідок цієї наполегливої праці вченого з’явилися монументальні збірки документальних, фольклорних і лексичних матеріалів [48; 54; 55; 57; 59]. Багато джерел, зібраних істориком, ще чекають на публікацію.
Більш рельєфному визначенню місця, що його посідає Д. Яворницький у вітчизняному історіографічному процесі й в загалі в культурно-громадському житті України, сприятиме відтворення образу вченого в контексті минулого і сучасного, в історіографічній традиції й в уявленні широкого громадського загалу. Широчінь наукових інтересів і творчих та дружніх стосунків Дмитра Івановича, його довголітня плідна творча праця, активна громадська діяльність – все це апріорі передбачає, що узагальнюючий образ ученого має бути досить багатогранним і вельми насиченим, й з плином часу він “наповнюватиметься” більш глибоким аналітичним змістом. Узагальнюючий образ Д. Яворницького “складається” з мікро-образів, що створюються з оцінок і характеристик різних аспектів його діяльності: наукової, літературної, педагогічної, просвітницької, культурно-громадської та ін. й, нарешті, суто людських якостей особистості Д. Яворницького.
Й хоча мікро-образи Д. Яворницького формувалися внаслідок суб’єктивних оцінок і характеристик з боку його сучасників й представників наступних поколінь, порівняльний аналіз цих оцінок дозволяє “сконструювати” узагальнюючий образ ученого, визначити ті “константи”, що є загально визначальними в оцінках Д. Яворницького як в минулому, так й сьогодні.
У створенні образу Д. Яворницького пріоритетним є, безумовно, його наукова творчість. Й в цьому плані важливу роль відіграє тема, що її досліджував вчений, а саме історія запорозького козацтва [6]. Це є “вічна”, знакова для українства тема, що була й залишається пріоритетною у вітчизняній історіографії.
Процес формування образу Д. Яворницького його сучасниками відбувався двома шляхами: у безпосередньому спілкуванні з ученим й “заочно”. В основі “заочного” (опосередкованого) формування образу було знайомство з творами вченого, численними статтями та рецензіями на них, з хронікальною інформацією в періодиці стосовно лекцій та екскурсій Д. Яворницького, його наукових експедицій, археологічних розкопок, обстежень і знахідок пам’яток, участі в тих, чи інших наукових, культурних й громадських заходах.
Серед значної частини української людності, головним чином селян, формування образу Д. Яворницького відбувалося внаслідок розповсюдження чуток про вченого – збирача пам’яток, який розкопує “могили” (так місцеві люди називали кургани), записує пісні та різні українські слова, а також про створений ним у Катеринославі музей, до якого він збирає старовинні речі.
Відтворити образ вченого, що склався в уявленні його сучасників у їх безпосередньому спілкуванні з ним, можливо завдяки джерелам особового походження, передусім епістолярній спадщині Д. Яворницького і спогадам його колег, друзів, знайомих, рідних. Значна частина цих джерел вже введена до наукового обігу шляхом археографічного опрацювання (камеральних, “персональних” та серійних корпусних видань) [12; 13; 14] і фрагментарної інтерполяції у текст монографій та статей [32; 41; 43].
Внаслідок особливостей своєї творчої лабораторії, залучення до співпраці широкого кола аматорів, частих подорожувань і переїздів (Харків, Петербург, Ташкент, Самарканд, Варшава, Москва, Катеринослав-Дніпропетровськ), громадської активності, викладацької і лекційної діяльності й, нарешті, відкритості, щирості й доброзичливості натури, Д. Яворницький мав широчінь творчих і дружніх стосунків, його добре знали в культурно-громадських колах Україні й за її межами.
На особливу увагу заслуговує дослідження творчих та дружніх стосунків Д. Яворницького, в контекст яких входили видатні вітчизняні та іноземні вчені, митці, священики, культурні й громадські діячі, представники соціальної еліти й пересічні мешканці провінційних міст і сіл. Вчений був позбавлений національної обмеженості [2]. Серед колег, знайомих і друзів Д. Яворницького відзначимо діячів України, Англії, Німеччини, Польщі, Росії, Франції, Чехії: учених В. Антоновича, Д. Багалія, В. Біднова, Р. Брандта, О. Веселовського, М. Грушевського, А. Гьотце, Д. Дорошенка, М. Кареєва, В. Ключевського, М. Комарова, Ф. Корша, М. Костомарова, А. Кримського, О. Лаппо-Данилевського. М. Любавського, О. Міллера, Е. Міннза, Л. Нідерле, П. Пірлінга, Н. Полонську-Василенко, Ф. Поспішила, О. Потебню, М. Сумцова, О. Шахматова, письменників і поетів: І. Бєлоусова, К. Білиловського, В. Гіляровського, Б. Грінченка, М. Коцюбинського, Лесю Українку, Д. Мордовцева, Олену Пчілку, Панаса Мирного, В. Самійленка, М. Старицького, Л. Толстого, художників: С. Васильківського, М. Мікешина, І. Рєпіна, О. Сластьона, М. Самокиша, М. Струннікова, театральних діячів: М. Кропивницького, М. Садовського, П. Саксаганського, М. Заньковецьку, композитора М. Лисенка, музеєзнавців: М. Біляшівського, Б. Варнеке, громадських діячів: Г. Вашкевича, М. Дмитрієва, В. Леонтовича, О. Лотоцького, П. Пелехіна, П. Салодилова, П. Стебницького, Ю. Цвітковського, Є. Чикаленка та ін.
Складовою в структурі джерельної бази з цього питання є також значний масив ювілейних матеріалів – статей в періодиці та вітальних телеграм [45]. Порівняльний аналіз цих джерел допоможе визначити основні оціночні характеристики, що надали діяльності Д. Яворницького його сучасники.
Природно, оцінка Д. Яворницького з боку його сучасників не була однозначною, мала широкий оціночний спектр.
За своїми історичними поглядами Д. Яворницький належав до напряму романтичного народництва в українській історіографії, з притаманним йому етнографізмом, романтизацією та героїзацією минулого, сталим інтересом до соціальної та побутової історії, до проблем мови, фольклору, піснетворчості, духовності українського народу [28, 309]. Творчість Д. Яворницького яскраво демонструє родову рису українських істориків-романтиків, якою, за визначенням І. Колесник, є культ джерел, нестримний потяг до їх розшуку та описання, що криється в мовно-літературній стихії українського романтизму [29, 35]. За образним висловом Н. Полонської-Василенко, Д. Яворницький “почепив серпанок романтизму на історію запорозького козацтва [35, 48].
Вчений сам усвідомлював свою виняткову захопленість предметом дослідження і припускав, що можливо “через ту саму пристрасть” він “упав у які помилки” [22].
Високу оцінку творам Д. Яворницького ще за його життя надали науковці й письменники О. Пипін, М. Сумцов, Д. Мордовцев, Б. Грінченко, М. Коцюбинський, Г. Хоткевич, Ф. Корш, І. Франко, В. Данилов та ін. В рецензіях на книгу Д. Яворницького “Запорожье в остатках старины и преданиях народа» зазначалося, що «горячим, искренним чувством любви к родной старине проникнуты все страницы этой любопытной книги, посвященной прославлению Запорожья» [ 36, 751].
Історики-позитивісти вважали Д. Яворницького не дослідником, а “співцем запорозької слави”, який ідеалізував запорозьке козацтво [37, 401]. За визначенням О. Лазаревського, “Історія запорозьких козаків” Д. Яворницького є не історичним твором, а “зводом відомостей щодо участі Запорожжя у подіях зовнішньої історії Малоросії”. Також “зводом ріжного матеріалу про запорожців”, – назвав цю монографію Д. Яворницького його молодший колега, історик Д. Дорошенко (1882-1951), з яким Дмитро Іванович співпрацював в Катеринославській вченій архівній комісії й товаристві “Просвіта”. Роль Д. Яворницького в розвитку вітчизняної історіографії Д. Дорошенко бачив в евристичній діяльності вченого, внаслідок якої була створена неоціненна джерельна база для майбутніх досліджень [11, 172].
Д. Яворницький сам усвідомлював, що він, як збирач археологічного матеріалу й особливо фольклору, “дещо зробив”.
Академік В. Пічета (1878-1947), який у 1903 – 1905 рр. викладав у Катеринославі і співпрацював з Д. Яворницьким у місцевій архівній комісії, вважав його твори цікавими з точки зору “побутових картинок”, як “історичний опис”, але в цих творах, підкреслював В. Пічета, немає головного – історичного методу [33, 199-200].
Істориком, який ідеалізував запорозьке козацтво, вважав Д. Яворницького і В. Голобуцький. Разом з тим, останній підкреслив також особливу джерельну цінність опублікованих Д. Яворницьким документальних збірок [8, 16].
На думку сучасних дослідників, саме внаслідок занадто суворої однобічної критики з боку офіційної історіографії (передусім О. Лазаревського), яка не побачила новацій вченого у підході до висвітлення проблеми [27, 40], Д. Яворницький припинив працю над 4-м томом “Історії запорозьких козаків” і спрямував свою діяльність на літературну творчість. Історик зневірився у власних силах вченого й досить самокритично писав у листах до друзів, що в нього не було “критичного розуму” і “широкого погляду на історичні явища” і що йому, “чим брати на себе звання ученого, або літерата”, краще було б працювати за своїми здібностями гарного лектора і оповідача [19, спр. 31; 20, спр. 163].
Свої помилки Д. Яворницький пояснював всепоглинаючою пристрасною любов’ю до Запорожжя. «Если бы Вы знали, как я люблю своё Запорожье и его сердечных сиромах ?! – писав історик в листі до Г. Маркевича. – Всё готов оставить, со всем готов расстаться, лишь бы только одна моя нога могла стоять на священной для меня земле…» [19, спр. 22]. Сенс свого життя Д. Яворницький бачив в науці, в якій були “його серце, його пристрасть, весь запал його юності” [10, Арх-3803].
Проте усі – й суворі критики, й пристрасні шанувальники були одностайні в тому, що Д. Яворницький є великий трудівник і подвижник, неперевершений збирач пам’яток і знавець, навіть до дрібніших деталей, історії запорозького козацтва, безкорисливий, натхненний дослідник старовини [31, 406].
Для сучасних істориків Д. Яворницький – вчений постає як сумлінний дослідник, якому були притаманні прогресивні й демократичні погляди на історичне минуле українського народу (Г. Сергієнко), як “великий історіограф”, дослідницька методика якого базувалася на “концептуальних імперативах М. Костомарова”. Д. Яворницькому вельми імпонували ідея “народної історії” і високі художні якості творів М. Костомарова, намагання через використання фольклору більш адекватно відтворити історичні події минулого [38, 20]. В. Заруба відзначив, що Д. Яворницький є автором періодизації історії запорозького козацтва і що саме він завершив формування історико-етнографічного напряму в українській історіографії [18, 5].
На думку І. Гапусенка, головна заслуга Д. Яворницького полягає в тому, що він, на відміну від офіційної історіографії, показав прогресивну роль козацтва від часів його виникнення й до 1775 р. [7, 13].
Професор М. Ковальський також вважає Д. Яворницького продовжувачем М. Костомарова у комплексному підході до висвітлення історії запорозького козацтва, істориком-новатором у розробці джерельної бази в дослідженні даної проблеми, зачинателем комплексного використання джерел (писемних, фольклорних, речових, зображувальних та ін.), які Д. Яворницький вперше в історіографії з такою повнотою й інтенсивністю сам розшукав, зібрав, опублікував і зберіг у численних творах, документальних збірках та музейних колекціях [25; 26]. Д. Яворницького можна уважати “піонером” комплексного джерелознавства у царині дослідження історії запорозького козацтва.
Cучасні вчені (І. Ковальова, І. Яременко та ін.) визнають Д. Яворницького також новатором й у царині археологічної науки, що стояв біля її витоків в Україні, започаткував такий її напрям, як археологія козацького періоду, розробив власну методику археологічних досліджень і створив один із перших посібників з археології [23; 24; 60; 61].
Одним з ґрунтовних досліджень, присвячених творчості Д. Яворницького, є стаття В. Ульяновського, в якій здійснено глибокий аналіз сприйняття Д. Яворницьким минулого, його відношення до релігії й церкви, роль останніх в житті і творчості вченого [40]. В. Ульяновський уважає Д. Яворницького “живою моделлю” козацького релігійного світогляду [40, 781]. В творчому доробку Д. Яворницького є переклади українською Літургії, Книги псалмів, твору св. Андрія (архієпископа Крітського) “Великого покаянного канону”. У 1920-ті рр. вчений виступав за відродження української церкви, за відправлення служби Божої рідною мовою.
Особливістю Яворницького-вченого було те, що він поєднував у собі історика-романтика з істориком-позитивістом, історика-митця з істориком-дослідником. Саме це поєднання “підводило” вченого до створення праць перехідного характеру, синкретичних жанрових форм відтворення історичної дійсності (історико-географічних, історико-фольклорно-етнографічних, художньо-етнографічних нарисів тощо) [3; 4; 6, 309; 38, 20].
Невід’ємною складовою в творчості Д. Яворницького була його літературна діяльність. Його творча спадщина містить прозові (“Наша доля – Божа воля”, “За чужий гріх” та ін.) й поетичні твори (збірка поезій “Вечірні зорі”). Сучасні дослідники (Н. Василенко, М. Олійник-Шубравська, І. Руснак, Л. Скупейко) підкреслюють, що Д. Яворницький освоїв літературно-художні форми зображення дійсності.
Один із перших і глибоких дослідників художньої творчості Д. Яворницького літературознавець П. Єфремов уважав Дмитра Івановича письменником-кольористом, наслідувачем традицій етнографічного реалізму в українській літературі, для якого характерним був культ деталі, подробиці [15, 54]. Панас Мирний називав Д. Яворницького талановитим письменником, знавцем народної душі, а мову його творів – виразною і плавною [14, 270].
На відміну від наукових, усі художні твори Д. Яворницького написані рідною українською мовою. Сучасники, в тому числі, як бачимо, й письменники, відзначали гарну українську мову Дмитра Івановича [13, 609], його велику любов до народного слова [13, 540], що знайшло яскраве втілення в “Словнику української мови”, над яким вчений працював усе життя і який, разом з музеєм, вважав найкоштовнішим своїм скарбом [41, 98].
Особливої популярності художні твори Д. Яворницького набули у селах, містечках, тобто в українській провінції. За висловом П. Єфремова, Дмитро Іванович був “масовим” українським письменником, який засвоїв “той тонкий характеристичний гумор оборотів української мови, котрі роблять її такою високо чарівною, єдиною по духу між останніми слов’янськими мовами” [13, 104]. Саме в мові бачив П. Стебницький велику силу таланту Д. Яворницького і уважав, що колись уривки з його творів будуть заведені в українські хрестоматії, як взірцеві [14, 305-306].
Особливість творчості Д. Яворницького полягає також в тому, що його наукові праці відзначаються “поетичністю”, тоді як художні твори, навпаки, документальністю і етнографізмом.
Вчений сам усвідомлював, що він має поетичне “чуття” [20, спр. 141], а його “Історія запорозьких козаків” у декого асоціювалася із співом кобзаря [10, Арх-18804]. Д. Яворницький був істориком-художником, який яскраво і жваво зображував кращі риси запорожців і пробуджував любов до України [10, Арх-13270]. Його твори, за висловом М. Вороного, наповнені такою “чарівливою поезією”, що переносять читачів у часи козацтва [14, 113]. В наукових монографіях Д. Яворницького читачі знаходили такі місця, де історик стає вже поетом і “виливається бурхливим джерелом власних почувань” [14, 115].
Неперевершений хист шукача й збирача пам’яток Д. Яворницький найбільш повно реалізував у царині музейної справи. Вчений став одним з провідних музейних діячів України, фундатором Дніпропетровського (до 1926 р. – Катеринославського) історичного музею, який він очолював понад 30 років (1902-1933).
І в музейній практиці Д. Яворницький орієнтувався на комплексний підхід – поєднання збирацької, експозиційної, просвітньої й науково-дослідної роботи. Новизною в музейній практиці були запроваджені Д. Яворницьким своєрідні комплексні екскурсії (поєднання екскурсії в залах музею з екскурсією на Дніпрові пороги). На жаль, вченому не вдалося реалізувати програму демонстрування “відкритих фондів”, втілення якої він почав у 1912 р. Неймовірний розмах музейної евристики Д. Яворницького є взірцем збирацької діяльності й для сучасних музейних співробітників. За висловом Д. Яворницького, “він носився, мов на крилах, по містах та селах”, видобуваючи різними засобами пам’ятки і наповнюючи ними музей. Він пишався тим, що залишить після себе великі скарби майбутньому поколінню [21, спр. 254].
Ім’я Д. Яворницького, як історика і директора Дніпропетровського історичного музею, було добре відоме в світовому науковому і музейному співтоваристві. Поряд з музейною роботою вчений здійснював активну діяльність у царині охорони пам’яток історії та мистецтва, виступав ініціатором і автором програм і заходів щодо проблеми збереження скарбів національної культури.
Д. Яворницькому належить образне визначення самої дефініції “музей”. В листі до відомого музейного діяча, фундатора і директора Херсонського краєзнавчого музею В. Гошкевича Дмитро Іванович писав, що “музей – це минуле, його історія, це душа, це – серце наших предків, а для нас – просторий храм, куди ми повинні входити з благоговінням, а виходити з глибокою повагою і палкою любов’ю до всього того, чим жили наші батьки, діди і прадіди й чому повинні наслідувати і навчатися усі ми і майбутні за нами покоління, поки стоїть земля і світить сонце” [34, 20].
Талант Д. Яворницького, як чудового оповідача – імпровізатора, яскраво виявився в лекційній і екскурсійній діяльності вченого, внаслідок якої відбувалося безпосереднє спілкування Дмитра Івановича із широким громадським загалом його сучасників. З 1884 р., коли у Харкові, в біржовій залі, молодий науковець прочитав першу публічну лекцію про запорозьких козаків, розпочалася активна діяльність вченого у царині популяризації історичних знань. Лекції, що їх вчений читав майже протягом 60-ти років, здобули велику популярність і привернули численну аудиторію слухачів, які мали змогу уявити “у всіх дрібницях” життя запорозького козацтва [13, 409, 606]. Цьому сприяли глибокі (до тонкощів) знання предмету дослідження, феноменальна пам’ять, музична і акторська обдарованість, вміння відтворити яскраві образи минулого, соковита мова. “Це були блискучі імпровізації”, – згадував екскурсії Д. Яворницького Остап Вишня. – Експонати буквально оживали в його вустах” [41, 164]. Свої лекції та екскурсії Д. Яворницький провадив в етнографічній манері, любив “пересипати” анекдотами, згадками про те, як до нього “привикла” та чи інша річ [30, 64]. На всяк випадок він мав “свою” примовку, “своє” слівце [41, 82]. В пам’яті багатьох відвідувачів музею закарбувався образ Д. Яворницького як чудового оповідача, виразна мова якого “ласкаво лунала” у залах музею, зачаровувала відвідувачів й, за висловом селянина А. Артеменка, “відкриваючи нам очі на нашу любу старовину, твердим ґрунтом залягала у нашу пам’ять і роїла багато думок” [10, Арх-12004].
Безпосереднє сприйняття Д.Яворницького сучасниками відбувалося також внаслідок його дидактичної (викладацької) діяльності в гімназіях, училищах Харкова, Петербурга, Москви та Катеринослава, в Московському та Катеринославському університетах. Він став одним з перших професорів Катеринославського університету (29.07.1918 р.), розробив курс з історії місцевого краю, керував науково-дослідною кафедрою українознавства у Дніпропетровську (1921 – 1932 рр.). Саме в безпосередній комунікації (передачі знань) [5, 422] здобула яскравий прояв харизма Д. Яворницького, який був істориком “лекторського” типу.
Українська свідома громадськість покладала на Д. Яворницького своєрідне “соціальне завдання” – створити україномовні наукові та белетристичні твори з історії України [13, 605]. Ці твори повинні були б “захопити читачів і навернути їх до бажання грунтовніше познайомитись з минулим України, її історією” [14, 148, 161, 218].
Д. Яворницький був своєрідною “сполучною ланкою” між українськими колоніями на теренах Російської імперії, співпрацював з багатьма діячами українського національного руху, представниками старої Київської, Харківської, Полтавської, Чернігівської, Одеської громад, членами Загальної безпартійної української організації, різних українських політичних партій, брав активну участь в благодійницьких товариствах та українських починах (шевченківських вечорах, святкуванні ювілеїв, відкритті пам’ятників тощо), боровся проти цензурного тиску на українське друковане слово, підтримував українські періодичні видання (“Киевскую старину”, “Раду”, “Рідний край” та ін.) [13, 427, 616; 14, 154, 190, 204, 219, 235].
Активна громадська позиція Д. Яворницького, його енергія борця за рідну мову, культуру, самосвідомість українського народу, за право останнього на власну історію яскраво виявилася в діяльності вченого у просвітянському русу, передусім у катеринославській “Просвіті”, у співпраці з “Просвітами” інших міст України [16]. Сучасники вважали Д. Яворницького “історичною особистістю”, “щирою українською душею”, борцем за незалежність України [10, Арх-13270; 13, 102].
Д. Яворницького добре знали і поважали, він мав вплив на різні кола тогочасного суспільства, до нього постійно звертались за протегуванням у громадських й особистих справах [13, 488, 600, 604; 14, 68]. За висловом Євгена Чикаленка, Дмитро Іванович міг при нагоді агітувати за ту чи іншу українську справу, “поштурхати” за неї своїх вельможних знайомих [13, 604; 14, 218]. Д. Яворницького вважали “заступником” і “оборонцем” українських письменників [14, 306].
Творча і громадська діяльність Д. Яворницького в українському співтоваристві розглядалася як така, що мала велике суспільне значення. Вчений здобув широке визнання в наукових й культурно-громадських колах України і Росії, про що свідчить обрання його членом багатьох наукових та інших товариств й, нарешті, академіком Української АН (1929 р.). Багато науковців вважали Дмитра Івановича своїм “хрещеним батьком”, духовним наставником в науці [10, Арх-14898а; 13, 316, 496], “старим запорозьким дубом”, що велетенські стоїть на сторожі наукової справи й захищає молодих науковців [13, 477].
В родинному та дружньому колі Дмитро Іванович виступав душею компанії, веселим, доброзичливим, щирим співрозмовником, з гострим почуттям гумору, цікавими оповіданнями. Всі, хто завітав до нього, згадували його гостинність, рідкісну доброту, братську любов до ближнього [10, Арх-13208; 13, 449]. Приятель вченого Петро Салодилов відзначав “дар” Д. Яворницького “діяти на людей” [10, Арх-17480]. Дмитро Іванович вельми любив “погомоніти” із молоддю [41, 114]. Приятелі вважали вченого вірним щирим другом. В пам’яті колег Дмитро Іванович залишився щедрою людиною, що завжди відгукувався на прохання, допомагав, сприяв своїми зв’язками з впливовими особами тощо [13, 34, 160, 224, 289].
Майже усі, хто спілкувався з Д. Яворницьким, сприймали його як типового, етнографічного українця, з притаманним цьому типові “художнім” стилем мислення, прикрашенням минулого життя й свідомості [29, 30]. Не тільки в творчості, але й у повсякденному житті Д. Яворницького, в його побуті й лексиконі, була постійно “присутня” запорозька тематика. На думку Д. Дорошенка, Д. Яворницький “ціле своє життя присвятив культу запорозького козацтва” [41, 40]. П. Панч побачив в Д. Яворницькому “живого запорожця” [41, 87], а М. Рильському він здавався запорожцем – характерником, сучасником тих подій, про які розповідав [41, 75]. “Правовірним українцем” з веселими запорозькими розповідями, що створювали “образ козака”, – таким залишився Дмитро Іванович в уявленні московського літературного співтовариства кінця 1890-х – поч. 1900-х рр. [39, 26]. На письменника О. Ільченка Д. Яворницький справив враження “поетичного і хитруватого українця, котрий і сам скидався інколи на того ж таки козака Мамая” [41, 159], а режисер В. Галицький “побачив” Дмитра Івановича “кошовим отаманом”, який здавалося, лише випадково переодягнений в теперішній одяг [41, 179].
У випадку з Д. Яворницьким, як вважає В. Ульяновський, стався рідкісний факт проникнення історика у “предмет” своїх студій до такої міри, що останній став осердям особистого життя самого дослідника; відбулося “органічне поєднання суб’єкта і об’єкта вивчення, автора і героя, історичних реалій і суб’єктивно-інтимних, навіть інтуїтивних почуттів” [40, 757]. Й тому вельми символічним виглядає зображення Д. Яворницького в образі козака-писаря на картині І.Рєпіна (який був близьким другом вченого) “Запорожці пишуть листа турецькому султанові”. Це зображення символізувало психологічне й інтелектуальне “злиття” Д. Яворницького з предметом його дослідження [40, 766]. На думку В. Ульяновського, Д. Яворницькийй постає символічним “подвійним каталізатором” вивчення козацької ментальності: як дослідник і одночасно як “жива модель” козацького світогляду [40, 781].
В уявленні сучасників Д. Яворницький постає захопленим, натхненним дослідником і популяризатором української історії, неперевершеним знавцем козаччини і шукачем пам’яток старовини, подвижником в науці, ученим з широким дослідницьким діапазоном, істориком-митцем, високим патріотом України, активним діячем національного руху, щирим українцем.
Окремо треба підкреслити видатну роль Д. Яворницького в культурно-громадському житті Наддніпрянщини й передусім міста Дніпропетровська (до липня 1926 р. – Катеринослава). Творча “співпраця” вченого з містом розпочалася ще на початку 1880-х рр., а у 1905 р. Дмитро Іванович остаточно переїхав до Катеринослава, де прожив до кінця життя (5.08.1940 р.) і де понад 30 років очолював Історичний музей (музей ім. О. Поля), викладав в середніх та вищих навчальних закладах, керував губернським архівним управлінням, науково-дослідною кафедрою українознавства, написав історію міста (1937 р.), постійно перебував у гущині місцевого життя. Вчений мав надзвичайну популярність; його знали майже усі дніпропетровці та мешканці навколишніх сіл. За висловом академіка М. Сумцова, Д. Яворницький був “катеринославським старожилом”, який своєю працею, своїми знаннями, передусім музеєм, прикрасив весь край [13, 42, 48]. Безумовно, головним для Дмитра Івановича був музей, який друг історика Яків Новицький назвав “безсмертною славою” Д. Яворницького.
Історію Дніпропетровська не можливо уявити без імені Д. Яворницького, як не можливо уявити культурний ландшафт Дніпропетровська без створеного ним Історичного музею. Останній мав і має метафізичний статус в культурному просторі міста, був і залишається центром місцевого культурного життя. Символічним здається розташування музею на горі, в центрі площі між гірничим університетом (символом інтелекту) і Преображенським собором (символом духовності). Музей “ввібрав” у себе (у вигляді пам’яток) здобутки людського розуму й духу. Видатна роль в збереженні й вивченні цих пам’яток належить академікові Д. Яворницькому, все життя якого було спрямоване на розширення обріїв рідної культури, розкриття величі духовної спадщини українського народу. За висловом Д. Яворницького, він все життя працював для своєї дорогої України і для свого народу [31, 155-156].
В історіографічній традиції і в уявленні як його сучасників, так й сьогоднішніх поколінь, Д. Яворницький залишається вченим-подвижником, великим трудівником, носієм і виразником кращих почуттів й заповітів українського народу [10, Арх-25719], вченим, який своїми творами пробуджував національні почуття і любов до Батьківщини [10, Арх-13270, 16191]. Сучасники вважали Д. Яворницького людиною духу та вищих, небуденних вимог, “велетнем” в науці про Україну [13, 50, 153].
Такою вважається постать вченого й сьогодні. Українська громадськість не відрізняла Яворницького – вченого від Яворницького – громадянина, убачала в його особистості дослідника і популяризатора вітчизняної історії, оборонця рідної культури, активного діяча українського національного руху. Й сьогодні творча спадщина вченого продовжує “працювати” на здобуття нових знань, збереження історичних традицій, формування національної самосвідомості українського народу.
Джерела та література:
1. Абросимова С. В. Дмитро Яворницький. Запоріжжя: Тандем-У, 1997. 60 с.
2. Абросимова С. В. Творчі стосунки Д. Яворницького з діячами російської науки та культури // Українсько-російські культурні зв’язки: історія і сучасність. Тези доповідей та повідомлень. Д.: АЕК, 1997. С. 52 – 54.
3. Василенко Н.Є. Д. І. Яворницький – письменник // З минувшини Подніпров’я. Д., 1995. С. 36 – 41.
4. Василенко Н. Є. Художнє відображення історичного минулого України в наукових дослідженнях та літературних творах Д. І. Яворницького // Література й історія: Тези доповідей і повідомлень. Запоріжжя, 1993. С. 89 – 91.
5. Ващенко В. В. Вплив вербально-комунікативних можливостей історика на виникнення та існування історіографічної традиції (харизма В. Антоновича) // Дніпропетровський історико-археографічний збірник. Д., 1997. Вип. 1. С. 421 – 433.
6. Верменич Я. Запорозьке козацтво як об’єкт наукових зацікавлень Д. І. Яворницького // Спеціальні історичні дисципліни: Питання теорії та методики. К., 2002. № 8 – 9. Ч. 2. С. 304 – 314.
7. Гапусенко І. М. Дмитро Іванович Яворницький. К.: Наук. думка, 1969. 58 с.
8. Голобуцкий В. А. Запорожское казачество. К.: Госполитиздат УССР, 1957. 462 с.
9. Двірна К. П. Сучасні проблеми історіографічної дослідженості творчості Д. І. Яворницького // Регіональне і загальне в історії. Д.: Пороги, 1995. С. 33 – 35. 10. Дніпропетровський історичний музей (ДІМ). ВР. Ф.
10. Спр. 955.
11. Дорошенко Д. І. Огляд української історіографії. К., 1996. 255 с.
12. Епістолярна спадщина академіка Д. І. Яворницького: Каталог музейної колекції. Д.: Пороги, 1992. 222 с.
13. Епістолярна спадщина академіка Д. І. Яворницького. Вип. 1: Листи вчених до Д. І. Яворницького. Д.: Гамалія, 1997. 888 с.
14. Епістолярна спадщина академіка Д. І. Яворницького. Вип. 2: Листи діячів культури до Д. І. Яворницького. Д., 1999. 460 с.
15. Єфремов П. Письменник – кольорист (до українського літературного руху на Катеринославщині) // Єфремов П. Молитва Богу невідомому / Упорядник М. Чабан. Д., 1993. С. 49 – 63.
16. Журба О. І. Діяльність Д. І. Яворницького в катеринославській “Просвіті” // Питання історії України: історико-культурні аспекти. Д., 1993. С. 80 – 88.
17. Заруба В. М. Академік Дмитро Іванович Яворницький // Заруба В. М. Постаті: (Студії з історії України). Д.: ВКЦ “Україна”, 1993. С. 3 – 42.
18. Заруба В. Великий історіограф // Київська старовина. 1996. № 1. С. 3 – 9.
19. Інститут літератури НАН України. Ф. 25.
20. Інститут літератури НАН України. Ф. 72.
21. Інститут літератури НАН України. Ф. 74.
22. Інститут мистецтва, фольклору та етнології НАН України. Ф. 4-3. Спр. 70.
23. Ковальова І. Ф. Д. І. Яворницький – організатор та керівник першої новобудовної археологічної експедиції // Вчений – подвижник. Д., 1995. С. 42 – 44.
24. Ковалева И. Ф. Д. И. Яворницкий – археолог Запорожья // Гуманітарний журнал. 2002. № 2. С. 50 – 52.
25. Ковальський М. П. Місце Д. І. Яворницького у вітчизняному історіографічному процесі // Вчений-подвижник. Д., 1991. С. 3 – 10.
26. Ковальський М. П. Історіографічні аспекти у науковій спадщині Д. І. Яворницького: (Деякі роздуми історика) // Проблеми історіографії та джерелознавства історії запорозького козацтва. Запоріжжя, 1993. С. 101 – 110.
27. Ковальський М. П. Невтомний дослідник // Козацтво. 1993. № 1. С. 36 – 41.
28. Колесник І. І. Курс української історіографії у вищій школі і нова модель викладання // Дніпропетровський історико-археографічний збірник. Д., 1997. Вип. 1. С. 308 – 323.
29. Колесник І. І. Українська культура та історіографія: історія ментальностей // Український історичний журнал. 2002. № 1. С. 26 – 37.
30. Краєзнавчі нотатки Сергія Єфремова / Підготовка публ. Г. Денисенко, О. Денисенко // Краєзнавство. 2000. № 1-2. С. 64.
31. Неопубликованные письма Д. И. Яворницкого к И. Е. Репину / Подготовка к печати и комментарии Марии Шубравской // Радуга. 1967. № 10. С. 154 – 169.
32. Перкова А. І. Д. І. Яворницький у спогадах сучасників (на матеріалах спогадів П. В. Довгалевського) // Вчений-подвижник. Д., 1991. С. 23-25.
33. Пичета В. И. Введение в русскую историю // Источники и историография. М.; Птг, 1922. С. 199 – 200.
34. Піворович В. Б. Поки стоїть земля і світить сонце… (Херсонські знайомі Д. І. Яворницького) // Регіональне і загальне в історії. Д.: Пороги, 1995. С. 19 – 20.
35. Полонська-Василенко Н. Моя наукова праця // Український історик. 1983. № 2-4. С. 48.
36. П/олевой/ П. Запорожское гнездо // Исторический вестник. 1888. № 12. С. 737 – 752. (Висловлюю щиру подяку за розшифрування криптоніму П. П. /П. Полевого/ кандидату іст. наук В. М. Бекетовій).
37. Русская мысль. 1982. Кн. IX. С. 401.
38. Скупейко Л. Художня проза Д. І. Яворницького // Київська старовина. 1996. № 1. С. 19 – 27.
39. Телешов Н. Записки писателя. М., 1987. 320 с.
40. Ульяновський В. Релігія і церква в житті та творчості Д. І. Яворницького // Mappe Mundi: Збірник наукових праць на пошану Ярослава Дашкевича з нагоди його 70-річчя. Львів; Нью-Йорк, 1996. С. 757 – 781.
41. Чабан М. Сучасники про Д. І. Яворницького. Д.: Дніпро, 1995. 200 с.
42. Шаповал І. М. В пошуках скарбів. К.: Рад. письменник, 1963; К.: Дніпро, 1965. 323 с.
43. Шаповал І. Козацький батько: Образ Д. І. Яворницького у спогадах письменників, діячів культури і науки. Кривий Ріг, 1998. 255 с.
44. Шубравська М. М. Д. І. Яворницький: Життя, фольклористично-етнографічна діяльність. К.: Наук. думка, 1972.
45. Щира дяка за корисну працю: Вітальні телеграми Д. Яворницькому з нагоди 30-ліття його літературно-наукової діяльності (1913 р.): З музейної колекції. Д.: Гамалія, 1998. 28 с.
46. Эварницкий Д. И. Последний кошевой атаман Пётр Иванович Калнышевский. Новочеркасск, 1887. 15 с.
47. Эварницкий Д. И. Запорожье в остатках старины и преданиях народа. СПб., 1888. Ч. 1. 294 с.; Ч. 2. 257 с.
48. Эварницкий Д. И. Сборник материалов для истории запорожских козаков. СПб., 1888. 248 с.
49. Эварницкий Д. И. Очерки по истории запорожских козаков и Новороссийского края. СПб., 1889. 195 с.
50. Эварницкий Д. И. Вольности запорожских козаков: Историко-топографический очерк. СПб, 1890. 384 с.; 2-е вид.: СПб., 1898. 405 с.
51. Эварницкий Д. И. История запорожских козаков. СПб., 1892. Т. 1. 542 с.; 1895. Т. 2. 624 с.; 1897. Т. 3. 646 с.
52. Эварницкий Д. И. Иван Дмитриевич Сирко, славный кошевой атаман войска запорожских низовых козаков. СПб., 1894. 163 с.
53. Эварницкий Д. И. По следам запорожцев. СПб., 1898. 324 с.
54. Эварницкий Д. И. Источники для истории запорожских козаков. Владимир, 1903. Т. 1 – 2. 2107с., 122 с.
55. Эварницкий Д. И. Малороссийские народные песни, собранные в 1878 – 1905 гг. Екатеринослав, 1906. 772 с.
56. Эварницкий Д. И. Гетман Пётр Конашевич Сагайдачный //Летопись Екатеринославской учёной архивной комиссии. Екатеринослав, 1913. Вып. 9. С. 1 – 58.
57. Яворницький Д. І. Словник української мови. Т. 1. А – К. Катеринослав: Слово, 1920. 412 с.
58. Яворницький Д. Кошовий отаман Осип Михайлович Гладкий (Матеріали до біографії) // Ювілейний збірник акад. М. С. Грушевському. К., 1927. С. 295 – 305.
59. Яворницький Д. І. До історії степової України. Д., 1929. 536 с.
60. Яременко І. І. Археологія у житті та науковій спадщині академіка Д. І. Яворницького: Автореф. дис. … канд. іст. наук. Д., 1994.
61. Яременко І. І. Д. І. Яворницький: археологічні дослідження 1903 – 1907 рр. // Гуманітарний журнал. 2002. № 2. С. 53 – 57.
Автор: Абросимова С.В. – с.н.с. ДІМ, к.і.н.
Джерело: встановлюється
