МЕТА:
- Виховання поваги до подвигу тих, хто захищав нашу Батьківщину в р. Великої Вітчизняної війни, шанобливого ставлення до ветеранів.
- На основі оригінальних фронтових листів, що зберігаються в фондах музею пісень та поезії дати можливість дітям емоційно сприйняти той період.
МЕТОД: занурення в епоху
ЕКСПОНАТИ
- Репродуктор.
- Гасова лампа.
- Патефон.
- Платівка з піснями воєнних років.
- Листи воєнних років.
- Морквяний чай.
- Черствий хліб (сухарі).
Музейний співробітник: Діти, сьогодні ми перенесемось в мину далекі роки, коли ваші дідусі і бабусі були дуже молодими. Закінчили ш мріяли про мирну працю і про чисте небо. Але в червні 1941 року в їх увірвалась сувора, жорстока війна. Ось такі репродуктори, схожі на великі тарілки, принесли страшну звістку про війну (діти розглядають репродуктор). годні, напередодні визволення м. Дніпропетровська від німецько-фашист загарбників, ми зібрались біля цього столу, на якому музейні предмети і справжні фронтові листи. Вони дійшли до нас через роки.
Репродуктор, гасова лампа, патефон, листи, хліб… Ці предмети и переносять нас у далекі воєнні роки, в кімнату, де знаходяться ваші ровесники з 1943 року.
Вечоріє… треба увімкнути світло, але його немає, і ми запалюємо лампу. Ви з нетерпінням чекаєте випуску останніх новин: що на фронт? Де знаходяться німці? Скільки підбито гармат, танків? Де рідні?
В той далекий від нас день з репродуктора пролунало повідомлення визволення Дніпропетровська від німецько-фашистських загарбників. Сталося це 25 жовтня 1943 року.
(Зачитується наказ Верховного Головнокомандуючого).
Ваші ровесники з 1943 року в той день дуже багато говорили і життя, про війну, перечитували листи своїх рідних з фронту.
Листи з фронту… їх писали на привалах, у хвилини відпочинку між боями. Як це було?… Бійці в землянках, хто як влаштувався. Горить на саморобному столі маленький каганець. Хтось тихенько грає на гармошці, хтось шиє, хтось пише листа рідним і коханим.
Фронтові листи… Подивіться які вони! Не завжди були чорнила, писали олівцем. Паперу мало, його берегли. Цей папір і для листа, він одночасно і конверт. Складали листи трикутником чи навпіл. Марки не було. Обов’язково штамп: «Перевірено воєнною цензурою». Були і листи-листівки… (Діти розглядають фронтові листи).
Давайте прочитаємо ці листи, доторкнемось до минулого цих людей і їх близьких.
(Музейний співробітник вмикає патефон і ставить платівку з піснею К. Лістова «Землянка»). Музейний співробітник: Перед вами лист гвардії майора Михайла Лукіча Величая, Героя Радянського Союзу, удостоєного цього почесного звання при форсування Дніпра і бої на плацдармі в районі сіл Військове-Вовніги. Народився і виріс він в селянській сім’ї у селі Лютенька Полтавської області,працював на шахтах Донбасу. Став кадровим військовим. В 1943 році у складі 35 гвардійської стрілецької дивізії форсував Дніпро.
(Музейний співробітник чи хтось з дітей читають лист М.Л. Величая з фронту дружині від 20.08.1943р.)
«…Знаходжусь у строю, керую боєм. Б’ю фашистів і буду бити їх поки б’ється моє серце…»
Учасником форсування Дніпра був і С. Ф. Ярмак. Ось його лист.
Сергій Федорович народився в Харківській області, до війни працював на Харківському авіаційному заводі. Його бойовий шлях розпочався у лютому 1943 року у складі 25 гвардійської стрілецької дивізії. У боях на Дніпрі мінометний розрахунок С. Ярмака, відбиваючи численні атаки гітлерівців, знищив кілька десятків фашистів. У лютому 1944 року у тяжких боях біля с. Журавки на Кіровоградщині Ярмак був смертельно поранений. Він загинув на 21 році свого життя.
(Лист С. Ярмака з фронту рідним)
«…Як я вам уже писав, знаходжусь на правому березі Дніпра. Б’ємо німців щохвилини, як тільки фріци з’являються, відкриваємо ураганний вогонь… Як не намагались скинути нас у Дніпро, нічого не вийшло. Всі їх атаки відбиті з великими для них втратами в живій силі і техніці…»
(Музейний співробітник вмикає патефон і ставить платівку з піснею «Темная ночь» муз. І. Богословського, сл. Агатова).
Музейний співробітник: А ось листи учасника форсування Дніпра, командира артилерійського підрозділу майора Постного Олексія Володимировича.
(Один з школярів читає лист О.В. Постного донці Ларисі від 22.09.1943р.)
«…Тебе твій батько не проводжав у перший день у школу, але ти твердо знаєш, де він. Ти твердима кроками пішла в школу вчитися, як я твердими кроками пішов на фронт знищити фашистську гадину, визволяти свою рідну землю…».
А ось що писав Олексій Володимирович своїй дружині в листі від 20.07.1945 р.:
«А якщо, люба Фросю, прийдеться скласти мені голову, адже війна, ти знаєш, що твій чоловік боровся як більшовик, не знаючи страху, боровся за Батьківщину, за щастя дітей, матерів… А взагалі, я з перемогою повернусь додому. «Жди меня и я вернусь, только очень жди…» Люба, всього не напишеш, після війни буду довго про все розповідати… А ручка валиться з рук, третю добу не спав. Боротьба уперта, жорстока. Пиши, люба, багато. На полі бою радісно читати листи.»
(Учень читає вірш К. Симонова «Жди меня»).
Музейний співробітник: Листи з фронту… Вони проникнуті піклуванням і любов’ю до рідних, ненавистю до ворога і великою вірою в перемогу над фашистською Німеччиною. Ці листи (показує) адресовані на фронт Гельфанду Володимиру Натановичу, командиру мінометного взводу 301 стрілецької дивізії Білоруського фронту, учаснику визволення Миколаєва, Нікополя, Одеси, Берліну. Лист від учительки з СШ № 80 м. Дніпропетровська О.М. Грекової «…Дуже приємно, зустріти своїх «пташенят», які вже вбралися у пір’я, і навіть перебувають у військових званнях. Ти переді мною у 2-х планах, той мій Вова, про якого весь час приходиться говорити по батьківській лінії, чи той, що читав свої вірші на якомусь вечорі, і Вова – військовий,учасник героїчних битв…»
Ці два листи послав на фронт Володимиру його батько Н. Гельфанд (Діти розглядають листи, їм пропонують їх зачитати).
Діти, з цих листів на фронт ми дізналися, що рідні описували своє нелегке життя в тилу, писали про працю в ім’я перемоги і про надію на близьку зустріч.
Як було там, у тилу, на окупованій території? Багато чого не вистачало. Було холодно. Голод. Звичних для нас речей, продуктів не було. Навіть чай рідкістю, пили просто окріп. У серпні 1941 року фашисти увірвались до Дніпропетровська. Вони руйнували і грабували заводи, інститути, театри, було зруйновано і спалено понад 600 будинків, 17 шкіл. Прийшли чорні дні окупації. Автомат і шибениці були головними засобами «переконання» в арсеналі гітлерівців. Будь-яке, з орлом і свастикою, оголошення окупаційної влади закінчувалось словами «За непокору – розстріл». І ось перед вами одне з таких оголошень. (Зачитується).
За період окупації у Дніпропетровську було розстріляно 75 тис. жителів. Багатьох радянських людей, особливо молодь вивезли на роботу до Німеччини. Попала у табір праці і юна жителька Павлоградського району Ніна Лубенська.
(Музейний співробітник показує лист, надісланий з Німеччини в Павлоградський район Василю Лебединському від 27. V. 1943р.). (Орфографія оригіналу)
«…Васічка ох як задумаєм яка жизнь була на рідній землі то серце заболить та з наших очей поллються гарячі сльози. Ой Васічка мій дорогий, та за що ж пропадають наші молоді літа, за що в’яне наша краса…».
Ще одна листівка з табору праці Рибкіної Віри рідним у Павлоград 25.VIII.1943 р.
(Музейний співробітник зачитує його):
«Моя ріднесенька мамуся й братик й сестрички. Як болить серце коли згадаєш Ваше життя. Мені здається що в Вас не має часу за тяжкою німецькою роботою і в гору глянуть…»
В роки війни у місті, по селах на окупаційній території було дуже важко. Інколи нічого було їсти. Маленький шматочок черствого хліба, картоплина чи картопляні очистки, морквяний чай. Тільки уві сні голод не мучив. На цьому столі лежать продукти, які і діти, і дорослі їли всього один раз на день.
Але, не дивлячись на всі труднощі, люди були співчутливими, ділились останнім, якщо когось спіткала біда. У мене в руках два солдатських листа-трикутника (показує). Ці листи одержала сім’я Дудченко від воїнів Червоної Армії Д. Рискіна і Ю. Мадримова. Восени 1941 року вони були на лікуванні у шпиталі в Синельниковому. Коли фашисти захопили місто, Любов Дудченко, яка працювала у шпиталі, на свій страх і ризик залишила Ю. Мадримова у себе вдома. Вся сім’я опікувалася пораненим. Рани загоїлись і Юсуп повернувся в свою частину. А Дмитро Рискін утік зі шпиталю, коли там вже хазяйнували фашисти. І куди б не закинули військові дороги цих солдат, вони обов’язково надішлють звістку про себе українській сім’ї.
(Зачитується лист А. Дудченко від Ю. Мадримова у Синельникове від 1.02.1944 р.)
(Орфографія оригіналу) «…спасибо вам то что я от вас одно открутка получил. Я был очень рады, как свой родной мат с отцою. …Это писмо я сам написал Ваш сынок Юсуп…»
Зачитується лист А. Дудченко від Д. Рискіна у Синельникове від 23.11.1944р.)
Здравствуйте товарищи Люба, Даша и остальные, которых звать не знаю, но это не важно то, что эти люди в лице Вас и других спасли наши жизни когда мы лежали голодные, раненые в Синельниковской больнице…».
Музейний співробітник: Фронтові записи, листи… В них відбиток неповторного життя. Вони хвилюють своєю чистотою і щирістю. І сьогодні, прочитавши ці листи, ми доторкнулись до життя їх авторів.
А зараз я увімкну патефон, поставлю платівки, і ми послухаємо пісні і музику років війни. Спробуємо морквяний чай і сухарі.
(Звучать пісні у виконанні К. Шульженко, Л. Утьосова, М. Бернеса, тощо).
Музейний співробітник: Ви пили коли-небудь морквяний чай? Ось його рецепт. Моркву труть на терці, сушать, потім заварюють. А їли картопляні очистки? Навряд чи… Очистки миють і варять, солять. І їсти ви цього не станете – очистки гіркі, вони зовсім не найкраща страва. А це хлібні сухарі. (діти п’ють морквяний чай, їдять сухарі).
Діти, наша зустріч з минулим підходить до кінця. Ми повертаємось у наш час, але завжди будемо пам’ятати воїнів Червоної Армії, радянських людей, які принесли нашому місту довгоочікуване визволення. З того часу відбулось багато змін, зараз з’являються досі не відомі, іноді трагічні, суперечливі, шокуючи відомості про ту війну. Але здається, відношення до тих, хто здобув перемогу попри все, не може бути суперечливим. В пам’яті народиш назавжди залишаться імена наших співвітчизників, воїнів, які винесли на собі всі труднощі війни, і які виконали свій обов’язок перед Батьківщиною.
Л.І. Бондаренко-методи; ідея – Н.І. Капустіна – завідуюча науково-просвітницьким відділом
Джерело: Музей і відвідувач: методичні розробки, сценарії, концепції. — Дніпропетровськ: АРТ-ПРЕС, 2005. — 148 с.
