Останнім часом багато говорять про епоху 60-х р., без досвіду яких не уявляють культурних змін другої половини XX ст.
Вперше після 20-х років, в 60-і виникли і реалізувалися реальні передумови літературної і ідеологічної боротьби, яка здійснила вплив і на культурну політику. Прямим наслідком її стали дисидентство, самвидаву тамвидав.
Серед багатьох елементарних істин була відкрита ціннісність окремої людини, а серед заповідей — те, що мораль — це категорія, яка не залежить від волі партії чи уряду, що мистецтво має право на життя всупереч завданню обслуговувати ідеологічну пропаганду, що наука має цінність сама по собі. Ці відкриття на порожньому місці, з одного боку були неминучі і корисні, з іншого боку — залучення до банальних істин, перетворювалися майже на подвиг.
Ця епоха дала чи не перші паростки свідомого індивідуалізму. Саме для 60-х було характерне відкрите демонстрування висвободження, здійснення особистої свободи як незалежності від державницької ідеології. Вона спочатку реалізовувалася в простих речах — в непослухові деспотичному тиску держави, в готовності випурхнути з-під ідеологічного пресу, у відновленні найпростіших людських цінностей. Пізніше — для декого з «шестидесятників» у відкритому «прямостоянні».
Прикладом такого вивільнення, утвердження своєї духовної суверенності став «Лист творчої молоді м. Дніпропетровська», створений молодим тоді дніпропетровським поетом І. Сокульським.
Поштовхом до написання «Листа» стала антисоборна кампанія на Дніпропетровщині, внаслідок якої прокотилася велика хвиля репресій проти творчої молоді міста.
«Лист» в ту пору мав неабияку вагу. В ньому розповідалось, в якій атмосфері жила і творила інтелігенція міста, наводились конкретні факти її переслідування, нищення мови, національної культури. Це був нестерпний крик тривоги і протесту. Його повинні були почути Голова Ради Міністрів УРСР Щербицький В.В., кандидат у члени Політбюро ЦК КПУ Овчаренко Н.Д, і секретар Спілки письменників України Павличко Д.В. — до них адресувався «Лист».
Щоб уявити собі тон і зміст цього документа, слід навести, деякі рядки: «Звертаємо Вашу увагу, керівників, комуністів, громадських діячів Української PCP — нашої суверенної держави, однієї з держав — засновниць Організації Об’єднаних Націй, явна той погромницький шабаш, що ось уже декілька місяців тривав на: Дніпропетровщині, на дике й безглузде переслідування чесних громадян України.
Найбільшої брутальності сягнула так звана дніпропетровська кампанія в зв’язку з появою нового роману нашого земляка Олеся Гончара «Собор». Так лише «Зоря» протягом двох тижнів «організувала» три брутальні й безпорадні рецензії.
Обкомом КП України було заборонено вшанування письменника на історико-філологічному факультеті Дніпропетровського держуніверситету в міській бібліотеці, хоча цьому передували численні оголошення. Всіх, хто в будь-якій мірі висловлював незгоду з кампанійщиною, суворо покарано.
І ось: виключено з партії й увільнено з роботи працівника відділу пропаганди й агітації газети «Зоря», одного з найстарі ших журналістів міста С.Ю. Шейніна за написання позитивної рецензії.
Виключено з партії, вигнано з Київського університету працівника відділу культури газети «Зоря» М. Скорика за те, що запропонував сфабриковану статтю Г. Діхтяренка на редакційну дошку «Тяп-ляп».
Виключено з партії й увільнено з роботи режисера Дніпропетровського українського театру ім. Шевченка Римму Степаненко за постановку п’єси М. Стельмаха «Кум королю».
Звільнено з роботи у видавництві «Промінь» відомого письменника В. Чемериса. Список цей можна продовжити.
«Звичайний собі вечір поезії у м. Придніпровську, яких за висновками працівників Палацу було багато, в божевільному маніяцтві кампанійщини підносився ледь не до рівня «контрреволюційної вилазки».
«На всіх спілчанських зібраннях постійно «товчуть» талановитих поетів М. Чхана, В. Коржа, В. Чемериса за так званий, вигаданий на короленківській «український буржуазний націо налізм».
«Дещо раніше різними методами було покарано цілу фалангу української творчої молоді, в основному літераторів: Геннадія та Олеся Завгородніх, О. Овчаренка, В. Семенка, І. Сокульського, Г. Маловина, П. Вакаренка, М. Романушка, О. Вололажченка та багатьох інших».
«Ми, передова українська молодь усвідомлюємо, що усе передове, прогресивне, гідне вивчення, поваги поколінь. Тому нам дорога і Запорозька Січ і пам’ятники минувшини, нехай то будівля церковної архітектури чи козацький курінь, за вшанування яких так вагомо бореться Гончарів «Собор».
«Тільки на Дніпропетровщині за останні роки знищено майже всі пам’ятники церковної архітектури під гаслом «боротьба з релігією». В Сурсько-Литовському зірвано динамітом, мабуть, і уже останню на Дніпропетровщині сільську церкву. Не уникли плюндрувань залишки відомої Кодацької фортеці і Кодацька і старовинна церква; зруйновано єдину в своєму роді будівлю — курінь козака Білого в Нікополі; Покровську січову церкву, що її малював Тарас Шевченко».
«У перспективному плані монументальної пропаганди м. Дніпропетровська ви не знайдете й близько імен видатних українських діячів: засновника історичного музею О. Поля, академіка : Д. Яворницького, письменників І. Манжури, О. Довженка, В. Сосюри; засновника дніпропетровського театру імені Шевченка — Леся Курбаса».
«Ми, творча молодь м. Дн-ська, вимагаємо притягти до відповідальності всіх тих, хто вчиняє брудні кампанії на терені української культури.
Ми віримо, що ви прислухаєтесь до нашого щирого голосу й вживете негайних заходів для виправлення ненормального становища, в якому опинилася творча інтелігенція міста».
Лист, який був виявом відваги й громадської мужності, почуто не було. Якби не радіостанція «Свобода», широкі верстви населення так би й не знали не лише про зміст цього документа, а й про його існування. Для Сокульського — уже відомого тоді своїми добірками поезій в альманасі «Вітрила», журналах «Вітчизна», «Прапор» лист став «порогом», перейшовши який «шляху назад не було».
За написання «Листа» І. Сокульського заарештовують. В 1970 р. на Дніпропетровщині відбувся судовий «процес трьох» (у справі разом я І. Сокульським проходили В. Савченко, М. Кульчинський), який набув широкого розголосу не тільки в області, а й далеко за її межами. Суд виніс вирок: за «здійснені злочинні дії засудити Сокульського до 4 з половиною років позбавлення волі в колонії суворого режиму».
Так, І. Сокульський — поет, в творчості, світобаченні, способі переживання якого Придніпров’я знайшло свого речника й захисника, став на шлях дисидентства. І зійти з цього шляху не змії’ і не захотів.
Сьогодні, коли все, про що мовиться в «Листі» стало відомим, дивним здається те, що в суперечках навколо того чи іншого факту колись ламалися списи та пера, закипали пристрасті, розбивалися долі.
Невже той чи інший вислів «Листа» колись сповнював обуренням вище партійне керівництво «великої» держави, привертав ненависть письменників та журналістів — «автоматчиків» (як необачно одного разу назвав Хрущов «вірних спідручних партії», бійців її ідеологічного фронту)?
Але завдяки таким виступам, яким був «Лист», після 60-х багато чого стало можливим, морально обов’язковим, і ніякі пізніші «заморозки» не змогли відволікти увагу людей ні від критичного сприйняття дійсності, ні від погляду на культуру, літературу, як на те, що протистоїть владі, соціальній рутині.
Названий документ в експозиції літературного музею станс одним із центральних експонатів,: через який планується відтворити волелюбний бунтарський дух 60-х, творчу долю не тільки Сокольського, а й багатьох поетів-шістдесятників, які намагалися утвердити себе в цьому світі таким «еговторгненням», викриваючи його.
Використані джерела і література:
- Лист творчої молоді м. Дніпропетровська. 1968 р.
- Сіренко В. За «изготовление и распространение». Іван Сокульський//Борисфен, 1992, № 7.
- Савченко В. Хроніка одного кримінального процесу.//Бориефєн, 1993, № 4.
- Шрейдер Ю. Двойственность шеатидесятых.//Новый Мир, 1992, № 5.
Каспір С.М., старший науковий співробітник ДІМу
Джерело: Музей і майбутнє: Доповіді та повідомлення наукової конференції до Міжнародного дня музеїв, травень 1997 р. — Дніпропетровськ, 1998. — 106 с.
