У фольклористичній спадщині Д. Яворницького чільне місце посідають народні перекази, які пов’язуються з героїчною сторінкою нашої історії,— козаччиною. Він займався їх збиранням, публікацією практично впродовж усієї своєї творчої діяльності. Вони друкувались у таких збірниках, як «Запорожье в остатках старины и преданиях народа» (1888, 1, II т.), «Очерки по истории запорожских казаков и Новороссийского края» (1889), «По следам запорожцев» (1898). Твори усної словесності зазначеної тематики поміщались і в періодиці, зокрема «Жизнь запорожских казаков по рассказу современника-очевидца» («Киевская ст,арина», 1883, т.п), «Поездка на пепелище Чертомлыцкой Сичи» (альманах «Складка», 1897) та ін. У ряді випадків видатний дослідник у власних наукових розвідках подавав фольклорні матеріали, наприклад, перекази про І. Сірка («Історія запорізьких козаків», 1992, т. З, с., 393—395).
Аналіз записів народної прози Д. Яворницького показує, що вони здійснені в основному в тодішній Катеринославській губернії (зараз м. Дніпропетровськ). Найбільше їх припадає на колишні чотири повіти: Катеринославський (с. Чернишівці, Капулівці, Старий Кодак, м. Нікополь), Олександрівський (с. Богодарі, Покровське, Вознесенка), Новомосковський (с. Котівці, Спаське, хутір Приют), Павлоградський (с. Петропавлівка).
Під час фіксації фольклорних творів збирач дотримувався наукових засад: намагався максимально точно передати на письмі почутий переказ, відповідно паспортизувати його, задокументовуючи необхідні для цього дані,— хто, коли і де почув, від кого тощо.
Із записів Д. Яворницького проглядаються різноманітні сюжетні елементи, пов’язані з формуванням козацтва, окремими історичними особами та примітними подіями. Насамперед з’ясовуються причини появи запорожців, одна з яких — соціальна (число поповнювалось за рахунок утікачів від панів тощо).
Значна кількість переказів містить портретну характеристику козаків. Слід підкреслити, що вона дається в основному гіперболізовано. Перебільшуються величина героїв, окремі частини тіла, атрибутивні моменти. Запорожці таких гігантських розмірів, що їх «земля не держала». У них голова на «сім пудів», а чуприна («оселедець») завдовжки з аршин. Вони мають довгі вуса, що з розтягнутими вбоки не можуть влізти в будь-які двері. Найчастіше об’єктом гіперболізації є їхня фізична сила: вони перекидають величезні камені на значну відстань, а на одному з них залишились сліди від пальців запорожця. У ряді творів перебільшується сила їхнього подиху («Бо були такі, що як дихне, то піп із причастям впаде»).
Козаки змальовані невразливими, їх, як правило, не беруть кулі. Останні вони могли відвертати, ловити руками. А взагалі характерництво — одна з їхніх провідних рис. Запорожці володіли і здатністю напускати на ворогів туман, сон і, самі перетворюватись у ріки і т. ін.
Герої досліджуваного епосу дотепні, розумні, «знаючий народ». У них високо розвинуте почуття патріотизму, любові до рідноії землі. «Було, як куди їдуть, то зараз землі під устілку накладуть, у шапки понасипають…»,— говориться в одному з переказів. Рідна земля додавала їм сили у боротьбі з ворогами.
Фольклорні записи Д. Яворницького дають підставу стверджувати, що навіть козацькі речі ідеалізувалися, скажімо, їхня зброя, яка нібито виготовлялась уся з чистого золота чи срібла. Слід додати, що в переказах наявна цінна етнографічно-побутова інформація, зокрема про заняття козаків, їхнє житло, інтер’єр, їжу тощо.
Дещо відособлено стоять перекази про козацькі скарби. Зазначається, що це переважно гроші, золото, срібло, зброя і, безперечно, у великій кількості, приміром 12 діж і под. Вони або закопані в землі, абб опущені під воду, однак їх годі добути, бо може статися якесь лихо.
У зібраних ученим матеріалах усної словесності проглядається також проблема подальшої долі Запорізької Січі. За одним варіантом, її зруйнувал,а цариця Катерина, за другим — якийсь Галаган. Правда, існує й інша, соціально-утопічна, версія. Згідно з нею, запорожці самі кудись пішли «на райські острови», але перед кінцем світу вони ще повернуться.
Народна проза про козацьку епоху у записах названого автора засвідчує, що в ній представлені певним чином і окремі історичні особи. Найчисельнішу групу виявлено тих творів, котрі стосуються І. Сірка, С. Палія та І. Мазепи. До них, очевидно, мав посилений інтерес і сам Дмитро Яворницький.
Отож, чи не найрельєфніше з народної традиції постає І. Сірко, «для ворогів страшний, а для християн добрий і милостивий». Це справжній воїн-характерик, який міг сон та ману напускати, перетворюватись у вовка чи хорта. Його не брала ні шабля, ні куля. Вмістилищем Сіркової цили стала права рука, за що той одержав прізвисько Праворучник. Він навіть убив чорта, котрий хлюпався у річці, яку відтак назвали Чортомлик.
Палій і Мазепа виступають, по суті, в одному сюжеті, який варіюється,— про їхню суперечку. Перший з них змальований лицарем, якого куля не брала. Він одержав велику силу, убивши чорта. Це традиційні риси козака-характерика, що до нього прив’язані, як і до Сірка. Однак у даному сюжеті є й інші мотиви, як наприклад, замурування його у стовп (в одному випадку замуровує цар Петро, в другому — сам Мазепа) Варіюються й сюжетні елементи про смерть Палія: то він не вмер, бо, як і фази місяця, старіє » молодіє, то його порубали. І. Мазепа вимальовується у цих творах відносно блідо. Можливо, спрацювало виголошене йому прокляття, адже названий мотив виразно проступає в одному з них.
Сокіл В., інститут народознавства НАНУ
Регіональне і загальне в історії: Тези міжнародної наукової конференції, присвяченої 140-річчю від дня народження Д.І.Яворницького та 90-літтю XIII Археологічного з’їзду (9 листопада 1995 р.). Дніпропетровськ, 1995. — 328 с.
