Історія заселення Новоросійського краю в II половині XVIII ст.— чи не одна з найцікавіших сторінок історії України. Етнічні переплетіння на даній території були надто складні. Виникали протиріччя між запорізькими козаками, представниками закордонної колонізації, гайдамаками. Про це свідчать наукові розвідки С. Шамрая, М. Ткаченка, А. Загоровського, Д. Багалія. За даними Петра Кизименка на території сучасної Кіровоградщини козацькі господарства, зимівники виникли в II половині XVII ст. У фондах Олександрійського державного краєзнавчого музею знаходиться книга «Результаты подворной переписи Александрийского уезда 1886 г.», яка доповнює відомості про запорізькі зимівники на території Олександрійського повіту, а таблиця № 12 містить цифрові дані про іноземних підданих. У XVIII ст. в Олександрійському повіті, за письмовими джерелами, згадується 18 зимівників, основна частина яких в II пол. XVIII ст. була віддана під слов’янську колонізацію.
У результаті закордонної колонізації було створено дві адміністративні одиниці — Новосербію і Слов’яносербію,— територія для яких була викроєна із запорізьких володінь і без попередньої згоди з самими власниками.
Історіографічний огляд по цьому питанню має два напрямки: один напрямок — це захист офіційної державної політики (Г. Писаревський, А. Клаус, Н. Попов); другий напрямок, представлений роботами українських дослідників: А. Загоровського, С. Шамрая, М. Ткаченка, які розглядають проблематику з урахуванням національних інтересів українців.
Серби виявились неспокійними сусідами. Між ними і запоріжцями виникали безперестанку непорозуміння і суперечки, що переходили у збройні сутички. Національна ментальність сербів теж один із факторів, який впливав на взаємовідносини колоністів з козаками і місцєвим населенням. Слід зазначити, що складність взаємовідносин полягала не тільки на основі національної неприязні, а і в економічних вигодах.
В Олександрійському повіті слов’янські колоністи з’явилися у 1752 році і відразу вступили в зіткнення з населенням через квартирне питання, через право на користування лісом для будівництва. Серби утискували місцевих жителів, відчуваючи за собою привілегії. Цей факт підтверджують скарги, які надходили в Сенат від старожилів. Колоністи відбирали майно і землю, не дочекавшись, поки населення збере урожай. Серби вимагали від корінного населення виконання робіт без оплати у Сенат, розглядаючи скарги населення і зустрічні скарги Івана Хорвата, рішуче ставав на бік колоністів. По Олександрійському повіту цей факт підтверджується в роботах першого краєзнавця Олександрійщини кінця XIX ст. В. Никифорова в працях «Нариси Олександрійського повіту» і «Материалы по возникновению церквей Олександрийского уезда Херсонской губернии». Автор описує сім серій поселень, що виникали в різний час і були заселені представниками різних національностей, їх упорядкування і ліквідацію.
Взаємовідносини між колоністами, запорізькими козаками і місцевим населенням були достатньо складними на протязі всього існування Новосербії. Після ліквідації Новосербії, а потім і Запорізької Січі відносини стали більш дружними.
Виконуючи розпорядження уряду, хоч без особливого бажання, запорожці допомагали слов’янським колоністам. 200 запорізьких козаків несли охоронну службу на будівництві фортеці Святої Єлисавети, інша частина 611 чол. заготовляла будівельний матеріал біля річки Тлемин в Чорному лісі. У Новій Сербії на форпостах і шанцях постійно знаходилась відповідна кількість козаків Слободського полку з метою охорони. На Нову Сербію часто набігали гайдамаки. Керівники Нової Сербії звинувачували в цьому запорізьких козаків і навіть вй- магали від Січі виплати за нанесені збитки.
І хоч серби селились компактно, спочатку ліквідація, Новосербії, потйи перехід на цивільну службу і зворотний відтік сербів в Австрію, привели до поступової асиміляції сербів серед місцевого населення.
Чумак О.М., вчителька сш №20 м. Олександрія, спошукач Одеського держуніверситету
Регіональне і загальне в історії: Тези міжнародної наукової конференції, присвяченої 140-річчю від дня народження Д.І.Яворницького та 90-літтю XIII Археологічного з’їзду (9 листопада 1995 р.). Дніпропетровськ, 1995. — 328 с.
