Журнал «Екатеринославские епархиальные ведомости» (далі ЕЕВ) чималу частину своїх публікацій присвячував життю та побуту духівництва. Слід зазначити, що авторами та потенційними читачами цих журналів були лише самі члени цього стану. Коли один з авторів оприлюднював свідчення, які, на думку читачів, не відповідали дійсності, на сторінках ЕЕВ з’являлися відповідні спростування, могла розпочатися тривала полеміка. Тому ми можемо вважати, що усі публікації мають високий ступінь достовірності, тим більше, що вони дуже часто зображають життя духівництва фарбами, що нагадують вольтерові.
У даному повідомленні ми звертаємо увагу на соціальний процес, про який навіть не згадується у жодному відомому нам історичному творі, а саме про спроби керівництва РПЦ перетворити православне духівництво на замкнену ендогамну касту.
На протязі 1870—1900-х рр. автори ЕЕВ та офіційні духовні особи, які виступали на його сторінках, повсякчас твердили, що справжнім душпастирем може бути лише син священика, одружений з дочкою священика (див., наприклад, редакційну примітку до статті «Где и как воспитываются настоящие пастыри?» ЕЕВ, 1990, № 2 неоф., с. 50). Ця установка підтримувалася як адміністративно, так і засобами морального стимулювання: «За последнее время Святейший Синод в целях охранения духовноучебных заведений от несоответственного переполнения их ино- сословными воспитанниками принял ряд мер… вменено в обязанность принимать по экзамену ежегодно сначала детей духовенства, а на оставшиеся… вакансии принимать по экзамену же инословных, не свыше однако 10% всего количества» (ЕЕВ, 1900, № 15, неоф. с. 414—415).
Священик Є. Новік у промові на випускному вечорі Катеринославського Єпархіального жіночого училища, контингент слухачок якого складався з священичеських дочок, казав: «Ни для кого, разумеется, не секрет, что в великом большинстве случае воспитанницам, выходящим из епархиальных духовных училищ,, представляется скромная доля быть супругами священнослужителей» (ЕЕВ, 1893, № 13, с. 325—326, ср. 328).
Душпастир міг мати друзів лише серед колег по професії, а серед мирян — лише знайомих, яких йому офіційно рекомендувалося відвідувати «как можно реже» (ЕЕВ, 1890, № 31, неоф. с. 881).
«Для священника все запрещено,— скаржився В. Бордюг,— Запрещено посещение театра, какая бы там пьеса ни ставилась, запрещено слушание оперы, хотя бы даже такой патриотической, как «Жизнь за царя») (ЕЕВ, 1914, № 3 неоф. с. 92).
Під час революції 1905 р. частина духівництва усвідомила, які згубні наслідки для авторитету церкви має подібна-кастовість, було висунено вимогу «доступа в семинарию лиц всех сословий без %» (ЕЕВ, 1905, № 35—36 оф., с. 480—481), проте примітних зрушень не відбулося, незважаючи на те, що у церковних учбових закладах вибухнули найсправжнісінькі бунти, які показали, що «чисто-духовне походження» не забезпечує лояльності, скоріше — навпаки. Справа доходила до «бросания в отхожее место изрубленных, в щепки икон и выставления в семинарском здании вместо икон дворовых метел»- (ЕЕВ, 1907, № 29 неоф. с. 655).
Після революції відношення чад душпастирів до пропонованої їм долі призвело до того, що у ЕЕВ почали з’являтися заголовки типу: «Бегство детей духовенства от духовного звания».
Когтянц К.А., с.н.с. відділу історії релігії ДІМу
Регіональне і загальне в історії: Тези міжнародної наукової конференції, присвяченої 140-річчю від дня народження Д.І. Яворницького та 90-літтю XIII Археологічного з’їзду (9 листопада 1995 р.). Дніпропетровськ, 1995. — 328 с.
