Недалеко від м. Києва між містечком Вишгородом і селом Новими Петрівцями серед порослих лісом гір розташована живописна ущелина, яка названа Межигір’ям.
За переказами в часи Київської Русі у цій мальовничій місцевості виник чоловічий монастир, зруйнований у 1240 р. під час навали на Київ орд монгольського хана Батия.
Відновлення монастиря, як зазначено в документальних джерелах, відбулося на початку XVI ст. У той час Межигір’я, як і інші руські, тобто українські землі, перебували у складі Великого князівства Литовського, 1569 р. Литовське князівство об’єдналося з Польщею і утворилася єдина держава — Річ Посполита. У новій державі дедалі більше відчувалося прагнення пануючої верстви польського суспільства до ополчення та окатоличення українського народу. Особливо ці тенденції посилилися після Берестейської унії 1596 р., коли вищі ієрархи православної церкви погодилися на унію з Римом. У таких несприятливих умовах Межигірський монастир залишався малолюдним. Монастирське життя у Межигір’ї почало оживати з обранням на ігуменство; ченця Афанасія: поповнилася монастирська община, ремонтувалися старі і зводилися нові церкви. За його клопотанням 1610 р. монастир одержав статус ставропігіального, тобто залежного лише від костянтинопільського патріарха. Це унезалежнювало монастир від місцевої церковної влади, яка в той час уже прийняла уніатство.
З початком у 1648 р. Визвольної війни українського народу проти польсько-литовських магнатів і шляхти і утворенням Української козацької держави, православна церква зайняла привілейоване становище в українському суспільстві. Так Межигірський монастир за універсалами українських гетьманів і грамотами російських царів одержав значні маєтки: хутори, млини, озера, цілі села, жителі яких, крім козаків, мали виконувати повинності на користь монастиря.
Незважаючи на значну підтримку гетьманських урядів, господарство Межигірського монастиря зазнавало значних втрат із-за військових дій, які відбувалися на Україні протягом другої половини XVII ст. У цей важкий для монастиря час встановлюються його зв’язки з Запорізькою Січчю, в соціальній структурі якої православна церква займала значне місце. Вона сприяла проникненню в середовище запорожців християнської моралі і духовної культури.
З 7О років XVII ст. і до зруйнування Січі за наказом Петра І у 1709 р. Межигірський монастир, за рішенням січового товариства, направляв ченців для богослужіння у запорозькі церкви і розташований недалеко від Січі Самарський монастир. Коштом січового товариства у Межигір’ї був відкритий шпиталь для калік, старих і немічних запорожців. На січові кошти були збудовані деякі з монастирських церков та справлялися одяг та посуд для богослужінь.
Після зруйнування Старої Січі запорожці, що лишилися в живих, попросилися під протекцію кримського хана і поселилися військовим табором нижче Казикермена в урочищі Олешках (сучасне м. Цюрупінськ Херсонської обл.).
У 1734 р., коли царський уряд відмінив репресивні міри проти запорожців, вони повернулися на Стару Січ і осіли кошем над р. Підпільною. Тоді ж відновилися їх давні зв’язки з Межигірським монастирем. З цього часу і до 1775 р., коли Січ була знищена російськими військами, для запорозьких церков направлялися ченці з Межигірського монастиря. Запорозька Січ, в свою чергу, надавала йому значну економічну допомогу.
У XVIII ст. Межигірський монастир мав міцне і досить розгалуджене господарство. Це і допомогло йому вижити після ліквідації Запорозької Січі. Монастир проіснував до 1786 р., коли за царським указом від 10 квітня на Лівобережній Україні була проведена секуляризація монастирських володінь, тобто передача їх у державну власність. За цим указом Межигірський монастир переводиться в Тавричеську область.
На території бувшого Межигірського монастиря за указом царського уряду 1798 р. була відкрита фаянсова фабрика. У перші роки вона підпорядковувалася магістрату, а 1822 р. перейшла у відання імператорського кабінету.
Вироби межигірської фабрики вважалися найкращими в Російській імперії. Серед її замовників були найбагатші і найзначніші родини, в тому числі і представники царської сім’ї. Колекції межигірських виробів, які мають велику історичну цінність, зберігають ряд російських та українських музеїв, у таму числі і Дніпропетровський історичний ім. Д.І. Яворницького. Вироби надійшли до його сховищ від майбутньої дружини історика, уродженки м. Києва.
Межигірська фабрика, на якій застосовувалася праця селян сусідніх сіл, частина з яких одержувала платню, інша відробляла на фабриці панщину, мала застарілу техніку і великий управлінський апарат. Тому вона збанкутувала і 1858 р. була передана в аренду, яка довела фабрику до повної руйнації. Вона занепала і 1884 р. була передана у відання Синоду. 1885 р. у Межигір’ї був відновлений монастир, спочатку чоловічий, а потім жіночий.
При Межигірському жіночому монастирі діяли безплатні церковно-приходська та сільськогосподарські школи і притулок для сиріт. 1919 р. за рішенням місцевої радянської влади монастир був закритий. 1934 р., коли уряд України переїхав з Харкова до Києва, монастирські будівлі були знищені, а на їх місці були побудовані урядові дачі.
Таким чином, Межигір’я має багату і славну історію. На протязі багатьох століть на її території діяв монастир, ченці якого несли різним верствам українського суспільства християнську мораль і духовну культуру, лікували поранених у боях запорожців, утримували калік. Вони навчали дітей, організовували притулки для сиріт.
Помітний слід в історії українського фаянсового виробництва залишила межигірська фабрика, її чудові вироби мають не тільки велику історичну цінність, але і практичне значення, їх зразки, збережені в музеях, допоможуть відновити виробництво, що збагатить асортимент фаянсових виробів, підніме рівень українського фаянсу.
Герасименко Н.О.
Регіональне і загальне в історії: Тези міжнародної наукової конференції, присвяченої 140-річчю від дня народження Д.І. Яворницького та 90-літтю XIII Археологічного з’їзду (9 листопада 1995 р.). Дніпропетровськ, 1995. — 328 с.
