Історія цього села багато в чому незвична, не вписується у стереотипні рамки і в багатьох відношеннях являє собою скоріше виняток із правил, ніж звичайне явище. Унікальність її полягає не тільки і не стільки в перетворенні запорозького зимівника в кріпацьке містечко. Справа в незвичності дій і поведінки поміщика, який створив для своїх підданих райські умови життя і праці, про які і сьогодні, через 160 років, можна тільки з подивом говорити і заздрити його кріпакам. На фоні цього дуже гостро постає питання історичної несправедливості, невдячної людської пам’яті і відчуття, і очікування кари і відплати за заподіяне варварство і віроломство по відношенню до свого благодійника.
Ще в часи Старої (Чортомлицької) Січі (1652—1709 рр.) козак Батуринського куреня Андрій Неплюй запримітив прекрасну місцевість для зимівника на берегах Саксагані. Та здійснити задумане завадив розгром царськими військами 1709 р. Січі і перехід під протекцію хана. Перебуваючи в Олешках, запорожець п’ять разів приходив сюди полюбуватись степовим привіллям. Зразу ж після повернення у 1734 р. на рідні згарища і заснування Нової (Підпіленської) Січі (1734—1775 рр.), Неплюй заснував тут зимівник із багатьох землянок і запросив до себе на поселення родичів і знайомих із Сосниці Чернігівської губернії. У 1750—1760 рр. зимівник перетворився на багату торгову і промислову слободу в якій вже у 1742 р. діяла похідна церква.
У 1764 р. в новоствореній Новоросійській губернії значну кількість землі по р. Саксагані одержав в рангову дачу титулярний радник С.Н. Алферов. Центром його володінь став зимівник Неплюя. У 1782 р. в слободі Алферово було 60 дворів, населення її складали колишні запорожці і вихідці із Польщі. Розквіт села, його благоустрій, побудова величезної кількості навіть за мірками сьогоднішнього часу будівель громадського призначення, і тільки завдяки цьому одержання від уряду статусу містечка, повністю завдячуеться молодому спадкоємцеві Олександру Семеновичу Алферову. Блискучий молодий офіцер, учасник наполеонівських війн, він у 21 рік був вже майором і в лавах російської армії побував в Європі. Все побачене, особливо життя і становище селян, справили на нього надзвичайно велике враження. Одержавши у спадок маєток, Олександр Семенович прикладає багато зусиль для докорінної перебудови як зовнішнього вигляду села, так і внутрішніх відносин кріпаків і поміщика. Результати були просто приголомшливі. Розглянемо деякі аспекти новаторських дій О.С. Алферова. Селяни одержали необхідну кількість землі для власних потреб. Поміщик платив за них всі податки і повинності.
Зовнішнім видом Алферово нагадувало місто. Будинки в основному були з мезонінами, або ж двоповерхові, побудовані з цегли. Центральна вулиця тягнулась до двох верст, була обсаджена деревами і мала тротуар. До речі, в губернському Катеринославі він з’явився лише через шість років. Населення було змішане. Тут проживали українці, росіяни, поляки і евреї. За станом 1842 р. у 120 дворах проживало біля 900 селян, 30 сімей євреїв і 20 сімей різночинців.
У центрі містечка розміщувались дві церкви, синагога, поштова станція і контора. Двоповерхову лікарню обслуговували відставний військовий медик, лікар, повивальна бабка (акушерка — В. М.), вихованка Московської Опікунської Ради. Першокласною аптекою з лабораторією завідував провізор. У прихідському училищі разом навчались кріпацькі, різночинські і дворянські діти. На благородних гостей чекав готель з підвалом для вин, свіжі газети і журнали, а прості зупинялися на постоялому дворі і в корчмі.
У містечку діяли величезні механізовані двоповерхові заводи: горілчаний з паровою машиною, а також пивоварений та цегляний. Мали постійних замовників майстерні годинникаря, палітурника, каретників, кравців чоловічого і жіночого одягу, шевців, черевичників, шапочників, картузників, бляхарів, мідників, склярів, ковалів, теслярів, каменярів, штукатурів, обручників, калачників і т.ін. Зауважимо, що всі житлові і громадські будинки були побудовані і утримувались за рахунок поміщика.
З дозволу уряду в містечку щорічно проводилось чотири ярмарки і кожної неділі базари. Для них було відведено особливе місце в центрі села. У спеціально обладнаному приміщенні діяли промислові крамниці, м’ясний, рибний, дьогтевий, дерев’яний ряди, містились склади.
Алферово відзначалось чистотою, красою будівель, достатком і добробутом кріпаків. У 1863 р. Олександра Семеновича вже не було. Маєтком володіли його дружина і дружина ротмістра Людмила Ломиковська. По викупній грамоті селяни одержали по дві десятини землі на ревізьку душу, що було значно менше, ніж за кріпосного права. У 1873 р. земство відкриває в містечку початкове училище, а в 1903 р.— ремісниче училище, ясла для дітей селян на час жнив і фельдшерський пункт. Населення містечка продовжувало зростати. Так, за станом 1859 р. тут проживало 1109 мешканців, а в 1913 р.— 2993.
Із місцевої церкви в Катеринославський музей надійшло дві старовинні ікони.
Сьогодні ніщо вже не нагадує про блискуче минуле. Із прекрасних будинків не зберігся жоден. Містечко перетворилось на звичайнісіньке глухе радянське село.
Мороз В.С., краєзнавець
Регіональне і загальне в історії: Тези міжнародної наукової конференції, присвяченої 140-річчю від дня народження Д.І. Яворницького та 90-літтю XIII Археологічного з’їзду (9 листопада 1995 р.). Дніпропетровськ, 1995. — 328 с.
