Навіть послідовний підхід до української історії з позицій державницького напрямку не суперечить вивченню Історії України як синтезу історії і розвитку окремих її земель. Регіональний підхід можна вважати невід’ємною рисою української історіографії, що підтверджують новітні історико-історіографічні та методологічні роботи дніпропетровської дослідниці професора І.І. Колесник. Але відносно історіографії історії суспільної думки України немає достатніх підстав, що підтверджували б цю концепцію. Переважна більшість відомих нам праць з історії української суспільної думки висвітлюють проблему не стільки в просторових межах, скільки в хронологічних, за винятком традиційного поділу на Західну і Східну чи Наддніпрянську Україну (для певного періоду). Безумовно, певна частка студій, так чи інакше, пов’язана з територіальною обмеженістю дослідницьких інтересів або можливостей їх авторів. Але навряд чи їх можна розглядати як прояв регіонального підходу, бо дослідники не зосереджені на пошуках дійсних регіонів — «атомів», зв’язок, злиття яких і створювали головні ознаки української суспільної думки.
На певних етапах вивчення історії вітчизняної суспільної думки узагальнюючий підхід до предмету в цілому був не тільки виправданий, але, можливо, найбільш плідним, бо надавав можливість відтворити конкретний зміст самого предмету. Та якщо є хоч будь-який сенс представляти суспільну думку як своєрідний прояв історії взагалі, як одну з складових історії суспільства, є всі підстави поширити історіографічно виправданий досвід вивчення української історії на таку її частину як історія суспільної думки.
На перший погляд перед істориком суспільної думки, що вирішив застосувати регіональний підхід, не виникає особливих методологічних проблем. Достатньо нібито спертись на традиції регіоналізації загальноукраїнського історичного процесу і в рамках вже окреслених регіонів досліджувати свій предмет. Однак це лише на перший погляд. Необхідно ще раз детально проаналізувати, наскільки традиційні регіони української історіографії відповідають ідеалу «регіональності» сучасної історичної науки. Але навіть справа не стільки в цьому, скільки в тому, що зв’язок між загальноісторичними явищами і історією суспільної думки виявляється не так безпосередньо. Звідси історику суспільної думки необхідно зосередитись на самостійному визначенні животворящих ареалів історії думки на вітчизняному грунті. Альтернативою побудови абстрактно-теоретичних моделей такого вивчення може бути опора на гіпотетичне «регіонування» української історії суспільної думки, обгрунтоване деякими цілком конкретними уявленнями.
Для історії української суспільної думки кінця XVIII — першої половини XIX ст. такими регіонами, що могли мати своє специфічне забарвлення, формуюче її загальну палітру, представляються Чернігівсько-Полтавський (територія Малоросійської губернії), Слобідська Україна з всезростаючою роллю Харкова як її центру, Правобережна Україна, яка з другої третини XIX ст. утворює єдине ідейно-інтелектуальне і емоційне поле з Києвом, Південна Україна (на адміністративній мові того часу Новоросія), з досить прискореним перетворенням головного центру Одеси. Очевидно, що особливий макрорегіон представляє собою Західна Україна, регіоналізація якої не входить в компетенцію автора цих заміток. Збіг «гіпотез», що кидається у вічі, з адміністративно-територіальним поділом того часу — результат не механічного відтворення, про небезпеку якого було сказано вище, а наслідок наших уявлень про те, що однією з основних домінант української суспільної думки того часу була етно-територіально-адміністративна самосвідомість. Доречі, вона не зводиться лише тільки до теорії чисельних лояльностей, так як проявом подібної самосвідомості може бути і алояльність.
Пошук регіональних ареалів української суспільної думки виводить на проблему чи доцільно розглядати, хоча б на гіпотетичному рівні Катеринославщину і Катеринослав як особливий регіон в контексті історії суспільної думки. На перший погляд для цього немає достатніх підстав, у всякому разі для даного періоду, так як в територіально-адміністративному плані Катеринославська губернія, не дивлячись на свій простір, була частиною інших більш великих адміністративних утворень (Новоросія), а відносно такого важливого елементу історії суспільної думки як школа та освіта на початку XIX ст. входила в систему Харківського учбового округу. Разом з тим, Одеса — центр Новоросії — не була суто новоросійським містом, в силу унікальної, навіть для всієї Російської імперії, космоподітичності. Соціальні, економічні, географічні, етнічні, історичні умови Катеринославщини дозволяють виділити її як окремий, можливо, субрегіон в історії української суспільної думки. Це, без сумніву, потребує перевірки на конкретно-історичному рівні, однак не з краєзнавчих позицій, а з позицій «регіональної історії».
Литвинова Т.Ф., к.і.н., доцент кафедри історії України ДДУ
Регіональне і загальне в історії: Тези міжнародної наукової конференції, присвяченої 140-річчю від дня народження Д.І. Яворницького та 90-літтю XIII Археологічного з’їзду (9 листопада 1995 р.). Дніпропетровськ, 1995. — 328 с.
