Під регіональною історією розуміють найчастіше місцеву або локальну історію. Як різновид історичного дослідження вона має певну історичну традицію. Першопочатки локальної історії виникають у XVIII ст. у межах антикварного напряму. Локальні дослідження XVIII ст. були пов’язані із вивченням історії, статистики, географії краю, містечка, села, монастиря, хутора. Не випадково досить поширеним жанром локальної історії у вітчизняній історіографічній традиції постають топографічні описи намісництва, губерній, що виникають у Лівобережній Україні після скасування полкового устрою. Різноманітні щоденники, діаріуши, родинні «кронички» цих часів були складені у дусі локальної історії тобто фіксації життя українського суспільства XVIII ст. (з різних боків: будь-то соціальні взаємини, економічне становище, побут, звичаї, психологія, географія, гідрографія, промисли, торгівля, фінанси) на прикладі певного локального об’єкту — селища, хутора, містечка полку чи губернії.
Іншого змісту набувають локальні дослідження у перші десятиліття XIX ст. Романтичні категорії «народного духу», народності, нації, а також романтичний принцип «локального колориту» просякають більшість історичних досліджень цієї доби. У романтичному розумінні локальні дослідження спрямовані до вивчення місцевих особливостей побуту, звичаїв, одягу, культурних традицій, мови, світогляду народних масс — саме тих чинників, що відбивають риси народної вдачі, «духу» народу, його відмінність від інших етнічних спільнот. Формою локальних досліджень за часів романтизму стають етнографічні та історико-етнографічні дослідження, проблеми народної мови та словесності.
У другій половині XIX ст. регіональні дослідження мають здебільшого академічний характер і укладають цілий напрям, відомий під назвою обласництво. Воно виростає з проблемної історіографії — всебічного вивчення різних територіально-адміністративних одиниць Російської імперії. Йдеться про історію Литовського князівства, історію Сибіру, історію Півдня, місцеву історію регіонів.
Врешті локальна історія мала і краєзнавчий аспект, який зосереджений насамперед на визначенні унікального, поодинокого, самобутнього у місцевій історії.
У І половині XX ст. локальні дослідження лишаються якби на периферії наукових зацікавлень істориків. Чільною в історичній науці цієї доби була орієнтація до стратегічних перопектив розвитку людства, створення узагальнюючих схем та концепцій історичного буття (марксизм, історіософія О. Шпенлглера, А. Тойнбі).
Суттєві зміни щодо стану локальних досліджень відбувалися у останні десятиліття XX ст. Провідне місце у сучасній історичній науці посідає антропологічно орієнтована соціальна історія, одним з напрямів якої виступає локальна історія. Сенс локальної історії складає можливість тотального, всебічного вивчення локального об’єкту. На «п’ятачку» місцевої історії (села, містечка, приходу) дослідник має нагоду побачити обличчя звичайних людей (так званої мовчазливої більшості), зафіксувати структурні зміни у суспільності, їх усвідомлення певними соціально-історичними індивідами. Локальна історія — це засіб вивчення загальноісторичного на локальному матеріалі. Більш того зараз в Італії та Німеччині набуває ваги такий новітній напрям соціальної історії як мікроісторія, яка проголошує вивчення «Історії цілого у подробицях» на локальному об’єкті, конкретній людності.
Регіональна історіографія — це інтерпретація локальної історії на матеріалах минулого історичної науки. Поняття регіональної історіографії належить до так званих «категорій змісту». Регіональна історіографія поєднує часткове та загальне, національне та тотальне в історії науки, це певний прооторово- часовий вияв загального історіографічного процесу.
По-перше, поширенню поняття регіональної історіографії сприятимуть складні соціально-економічні процеси в Україні та країнах СНД, що спрямовані до розвитку локальних єдностей. В умовах розпаду тоталітарної радянської свідомості духовна енергія сучасних національних спільнот зосереджена на власній ідентифікації, пошуку шляхів подолання культурного шоку, що охопив посттоталітарне суспільство. По-друге, руйнація тоталітарної моделі радянської історичної науки спричинилася до виникнення національних загонів істориків, політико-ідеологічно орієнтованих. Метою цих поновлених національних етносів істориків стало подолання дисконтинуітету історіографічного процесу, повернення історико-наукової спадщини, створення новітніх концепцій національної історії. Отже поняття регіонального виступає як засіб самовизначення локального, національного у загальноісторичному процесі, подолання відчуття провінціалізму, розумової ізольованості.
Поняття «регіональна історіографія» має декілька рівнів інтерпретації: національне, локальне, місцеве. У широкому розумінні регіональна історіографія постає як національна, складова загального історіографічного процесу. Під регіональною історіографією можна також розуміти стан історичної науки, історичних досліджень у певному регіоні, краї — Слобожанщині, Півдні, Галичині. За своїм походженням і змістом українська історіографія «регіоналістична» (термін належить І. Лисяку-Рудницькому). Українська історія вивчалася як історія окремих земель. Серед істориків склався своєрідний «розподіл праці»: В. Антонович — дослідник Правобережжя, О. Лазаревський — Гетьманщини, Д. Зубрицький — Західної Червоної Руси, Д. Бантиш-Каменський, М. Маркевич — Малоросії. Д. Яворницький сприймається і як суб’єкт регіональної націоі- нальної історіографії, і як дослідник історії краю, життя та побуту запорізького козацтва.
Регіоналізм взагалі відбиває процеси витвору національної свідомості, націотворчого процесу, який складає стрижень модернової історії України, спрямованої до етнічної, географічної, політичної та духовної єдності українських земель. Регіоналізм сучасної доби виступає як засіб розбудови національного, локального, самобутнього у контексті загальнолюдських цінностей.
Колесник І.І., д.і.н., доцент кафедри історіографії та джерелознавства ДДУ
Регіональне і загальне в історії: Тези міжнародної наукової конференції, присвяченої 140-річчю від дня народження Д.І. Яворницького та 90-літтю XIII Археологічного з’їзду (9 листопада 1995 р.). Дніпропетровськ, 1995. — 328 с.
