Адміністративно-територіальна реформа 1930 року була своєрідним етапом на шляху удосконалення територіального устрою та адміністративного управління в країні. Без урахування всіх політичних, соціально-економічних та регіональних особливостей процесу неможливе його повноцінне історичне осмислення, тому метою дослідження є всебічний та покроковий аналіз реформування в його регіональному виявленні. Предметом дослідження в даному випадку є реформа 1930 року, а об’єктом виступає процес підготовки, втілення в життя змін та їх наслідки на Дніпропетровщині.
Історіографія проблематики обмежена роботами загального характеру по історії нашого краю, де в тому чи іншому аспекті згадується ліквідація округів та перехід на двохступеневу систему управління в 1930 році. Більш розширено адміністративно-територіальне реформування 1930 р. висвітлюється в роботі Маркової Л.М. «Історія географії: адміністративно-територіальний устрій Дніпропетровщини на початку ХХ століття». Варто зазначити, що джерельну базу даної тематики в основному складає офіційна документація того періоду (постанови, директиви, статистичні данні), тому принципово важливим, для досягнення поставленої мети, є залучення більш широкого кола джерел, в першу чергу матеріалів місцевої преси.
Власне початком реформування стало рішення ЦК партії на ХVІ з’їзді ВКП(б), що відбувався в Москві 26 червня – 13 липня 1930 року. Згідно з резолюцією по звіту ЦК, «съезд целиком и полностью одобряет решение ЦК об упразднении округов и об укреплении района, как основного звена социалистического строительства в деревне, что должно привести к решительному приближению партийно-советского аппарата к селу, к колхозам, к массам. Это мероприятие имеет исключительно важное значение для укрепления партийной организации в деревне, а также для улучшения и упрощения связи ЦК и областей с местами» [4, с. 286]. На з’їзді наголошувалося, що в зв’язку з колективізацією район являє собою солідну економічну та політичну одиницю, але від центру до ланок, які безпосередньо повинні втілювати в життя директиви, існує багато передаточних інстанцій, і неприпустимою є ситуація, коли районні працівники знайомі з директивами окружкомів, натомість рішення ЦК їм невідомі [3, с. 311]. На думку М.М. Хатаєвича (на той час секретар Середньо-Волзького крайового комітету партії, а з лютого 1932 р. по березень 1937 р. перший секретар Дніпропетровського обкому партії), необхідно було проводити районування негайно, оскільки після рішення партії про ліквідацію округів могло розпочатися розкладання окружного апарату. В противагу йому В.Я. Чубар (голова РНК УСРР) вважав, що для України, яка мала 580 районів, їх необхідно було значно укрупнити для можливості керування їхньою роботою, негайна ліквідація округів могла привести до зриву оперативної роботи (збір урожаю, хлібозаготівлі, осінній посів), і тому необхідно відстрочити районування на більш спокійний період – зиму [3, с. 320]. Але ця пропозиція голови РНК України не була врахована. Вже 15 липня 1930 року ЦК ВКП(б) видає постанову «Про ліквідацію округ», де вказувалося на необхідность розпочати реформування негайно і закінчити до 1 жовтня 1930 р., тобто до початку нового господарського року [11].
На Дніпропетровщині відразу розпочався процес підготовки до ліквідації округів. Перед місцевими органами влади постало термінове питання про організацію та перекидання на село 90 відсотків відповідальних працівників окружного рівня. Для підготовчої роботи була виділена спеціальна трійка Окружного партійного комітету, незважаючи на те, що від вищих органів влади конкретних директив у питанні утворення комісій для ліквідації округів поки що не було. Намічені для перекидання до районів відповідальні працівники у відсотковому відношенні поділялися наступним чином: окрЗУ – 91 %, окрздоров – 71 %, окрІНО – 73 %, Дніпроколгосп – 72 %, Плодоспілка – 100 %, окрспоживспілка – 93 %. [13]. Однак, за висновками спеціальної комісії ЦК КП(б)У, стан перебігу підготовки до ліквідації округів місцевого партійно-радянського апарату в Дніпропетровську на 11 вересня 1930 р. був незадовільний. Як зазначав голова цієї комісії Шпильовий, замість 322 відповідальних працівників було накреслено лише 245, тобто 78 відсотків від необхідних 90 [1]. Він також наголосив про недостатню увагу до питання ліквідації округів з боку преси (особливо заводських газет), про негативні наслідки добору кандидатур на відрядження суто кабінетним порядком, без обговорення на загальних зборах партосередків та про зволікання з відрядженням до села безпартійних спеціалістів, яких було намічено 200 осіб і на 10 вересня ще навіть половина не виїхала. Голова комісії підкреслив, що до 15 вересня «всі райони за будь яку ціну повинні бути цілком укомплектовані як керівними партпрацівниками, так і безпартійними спеціалістами» [1].
Ще однією болючою проблемою, яка постала перед окружною владою напередодні ліквідації округів, стало налагодження безпосереднього зв’язку між центром та районами. Як повідомляла газета «Зоря» на серпень 1930 року, із 344 сільрад лише 128 мали телефонний зв’язок, а на кінець року планувалося телефонізувати ще тільки 51 с/р. Виконання цього плану було під загрозою зриву, оскільки поштово-телеграфна контора не мала ні стовпів ні телефонних апаратів, і навіть не було надії їх отримати [6]. Трохи кращою була справа з радіофікацією, яка мала стати на допомогу телефонному зв’язку. До 20 серпня планувалося закінчити устаткування районних центрів радіоприймачами, на які покладається приймання всіх розпоряджень центральних установ. З метою забезпечення телефонної мережі спеціалістами при Дніпропетровській поштово-телеграфній конторі були відкриті курси телефоністів та радистів [6].
2 вересня 1930 р. вийшла постанова ВУЦВК та РНК УСРР «Про ліквідацію округ та перехід на двохступеневу систему управління» (на основі постанови ЦВК та РНК СРСР від 23 липня 1930 р. «Про ліквідацію округ»), за якою на території України встановлювалося 503 окремі адміністративно-територіальні одиниці: 1 автономна Молдавська Соціалістична республіка в складі 11 районів, 18 міст, підпорядкованих центрові, та 484 райони [8, арк. 5]. Із існуючих 579 районів, до впровадження у життя цієї постанови, 84 були розформовані цілком, або частково приєднані до інших районів, або влилися в міські території [8]. Постановою від 8-го вересня 1930 р. президія Дніпропетровського окрвиконкому ухвалила запропонувати Дніпропетровській міськраді прийняти для безпосереднього обслуговування до міста наступні сільради: з Карло-Марксівського району – Йосипівську, Кам’янську, Карло-Марксівську, Ломівську, Любімівську, Одинківську, Рибальську, Старо-Огрінську, Сугаківську, Чаплинську, Горянівську, Обухівську, Березанівську, Олександрівську та Підгороднянську; по Дніпропетровському району – Волоську, Краснопільську, Лоцмано-Камянську, Ново-Олександрівську, Салецьку, Старо-Кодацьку, Сурсько-Литовську, Сурсько-Покровську, Ямбургську, Таромську, Діївську №1, Діївську №2 та Сухачівську селищні ради; по Камянського району – Аульську, Романківську, Тритузнянську, Карнаухівську та Камянську міськраду. Солонянському району були передені Василівська та Ново-Миколаївська сільради Дніпропетровського району, а Попово-Балківська сільрада цього ж району увійшла до складу Кам’янського району. Синельниківському райвиконкому наказано прийняти для безпосереднього обслуговування сільради Карло-Марківського району: Воронівську, Петровську, Іванівську. Магдалинівському району були передані хутори Карло-Марксівського району: Калинівка, Федорівка, Чумаки (Обухівська сільрада), Долина (Горянівської сільради), Маївка і Тарасівка Підгороднянської сільради; Новомосковський райвиконком прийняв Новоселівську та Соколівську сільради Карло-Марксівського району. Кам’янському райвиконкому було запропоновано передати Теплівську та Мало-Олександрівську сільради до Божедарівського району Криворізького округу. За цією ж постановою були розформовані Дніпропетровський та Карло-Марксівський райони, а центр Кам’янського району з м. Кам’янського був перенесений до с. Криничок і район перейменований в Криничуватівський [8, с. 7]. Термін виконання цієї постанови був призначений до 15 вересня 1930 р [10]. Отже, на території колишнього Дніпропетровського округу замість 18 районів було залишено 16 (Новомосковський, Синельніковський, Магдалинівський, Солонянський, Криничуватський, Близнюківський, Васильківський, Верхньо-Дніровський, Котівський, Межівський, Павлоградський, Перещепинський, Петриківський, Петропавлівський, Царичанський та Юр’ївський).
Про те, що двоступенева система адміністративно-територіального управління та устрою потребувала удосконалення, стало зрозумілим вже через півроку після її впровадження. У постанові ВУЦВК та РНК УССР від 3 лютого 1931 р. підкреслювалося, що: «…перевірка діяльності районів вимагає перевести деякі часткові уточнення мережі районів та сільських рад, щоб надалі закріпити досягнення запровадженої реформи. Змінити теперішній адміністративно-територіальний поділ УСРР і розформувати 119 районів…». На території колишнього Дніпропетровського округу зникли Петропавлівський, Перещепинський, Котівський, Криничуватівський та Юрївський райони, але відродився Кам’янський район з центром в м. Кам’янському [5, с. 26].
А через рік відбувається перехід до триступеневої системи адміністративно-територіального устрою шляхом утворення областей в Україні (Постанова президії ВУЦВК УСРР від 9 лютого 1932 р.). Ось як визначив причини такої реорганізації перший секретар Дніпропетровського бюро обкому партії Чернявський В.І. (з лютого по жовтень 1932 р. – перший секретар Дніпропетровського обкому партії) на пленумі МПК та МКК 10 лютого 1932 р.: «Україна мала 384 райони і було надзвичайно важко та складно із одного Харкова керувати ними. Для наближення керівництва до місць, для посилення конкретного керівництва утворені області» [2]. Можна припустити, що про більш глибинні причини тоді замовчувалося, а такі причини слід шукати в соціально-економічній політиці на селі кінця 1920-х – початку 1930-х рр. В період штурму хлібозаготівель, проведення суцільної колективізації, боротьби з так званим «куркульством» та першими проявами голоду вже взимку 1931-1932 рр. ці «труднощі з керуванням» могли привести до зриву роботи та потягти за собою небажані наслідки. Шляхом перекладання відповідальності та роботи у цій сфері на проміжні обласні ланки центральні органи влади досягли укріплення всієї структури управління, і, що найголовніше, запобігли повній втраті контролю над районами. Варто зазначити, що деякі радянські історики в невиправданому реформуванні 1930 р. вбачали причини голоду 1932 -1933 рр. в Україні. Ліквідація округів призвела до послаблення партійного та державного контролю над районним (колгоспним) керівництвом. Протягом 1932 – 1933 рр. формувався обласний апарат управління, зв’язки між центральними та місцевими органами влади були порушені, а між областю та районами ще повністю не були встановлені. Це спричинило зростання анархії, безправних протизаконних дій до населення з боку районних та колгоспних керівників [12, с.2]. Звичайно, така аргументація причин голоду не є переконливою і звучить як спроба виправдання антигуманної соціально-економічної політики радянської влади на селі кінця 1920-х – початку 1930-х рр. Однак, з огляду на документальні свідчення некомпетентності, морального розладу та порушення законності деякими місцевими керівниками по Дніпропетровській області в 1932 – 1933 рр., не можна і категорично відкидати цю думку, а навпаки – необхідно розглядати її як компонент всього комплексу причин трагедії 1932 – 1933 рр.
Отже, перехід до триступеневої системи адміністративно-територіального устрою доводить, що дійсно реформування 1930 року було невиправданим та незлагодженим з умовами соціально-економічного розвитку країни. Очікуване наближення партійного апарату до мас виявило невідповідність рівня керівників з покладеними на них обов’язками, велика кількість адміністративних одиниць створювала труднощі з їх керуванням. Та, незважаючи на такі негативні сторони районування 1930 р., все ж таки можна стверджувати, що реформа, як етап на шляху удосконалення адміністративно-територіального устрою країни, виконала своє завдання. Труднощі 1930-1931 рр., з якими зіткнулася радянська влада, спричинили реорганізацію адміністративно-територіальної структури в 1932 р. в найбільш оптимальну та ефективну її форму, основні елементи якої залишились і до сьогодення.
Бібліографічні посилання:
- Директиви ЦК ВКП(б) та КП(б) виконаємо, щоб там не було // Зоря, 12.09.1930, №212.
- За більшовицьке здійснення історичних та величезних завдань // Зоря, 11.02.1932.
- Козирев В.К. Південна Україна у внутрішній політиці Російської імперії та СРСР (ХІІ – ХХ століття) / Джерела з історії південної України. Т.2. – Запоріжжя, 2002.
- КПСС о работе Советов: Сборник документов. – М., 1959.
- Маркова Л.М. Історія географії: адміністративно-територіальний устрій Дніпропетровщини на початку ХХ століття / Бібліографічне видання. – Дніпропетровськ: ДОУНБ. – 2011.
- Налагодити телефонний зв’язок // Зоря, 12.08.1930., №185.
- Народна трагедія: Документи та матеріали. – Дніпропетровськ, 1993.
- Нові адміністративні райони УСРР /Статистичний довідник/ – Харків, 1930.
- Перебіг готування незадовільний // Зоря, 11.09.1930, №211.
- Постанова Президії Дніпропетровського округового виконавчого комітету від 8-го вересня 1930 року // Зоря, 14.09.1930, №214.
- Про ліквідацію округ // Зоря, 17.07.1930, №164.
- У боротьбі за соціалізм // Радянська Україна, 6.08.1988, № 181.
- Ширше розгорнімо готування до ліквідації округи // Зоря, 28.08.1930, №199.
Автор статті: Д.О. Романчук, старший науковий співробітник ДНІМ відділу історії України і краю у 1917 – 1945 рр.
