Термін «дисиденти» використовується для визначення інакодумців, які в тій чи іншій формі відкрито висловлювали свої погляди, що не збігалися з офіційною політикою. Дисидентський рух в Україні зародився у середині 1960-х років як протест проти панування партійно-державної бюрократії, утисків національно-культурного життя, зростаючої русифікації в Україні. Головними центрами активності українського дисидентського руху були міста Київ та Львів. Відкриті прояви інакомислення спостерігалися також у Дніпропетровську, Івано-Франківську, Луцьку, Одесі,Тернополі та інших містах Про феномен дисидентства, періодизацію історії та масштаби дисидентського руху в Україні, напрямки та течії цього руху були висвітлені в працях Л. Алексєєвої [1], Ю. Зайцева [22], Г.Касьянова [25], А. Русначенко [34] і спогадів колишніх в’язнів психлікарень [29],[33], із інформаційних повідомлень [6-19] листів і заяв дисидентів стало відомо про психіатричне насильство для придушення інакомислення в СРСР, Основним джерелом стали публікації в «Хронике текущих событий» [37-54], інші інформаційні видання самвидаву[5], спогади учасників незалежних громадських рухів. Все це зібране разом дало змогу відобразити використання каральної психіатрії. Викриттю практики використання каральної психіатрії та існування тюремних психіатричних лікарень спеціального типу було розглянуто в працях А. Подрабинека [31], А. Прокопенко [32], а також в спогадах Л. Плюща[29], В.Рубана [33].
Після XX з’їзду Комуністичної партії Радянського Союзу, що засудив культ особи Сталіна і пов’язані з ним масові репресії, в керівництва СРСР виникла необхідність в приборканні осіб, що виступали відкрито проти різного роду зловживань влади, відсутності в країні демократичних інститутів. З’явилася нова потреба у позасудовій розправі з інакомислячими. У 1960-1980 роках радянська влада для боротьби з інакодумцями починає дедалі частіше, крім в’язниць і таборів, вдаватися до каральної психіатрії. При цьому визнання тих, хто думав інакше, «божевільними», а відповідно, і відправлення їх на примусове лікування до психіатричних установ відбувалося згідно з чинними у СРСР медичними нормами [23], [24].
Спеціальні тюремні психіатричні лікарні були створені в 1930-х роках за інициативою А.Я. Вишинського і існували у СРСР із 1939 по 1989 роки в системі НКВС-МВС. Ці лікарні використовувалися для ізоляції інакодумців, а режим утримання в них наближався за суворістю до тюремного. Лист ЦК КПРС від 19 грудня 1956 року став ідеологічним обґрунтуванням для органів безпеки, прокуратури і суду в боротьбі з інакомислячими, У нім вказувалося, що покаранню за антирадянську агітацію підлягає особа, яка вороже відноситься до радянського суспільства та виступає проти існуючого устрою. Прийняті в 1960-х роках інструкції навмисно спростили процедуру примусової госпіталізації. Оскільки тоталітарний режим не допускає інакодумства, то усі інакодумці мали бути знищені чи психологічно зламані. Колишній дисидент і політичний ув’язнений С. Глузман писав: «Каральна психіатрія – знаряддя боротьби з інакодумцями, яких неможливо репресувати на підставі закону за те, що вони мислять інакше, ніж це наказано». Точної статистики зловживань психіатрією в політичних цілях не існує. Велика кількість людей була піддана, так званим позасудовим психіатричним репресіям. Психіатричні лікарні спеціального типу були установами закритого типу і знаходилися у веденні МВС СРСР – юридично і фактично безконтрольні з боку Міністерства охорони здоров’я. Всі санкції на примусове «лікування» дисидентів застосовувалися з відома співробітників Комітету державної безпеки. Політичним дисидентам часто висувалося звинувачення в антирадянській агітації і пропаганді, а також у поширенні завідомо неправдивих вигадок, що ганьблять радянський державний і суспільний лад.
Увагу громадськості до практики використання каральної психіатрії привернули примусові госпіталізації Петра Григоренка у 1964 та1969 роках, Жореса Медведєва у травні 1970 року, Леоніда Плюща у липні 1973 року, Миколи Плахотнюка у січні 1972 року, Анатолія Лупиніса у грудні 1971 року. Документальні свідчення цих в’язнів (дехто з них вів щоденники, таємно відсилав листи) зіграли важливу роль у викритті практики каральної психіатрії в СРСР. Умови утримання в’язнів тюремних спеціалізованих лікарень стали предметом уваги міжнародного співтовариства психіатрів.
Використання каральної психіатрії проти інакомислячих починалося з судово-психіатричної експертизи, яка призначалася за рішенням органів слідства і суду. Якщо дисидент був визнаний неосудним за рішенням суду, його відправляли на медичний огляд [23,c.26]. Експертиза на предмет осудності зазвичай проводилися в науково-дослідних інститутах. Науково-дослідний інститут імені Сербського був одним із найстрашніших місць для інакомислячих у СРСР. З експертизою інституту інакомислячі йшли на примусове лікування, із експертним висновком співробітників цього інституту вони поверталися на волю [31, c.58]. Судово-психіатрична експертиза в IV-у відділенні інституту була всього лише одним із актів довгої гри в законність. Кілька формальних бесід з обвинуваченим на протязі 30-ти днів було достатньо для представлення експертного справи на комісію [3, c.59].
Діагнози «сутяжно-паранойяльний розвиток особистості» та «уповільнена шизофренія» (31, с.14) встановлювалися в конкретних випадках психіатричного репресивного лікування інакомислячих. Такі пацієнти направлялися на лікування в психіатричну лікарню на безстроковий – до повного «одужання» – термін. Під поняття «сутяжне» підпадало переконання людини в тім, що його особисті права порушуються та зневажаються. Як «паранойяльний» розвиток , трактувалися властиві дисидентам впевненість у своїй правоті , потреба у справедливості, загострене реагування на ситуації , що принижують людську гідність . Діагностування сутяжне – паранойяльного розвитку у дисидентів майже завжди приводило до визнання їх неосудними. Аналогічним чином неосудними зазвичай визнавалися і дисиденти , яким був зазначений діагноз « уповільнена шизофренія» [36]. Рішення про неосудність і направлення на лікування до психіатричної лікарні спеціального типу найчастіше виносилося судом щодо інакомислячих, обвинувачених у скоєнні «політичних» злочинів.
До середини 1980-х рр. було відомо про існування 11 психіатричних лікарень спеціального типу. До їх числа входили Дніпропетровська, Казанська, Ленінградська, Мінська, Орловська, Сичовська, Черняхівська, два «спеціалізованих санаторія» у Київській та Полтавській областях [1, c.21].
Серед перерахованих психіатричних лікарень спеціального типу Дніпропетровська мала славу лікарні з найжорстокішим режимом для пацієнтів. Сюди на примусове психіатричне лікування направляли інакодумців, яких не змогли зламати в інших лікарнях. На території слідчого ізолятора в 1968 році була розташована спеціальна психіатрична лікарня суворого режиму. Примусове психіатричне лікування тут проходили відомі дисиденти: Анатолій Лупиніс, Микола Плахотнюк, Леонід Плющ, Василь Рубан, Йосип Тереля.
Використовуючи спогади Василя Рубана. в’язня Дніпропетровської спеціальної психіатричної лікарні, розглянемо той тернистий шлях,що проходили інакомислячі, яких було засуджено на примусове психіатричне лікування у тюремних спеціалізованих психіатричних лікарнях [33].
Дніпропетровська тюрма – це цілий квартал тюремних будинків. Після завершення формальностей прийому, пацієнта через наскрізний коридор переводили у внутрішній двір, де було приміщення пожарки, праворуч у підвалі корпусу – лазня. Крім білизни, пацієнту нічого вдягнути не давали. Потім пацієнта проводили на другий поверх у ліве крило. Це було 12-те приймальне відділення. Ліворуч: перші двері до кабінету завідуючої, другі – до маніпуляційної, треті – до надзорки, четверті – до маленької кімнатки, де в шафах зберігалися продукти хворих з передач і посилок, п’яті – в туалет. Праворуч – двоє дверей до двох палат. Надзорка – це кімната, куди кладуть пацієнтів для проведення активного курсу лікування. Активний курс – це введення в організм психотропних препаратів через уколи. наприклад, два рази на день галоперидол і на ніч аміназин по карті. Стан хворого потроху загальмовується. Він ходить з погаслим зором, схиливши набік голову, з рота в нього почала текти слина і він її не витирає, бо йому байдуже. М’які місця на руках і на сідницях стають твердими і кровоточать від голочних проколів, бо кров починає погано згортатись. Коли минає півроку, хворому починають давати цю саму дозу, але вже в таблетках, постійно, кожен день, три рази на день. Коригування дози з цього часу відбувається лише з огляду на погіршення здоров’я. Якщо організм звик до дози і психічний стан хворого погіршується, його знову переводять в надзорку і проводять повторний активний курс. Це «лікування» триває від 5 до 25 років [33]. Категорична вимога до дисидентів відмовитися від їхніх політичних переконань, підкріплювалася різкою інтенсифікацією лікування нейролептиками, сульфозіном і шоковими методами. Як метод покарання, застосовувалися іін’екціі сульфозіна , які приводили до інтенсивних болів м’язів, нерухомості, некрозу м’язів у місці ін’єкції. Введення високих доз сильного атропіну викликало глибоке пригнічення або відключення свідомості – наступала атропінова кома. Застосовувалася інсулінокоматозна терапія (31, с.68), коли за допомогою введення великої дози інсуліну у пацієнта штучно викликався стан гіпоглікемічної коми. Також велося постійне і тривале роками використання нейролептиків. За словами колишніх в’язнів – дисидентів, застосування нейролептиків було найбільш важким фактором, що впливало на них. Довгострокове застосування нейролептиків приводило у ряді випадків до розвитку органічного ураження головного мозку, що проявлялося важкими руховими порушеннями , які тривали роками [34, с.59-60].
Дисиденти, які зазнали примусової психіатричної госпіталізації, випробували на собі стресові фактори. Серед стресів фізичного характеру – це надзвичайна скупченість в камерах, в’язням доводилося постійно перебувати на ліжках сидячи або лежачи, дихаючи спертим повітрям. Це і відсутність можливості перебування на свіжому повітрі. Відправлення фізіологічних потреб допускалося лише у встановлений адміністрацією час доби і в строго передбачені кілька хвилин для кожного.
Зі стресів морально-психологічного характеру було позбавлення елементарних юридичних прав, невід’ємних навіть у в’язницях і таборах. Спілкування з іншими дисидентами було заборонено, існувало суворе обмеження надходження книг і журналів. У випадках, коли в’язні починали займатися вивченням іноземних мов, лікарі негайно констатували «погіршення стану» і збільшували дози нейролептиків. А найважче – це невідомість конкретного терміну ув’язнення. Академік А.Д. Сахаров зазначав: «Практично у всіх відомих мені випадках перебування в спеціальних психіатричних лікарнях було більш тривалим, ніж відповідний термін ув’язнення за вироком суду». Середній термін перебування дисидентів в спеціальних психіатричних лікарнях становив 2 роки, але в деяких випадках він досягав 20 років. Багато дисидентів протягом свого життя направлялися на таке «лікування» неодноразово. Часто слідом за звільненням з лікарні людину заарештовували і карали вже тюремно-табірним ув’язненням.
Убогий харчовий раціон традиційно був одним з найбільш ефективних методів впливу на поведінку в’язнів. За повідомленнями колишніх в’язнів спеціальних психіатричних лікарень, санітари при повному потуранні адміністрації шантажем, погрозами і побоями вимагали у в’язнів значну частину продуктів харчування, переданих в дуже обмеженій кількості родичами з волі. Дисиденти – пацієнти тюремних психіатричних лікарень піддавалися жорстокому поводженню. Побиття, які в’язні зазнавали з боку санітарів, були настільки жорстокими, що тягли за собою дуже важкі наслідки. Застосовувалося також закручування непокірних пацієнтів мокрими простирадлами, які, висихаючи, нестерпно стискали тіло [33, с.32]. При спробах протесту проти нелюдського режиму утримання, здійснювалися переводи в неспокійні палати з буйними пацієнтами.
Наслідками тривалого примусового психіатричного лікування для дисидентів, були стійкі психологічні порушення та соціальні труднощі, що виникали у тих, хто залишався в живих. Деякі жертви каральних психіатричних репресій виходили зі стаціонарів з важкими фізичними наслідками для організму (68), інші відчували себе психічно зломленими. Значна частина в’язнів після звільнення помічали у себе раніше відсутні психічні симптоми невротичного кола: відчуття втоми, погіршення концентрації уваги, збудливість, вегетативні порушення, дратівливість, нічні кошмари, гостре почуття туги.
Методи лікування каральної психіатричної медицини були використані проти цілого ряду відомих дисидентів. Одним із них був Плющ Леонід Іванович (1939 р. н.) математик, відомий публіцист, літературознавець, правозахисник, член Ініціативної групи захисту прав людини, член закордонного представництва Української Гельсінкської групи [34, c.190].
Л.І. Плющ приймає активну участь в українському демократичному русі шістдесятників. У липні 1968 року Л. Плюща було звільнено з роботи у зв’язку з тим, що він написав і послав у газету «Комсомольская правда» різку статтю з приводу суду над російським дисидентом О. Гінзбургом. Згодом Л.І. Плющ почав збирати інформацію та передавати її для публікації в «Хронике текущих событий», розповсюджувати самвидав «Український вісник». У 1969 році він стає членом Ініціативної групи захисту прав людини в СРСР. Після декількох обшуків 15 січня 1972 року його було заарештовано і звинувачено за 62-ю статтею «антирадянська агітація і пропаганда з метою підриву радянської влади». У січні 1973 році суд визнав, що Л.І. Плющ вчинив злочин у неосудному стані. 5 липня 1973 року суд направив його на примусове лікування в Дніпропетровську тюремну спеціалізовану психіатричну лікарню з діагнозом «млявотична шизофренія» [29]. Л.І. Плюща на протязі 8-ми місяців «лікували» галоперидолом і у лікарні він перебував до січня 1976 року [30,c.18-20]. В липні 1974 року делегати Міжнародного конґресу математиків у Ванкувері в Канаді виступають з заявою про негайне звільнення Л.І. Плюща. В 1975 році і в самвидаві була опублікована книга «Історія хвороби Леоніда Плюща». 23 жовтня 1975 року у місті Парижі був організований великий мітинґ на захист Л.І.Плюща [40, c.16]. Керівники компартій Франції, Англії та Італії виступають з вимогами до радянського уряду про звільнення Л.І. Плюща. У січні 1976 року Л.І. Плюща поза його бажанням було видворено із СРСР до Франції. Міжнародна комісія західних психіатрів визнала Л.І. Плюща психічно здоровою людиною [34, c.217], В 1976 році Л.І. Плющ пише автобіографічну книгу «На карнавалі історії» [29], яка була перевидана багатьма мовами в багатьох країнах світу. В 1977 році він стає закордонним представником Української Гельсінської Групи на Заході.
Інший представник дисидентського руху Лупиніс Анатолій Іванович (1937 р.н.), колишній політв’язень, який в 1956 році був заарештований і засуджений за 54-ю ч.10 статтею Карного кодексу УРСР до 6 років позбавлення волі [1, c.24]. У липні 1957 року А.І. Лупиніс прибув до Мордовського табору, а вже у вересні 1957 року як голову страйкового комітету за те, що у страйку брало участь 2000 політв’язнів, його засудили до 10 років позбавлення волі. За читання вірша «Я бачив, як ґвалтували матір» біля пам’ятника Т.Г. Шевченку у травні 1971 року, його знову було заарештовано. Згідно психіатричної експертизи комісії Інституту ім. Сербського А.І. Лупиноса визнала неосудним. На закритому судовому засіданні, А.І. Лупиоіса було відправлено на примусове лікування в Дніпропетровську тюремну спеціалізовану психіатричну лікарню. Після лікування галоперидолом, тизерцином, трифтазином. сульфозином, йому провели 40 інсулінових шоків [25, c.85, 147]. У 1974 році головний психіатр Міністерства внутрішніх справ СРСР професор П. Рибкін оглянув А.І. Лупиноса і зробив висновок: «Скасувати лікування і виписати в найкоротший термін»., але суд йому відмовив [39, c. 8; 41, с.36]. У 1976 році його перевели до Алма-Атинської спеціальної психатриічної лікарні, а оскільки Дніпропетровська тюремна лікарня не прислала історію хвороби то його почали лікувати наново. У 1978 році медкомісія представила А.І. Лупиноса на виписку – суд визначив примусове лікування в лікарні загального типу [51, c.103]. У травні його направили в Черкаську психіатричну лікарню у місті Сміла. 21 червня 1980 року А.І. Лупиноса спішно вивозять до Дніпропетровської тюремної спеціальної психіатричної лікарні, за спробу так званої «втечи» [6, c.13; 7, с.22]. У 1983 році був переведений з Орловської спеціальної психіатричної лікарні до психіатричної лікарні загального типу в Казахстані. Звільнено його було в 1983 році, після 11 років незаконного утримування здорової людини у спеціальних психіатричних лікарнях. Отримавши свободу, А.І. Лупинос став одним із ініціаторів створення організації «Зелений Світ», українського «Меморіалу», Народного Руху України (НРУ). У 1990 році виступив у числі п’ятьох ініціаторів скликання Української між партійної асамблеї; голова Української національної асамблеї. У 1991 році був заарештований і 1,5 місяця перебував під слідством за звинуваченням в організації масових акцій протесту у Києві під час обговорення Верховною Радою України проекту нового союзного договору. Був засновником і членом Проводу УНА – УНСО. Улюбленим гаслом А. Лупиноса було: «Україна – понад усе!» Помер 5 лютого 2000 року, похований на Байківському цвинтарі у м. Києві.
Тернистий шлях тюремними спеціалізованими лікарнями пройшов відомий дисидент Плахотнюк Микола Григорович (1936 р. н.) У 1960 році вступив до Київського медичного інституту на лікувальний факультет. З 1963 року включився в роботу Клубу творчої молоді «Сучасник», який організовував літературні та музичні вечори, художні виставки, створив студентський міжвузівський фольклорно-етнографічний гурток і виїзний хор «Жайворонок», заклав традицію Шевченківських читань 22 травня біля пам’ятника Т.Шевченку. Після смерті В.А. Симоненка організував в медінституті вечір його пам’яті. 22 травня 1967 року, у чергову річницю перепоховання Т.Шевченка, біля його пам’ятника в місті Києві зібралося кількасот людей, які покладали квіти, читали вірші. Спроба міліціонерів розігнати учасників події, викликала непокору. Групи присутніх оточили міліціонерів, скандували «Ганьба!». Через декілька днів М.Г. Плахотнюк був звільнений з роботи [25, c.85,147]. У червні 1969 року, після суду над поетом І.Г. Сокульським, він надіслав у дніпропетровські газети свого відкритого листа на його захист. що пізніше було розцінене як «розповсюдження» матеріалів антирадянського змісту. 12 січня 1972 року, М.Г. Плахотнюка було заарештовано і призначено проведення психіатричної експертизи в інституті ім. Сербського в Москві [1, c.18,22,24] . Йому поставили діагноз «шизофренія з манією переслідування, періодично неосудний» [34, c. 169, 180, 188]. Починаючи з 24 листопада 1972 року М.Г. Плахотнюк проходить примусове психіатричне лікування в Дніпропетровській, а з вересня 1976 року в Казанській тюремній спеціальній психіатричній лікарнях [39, c. 18, 86, 108]. Неодноразові висновки медичних комісій про припинення примусового лікування у 1974, 1976, 1977 роках, відхиляються судом [41, c.37;43, c.56;44, c. 133]. Нарешті, в лютому 1978 року на чергове клопотання медичної комісії рішенням суду його переводить до психіатричної лікарні загального типу [45, c. 86; 46, c. 9, 38]. В 1979 році медична комісія Черкаської психіатричної лікарні представила М.Г. Плахотнюка на виписку з лікарні, але суд знову відмовив [47, c. 44, 100; 48, c.77-78;53, c.109]. І лише 5 березня 1981 року М.Г. Плахотнюка випустили із Черкаської психіатричної лікарні [52, c.87]. За сфабрикованим звинуваченням 6 вересня 1981року М Г. Плахотнюк знову був заарештований. Дві психіатричні експертизи визнали його осудним. У квітні 1982 року він був засуджений на 4 роки позбавлення волі [5, c. 3-25; 53, c. 156-157]. У червні 1984 року його було звільнено умовно-достроково.
Захисник прав віруючих Тереля Йосип Михайлович (27. 10. 1943,с. Келечин Міжгірського району Закарпатської області – 16 березня 2009 року, м. Торонто, Канада),також став жертвою каральної психіатрії. У 1962 році, у дев’ятнадцять років, Й.М. Тереля був засуджений до 4 – х років позбавлення волі. Він був обвинувачений за 222-ю ч. 2 статтею – «незаконне придбання, зберігання, носіння, виготовлення і збут вогнепальної і холодної зброї» та 223-ю ч. 2 статтею Карного кодексу УРСР – «викрадення вогнепальної зброї, бойових припасів і вибухових речовин» [1, c. 33-34]. У 1963 року Й.М. Тереля втік із в’язниці, за втечу був засуджений на 5 років таборів суворого режиму. У 1965 році – нова втеча з табору. Через 7 місяців волі 7 травня 1966 він був засуджений до 7 років таборів суворого режиму. У 1967 році за свої вірші та нотатки був засуджений до 8-ми років таборів суворого режиму «за тенденційне висвітлення історії України і наклепницькі вигадки про політику уряду і партії» [25, c. 148-153]. У 1968 році засуджений за «українську націоналістичну пропаганду». Відбував восьмирічне покарання в Дубровлагському таборі в Мордовії. За підозрою в організації підкопу Й.М. Тереля знову засуджений на 3 роки тюремного ув’язнення та у жовтні 1969 року переведений з Мордовських таборів у Владимирську в’язницю. За поширення віршів Зіновія Красівського та написання своїх віршів, проти нього була порушена нова кримінальна справа. Після судово-психіатричних експертиз його було визнано психічно хворою людиною і на протязі 6-ти років, аж до 1975 року його утримували в Сичовській спеціальній психіатричній лікарні Смоленської області, а потім він був переведений до психічної лікарні загального типу в м. Челябінську. У квітні 1976 року Й.М. Терелю було звільнено і попри всі психіатричні діагнози він був визнаний дієздатним, навіть військовозобов’язаним. 2.листопада 1976 року Й.М. Терелю знову було направлено на примусове психіатричне лікування [43, c. 55] до Вінницької психіатричної лікарні, а звільнено його було 30 листопада 1976 року. Після цього він направив голові КДБ СРСР Ю.В. Андропову відкритий лист, де описав знущання, яких він зазнав у таборах, в’язницях, спеціальних психіатричних лікарнях і відмовився від радянського громадянства [4б с,231]. До Президії Верховної Ради УРСР Й.М. Тереля направив листа з протестом проти арешту знаного дисидента Миколи Руденка. Після чого його знову було заарештовано і призначено примусове психіатричне лікування. Й.М. Терелю помістили в Берегівську психіатричну лікарню, звідки він утік. На початку вересня 1977 року Й.М. Терелю затримали і помістили в Дніпропетровську спеціальну психіатричну лікарню [44, c. 135, 151-152]. Проявом психічної хвороби пацієнта лікар психіатр визнала бажання Й.М. Терелі виїхати з СРСР. 17 жовтня 1977 року відомі російські правозахисники виступили з заявою на захист Й.М. Терелі. Вони констатували, що його арешт і примусове психіатричне лікування в Дніпропетровській спеціальній психлікарні, це реакція влади на публікації на Заході спогадів М.Й Терелі про перебування та так зване психіатричне лікування у Сичовській спеціальній психічній лікарні [45, c.87- 88]. Результатом примусового психіатричного лікування галоперидолом стало те , що Й.М. Тереля зі слів його дружини з листопада 1979 року змінився до невпізнання: розтовстів, став флегматичним і загальмованим [50, c. 81]. Наприкінці 1979 року медикаментозне лікування Й.М. Терелі було припинено. На початку 1981 року Й.М. Тереля був переведений із Дніпропетровської спеціальної психіатричної лікарні у психіатричну лікарню загального типу в Закарпатській області [7, c. 3, 6, 11]. У вересні 1982 року Й.М. Тереля повернувся до дому. 24 грудня 1982 року за звинуваченням у “дармоїдстві” його було заарештовано і 24 квітня 1983 року у м. Іршава Закарпатської області він був засуджений до 1-го року таборів суворого режиму. Після звільнення із табору 14 листопада 1984 року у Й.М. Терелі проведені обшуки, [8,1-20], він переховувався у друзів, але 8 лютого 1985 року був заарештований. Під час обшуку в нього вдома були вилучені особисті записи, багато віршів. Спочатку його помістили в Ужгородську в’язницю, а 16 лютого 1985 року у Львівську [9, c.1, 50, 51]. 20 серпня 1985 року Ужгородський обласний суд засудив Й.М. Терелю за 62-ю ч.1 статтею Карного кодексу УРСР до 7-ми років позбавлення волі в таборах суворого режиму і 5-ти років заслання. Йому інкримінували редагування восьми номерів «Хроніки Української Католицької Церкви», поширення «антирадянської”» літератури, написання листів, усні висловлювання [10, c. 2]. Й.М. Тереля винним себе не визнав. Етапований у табір ВС-389/36 Пермської області, 22 лютого 1987 року його звільнили, але він оголосив голодування з вимогою виїзду на лікування до США чи Канади. Лише другу заяву було розглянуто. 19 вересня 1987 року родина Й.М. Терелі прибула в Амстердам. З 1988 року він проживав у Торонто у Канаді. Видав книжку спогадів та роздумів «Свідок» англійською мовою. Помер 16 березня 2009 року в Торонто. Через 4 місяці перепохований у селі Нижнє Болотне, сусідньому з селом Келечином, місцем народження [20].
Система каральної психіатрії було знищено в СРСР тільки в 1988 році, коли 16 психіатричних лікарень спеціального типом МВС СРСР були передані до Міністерства охорони здоров’я СРСР, а п’ять лікарень були зовсім ліквідовані. З психіатричного обліку були зняті 776000 пацієнтів. А з Кримінального кодексу СРСР і України вилучили статті, за якими антирадянська пропаганда і наклеп на радянський лад розглядалися як соціально небезпечна діяльність. Крім того, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 5 січня 1988 р. було прийнято документ, що мав силу закону “Положення про умови і порядок надання психіатричної допомоги”. На базі архівних даних проводились дослідження витоків політичних зловживань в психіатрії . Булі повторно обстежені 60 – т осіб, засуджених за політичні злочини та примусово відправлених в спеціальні психіатричні лікарні на території УРСР. За результатами цих обстежень було виявлено, що жоден з них не потребував ніякого психіатричного лікування. Протягом 60-70-х років у різних формах дисидентської діяльності на Україні брали участь тисячі чоловік. Серед них були представлені інженери, лікарі, вчителі, журналісти, робітники, науковці, літератори, студенти, митці, священнослужителі, селяни. Про фізичні і моральні тортури, яким піддавалися українські дисиденти в тюрмах, таборах, тюремних спеціальних психіатричних лікарнях, можна говорити ще багато. Але незважаючи ні на що українські патріоти боролися з радянським тоталітарним режимом, відстоювали право на свободу слова і совісті. Зусилля та жертви дисидентів не були марними. Ці люди несли народові України правду, відкрили Україну світові. Їхні принципи стали базою для сучасного державного будівництва в незалежній Україні.
Бібліографічні посилання
- Алексеева Л. История инакомыслия в СССР. Вильнюс-Москва: Весть, 1992. – 354с.
- Алтунян Г. Цена свободы: воспоминания диссидента. – Харьков: Фолио, 2000. – 350с.
- Батенко Т. Опозиційна особистість: друга половина ХХ ст. Політичний портрет Богдана Гориня. – Львів: Кальварія, 1997. – 352 с.
- Відкритий лист Голові КДБ СРСР від 21.12. 1976 // Український правозахисний рух. Документи й матеріали Української Громадської Групи Сприяння виконанню Гельсінкських Угод. Передмова Андрія Зваруна. Упорядкував Осип Зінкевич. – Торонто-Балтимор: Українське Видавництво “Смолоскип” ім. В. Симоненка, 1978. – С. 231-256.
- Вести из СССР. Т. 2. 1982-1984.— Мюнхен: Права человека.- 1983, – С. 2- 12.
- Вісник репресій в Україні. Закордонне представництво Української Гельсінкської групи. Редактор-упорядник Надія Світлична. Нью-Йорк. 1980–1985 рр. – Нью-Йорк, 1980, вип. 9.- С. 13
- Вісник репресій в Україні. – Нью-Йорк .1981, вип. 5. – С. 22.
- Вісник репресій в Україні. – Нью-Йорк. 1984, вип. 4. – С. 8.
- Вісник репресій в Україні. – Нью-Йорк 1985, вип. 1.- С.1, 50-51.
- Вісник репресій в Україні. – Нью-Йорк ,1985, вип.2.- С.36.
- Вісник репресій в Україні. – Нью-Йорк ,1985,вип. 3. – С.1, 35.
- Вісник репресій в Україні. – Нью-Йорк ,1985, вип. 4.- С.25-26.
- Вісник репресій в Україні. – Нью-Йорк ,1985, вип. 5.- С.1.
- Вісник репресій в Україні. – Нью-Йорк 1985 , вип. 6.- С.37.
- Вісник репресій в Україні. – Нью-Йорк 1985, вип. 7/8.- С.2,40.
- Вісник репресій в Україні. – Нью-Йорк 1985, вип.9.- С.38, 45.
- Вісник репресій в Україні. – Нью-Йорк 1985, вип..10. – С.34-35.
- Вісник репресій в Україні. – Нью-Йорк 1985, вип. 11. – С. 39.
- Вісник репресій в Україні. – Нью-Йорк 1985, вип. 12. – С.21-22, 24-26, 28.
- Гаврош О. «Я віддаю його Україні». Найвідомішого закарпатського політв`язня Йосипа Терелю перепоховали на рідній землі / Україна молода, № 127 (3648), 2009. – 16 липня.
- Данилюк Ю. Бажан О. Опозиція в Україні (друга половина 50-х – 80ті рр. ХХ ст.) – К.: Рідний край, 2000. – 616 с.
- Зайцев Ю. Дисидентство в Україні: Опозиційний рух 70-х – початку 80-х років. «Український ліс» – 1994. N 1 – N 4.
- Инструкция о производстве судебно – психиатрической экспертизы в СССР. Утв. 27.Х.1970 г. Бюллетень Министерства здравоохранения СССР 1971г., январь, с.26.
- Инструкция о порядке применения принудительного лечения и других мер медицинского характера в отношении психических больных, совершивших общественно опасные деяния от 14 февраля 1967 г.
- Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х років. – К.: Либідь,1995. – 224 с.
- Кульчицкий С. Воевал – но не ветеран, боролся – но не борец? // «Зеркало недели» №36, 21сентября 2002. – С. 20.
- Курносов Ю. Інакомислення в Україні (60-ті – перша половина 80-х років ХХ ст.) – К., 1994. – 232 с.
- Мороз В. Шестидесяті роки в Україні. «Всесвіт».- 1993. N 9 – 12.
- Плющ Л. На карнавалі історії.— Сучасність, 1978.
- Плющ Л. Ми наймити в абстрактної химери. // Україна. – 1990.- № 29. – С. 18-20.
- Подрабинек А. Карательная медицина. – Нью-Йорк, Хроника,1979.- 223 с.
- Прокопенко А. Безумная психиатрия.- М. «Совершено секретно»,1997. – 176 с.
- Рубан В. На протилежному боці від добра.
- Русначенко А. Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950-х – початок 1990-хроків. – К .: Видавництво імені Олени Теліги, 1998. – 720 с.
- Хейфец М. Избранное. В 3 т. Т. 3.: Украинские силуэты. Военнопленный секретарь // ХПГ. – Харьков: Фолио, 2000. – 272 с.
- Хрієнко М. Як ставили діагноз – «шизофренія» за часів Брежнєва. // Молодь України. – 1993.- 10 грудня.
- Хроника текущих событий. (далі ХТС) – Амстердам: фонд имени Герцена, 1979, вип. 1-15. – С. 8, 94, 177, 193, 204, 247, 331, 4
- ХТС, 1979, вип. 16-27.- С. 353-354, 372, 394, 436, 441, 454, 456, 459
- Хроника текущих событий — Нью-Йорк: Хроника, 1974, вип. 28-31.- С. 29, 46-48, 81, 85, 89, 100, 102, 104
- ХТС. 1975, вип. 38. – С. 7, 16, 39, 40, 83.
- ХТС, 1976, вип. 39. – С. 5, 7, 37,70, 75
- ХТС, 1976, вип. 40. – С. 7, 11, 12, 18, 19, 21, 70, 78, 140-145.
- ХТС, 1977, вип. 43. – С. 56.
- ХТС, 1977, вип. 47. – С. 133.
- ХТС, 1978, вип. 48. – С. 86
- ХТС, 1978, вип. 49. – С. 9, 38.
- ХТС, 1978, вип. 51. – С. 44, 100
- ХТС, 1978, вип. 52. – С. 77-78
- ХТС, 1978, вип. 53. – С. 108
- ХТС, 1979, вип. 54. – С. 6, 82.
- ХТС, 1980, вип. 57. – С. 97-102.
- ХТС, 1981, вип. 61. – С. 87.
- ХТС, 1982, вип. 62. – С. 156-157.
- ХТС, 1983, вип. 63. – С. 84-85.
Автор статті: Шейміна Н.М., завідуюча відділом історії України сучасного перідоу
