тяжко вбити людину,
але тяжче пройти через смерть…
Б. Пільняк
«Доля поета склалася так, що з незалежних від нього причин він мав досить тривалу літературну перерву». Ці слова відносились до дніпропетровського письменника П. Кононенка. За відомих обставин такою мовою користувалось радянське літературознавство, говорячи про сталінські репресії 1930-х років.
Павло Трохимович Кононенко народився 12 липня 1900 р. в с. Михайлівці Попаснянської волості Новомосковського повіту на Катеринославщині. «Батько його, машиніст паровика у магната Родзянка, ледве зводив кінці з кінцями. П’ятипудової провізії, яку він одержував з «економічеського гамазею», не вистачало, щоб прогодувати сім’ю, в якій було тринадцятеро дітей» .
«Мати хвора, голодна малеча,/ І на всіх працював лиш один/батько наш, що приходив надвечір,/ Відробивши дванадцять годин./ В хаті темінь і злигодні, й злидні,/ З заробітку тижневого нам/ Купували хлібину на три дні/ Та варили куліш із пшона…» – так писав поет про своє «незабутнє дитинство».
«Та коли старший син, Савка, пішов ковалювати, менший, Павло, зміг закінчити Юр’ївське двокласне училище, після чого, в 1914 році, пішов у найми. Працював кочегаром на паровику, був молотобійцем на холодовому заводі Магазінера в Павлограді» .
А далі прийшла революція: «Час минав. Кілька років по тому / Вихрів боєм сімнадцятий рік. / І тоді я голодним із дому/ До Червоної Гвардії втік./ Більше двадцяти років віддав П. Кононенко службі в радянській Армії.
Свій перший вірш він надрукував у газеті «Красная Армия» ще в 1927 р.; на початку 30-х друкувався в часописах «Зоря», «Гарт» (вірші «Танк», «Похід з маневрів») та інших. Тоді ж вийшли три поетичні збірки: «Ми йдемо вперед» (1931), «В один голос» (1932), «Наступ» (1933). П. Кононенко належав до ЛОЧАФу (Літературного Об’єднання Червоної Армії та Флоту, в 1937 р. його прийняли до Спілки письменників. Прагнучи вдосконалити свої знання з гуманітарних наук, він пішов навчитись до Московського літературного інституту ім. Горького, але закінчити його не встиг – «потрапив у круговерть остракізму і опинився в Сибіру», – писав він у своїй автобіографії. Лише через двадцять сім літ з’явилися ще дві книжки его поезій: «Незабутнє» і «Заради щастя».
Під «тривалою літературною перервою» називалося перебування письменника у сталінських таборах. Його як «участника украинской контрреволюционной националистической организации, ставившей своей задачей уничтожение социалистического строя, и участника военно-фашистского заговора» було на 10 років позбавлено волі у ВТТ із позбавленням прав строком на 5 років».
Отже, П. Кононенко, який понад усе любив, «що людяностю звуть в людині» опинився в місцях, де цю «людяність» витруювали відомими й невідомими тортурами…
Щоби реконструювати 16 років мороку неволі, звертаємося до красномовних документів зі справи № 21409 звинувачуємого П. Кононенка (архів СБУ по Дніпропетровській обл.).
П. Кононенка прибув до Дніпропетровська в травні 1937 р. на курси вдосконалення начскладу запасу на посаду викладача тактики. До цього він служив у Чугуєві у 67-му стрілецькому Куп’янському полку (арк. с. 121).
На цей час у місті вже було заарештовано першого голову Дніпропетровської філії СРП України П. Харламова, письменників – чоловіка та жінку М. Мінька та О. Шпоту, журналіста М. Сосновіна, поета Ю. Саповського, другого голову Спілки М. Чибураєва, В. Чигирина та інших.
25 червня 1938 р. у Будинку на вул. Червоній був виписаний «ордер № 753 на обыск и арест» П. Кононенка. 1 липня до будинку № 6 по вул. Кооперативній (нині Савченка) під’їхала машина, щоби заарештувати письменника. З того часу все змінилося в його житті. Цього ж дня була складена «анкета арештованого» (арк. с. 8), з якої поміж іншим дізнаємося цитуємо мовою оригіналу): «Социальное положение : а) до революции – кузнец; б) после революции: с 1919 г. по день ареста в РККА; образование – низшее, военное среднее; партийность – исключен из рядов ВКП(б) 1 июля 1938 р. за скрытие дезертирства из РККА; служба в белых и других контрреволюционных армиях, участие в бандах и восстаниях против Советской власти – не служил. Служил в 1-м Павлоградском повстанческом отряде в 1918 по февраль 1919, действовавшем совместно с Махно; каким репрессиям подвергался при Советской власти: судимость, арест и другим – не подвергался; состав семьи – жена Кононенко Мария Соломоновна, 36 лет, домашняя хазяйка; сын – Кононенко Анатолий Павлович, 9 лет; дочь – Кононенко Юлия Павловна, 7 лет; сын – Кононенко Валерий Павлович – 1 ½ года; кем и когда арестован – 5-м отделением УГБ УНКВД 1 июля 1938, где содержится: под стражей при Днепропетровской тюрьме».
На десятий день після арешту уповноважений 5-го відділення УДБ НКВС УРСР Лоза «рассмотрев следственный материал по обвинению гражданина Кононенко П.Т. в преступлениях, предусмотренных ст. 54-1п «б», 54-8 и 54-11 КК УРСР нашел, что произведенными следственными действиями установлено, что Кононенко П.Т. являлся активным участником антисоветского военно-фашистского заговора» (арк. с. 9).
Про фабрикування справ ми вже маємо уяву: про примус, який застосовувавали на допитах, змушуючи визнавати себе та інших ворогами радянської влади та підписувати протоколи з дикими звинуваченнями… Але на це був потрібний час. 23 червня 1939 р. з’явився звинувачувальний висновок у слідчий справі № 21409 (арк.с.109-110): «Произведенным по делу следствием установлено, что Кононенко с 1929 года являлся участником украинской контрреволюционной националистической организации, куда был завербован студентом Киевского художественного института писателем Лозовягиным – Багряным Иваном в г. Ахтырке» (л. д. 14-29).
С июня м–ца 1937 года являлся участником антисоветского военно-фашистского заговора, куда был завербован бывшим начальником ДК УКС полковником Климовым (л. д. 53).
Проводил активную контрреволюционно-националистическую работу среди военнослужащих 68 стрелкового полка, обрабатывая их в к-р националистическом направлении (л. д. 19).
Наряду с этим критиковал мероприятия Партии Соввласти, доказывая что политика Партии якобы не верна. Идеализировал врагов народа Троцкого, Бухарина и др., и в то же время возводил клевету на органы НКВД (л. д. 22).
Идейно и организационно был связан с участниками к-р националистического подполья Лозовягиным, Шевченко, Попельнюх, Ловат, Задорожным, Медяныком, Правдюком и Грозой (л. д. 24-25).
Дважды дезертировал из РККА и исключался из ВКП(б) в 1933 году за свіязь украинским националистом Лозовягиным (л. д. 42-44). Подготовил к вербовке в к-р националистическую организхацию командира взвода 68 с. п. Грозу, вербовку которого осуществил Лозовягин (л. д. 23).
Кононенко вначале признал себя виновным в принадлежности к украинской контрреволюционной националистической организации. А в последствии на допросе от 15 декабря от своих показаний отказался, однако он изобличается показаниями участников заговора Климова (л. д. 53-55) и Автономова (л. д. 48-52), Старченко (л. д. 46-47), Лысенко (л. д. 45), учасниками к-р националистической организации Грозы, Багряного – Лозовягина» (л. д. 87-98)».
Як бачимо, в Україні, починаючи з процесу над міфічною «СВУ» (1929), планомірно продовжували винищення національного елементу з усіх сфер суспільства.
Тільки 16 років потому, вже після смерті Сталіна, П. Кононенко із скаргою від 11 квітня 1954 р. звернеться до Голови Ради Міністрів СРСР товариша Маленкова Г.М., в якій намагається виправдатися. На цей час він знаходився на поселенні у с. Пихтовка Новосибірської обл.: «Я не чувствуя никакой вины, понятно отрицал подобного рода клевету, тогда мне прочитали показания бывш. нач. курсов Климова, репрессированного в 1937 году, где он говорит, что завербовал меня в к-р организацию в апреле 1937 г. Другой репрессированный в 1937 году бывш. преподаватель Лысенко показывает, что в беседе со мной в марте 1937 года он узнал, что я состою в к-р организации.
Несостоятельность подобной клеветы опроверглась самими фактами, т. к. я до мая 1937, ни Климова, ни Лысенко никогда не знал и не видел. Назначен я на должность преподавателя в Днепропетровский КУКС в мае 1937 г. И прибыл на службу 13 мая 1937 г., не имея никаких партийных взысканий, как заявляет Климов. Что якобы был обижен в связи с партийным взысканием… После этого через 2 месяца мне предъявили новое обвинение, использовав для этого архивный материал моего исключения из первичной организации в 1932 году, и обвинили меня на следствии в принадлежности в 1932 к националистической организации.
Я показал, что я, как начинающий поэт, имел связь литературную (читал свои стихи некоему украинскому поэту Багряному, который уже после принятия меня в партию был репрессирован в 1932 г., что в свое время я за связи с ним исключался из партии, но был восстановлен без всяких взысканий.
Следственная часть Днепропетровского УГБ насильственным путем заставила меня подписать сфабрикованный протокол…».
Ім’я «націоналіста» Багряного – Лозов’ягина, який ніби завербував П. Кононенка, відоме в світі, – український поет, прозаїк, який одним із перших відкрив в літературі «гулагівську» тему. «Сад Гетсиманський» вийшов у західній Німеччині ще у 1950-му році. Роман автобіографічний. У ньому йдеться про події у застінках Харківського НКВС. І. Багряний увійшов у літературу в 1920-ті рр. Був активним членом літературної групи «Ланка» (МАРС), до якої входили письменники з Придніпров’я В. Підмогильний, Б. Тенета (теж пізніше репресовані та знищені). І. Багряного на 5 років позбавили свободи, але йому пощастило – він втік із таборів на Далекому Сході. 1938 р. – знову арешт, тюрма та новий термін.
Факт відношень П. Кононенка з І. Багряним або Лозов’ягиним у протоколі судового засідання Військового Трибуналу Харківського військового округу в закритому судовому засіданні в м. Дніпропетровськ 11 серпня 1939 р. трактувався таким чином: «С неким Лозовьяновым (зберігаємо правопис, І.М.) я встретился в г. Ахтырке в 1929 году, в разговоре с последним я критиковал писателя Есенина, он мне сказал, легко критиковать, но писать трудно.
В 1930 году я снова встретился с Лозовьяновым, которому прочел свои стихи, т. к. я в то время был начинающим писателем. Он жил бедно и у меня занял пять рублей денег, которых отдать мне не смог, а попросил меня, чтобы я сдал его книги в книжный киоск, которые были отпечатаны по разрешению уполномоченного Главлита. Книг от меня не приняли, которые впоследствии были у меня отобраны уполномоченным особого отдела. С Лозовьяновым встречался в 1930-31, 32 гг. Впоследствии он был арестован. Лозовьянов был сторонником Есенина и всегда называл его лириком».
Після подання обвинувачення за ст. ст. 54-1 / п. «б», 54-8 та 54-11 КК УРСР, справу П. Кононенка у порядку 204 ст. КПК було направлено військовому прокурору 118 військової прокуратури.
11 серпня 1939 р. Військовим Трибуналом Харківського військового округу під голуванням бригвіськюриста Романовського у закритому судовому засіданні у м. Дніпропетровськ було винесено вирок: «Кононенко П.Т. лишить свободы в ИТЛ сроком на десять (10 лет) с поражением в правах, согласно 29 УК по п.п. а, б, в, г сроком на п’ять лет без конфискации имущества за отсутствием такового. На основании 23 ст. полож. О прохождении службы в РККА, лишить Кононенко военного звания «капитан». Меру уголовного наказания, с зачетом предварительного заключения, исчислять Кононенко с июля 1938 г.» (з грифом «цілком таємно»).
28 вересня 1940 р. відбулося засідання Військової Колегії Верховного Суду СРСР під голуванням армюриста Ульриха, на якому розглядалася касаційна скарга П. Кононенка на вирок Військового Трибуналу від 11 серпня 1939 р. Колегія постановила вирок відмінити, справу відправити на перегляд. У ході перегляду П. Кононенко клопотався про ставки віч-на -віч із свідками; про створення експертної комісії «для определения наличия националистического уклона» в своїх творах: «Ми йдемо вперед», «В один голос», «Наступ»; рукописах «Пісенна слава», «Карлівка»; про долучення до справи оцінок з успішності на заняттях з політначскладом на курсах удосконалення командуючого складу; долучення до справи віршів, що друкувалися у курсовій газеті.
Слідча частина Дніпропетровського УДБ відхилила всі вимоги П. Кононенка, за виключенням довідки Облліту від 28 квітня 1941 р., що її додала до справи: «Литература Кононенко Павла «Наступ» 1932 рік, изд. «Література і мистецтво», «В один голос» (поезія) – по имеющимся у нас приказам Главлитов и Обллита на изъятие политически вредной літератури не числится» (арк. с. 282).
На підставі автобіографічної довідки, що додається до скарги на ім’я Маленкова від 11 квітня 1954 р. (арк. с. 266), можемо з’ясувати місця його перебування на засланні: «С 1 июля 1938 по 13 апреля 1942 года находился в следственной тюрьме г. Днепропетровска, г. Томска. С апреля 1942 г. по 1948 в ИТЛ». З довідки санітарної частини тюрми НКВС, що також додається, дізнаємося, що П. Кононенко страждав на міокардит і до фізичної праці був придатний. «В лагере работал слесарем, – писав письменник, – начальником цеха. В ссылке работал кузнецом, а теперь, утратив трудоспособность, работаю зав. сапоговаляльным цехом. Имею грамоты за самоотверженный труд и перевыполнение планов в лагере «здесь» (арк. с. 267).
Деякі свідчення про заслання Кононенка можна дістати з характеристики на нього голови промартілі «Северный луч»: «Кононенко Павел Трофимович с мая месяца 1949 года по ноябрь м–ц 1951 года работал в промартели «Северный луч» с. Пихтовка Новосибирской области в качестве мастера-бригадира сапого-валяльного цеха. В своей работе т. Кононенко П.Т. показал способность правильно организовать труд робочих, добивался повышения производительности труда и високого качества продукции. К работе своей относился добросовестно и дисциплинированно. Ушел тов. Кононенко из артели в связи с болезнью и по-собственному желанию» (арк. с. 270).
Зберігся вірш, у якому поет, як у давнину Овідій, сумує за Україною:
Струмок біжить в долину –
Янтарна течія
Далеку Україну
Згадав сьогодні я
Дорогою стрімкою
Струмок прямує вдаль.
І я іду тайгою,
Тамуючи печаль.
23 мая 1953 г. Марія Семенівна, дружина П.Кононенка написала лист на ім’я Голови Ради Міністрів СРСР тов. Маленкова Г.М. з проханням «разрешить мужу вернуться в родной дом к своей семье. Муж по состоянию здоров’я работать не может, ему уже 53 года, мне же, имея семью (два сына) и небольшой заработок, невозможно оказывать помощь мужу» (арк. с.210).
З надією на звільнення, П. Кононенко написав декілька листів на ім’я Маленкова, Ворошилова з проханням переглянути його справу. Минув ще рік. І тільки 25 жовтня 1954 р. Центральна Комісія з перегляду справ на осіб, що були засуджені за контрреволюційні злочини та перебували у таборах; колоніях і тюрмах МВС СРСР та знаходилися у засланні на поселеннях, вирішила: «Постановление Особого Совещания при НКВД СССР от 27 декабря 1941 года в отношении Кононенко Павла Трофимовича отменить, дело на основании п. «б» ст.. 204 УПК РСФСР в уголовном порядке прекратить, Кононенко П.Т. от ссылки на поселении освободить».
Дніпропетровська письменниця Валентина Чорна, яка перебувала в сталінських таборах 9 років як «націоналістка», зустріла П. Кононенка в одному з таборів: «Це було давно, десь навесні 48-го, 49-го року… Багатокілометрова зона на станції Яя Кемеровської обл. за височезним парканом, обснованим колючим дротом і охороною, ховала за собою десятки сотень людей з найтяжчою долею. Це був табір загального режиму, де крім політичних в’язнів були рецидивісти та інші. «Ворогів народу» в таких таборах довго не затримували. Їх перевозили в табори особливого (тяжкого) режиму, де замість приз віща, ім’я та по-батькові у нас був номер на шапці, на спині і на подолі, а в мужчин на правому коліні…
Роботи були в шахтах чи на лісоповалі. Робочий день 12-14 годинний, вихідний раз в місяць…».
П. Кононенко був реабілітований у 1954 р. Поновлений у лавах партії, у військовому званні «капітан», 1957 р. – у членах СПУ.
Вперше після таборів його не побоявся надрукувати дніпропетровський літературно-художній альманах «Вогні Придніпров’я» (1955 р. Кн. шоста):
Під горою дзеркалився став,
Вітер стиха розхитував хвилі.
Я уперше тебе пригортав, –
Руки ніжні твої цілував,
Що тремтіли, покірні та милі.
Біля ставу стрункі явори
Спокій ночі і нас вартували.
Я нічого не говорив,
Бо ти, юна, тієї пори
Ні про віщо мене не питала.
А коли проспівали півні
Із села, що на схилі крутому,
І горіла зоря вдалині,
Ти всміхнулася тихо мені
І промовила: «Треба додому».
На стеблині росинки сльоза,
Прикрашаючи синє світання,
Зблиском сяяла, мов бірюза…
Я мовчав, бо не знав – як сказать
Про своє невимовне кохання.
У 1963 р. вийшов роман-хроніка «Гостра могила» про події громадянської війни в Україні, в 1965 р. – збірка поезій «Осінні акварелі», у 1968 – роман «Гомін у хащі».
У часи недовготривалої «хрущовської відлиги» П. Кононенко згуртував навколо себе літературну молодь Дніпропетровщини. Не дивлячись на те, що йому довелося пройти крізь смерть, він зберіг у собі людяність, доброту, гідність. Помешкання П. Кононенка стало місцем зборів молодих письменників, серед яких був і М. Селезньов. Вже будучи відомим дніпропетровським поетом, він ніколи не забував про свого Вчителя. «Горечь оттаявшего листа» – це не так спогади, як тепла новела про змучену життям, але міцну духом людину:
«Павел Трофимович Кононенко запомнился мне с первого свого выступления на зимнем 1955 года собрании литобъединения. В тот вечер обсуждали стихи Вани Бешенова и Виктора быкова. Разговор был горячий, молодой. Уже высказались Михаил Чхан, Семен Данилейко, Вилен Каневский… И вдруг заговорил никому не знакомый еще человек, приземистый, остроскулый, бритоголовый, с темными усами, с цепкими, то колючими, то смеющимися глазами из-под нахмуренных бровей.
– Кто он? Откуда взялся?.. – Зашептались кругом.
– Кононенко… Реабилитирован недавно. Семнадцать лет отбухал в ссылке… – послышалось в ответ.
Говорил Павел Трофимович охотно, резко, образно, со знанием дела.
– А дядечка с головой! Такого фитюльками и лозунгами не удивишь… – так порешили многие.
Пришли мы, молодые тогда стихотворцы, и к такому убеждению, что среди днепропетровских писателей появился человек, заметно отличающийся и опытом жизни, и твердостью характера, и убеждениями.
Но мало кто знал, а вернее – мало кто хотел знать, что этот пятидесятилетний, жизнерадостный, тонко чувствующий поэзию человек, нуждался в ту пору в самом необходимом – в жилье, питании и одежде, ведь до восстановления его в партии и Союзе писателей он не имел средств для существования. Жена, работавшая санитаркой, и младший сын Валерий ютились в махонькой комнатушке, старшая дочь и сын, вчерашние студенты, только-только начинали самостоятельную жизнь. А осторожничающие редакторы местных газет и областного книжного издательства не спешили (что вы?) печатать стихи «бывшего зека»: мало-ли чего может случиться?..
Не спешили печатать Кононенко и в Киеве, даже после того, когда восстановили его и в партии, и в Союзе писателей, и пенсию назначили, как участнику Гражданской войны, кадровому командиру Красной Армии, и двухкомнатную квартиру на проспекте Титова выделили.
Осмотрительны, сдержанны были преуспевающие литераторы тех пятидесятых годов к реабилитированным сталинским узникам.
А молодежь тянулась, липла к Павлу Кононеко, доверяясь его удивительному жизнелюбию и отзывчивости, чутьем признавая его превосходство. Именно чутьем… потому что ни в авторских воспоминаниях, ни в дружеском застолье он не делился своей трагедией, – ни тем, что в самые зрелые для творчества годы, с 37 до 54 лет, ему запрещалось писать, ни тем, что выжил в ссылке лишь благодаря тому, что научился сапожничать и класть печки. И, может, только один ворчливый, черношерстный Пират, привезенный из таежного далека, понимал о чем молчит его хозяин в долгие бессонные ночи.
И случилось само-собою, естественно, по жизненному отбору, что Павел Трофимович стал руководить областным литературным объединением.
«Наш батько! – так звали его в конце пятидесятых и начале шестидесятых годов восходящие днепропетровские поэты – Г. Каменная, И. Пуппо, А. Мауров, В. Корж, С. Данилейко, А. Зайвый, Д. Титаренко…
К нему потянулись душевные ниточки из областной глубинки. Он радовался каждому удачному стихотворению, каждой первой нашей книжечке. И нередко выезжал «До людэй, на пошукы талантив…»
Вот один из примеров.
В конце 59 года он уговорил меня поехать с ним в Павлоград. Это – город его творческого становления: там он, преподаватель общевойсковой тактики курсов переподготовки комсостава, написал две книжки стихов, по которым был принят в Союз писателе Украины… В полдень мы выступили в горбиблиотеке, а под вечер заглянули к Светличным. До полуночи засиделись мы в их радушном доме, слушая стихи Анны. До сих пор стоят перед глазами ее скромная светлица с низкими окошками, выходящими на улицу, и она, смущающаяся, вечно прикованная недугом к кровати, трепетно перебирающая пальцами тетрадочные листы, и смуглое, открытое лицо ее отца, и излучающие свет руки мачехи, преданно замирающие при звуках Аниного грудного голоса…
Несколько дней спустя после той встречи Павел Трофимович принес в издательство «Проминь» рукописный сборник стихов Анны Светличной со своим предисловием. А в 1961 году он вышед в свет под названием «Стежки неходжені весняні».
Истосковавшись по литературному труду, Павел Трофимович спешил наверстать упущенное. В течение десяти лет он написал три новые книги стихов, два романа. Его строки светились искренностью и мужеством, и неуемной грустью.
«Як би то в двадцять, або в двадцять п’ять такі вірші зумів він написать!.. – так говорит Кононенко о своем лирическом герое.
Чуть оттаяв от свободы, душа его торопилась излиться, выговориться, но долгие ссыльные зимы, как старые осколки, не отпустили тело.
Вначале ослабли ноги. Он даже курить бродил.
– Павел Трофимович! Что такое?.. – удивленно спрашивали его, тяжело опирающегося на палку.
– А цэ я ципок придбав, щоб вид дивчат видбыватысь… – отделывался он шутками.
Будучи убежденным трезвенникаом, Павло Кононенко любил принимать гостей, и до болезни охотно ходил с женой в гости, особенно «на варэникы з вышнею та галушки». Его квартираа на улице Титова была нашей литгостиной, где нерідко встречались многие литераторы – Ф. Залата, А. Сакин, А. Крылов, В. Каневский… – и преподаватели университета.
…На исходе февраля 1971 года он еще надеялся «побачыты власнымы очима розкутый весною Днипро». И, набдюдая за меняющимсяцветом неба за окном, просил не закрывать форточку, жадно дыша светающим воздухом, чуть отдающим муж ской горчинкой оттаявшего листа. И бодрился тихим голосом:
– Ничого… От пидсохнэ трохи, и пидэмо на вулицю… Разом… И верши ще почитаэмо… Мария? Дэ ты там? Ты ципок мий не загубила? Га?
В марте его не стало.
И не стало вскоре в его квартире ни «ципка», ни Марии. И книжок его нигде нет, ни стихав, ни романов. А ведь он, никогда, никому не пожаловавштйся, верил, что мы, живые, сбережем, продлим его Слово…»
Мазуренко І.В., с.н.с. відділу Музей “Літературне Придніпров’я”
[pe2-image src=”http://lh3.ggpht.com/-IL3h9lukoic/U9YyZNKMibI/AAAAAAAASPk/cBHgOxbcWZo/s144-c-o/%2525D0%2525A7%2525D0%2525BE%2525D1%252580%2525D0%2525BD%2525D0%2525B0-%2525D0%252592.-%2525D0%25259A%2525D0%2525B8%2525D1%252597%2525D0%2525B2.-%2525D0%25259A%2525D1%252596%2525D0%2525BD-1950-%2525D1%252585-%2525D1%252580%2525D1%252580..jpg” href=”https://picasaweb.google.com/103918136820353135163/qHYtQG#6041071358774643122″ caption=”” ENGINE=”image” alt=”Чорна-В.-Київ.-Кін-1950-х-рр..jpg” ] [pe2-image src=”http://lh4.ggpht.com/-ex2b8C0xn2U/U9YyYKR1EPI/AAAAAAAASPc/RghasBle2Nk/s144-c-o/%2525D0%2525BA%2525D0%2525BE%2525D0%2525BD%2525D0%2525BE%2525D0%2525BD%2525D0%2525B5%2525D0%2525BD%2525D0%2525BA%2525D0%2525BE-%2525D0%2525BE%2525D1%252581%2525D1%252596%2525D0%2525BD%2525D0%2525BD%2525D1%252596-%2525D0%2525B0%2525D0%2525BA%2525D0%2525B2%2525D0%2525B0%2525D1%252580%2525D0%2525B5%2525D0%2525BB%2525D1%252596-%2525D0%2525B7-%2525D0%2525B0%2525D0%2525B2%2525D1%252582.-%2525D0%25259A%2525D0%2525B0%2525D1%252580%2525D0%2525B0%2525D0%2525BF%2525D0%2525B8%2525D1%252588%2525D1%252583.jpg” href=”https://picasaweb.google.com/103918136820353135163/qHYtQG#6041071340821483762″ caption=”” type=”image” alt=”кононенко-осінні-акварелі-з-авт.-Карапишу.jpg” ]
