5 (18) грудня 2020 року виповнюється 135 років з дня народження одного з яскравих представників української художньої культури ХХ століття, художника, графіка, педагога, дитячого письменника, майстра книжкової графіки, учня Ф.С. Красицького та О.Г. Сластіона, вихованця Миргородської художньо-промислової школи ім. М.В. Гоголя, сучасника і сподвижника Д.І. Яворницького Миколи Степановича Погрібняка (5.(18)12.1885, с. Козацьке Звенигородського повіту на Київщині, нині Черкаської обл. – 30.05.1965, м. Дніпропетровськ, нині Дніпро).
Паралельно із видатними художниками книги Г.І. Нарбутом, М.Л. Бойчуком, І.І. Падалкою, В.Ф. Седлярем, В.І. Касіяном М.С. Погрібняк працював у ділянках монументального і станкового живопису, станкової і книжкової графіки, декоративно-ужиткового мистецтва. Оформленні ним книжки та періодичні видання завжди відрізнялися національним підґрунтям, створювалися відповідно до давньої української традиції книгодрукування. Він художньо оформив обкладинку «Словника української мови. Том І» та проілюстрував популярне історичне оповідання «Як жило славне запорозьке низове військо» Д.І. Яворницького. Найдетальнішу інформацію про творчу діяльність та художню спадщину М.С. Погрібняка зібрано науковцями Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д.І. Яворницького у ілюстрованому каталозі «На українському грунті. Книжкова графіка Миколи Погрібняка».
Нещодавно до співробітників Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д.І. Яворницького звернулися родичі художника, родина Рубаників з м. Дрогобича Львівської області – Світлана Іванівна та її син Анатолій Володимирович, онука і правнук рідного брата М.С. Погрібняка – Якима Степановича. Їх зацікавила і спонукала до розшуку стаття старших наукових співробітників музею «Літературне Придніпров’я» Н. Василенко та І. Мазуренко «На українському грунті», надрукована у часопису «Січеслав» (2006, ч. 9) до 120-річчя від дня народження українського художника М.С. Погрібняка. Довгий час родина Рубаників зберігає пам’ять про свого талановитого родича, бережливо дбає про те, щоб не погас вогник родинної пам’яті. Їх оселю прикрашають два малюнки М.С. Погрібняка «Трамвайне депо на проспекті Пушкіна», «Подвір’я будинку на вул. Володарського, 26» (де мешкали Погрібняки) та ескіз одного з учнів (місячний пейзаж біля Переволочної на Дніпрі), ім’я якого поки що невідоме.
У сімейному альбомі зберігаються світлини, серед яких портрет батька М.С. Погрібняка – Степана Трохимовича, портрет М.С. Погрібняка (Катеринослав, 1909) та світлини з дружиною Анастасією Йосипівною і сином Богданом, групові світлини членів родини – брата Якова Степановича та його сина Івана, племінника М.С. Погрібняка. Електронні копії деяких з них надіслав музею Анатолій Володимирович, а прокоментувала їх Світлана Іванівна. Вона ж поділилася спогадами про наше місто, в якому прожила багато років (до 1959 р.), про М.С. Погрібняка, його батьків (мати Харитина Сидорівна прожила більше ста років) та членів родини (у Погрібняків було четверо дітей – Степанида, Текля, Микола, Яким), про будинок на вул. Володарського № 26 (41), де він проживав із сім’єю (будинок належав іншим власникам), біографічними подробицями та родинними історіями трагічних 1930-х рр.
Не можна не помітити, що Світлана Іванівна схожа на рід Погрібняків і має спільні риси з М.С. Погрібняком. За її спогадами, цей рід відзначався творчими здібностями. За фахом вона будівельний інженер-проектувальник, у її сина, Анатолія, творча професія – гравер по каменю. Зокрема, він зазначив: «Дивлюся на фото й бачу подібність мами рисами обличчя на Миколу Степановича, батьківська лінія привалює. Маму прикликав виправити свій почерк саме він, наполігши зробити декілька вправ з чистописання, хоча тоді в школі проходили каліграфію».
Щиро дякуємо Світлані Іванівні та Анатолію Володимировичу за співпрацю з музеєм, за збережену пам’ять про М.С. Погрібняка, за бережливе ставлення до історії свого роду. Маємо надію, що деякі з цих дорогоцінних сімейних реліквій з часом поповнять фонди Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д.І. Яворницького.
Із спогадів С.І. Рубаник про М.С. Погрібняка, записаних сином Анатолієм.
Микола Степанович мав за правило кожного ранку, годині о четвертій, вставати й до роботи в училищі працювати дома, для цього у вітальні стояли два-три мольберти. Зокрема, він виконував якісь замовлення для установ, можливо в стилі соцреалізму, або щось подібне. Його пейзажі та картини закуповували для театрів – Російської драми ім. М. Горького, Українського драматичного театру ім. Т. Шевченка, Театру опери та балету, кінотеатрів «Родина», «Победа» та ін.
На столі в Миколи Степановича стояла маленька скульптура, яку він зліпив з глини під враженням від стану вмираючого голодного, якого він побачив у 1921 році, не знаю, чи вона збереглась (подібна скульптура з глини «Думи мої» (1920) зберігається у Дніпропетровському художньому музеї – тут і далі примітки Н. Василенко).
Батько Миколи Степановича, Степан Трохимович, був садівником у селі Козацькому (інакше Козачанському парку), закладеному в кінці ХVІІІ ст. князем С. Голіциним. На той час, коли він там працював, парк належав онуці Голіцина, княгині Т. Куракіній.
Ще у нього було дві сестри, старшу звали Степанида, вона була найстарша. Її син й небіж Миколи Степановича – художник Василь Кіндратович Стеценко (1901-1971), теж родом з с. Козацького. У Івана Якимовича, небожа М.С. Погрібняка, зберігалося декілька книг з його оформленням.
Брат Миколи Степановича Яким (1888-1933) рано одружився, не маючи особливого бажання до навчання попри прагнення батька дати синові освіту. За порадою сільського вчителя батько відправив його господарювати на куплених двадцяти десятинах казенних чорноземів. Під час колективізації у Якима забрали господарство й землю, 1932 р. вислали до Архангельська, звинувативши у куркульстві, звідки йому вдалося втекти в Україну, однак на рідній землі він пробув недовго, загинув 1933 р. за невияснених обставин. Його господарство стало колгоспним, а будинок використовувався як колгоспна господарська будівля. Його син Амос, рідний брат Івана Якимовича, був ув’язнений. Гадаю, усі ці перетворення були відомі й Миколі Степановичу. До брата на господарство він, можливо, і їздив, однак частіше приїздив у рідне село Козацьке, бо там жили старші сестри Степанида й Текля, звісно, що ще були живі батьки.
У Миколи Степановича був син Богдан (1921-1970), це п’ята і єдина дитина, що вижила. На жаль, нащадків від Богдана на лишилося, принаймні, мені не відомі. Ще до війни, можливо у 1938 р., Богдан покохав сусідську дівчину, яка народила у 1939 р. дитину, дівчинку. Батьки дівчини вирішили не пов’язувати майбутнє своєї доньки з Богданом, тому виїхали з Дніпропетровська в тім же році. Більше за них не було ніякої інформації. Богдан був музикантом, піаністом. Він довгий час жив не з батьками, а у місті Горькому РФ, помер у червні 1970 р., коли приїхав навістити маму. Очевидно, причиною стало поранення, яке він одержав під час Другої світової війни. Анастасія Йосипівна замолоду працювала хатньою робітницею у панському домі, готувала дуже гарно, панська кухня дала позитивний результат. Мала проблеми із здоров’ям (онкологія), перенесла операцію, дожила до поважного віку. Померла в кін. 70-х-на поч. 80-х рр. (вона 1892 р. н.).
По смерті чоловіка, Анастасія Йосипівна хотіла дещо подарувати Іванові (1906-1982), племіннику Миколи Степановича. Він приїхав до Катеринослава під час НЕПу й після навчання в технічному училищі поступив у Гірничий інститут. Можливо, що Микола Степанович допомагав йому з житлом і коштами, бо попереднє навчання забезпечував Степан Трохимович. Дома у нього на стіні висів пейзаж т.з. монастирського лісу (десь біля села Козацького), названий Кульбаччина – це досить велике полотно із зображенням лісу, який під час війни німці вивезли. Доля цієї картини мені невідома. Також була картина «Відлига» (весняний пейзаж з березами), копія картини М.С. Самокиша «Козак з бандурою», зроблена М.С. Погрібняком. Подарованих картин і малюнків було дванадцять, серед них «Трамвайне депо на проспекті Пушкіна» і «Подвір’я будинку на вул. Володарського, 26» та учнівська робота. Малюнок трамвайного депо був на виставці у 1949 р., а по завершенню Микола Степанович подарував його Іванові, підпис на роботі робив саме тоді, коли дарував. Ще якусь картину він подарував небозі Марії, молодшій сестрі Івана, яка проживала у Києві. Під час німецької окупації бібліотека Івана зберігалася в хаті Миколи Степановича, німці прискіпувалися до радянських енциклопедичних видань, то ж їх вимушені були знищити, а от іншу літературу не чіпали, от вона там й збереглася. Перед Другою світовою війною Іван Якимович з дружиною Поліною Єгорівною (дівоче прізвище Кузема; 1909-1956) проживав у Дніпропетровську на вул. Кооперативній, а після війни, втративши помешкання, в якому оселилися інші люди, родина вимушена була переїхати на Аптекарську балку, 83. По смерті дружини невдовзі одружився знову, після чого в середині 60-х переїхав на Ігрень, де й жив до смерті, туди ж перевезли й згадувані картини. Що з ними трапилося після 1970 р., мені невідомо, можливо щось залишилося.
Перед Другою світовою війною на вихідні ми з батьком (Іваном Якимовичем) та мамою (Поліною Єгорівною) заходили до родини Миколи Степановича, де разом грали в карти й спілкувалися. Мені запам’яталося, що баба Анастасія нас пригощала смаколиками, крім того, ми з братом Віталієм бавились у схованки й часто бували в дідовій коморі (цю комору можна було б назвати й архівом й складом), де на стелажах лежали різні речі, зокрема різні предмети для малювання, опудала тварин, ескізи його робіт, а також роботи деяких учнів, сигнальні примірники з малюнками, переписка. Видно ми не робили сильних збитків, то нас з відтам не гнали. На жаль, я була тоді досить мала, щоб детальніше описати інтер’єр помешкань і які речі були. У вітальні, де вечеряли й грали в карти, було немало картин (мабуть не менше десяти), стояло гарне піаніно з підсвічниками, шафа-буфет і три книжкові шафи.
Я знаю, Микола Степанович був безпосередньо знайомий з Д.І. Яворницьким, можливо й дещо доставляв йому і їздив на замальовки порогів разом з їхньою командою.
Олексій Крилов домовлявся з Іваном Якимовичем, щоб той попросив Миколу Степановича оформити його дитячу книжку, її точну назву не знаю, однак на обкладинці було зображення білого півника, всередині також були ілюстрації. Запам’ятала цей фрагмент, бо домовленість йшла через батька. Книжечку друкували в Москві російською мовою, а ці перемовини велись, мабуть, весною 1954 року. Сам Крилов знав Івана Якимовича по роботі, бо теж, здається, був металургом» (йдеться про книжку дитячого письменника О.Г. Крилова «Как лечили петуха»).
Є ще декілька оригінальних світлин, які зберігаються у родині сестри Івана Якимовича Марії у Києві (померла у 2008 р. на дев’яносто сьомому році життя; її донька Лариса Слободяник). Здається, там є фото матері Миколи Степановича, зроблене ним самим з фотоапарата, який він придбав відразу по завершенні навчання в Миргороді. Він застав її, коли та поралась на городі, на обличчі затрималась поблажлива усмішка.
У Дніпрі живе правнучка М.С. Погрібняка по лінії Якима, Лариса Віталіївна. Віталій Іванович, її батько, мабуть вже помер, але нам про це ніхто не повідомляв. Він мав схильність до малювання, хоч художньої освіти не одержав. Брав участь в розписах церков на Хмельниччині у бригаді під керівництвом брата поета-пісняра Юрія Рибчинського.
Кладовище, де похований Микола Степанович, на Запорозькому шосе, центральний цвинтар. Не знаю, хто по його смерті опікувався архівом і малюнками. У Анастасії Йосипівни дещо зберігалося. Можливо, більшість потрапила в музей? (архів М.С. Погрібняка зберігається у Дніпропетровському художньому музеї).
У 1982 р. дитячий журнал «Юний художник» друкував короткі спогади деяких відомих діячів мистецтва, там між іншим був спогад скульптора Бородая, який теж згадав Погрібняка як свого шкільного вчителя.
Мистецькі твори:
- М.С. Погрібняк. [Трамвайне депо на проспекті Пушкіна]. Картон. Пастель. 1949. 34х51.
- М.С. Погрібняк. [Подвір’я будинку на вул. Володарського, 26, де мешкали Погрібняки]. Полотно. Олійні фарби. [1930-1940-і рр. ]. 67х50.
- Ескіз невідомого автора. [Місячний пейзаж біля Переволочної на Дніпрі]. Фанера. Олійні фарби. [1940-і рр. ]. 60х39.
Наталія Василенко, с.н.с. відділу Музей “Літературне Придніпров’я”
