Голові Ради Міністрів Української РСР Щербицькому В. В.
Кандидатові в члени політбюро ЦК КП України Овчаренкові Ф. Д.
Секретареві Спілки письменників України Дмитрові Павличку
Звертаємо вашу увагу комуністів, керівників та громадських діячів нашої суверенної держави – Української РСР, однієї з держав-засновниць ООН – на той погромницький шабаш, що ось уже кілька місяців триває на Дніпропетровщині, на дике й безглузде переслідування чесних і відданих справі побудови комунізму українських громадян. Ця кампанія є настільки безпардонною і безпринципною, що перед нею бліднуть найдикіші витівки відомих усьому світові китайських хунвейбінів.
Численну групу громадян оббріхано на всіх офіційних і неофіційних заходах обкому, райкомів і парткомів, щоразу перекручуючи їхні «чуждые народу взгляды» й непомірно перебільшуючи, як кому заманеться, факти, про які мовитиметься нижче. їх цьковано в обласній пресі й радіо, у такий спосіб створюючи видимість «общественного мнения» за класичним зразком салтиковського «градоначальника города Глупова».
Найбільшої брутальності сягнула так звана дніпропетровська кампанія в зв’язку з появою нового роману нашого земляка Олеся Гончара «Собор».
Спочатку обласні газети «Зоря» й «Прапор юності», марганецька міська газета виступили зі схвальними рецензіями на цей твір. А вже через місяць на одній із нарад, де були присутніми секретарі низових партійних організацій Дніпропетровщини, відповідальні працівники преси, секретар обкому КП України т. Ватченко затаврував ганьбою всі ці рецензії і дав команду пресі «довести читачам», що «рабочий клас» Дніпропетровщини «не принимает “Собора”». Відразу ж газети обласні зарясніли, як май грушами, «мнениями рабочих о «Соборе».
Так, лише «Зоря» протягом двох тижнів організувала три брутальні й безпорадні «рецензії», про що засвідчує їхня чотиристарядкова лайка, і стільки ж лишилося не видрукуваними.
Ті листи-відгуки, листи-протести робітників і трудової інтелігенції проти обпльовування автора «Собору» редактор П. Орлик і завідуючий відділом листів газети «Зоря» Я. Новак «строжайше» тримали в секреті й, з’ясувавши місце роботи й адресу відправника, доповідали в обком і КДБ.
Обкомом КП України було заборонено вшанувати 50-річчя письменника на історико-філологічному факультеті Дніпропетровського університету, в міській бібліотеці, хоча цьому передували численні оголошення. Ще згодом деканом згаданого факультету т. Павловим було заборонено навіть обговорення роману «Собор», що його збиралися провести історики. Усіх, хто в будь-якій мірі й формі висловлював незгоду з кампанійщиною чи бодай випадково «взяв не ту ноту», якої вона вимагала, суворо карали. Недарма ж завідуючий ідеологічним відділом обкому т. Васильєв заявив на семінарі працівників культури області: «Роман «Собор» — это такой коловорот, вокруг которого группируется все идейно вредное, враждебное нашей действительности».
І ось виключено з партії й звільнено з роботи працівника відділу пропаганди й агітації газети «Зоря», одного з найстарших журналістів нашого міста С. Ю. Шейніна за написання позитивної рецензії.
Виключено з партії працівника відділу культури газети «Зоря» М. Т. Скорика за те, що запропонував сфабриковану статтю напівписьменного робітника Г. Дігтяренка й К° («Я бачу життя не таким», «Зоря» від 6. IV 1968 р.) на редакційну статтю «тяп-ляп».
Виключено з комсомолу й звільнено з роботи талановитого журналіста В. Зарембу за те, що мав сміливість дати відсіч авторові наклепницької статті на «Собор», лейтенантові КДБ, завідуючому відділом інформації газети «Зоря» О. З. Кириленкові («Не собор — люди», «Прапор юності» від 7.V 1968 року).
Звільнено з роботи без будь-яких підстав працівника відділу сільського господарства газети «Зоря» І. П. Опанасенка.
Виключено з партії й звільнено з роботи талановитого режисера Дніпропетровського українського театру ім. Т. Г. Шевченка Риму Степаненко за постановку п’єси М. Стельмаха «Кум королю».
Сувору догану з попередженням «уліпили» комуністові, учителеві 64-ї вечірньої школи Г. Прокопенкові (наполягав на статті-відповіді оббріхувачам «Собору» Г. Дігтяренкові й «філософові» І. Морозу).
Звільнено з роботи відповідального секретаря дніпропетровського відділення Українського театрального товариства С. Левенця.
Звільнено з роботи в дніпропетровському видавництві «Промінь» відомого письменника В. Чемериса.
Звільнено з роботи в придніпровській багатотиражці молодого поета Івана Сокульського.
Велику «накачку» по партійній лінії мав редактор названої багатотиражки М. Дубінін за опублікування позитивного відгуку робітників Д. Семеняки та В. Уніата на «Собор» («Енергетик» за 10 квітня 1968 року).
Партійну догану одержав у гарячці кампанійщини працівник видавництва «Промінь» Б. Карапиш.
І список цей, мабуть, можна продовжити!
Звичайний собі вечір поезії в Придніпровському палаці культури (яких, за висловом працівників палацу, тут було багато) у божевільному маніяцтві кампанійщини підносився ледь не бо рівня «контрреволюційної вилазки». Бо як же розуміти тоді те, що на всіх заходах обкому партії, а також на звітно-виборчій конференції дніпропетровської філії Спілки письменників цей безневинний вечір поезії з найбезглуздішими ярликами ставав тим опудалом-мішенню, на яку повинна була б спрямовуватися «борьба с идеологическими диверсиями».
Учасниками вечора і його організаторами пильно зацікавилися детективи органів безпеки, багато з них було викликано на анекдотичні допити, де застосовувалося залякування ні в чому не винних людей.
На всіх спілчанських та інших зібраннях постійно «товчуть» (засуджують за «український буржуазний націоналізм») талановитих поетів М. Чхана й згадуваного вже Чемериса. Як правило, така «накачка» супроводжується відвідинами КДБ.
Дещо пізніше різними методами було покарано цілу фалангу української творчої молоді, як правило, літераторів — Геннадія та Олеся Завгородніх, О. Овчаренка, Д. Семенка, П. Вакаренка, названого вже Сокульського, М. Романушка, О. Водолажченко, Г. Маликова та багатьох інших. І знову за той же фантастичний, видуманий у будинку на Короленківській «український буржуазний націоналізм», а насправді за будь-яке занепокоєння долею української мови та української культури в шалено русифікованому Дніпропетровську.
Думається, чому так залюбки, ніби раз плюнути, розправляються з принциповими людьми — виключають з партії, виганяють з вузів та з роботи? Може, вони злочинці якісь? Аби ж то! — справжні злочинці живуть собі й не горюють.
Нещодавно колишній перший секретар обкому комсомолу комуніст А. Гордієнко й перший секретар міськкому комсомолу комуніст Г. Дружинін на скаженій швидкості мчали після «увеселительной пьянки» й убили в Новомосковську людину. Гадаєте, їх посадили за ґрати?.. Перший — нині інженер заводу ім. К. Лібкнехта в Дніпропетровську, другий — інженер заводу ім. Бабушкіна. Обидва лишилися в лавах партії. Жодна газета не написала про цих «ответственных» розбишак.
І ще приклад. Комуністи, працівники газети «Зоря» П. Каракаш та І. Островський украли в редакції 25 тисяч карбованців державних грошей за новим курсом цін. П. Каракаш «заправляв» відповідальним секретарем і розмічав РАТАУвські матеріали дружкові І. Островського. Коли казнокрадів було викрито, вони поплатилися за нечуваний злочин лише доганами по партійній лінії і були дещо понижені в посадах. І… продовжують працювати в журналістиці. Каракаш — заввідділом промисловості «Зорі», Островський — у промисловому відділі облрадіо.
Як бачимо, убивцям і гендлярам — духовним покидькам — є місце в партії, а чесних і принципових комуністів геть викидають із партії й роботи, аби спокійно було й надалі гендлювати, пиячити й знущатися над партійними нормами й радянськими законами.
Не так давно громадськість Дніпропетровського університету ім. 300-річчя возз’єднання України з Росією була обурена антикомуністичною поведінкою тодішнього декана історико-філологічного факультету В. Власенка. Цей «педагог» намагався перетворити факультет на приватний гарем — систематично розбещував своїх вихованок-студенток. (У такий спосіб навчав моралі покоління, якому жити при комунізмі!). Приблизно тоді ж студентам стало відомо й про ганебний учинок викладача згаданого факультету І. Луценка. Користуючись своїм становищем керівника дипломної роботи, він намагався зґвалтувати студентку-дипломантку.
Гадаєте, довелося розпрощатися цим «вихователям» з педагогічною практикою?
Але ж ні! Таким людям є місце серед педагогів. Для Власенка це спричинилося лише пониженням у посаді до завідуючого кафедрою. Луценка позбавили зайвого «тягаря» — громадського навантаження, люб’язно усунувши його від керівництва літературною студією. То, може, проституція та зловживання в її ім’я службовим становищем не вважається в нас антирадянською поведінкою? Чи цей «грешок» легко прощається їм як гонорар за політичну безпринципність, за відсутність «вредных мыслей» в їхніх учених головах? Як би там не було, в усіх випадках, можна бути певним, такі люди підтримають будь-яку кампанійщину, якщо тільки перевага на її боці, і навіть не задумавшись, чи узгоджується вона з курсом партії, з радянськими законами.
У зв’язку з кампанією обпльовування «Собору» пожвавили «виховну» роботу місцеві каґебісти. І знову поповзла ними ж пущена чутка про «нациопалистическую опасность». Смішно навіть говорити, що ця «нацио-налистическая опасность» з’явилася саме в Дніпропетровську, де на заледве не мільйонне місто немає жодного українського дитячого садка чи ясел, жодної повністю української школи, жодного вузу чи технікуму з викладанням українською мовою. Невже обком Комуністичної партії не повинен стурбуватися таким украй ненормальним антиленінським і антимарксистським станом рідної української мови в Дніпропетровську? Чи не правильніше було б злобу й «старання» спрямувати не на чесних комуністів і комсомольців, а на ці страхітливі порушення ленінської національної політики, коли українські робітники майже не знають своєї рідної мови, рідної культури, бо змушені все своє життя перемелюватися в надійних, як і 50 років тому, жорнах русифікації?
Невже є ворогами ті чесні громадяни Української РСР, що збагнули цю трагедію свого народу й не хочуть цуратися рідної мови, не хочуть цуратися себе, з приводу чого великий росіянин — письменник В. Солоухін сказав: «Если бы я родился украинцем, ни за что не хотел бы стать русским»?
Невже радянський патріотизм нинішнього українця не включає в себе національну гідність, національну гордість за свій великий і талановитий український народ? Можна б до безконечності продовжити ці невже…
Думається, чому це в передової української творчої молоді лише один шлях – «український буржуазний націоналізм» (про це красномовно говорить діяльність Дніпропетровського КДБ), бо як ми вже бачили, значна більшість її рано чи пізно виходить саме на нього. А людина із звичайним, не перекрученим глуздом побачила б тут лише слабосиле зародження елементарних понять національної повноцінності, а нерідко й почуття образи національної, а відтак і звичайної людської гідності. Винна в цьому «буржуазна пропаганда»? Ні, дніпропетровська дійсність! І якщо ми марксисти, її необхідно змінити так, щоб вона відповідала ленінським нормам і радянським законам, а не переслідувати всіх передових, вірних марксизмові-ленінізмові українських громадян.
Разом з тим виникає запитання, невже лише на товаришів росіян не впливає буржуазна ідеологія. І що це, їхня національна винятковість?
Чим же тоді пояснити той факт, що в нашому місті не критиковано публічно (не говорячи вже про адміністративні покарання) жодного представника російської творчої молоді за аналогічні українській молоді «збочення», які повинні б називатися «влиянием гнилой идеологии русского великодержавного буржуазного шовинизма»? А що такі збочення є, це ні для кого не таємниця – спробуйте лишень не тільки вдома розмовляти українською мовою!
І як тоді наші відповідальні товариші розуміють настанови В. І. Леніна, що з місцевим націоналізмом необхідно боротися на два фронти, у першу чергу виступаючи проти великоросійського шовінізму, бо саме він породжує націоналізм?!
Не інакше як українофобством назвеш поведінку «наукової» співробітниці Дніпропетровського історичного музею ім. Д. Яворницького якоїсь Крилової при варварському, якщо не бандитському, перенесенні могили легендарного кошового Січі Запорозької Івана Сірка. Лише про найпристойніші операції цього «перенесення» писала в одному зі своїх березневих номерів «Літературна Україна». Так, сором’язливо було замовчано, що робилося це «перенесення», як і всі бандитські вилазки, уночі й що поспіхом останки полководця зі світовим іменем було зібрано в брудний мішок (так, ніби то була картопля!) і до ранку в такому стані зберігалися в «чулані» невідомого призначення.
А людям, яких обурювало таке цинічне українофобство, названа співробітниця (недарма ж вона науковець!) відрізала: «А вы знаєте, что он был врагом русского народа?».
А чи любили, товаришко Крилова, українців і український народ російські царі та їхні посіпаки — ця орда катюг і поневолювачів, проти яких, зрештою, і виступав Сірко? Та, мабуть, саме вони (за Криловою) репрезентують великий російський народ! І чи не тому іванам грозним, петрам першим, катеринам другим, суворовим і К° височіють пам’ятники, у багатотомних романах та багатосерійних фільмах прославляється їхній колоніальний розбій, азіатське варварство й деспотизм! І ніхто не скаже, що вони лютою ненавистю ненавиділи українців, татарів, білорусів, поляків, грузинів і т. д.?
Чому ж тоді в Дніпропетровському історичному музеї серед багатьох речей експонується і карета, в якій придворні відомої україножерки імператриці Катерини ІІ супроводжували її скурвлену величність у подорожі остаточно приборканою Україною? Чому стіни музею «прикрашають» численні портрети різної руки вельмож та завойовників катерининської доби, а портретам, скажімо, Івана Сірка чи останнього військового писаря Запорізької Січі, засновника двох найбільших і найкрасивіших парків нашого міста, м’яко кажучи, не знайшлося місця?
До того ж різні перелякані люди, як, наприклад, редактор «Зорі» П. Орлик, пускають провокаційні, видумані в КДБ чутки, що «украинский национализм» найповніше виявляє себе під маскою захисту української старовини. То як же бути з тією зливою матеріалів на захист російської старовини в російських виданнях «Комсомольская правда», «Советская Россия», «Литературная газета», «Огонек», «Советский Союз», «Наука и жизнь» і т. ін.
Що ж тоді за такими чутками — «националистическая опасность» чи мародерство держиморди — великоруського шовінізму, про який у нас не прийнято висловлюватися вголос, щоб, крий Боже, не образити російського народу? Яка сльозлива ввічливість! «Националистическая опасность» чи «национальный нигилизм» і здичавіння, що межує з духовним бандитизмом зцивілізованих гангстерів, ще раз запитуємо авторів та поширювачів подібних чуток.
Ми, передова українська радянська молодь, виховувалися в радянських школах і вузах на творах Маркса й Леніна, Шевченка й Добролюбова й усвідомлюємо, що історія — безперервний висхідний розвиток людства й усе передове, прогресивне в цьому розвиткові гідне вивчення і поваги й наших прийдешніх поколінь.
Наступні епохи на шляху до своїх високих і гуманістичних ідеалів черпали й черпають усе краще, що було в минулому.
Тому нам дорога й Запорізька Січ, яку К. Маркс у своїх «Хронологічних нотатках» називав козацькою республікою, і пам’ятники минувшини, нехай то будівля церковної архітектури чи козацький курінь, за шанування чи збереження котрих так вагомо бореться Гончарів «Собор».
Наклепник Г. Дігтяренко в уже згадуваній статті «Я бачу життя не таким» запевняє, що «в нашій країні пам’ятники охороняються, як ні в жодній країні світу…» Що ж, нам важко заперечити. Справді-бо, у нас пам’ятки охороняються так по-варварськи, як у жодній країні світу! Тільки на Дніпропетровщині за останні роки знищено майже всі пам`ятники церковної архітектури під гаслом «боротьби з релігією».
Позаминулого року в селі Сурсько-Литовському зірвано динамітом, мабуть, уже останню на Дніпропетровщині сільську церкву. Не уникли плюндрувань і залишки відомої Кодацької фортеці й козацька старовинна церква, зруйновано єдину в своєму роді будівлю-курінь козака Білого в Нікополі, Покровську січову церкву, що її малював Тарас Шевченко, пам’ятник запорожцю Л. Глобі в Дніпропетровську, напівзруйнованим стоїть Преображенський собор відомого російського архітектора Захарова й т. ін.
У перспективному плані монументальної пропаганди в м. Дніпропетровську ви не знайдете й близько імен видатних українських діячів минулого: засновника Дніпропетровського історичного музею інженера О. Поля, академіка Д. Яворницького, письменників І. Манжури, О. Стороженка, В. Сосюри, О. Довженка (їхнє життя та діяльність у тій чи іншій мірі пов’язані з Дніпропетровськом та Дніпропетровщиною), засновника Дніпропетровського українського театру ім. Т. Г. Шевченка Леся Курбаса, немає пам’ятника й одному з найвидатніших революціонерів-більшовиків, організаторові революційної боротьби в Катеринославі, соратникові В. І. Леніна Миколі Скрипникові. Зате наше місто збагатиться ще одним пам’ятником М. Горькому, пам’ятником О. Матросову, пам’ятниками Чайковському и Глинці та ін.
Шановні товариші, поясніть, будь ласка, нам, про яку «националистическую опасность» базікають свідомі й несвідомі «друзі» українського народу? Хто дав їм право топтатися брудними русифікаторськими чоботами по національній гідності українського народу?
Ми, творча молодь Дніпропетровська, вимагаємо притягти до відповідальності їх та всіх тих, хто вчиняє брутальні україножерські кампанії — відьомські шабаші на терені української культури, хто переслідує чесних і відданих народові людей тільки за те, що вони хочуть бути самими собою і ніким іншим, що вони хочуть виховувати своїх дітей в українських дитячих садках, школах, технікумах і вузах.
Вибачайте, коли Ваша ласка, що ми в такій зарізкій формі написали Вам, бо писати про такі речі без обурення — значить нічого не писати.
Ми віримо, що Ви прислухаєтеся до нашого щирого голосу й уживете негайних заходів для виправлення ненормального становища, в якому опинилася творча інтелігенція нашого міста, сотні тисяч українців Дніпропетровська й області.
Творча молодь Дніпропетровська, 1968 рік
