УДК 008(477.63) Б32
Бекетова В.М.
ШЕВЧЕНКІВСЬКА ПРЕМІЯ ТВОРЦЯМ МУЗЕЮ 1979 РОКУ: ВІХИ РЕКОНСТРУКЦІЇ ТА ОНОВЛЕННЯ ДНІПРОПЕТРОВСЬКОГО ІСТОРИЧНОГО МУЗЕЮ
Зроблена спроба реконструювати події під час докорінного оновлення Дніпропетровського історичного музею у 1968-1977 рр. і нагородження колективу творців музею Державною премією УРСР ім. Т.Г.Шевченка у 1979 р.
Ключові слова: Шевченківська премія, музей, реконструкція, оновлення.
Сделана попытка реконструировать события во время коренного обновления Днепропетровского исторического музея в 1968-1977 гг. и награждения коллектива создателей музея Государственной премией УССР им. Т.Г. Шевченко в 1979 г.
Ключевые слова: Шевченковская премия, музей, реконструкция, обновление.
An attempt to reconstruct the events during the radical renewal of Dnipropetrovsk Historical Museum in the 1968-1977 biennium and rewarding team creators Museum State Prize named Taras Shevchenko in 1979.
Keywords: Shevchenkivska premium, museum, reconstruction, renewal.
9 березня 1979 р. – 35 років потому — група музейних працівників, архітекторів і художників була нагороджена Державною премією УРСР ім. Т.Г. Шевченка за проведення реконструкції, оновлення, художнє оформлення Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І. Яворницького та створення діорами “Битва за Дніпро”. Як це відбувалось і хто вони Шевченківські лауреати? Найбільш докладно процес реконструкції Дніпропетровського історичного музею викладено в працях з історії музею [3, c. 44-52], у статтях директора музею Г. Ватченко [2, c.64-74], мистецтвознавця Е. Герловіної [4], художників Короткова В.І. та Ривіна В.Л. [8, c.75-86], а також в деяких газетних публікаціях [6]. Короткі біографічні відомості про лауреатів Шевченківської премії 1979 р. містять відповідні довідники [11], статті автора даної праці [1], [5], В.М.Сацути [12] та роботи щодо характеристики творчості художників-баталістів, учасників створення діорамного полотна [7], [8]. В діловодно-науковому архіві і фондах музею зберігається певний масив фотоматеріалів, документів (проекти, плани, звіти, протоколи засідань, листування, доповідні, спогади тощо), які дають можливість провести реконструкцію історії музею у 1965-1977 рр. Проте в невеличкій статті осягнути всю велич проведеної роботи неможливо, тому у даному повідомленні зроблена спроба висвітлення окремих етапів процесу реконструкції музею та ознайомлення з біографічними відомостями про безпосередніх учасників цієї масштабної роботи.
Протягом 1968 – 1977 рр. в музеї проведено реконструкцію будівлі й створено нову музейну експозицію з історії краю. До старого будинку музею було прибудовано нове двохповерхове приміщення, де розміщено 8 експозиційних та 1 виставкова зали, фондосховища, діорама “Битва за Дніпро”, поліекранне видовище “Наш край” та кіно-лекційна зала на 170 місць. Загальна площа музею з 500 кв. м збільшилась до 12000 кв. м. Безпосередньо проектним, будівельним та оформлювальним роботам передувала велика і масштабна науково-дослідна і збиральницька діяльність, яку здійснив тоді зовсім невеличкий науковий колектив музею (17 чол.), очолюваний директором Ватченко Г.Ф. та заступником директора Шевченком Г.І., пізніше – Сергеєвою Л.М. Зали історичного музею були оформлені на високому художньому, науково-методичному рівні, з урахуванням найновітніших досягнень тогочасної музейної практики, дизайну та технічного оснащення, про що зазначалося у червні 1978 р. на нараді директорів музеїв СРСР (біля 200 чол.), які зібралися в Дніпропетровську, в Палаці студентів, щоб підбити підсумки соціалістичного змагання, огляду роботи серед історичних та краєзнавчих музеїв країни.
Зали музею (№ 1-8) відтворювали певну епоху у хронологічній послідовності. Експонати і художнє оформлення кожного експозиційного залу являло собою єдине ціле, було неповторним і сприяло зануренню відвідувачів у конкретну історичну добу, робило їх, неначе, свідками і учасниками відтворених у хронологічній послідовності подій з історії Дніпропетровщини. Перший зал висвітлював давню історію краю від доби палеоліту до часів Київської Русі. В ньому представлені переважно археологічні знахідки (знаряддя праці, зброя, сакральні предмети, амулети, прикраси, елементи обладунку, одягу) з курганів, поселень, поховань Дніпропетровської області, досліджені археологами ХІХ-ХХ ст. Оформлення залу, за допомогою спеціального сірого кольору ліпнини на вітринах і подіумах та жовто-зеленого ковролінового покриття підлоги, відповідної підсвітки стелі, точкового освітлення експонатів, нагадувало стародавнє печерне житло первісної людини, яка мешкала на березі степової річки. Так само гранітні плити другої зали символізували дніпрові пороги, а синій ковролін підлоги – річку Дніпро, адже саме на землях нашого краю в ХV ст. зародилося таке унікальне явище, як запорізьке козацтво, розвинулось його військове мистецтво, склалися соціально-економічні і культурні особливості Придніпров’я, про що розповідали й експонати цієї зали. Багатим зеленим вовняним сукном прикрашені стіни і вітрини третьої зали музею, в якій експонуються предмети так званої дворянської доби – часів Катерини ІІ і Григорія Потьомкіна, заснування Катеринослава, економічного і культурного розвитку краю кінця ХVІІІ — середини ХІХ ст. І таким чином оформлено кожну наступну залу. Наприклад, четверта зала музею своїми металевими конструкціями стелі і пристінних вітрин, цегляною підлогою, змістовними експонатами, що відносяться до кінця ХІХ — початку ХХ ст., відображав всеосяжні зміни аграрного краю і перетворення його на індустріальний центр Півдня Російської імперії із залізницею, потужними заводами, банками і активним робітничим класом. В п’ятому залі вражає настінний розпис (фрески), який у поєднанні з оригінальними експонатами відтворював буремні і карколомні воєнно-революційні, національно-визвольні змагання і події 1917-1920-х рр. Оформлення і музейні предмети шостого залу оспівували героїчні трудові подвиги будівників соціалізму 1921—1941 рр., а урочисто-меморіальне оформлення сьомого залу з військовою технікою на центральному великому подіумі сприймається як величний пам’ятник учасникам Великої Вітчизняної і Другої світової воєн. Завершувався другий поверх музею яскраво-червоною восьмою залою, в якій сотні фотографічних, документальних, речових джерел 1946-1976-х рр. висвітлювали поступ країни і Дніпропетровщини, як її складової частини, до “височини розвиненого соціалізму”, як було прийнято підкреслювати у той час. В цій залі на гігантському поліекранному видовищі (3 х 5 м) демонструвався кольоровий слайд-фільм “Наш край”, який на 20 екранах (40 діапроекторів з кольоровими слайдами) відтворював природні особливості, багатства його надр, промисловий потенціал, сільськогосподарський розвиток регіону, наукові, соціально-культурні досягнення Дніпропетровської області у 1970-х рр. (автор фільму — московський режисер Ю.В. Решетніков). У 9-й, виставкоій залі, була створена яскрава виставка Народна творчість Дніпропетровщини”, де провідне місце посідали живописні твори петриківських народних майстрів, що є візитною карткою регіону.
Проектування нового приміщення Історичного музею здійснювали фахівці Дніпроцивільпроекту. Групу архітекторів і інженерів очолював Володимир Олександрович Зуєв (1918-1986) – архітектор, заслужений архітектор УРСР (1980). Це наш земляк. Народився він 14 лютого 1918 р. у Катеринославі. У 1940 р. закінчив Дніпропетровський інженерно-будівельний інститут. Був призваний до лав армії. Учасник Великої Вітчизняної війни, брав участь в обороні Севастополя, потрапив у німецький полон. У 1946-1953 рр. старший архітектор Дніпропетровської обласної архітектурно-проектної контори “Дніпропроект”, 1953-1960 — головний архітектор проектів, керівник майстерні, 1960-1974 — керівник відділу, з 1975 р. – начальник архітектурного відділу “Дніпроцивілпроекту”. Найвідоміші споруди, які проектувались під його безпосереднім керівництво це: готель “Дніпропетровськ” (1969), вул. Набережна (1974), головний корпус ДНУ (1975), комплекс Дніпропетровського історичного музею і діорами (1977), Будинок Профспілок на просп. К.Маркса (1979), готель “Парус” (1985) — всі в Дніпропетровську, у співавторстві. У спогадах колеги В.О.Зуєва Б.А. Медгауза читаємо наступні слова про роботу з ним саме під час роботи над реконструкцією музею: “Мы дневали и ночевали на этом объекте. Сейчас об этом смешно говорить, а тогда одно время на входе в диораму висела огромная фотография всех нас – архитекторов и конструкторов, тех, кто проектировали и принимали участие в этом строительстве. Обычно многие объекты уже через 15-20 лет кажутся убитыми и неинтересными. Но прошло уже тридцать три года, а мне и сейчас не стыдно за диораму. Мы запроектировали диораму в 1975 г. и ввели в строй в 1976, совместив её строительство с реконструкцией Исторического музея. Я был главным инженером этого проекта, а главным архитектором – Владимир Александрович Зуев, очень серьёзный специалист и великолепный архитектор. Все архитекторы, которые позже составили костяк архитектурной мысли Днепропетровска, так или иначе с ним соприкасались. Владимир Александрович был нашим учителем – настоящим учителем. Он был на 10 лет старше меня, воевал на фронтах Великой Отечественной войны и служил нам образцом великой мудрости. Он оказал огромное влияние на всех, с кем сталкивался. Мне очень повезло, что я встретился и работал с этим человеком. Вместе с Зуевым мы сделали ряд интересных объектов в нашем городе». Зуєв В.О. був нагороджений орденами, медалями: орденом Вітчизняної війни ІІ ст., медалями “За оборону Одеси”, “За оборону Севастополя”, багатьма ювілейними медалями, Золотою медаллю Академії мистецтв СРСР за діораму “Битва за Дніпро” (1976). В фондах Дніпропетровського національного історичного музею зберігаються його фото, документальні матеріали і медалі, які неодноразово демонструвались на різноманітних виставках з історії музею, розвитку архітектури і культури краю.
За ініціативи директора музею Г.Ф. Ватченко художнє оформлення музею було доручено групі художників-новаторів, що працювали в комбінаті живописно-оформлювального мистецтва (КЖОМ) м. Санкт-Петербург (тоді Ленінград), яку очолювали Володимир Лазаревич Ривін і Володимир Іванович Коротков, а до створення діорамного полотна (840 кв.м) запрошено художників з Москви, із студії батального воєнного живопису ім. М.Б. Грекова – Миколу Яковича Бута та Миколу Васильовича Овечкіна.
В.Л. Ривін згадує, що пропозицію працювати над оформленням музею у Дніпропетровську Ленінградський художній фонд отримав з Москви. Оскільки у творчого колектива Ривіна і Короткова був досвід оформлення Музею історії Ленінграду на території Петропавлівської фортеці, йому й запропонували взятися за оформлення “провенційного музею”. По приїзді до Дніпропетровська молодих художників зустріли з певним пієтетом і повагою. Горпина Федосіївна, як згадує Ривін, скоріше не розумом, а якимсь лише їй властивим чуттям, повністю довірилась їм в усіх справах щодо художнього оформлення історичного музею. Ривін Володимир Лазаревич (1935 р.н.) – художник-дизайнер, народився 7 грудня 1935 р. в Ленінграді, в сім’ї лікарів. У 1941 р. його батько був призваний в армію, де був до кінця війни. Мати, як військовозобов’язаний, працювала лікарем в бактеріологічній лабораторії і всю війну знаходилась в Ленінграді, включаючи блокаду. З нею був її син Володимир і бабуся — матір чоловіка. В. Ривін згадував ці роки так: “Добре пам’ятаю воєнні роки, роки блокади. Завжди хотів їсти. Поки військова частина батька була в Ленінграді, тато бувало заходив до нас ненадовго і завжди приносив частину свого військового пайка, який був, ох, який невеликий. Вижили”. У 1944 році вступив в 2-й клас сто вісімдесят першої школи, колишньої Третьої гімназії Петербурга. Закінчив школу в 1953 р. зі срібною медаллю. Вступив на архітектурний факультет Інституту живопису, скульптури та архітектури Академії Мистецтв СРСР. Поступив завдяки навичкам, які отримав в художній студії Ленінградського Палацу піонерів. Закінчив інститут в 1959 році, навчався в майстерні Є.А. Левінсона, відомого радянського архітектора. Після трьох років роботи архітектором в Промбудпроекті та інституті “Ленпроект”, вступив до аспірантури художнього інституту. В аспірантурі познайомився з аспірантом Коротковим Володимиром Івановичем. Це знайомство обернулося двадцятирічною спільною роботою в системі Художнього Фонду Спілки Художників СРСР, членом якої Ривін був з 1972 р. Працював в інституті “Ленпроект” (1960-1962). З 1965 р. в апараті Спілки художників РРФСР. Створена і керована Ривіним і Коротковим творча майстерня протягом 1960-1980-х рр. розробила та здійснила ряд проектів: масштабна виставка «Історія будівництва Петропавлівської фортеці”, інтер’єри і експозиції Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І. Яворницького, музею історії м. Дніпродзержинська, Центрального Музею В.І. Леніна в Москві (3-й поверх), Музею В.І. Леніна в м. Красноярськ, Музею Сталінградської битви в м. Волгограді, нового Музею В.І. Леніна в Горках Ленінських, Музей Революції в Улан-Баторі, Монголія. Рішення частини цих музеїв включали в себе застосування сучасних і нових аудіо-візуальних прийомів – тенденція, яка сьогодні стала одним з основних прийомів створюваних експозицій. Музей в м. Дніпродзержинську, наприклад, був першим у країні «музеєм сеансу», де екскурсія була побудована на повній автоматизації процесу і вела екскурсантів по музею за допомогою світла, звуку, використовуючи аудіо- та кіно-проекції. Роботи Ривіна були відзначені Державною премією УРСР, званням “Заслуженого діяча мистецтв МНР” і премією Спілки Художників СРСР. У 1980 р. творча майстерня Ривіна та Короткова розділилася на дві незалежні групи художників-дизайнерів. Найбільш значною роботою майстерні В. Ривіна у 1989-1990 рр. було оформлення виставки «Це не повинно повторитися» (про репресії 1930-1950-х рр.) у Дніпропетровському історичному музеї. Нічого подібного по цій тематиці ні в Україні, ні в інших країнах колишнього СРСР не існує. У 1990-2000-х рр. Ривін займався проектуванням приватних будинків, інтер”єрів квартир, торговельних центрів тощо.
Другим керівником групи художників оформлювачів був Коротков Володимир Іванович (1934 р.н.) – художник-дизайнер. Народився 9 листопада 1934 р. в м. Ленінграді. Закінчив 1958 р. Ленінградський інженерно-будівельний інститут (архітектурний факультет). Працював художником у 1961-1990 рр. в Ленінградському комбінаті живописно-оформлювального мистецтва Спілки художників РСФСР (Ленінградське відділення). Створив понад 40 музейних експозицій, продовжує працювати в цій галузі до сьогодні. Разом з В.Л. Ривіним створив художньо-оформлювальну майстерню, яка протягом 1970-1980-х рр. брала участь в оформленні музеїв в Санкт-Петербурзі, Дніпропетровську, Дніпродзержинську, Москві, Улан-Баторі, Красноярську. В 1990-х рр. створив ТОВ «КОДО» («Коротков і доньки»). В 1990-2000 рр. оформив музей Політичної історії Росії, музей історії міста Санкт-Петербурга до 300-річчя міста – експозиція має назву «Історія Санкт-Петербургу – Петрограду. 1830-1918 рр.», яка розташовується в 15-ти залах Комендантського дому Петропавлівської фортеці. Створив низку корпоративних музеїв на підприємствах і установах – «Ощадбанк», «Санкт-Петербурзький метрополітен» та інші. За створення музею «Ощадбанк» ім‘я художника внесено в престижну «Білу книгу Санкт-Петербургу». Заслужений художник Монголії.
Підтримка тодішнього керівництва Дніпропетровської області і міста Дніпропетровська, творча співпраця, порозуміння директора музею з архітектором В.О. Зуєвим, художниками та будівельниками, мобілізація наукових сил колективу музею, – сприяли створенню в Дніпропетровську неординарного сучасного музейного комплексу, який відкривався поетапно: 7 травня 1975 р. – діорама “Битва за Дніпро”, 7 травня 1977 р. – історичний музей; у грудні 1977 р. – відчинив двері музей історії релігії в Преображенському соборі, напередодні реставрованому чернігівськими художниками-реставраторами.
Відомо, що директором музею в той час була Горпина (Агрипина) Федосіївна Ватченко (1923-2004), кавалер орденів “Знак Пошани” (1967), Трудового Червоного Прапора (1976), лауреат Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка (1979), заслужений працівник культури України (1980) [9]. Обиралась депутатом районної і міської рад депутатів трудящих кількох скликань, входила до правління обласної організації охорони пам’ятників. Горпина Федосіївна родом із багатодітної селянської родини с. Єлизавето-Кам’янка Катеринославського повіту Катеринославської губернії (тепер це один з районів Дніпропетровська). Жила сім’я, як і усі, скрутно. У Горпини Федосіївни був ще старший брат — Олексій (1914-1984), відомий в Україні партійний та громадський діяч, якому вона багато в чому наслідувала. Батьки, недивлячись на важкі умови життя в 1920-1940-х рр., дали своїм дітям можливість отримати вищу освіту. Як кажуть, вийти в люди, стати педагогами, науковими працівниками. Напередодні війни Горпина Федосіївна закінчує школу. У тяжкі повоєнні роки Горпина Федосіївна пішла навчатися в місцевий університет, який в 1938 р. закінчив і її старший брат. У 1948 р. вона закінчила історико-філологічний факультет Дніпропетровського державного університету, отримавши освіту викладача історії та суспільствознавства, і того ж року почала працювати науковим співробітником у Дніпропетровському історичному музеї ім. Д.І. Яворницького. Це був період, коли музей заліковував рани воєнного часу, розшукував по світу експонати, що зникли в роки війни й окупації, активно поповнював фонди археологічними, етнографічними матеріалами та документами сучасного періоду, проводячи наукові експедиції в містах та селах області, широку виставкову та науково-просвітницьку діяльність. В цю роботу й поринула з молодим ентузіазмом, творчою ініціативою, Горпина Ватченко. А в її особистому житті в ці роки: заміжжя, народження і виховання доньки Лариси. В середині 1950-х рр. Ватченко стає заступником директора музею з наукової роботи, а у 1963 р. – директором музею. На цій посаді вона працювала до 1983 р. За час її керівництва науковим колективом музею було ретельно опрацьовано й систематизовано музейне зібрання, видані чотири каталоги колекцій кераміки, нумізматики, зброї, кам‘яних скульптур, науковий збірник праць “Наш край” (1971) і музейні путівники. Вона сприяла приходу в музей кваліфікованих фахівців, які науково обгрунтували необхідність перебудови й провели глибоку підготовчу роботу, докорінно змінивши музей. Г.Ф. Ватченко автор понад 20 наукових та науково-популярних статей з історії краю, з проблем музеєзнавства, охорони пам‘яток; брала участь у редагуванні різних видань з історії України й краю, зокрема: книги “Дніпропетровська область” із серії “Історії міст і сіл України” (1969, 1977 рр.), збірників матеріалів до 200-річчя Дніпропетровська (1976 р.) тощо.
Ініціатором створення діорами “Битва за Дніпро” в Історичному музеї виступив старший науковий співробітник музею Прокудо Віталій Степанович (1920-1995), родом із с. Азаровка Стародубського району Брянської обл. Темою його дослідження в музеї була історія Великої Вітчизняної війни і події цього часу на Дніпропетровщині. Сам він був учасником війни 1941-1945 рр. Після війни – військовослужбовець до 1960 р. З 1963 р. по 1986 р. працював у музеї. Нагороджений орденами: Червоної Зірки, Вітчизняної Війни, медалями: “За відвагу”, “За бойові заслуги”, “За оборону Кавказу”, “За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.” та багатьма ювілейними медалями. Закінчив Дрогобицький вчительський інститут та історичний факультет Полтавського педагогічного інституту. Саме він доклав багато зусиль, щоб перш за все знайти учасників оборони Дніпропетровська, з’ясувати всі військові частини, які вели бойові дії на території краю, і, врешті решт, відтворити загальну картину оборонних боїв. Перлинами його досліджень і наукової діяльності стали діорама “Битва за Дніпро” (1975 р.) та експозиція залу № 7 Дніпропетровського історичного музею (1977 р.), де наочно, яскраво і змістовно, за допомогою музейних джерел і художньо-оформлювальних засобів, відтворені події як всього періоду війни в цілому, так і ті, що відбувались на території Дніпропетровщини в 1943-1944 рр. Досліджуючи тему форсування Дніпра на території Дніпропетровської області, він знаходить сотні імен тих, хто здійснив героїчний подвиг на Дніпрі. На базі архівних матеріалах та спогадів створюється сценарій діорами, на основі якого працювали художники. Прокуді належить також ідея створення біля діорами та в залі № 7 – виставки бойової зброї та техніки періоду війни. Він був автором 50 науково-популярних статей в місцевій та республіканській пресі, в яких оприлюднював цікаву інформацію, підсумки своєї науково-дослідної, збиральницької, пошукової роботи з обраної теми. В його працях війна поставала в образах її учасників — рядових бійців, командирів, маршалів різних родів військ, розвідників, медичних працівників тощо.
Художнє полотно діорами (площа 840 кв.м) було написано художниками з Москви М.Я.Бутом та М.В.Овєчкіним.
Бут Микола Якович (1928-1989) — художник-баталіст. Народився 21 квітня 1928 на хуторі Погожа Криниця Роменського району Сумської області. У 1934 році родина разом з Миколою переїхала до Таганрога, де їх і застала фашистська окупація. Закінчив в Таганрозі середню школу № 15. Малювати почав з 13-14 років. Особливу тягу відчував до зображення історичних баталій. Займався в художній студії Таганрозького Палацу піонерів. У 1945-1949 роках навчався в Ростовському художньому училищі, де працював над своїм першим триптихом «Боротьба українського народу за возз’єднання з Росією. 1648-1654 рр.». Продовжив навчання в Харківському художньому інституті. Закінчення його навчання ознаменувало створення величезного батального полотна (1953-1957), яке було присвячене подвигу захисників Брестської фортеці. Під час навчання Н.Я. Бут захоплювався драматичним мистецтвом. Одночасно, після училища, він навчався не тільки в Московському державному академічному художньому інституті ім. В. І. Сурікова, але і в ГІТІС. Однак між акторським мистецтвом і живописом, художник вибрав останнє, хоча пізніше так і не зміг відповісти, чому. Через шість років, будучи вже студентом Харківського художнього інституту, він взяв участь у конкурсі читців, перемога в якому давала можливість брати участь у Московському всесвітньому фестивалі молоді і студентів (1957). Він переміг не тільки на рівні області і республіки, а й потрапив на заключний всесоюзний тур в Москві, де зайняв друге місце і отримав срібну медаль. За підсумками цього конкурсу, Н.Я. Бут був запрошений в Київський академічний театр ім. І.Франка. Але проте, художник не змінив свого признання. Його дипломна робота, присвячена захисникам Брестської фортеці була помічена і рекомендована на виставку «40 років Збройних Сил СРСР». Автора полотна відзначили і запросили в Студію військових художників ім. М.Б. Грекова (1958). Якраз в цей час в Студії намітилися зміни. Ставилися масштабні експерименти в галузі монументального мистецтва. Підсумком творчих пошуків стало застосування діорамно-панорамного мистецтва, вже апробованого раніше на досвіді Ф. Рубо. Н.Я. Бут брав участь у створенні першої радянської панорами «Сталінградська битва» (1958-1982), за яку згодом був нагороджений Почесною медаллю Радянського фонду миру. У 1960-ті роки М. Я. Бут взяв участь у відновленні панорами «Бородінська битва», яка була відкрита в честь героїв війни 1812 року. З 1978 року – старший військовий художник Студії військових художників імені М. Б. Грекова. Основною темою художника, до якої він постійно повертався, була тема Аджимушкая. Вперше Микола Бут відвідав Керч в 1960 році, тоді ж вперше спустився в Аджимушкайські каменоломні. За своє життя художник створив понад 150 робіт, присвячених каменоломням, включаючи етюди до картин, малюнки і самостійні твори. Цикл картин отримав назву «Аджимушкай. 1942». У Керчі у Миколи Бута на вулиці Свердлова була велика майстерня. Картини з успіхом експонувалися на пересувних виставках. Виставлялися в Москві, Севастополі, Сімферополі, Одесі, Донецьку. У 1968 році експозиція оселилася в Керченському історико-археологічному музеї, а 7 травня 1985 переїхала в Картинну галерею на вул. Театральній, де знаходиться і зараз. Помер М.Я. Бут 17 листопада 1989 р. Його нагороди і звання: народний художник РРФСР (1980), заслужений діяч мистецтв Чечено-Інгушської АРСР (1982), лауреат Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка за діораму «Битва за Дніпро» (1979). Нагороджений золотою медаллю ім. М. Б. Грекова за участь у відтворенні панорами Франца Рубо «Бородінська битва». Лауреат премії імені Віта Неєдли ЧССР за цикл картин «Словацьке національне повстання» (1972). Також був нагороджений орденами «Знак Пошани» (1975) і «Червона Зірка» (1986). Почесний громадянин міста-героя Керчі.
Овечкін Микола Васильович (1929-1993) — художник-баталіст. Народився 4 травня 1929 р. в м. Новошахтинськ Ростовської-на-Дону обл., Росія. 1961 р. закінчив художній інститут ім. В.І. Сурікова. З 1964 р. працював в Студії художників ім. М.Б. Грекова. Автор написаних в широкій живописній манері батальних полотен. Серед творів художника: “Радянські авіаконструктори” (1965), “Прапор Перемоги” (1968), участь у відновленні панорами “Бородінська битва” (1967-1968), участь у створенні діорами “Битва за Дніпро” для Дніпропетровського історичного музею (1972-1975 рр.), діорами “Плевненська епопея” (1980-і), діорами “Битва Святослава з печенігами” (1985). Нагороди і звання: Золота і Срібна медалі ім. М.Б. Грекова, Міжнародна премія ім. Віта Неєдли (1976), почесний громадянин м. Плевен (Болгарія), народний художник РРФСР.
Минуло понад 40 років, як розпочався процес перетворення маленького провінційного музею у величний музейний комплекс, пішли з життя керівники, головні учасники подій, змінилися ідеологічні й політичні реалії в країні, проведено змістовну перебудову багатьох експозиційних тем з історії краю, з часом виявились окремі недоліки у архітектурно-будівельній конструкції музейних споруд, але в цілому комплекс діорами й історичного музею не втратив значення величної, вишукано й досконало оформленої національної скарбниці історико-культурного надбання та науково-просвітницького виховного центру всього нашого регіону, про що й мріяли його творці.
Список використаних джерел
- Бекетова В.М. Лауреати Шевченківської премії від Дніпропетровської області (до 50-річчя заснування Національної премії імені Тараса Шевченка) // Придніпров’я: історико-краєзнавчі дослідження: зб. Наук. пр. /редкол.: С.І. Світленко (відп. ред.) та ін. – Д.: Вид-во ДНУ, 2011. – Вип.9. – С. 126-135.
- Ватченко А.Ф. Главная цель — создание музейного комплекса // Музейное дело в СССР: Массовая идейно-воспитательная работа музеев на современном этапе. Сб. науч. трудов Центрального музея революции СССР. – М.: Типография Министерства культуры СССР, 1979. – 160 с. (С. – 64-74).
- Віхи музейної біографії. До 160-річчя заснування Дніпропетровського історичного музею імені Д.І.Яворницького // Авт.-упоряд.: Н.І.Капустіна, В.М. Бекетова. – Д.: Герда, 2009. – 96 с. – С. 44-52.
- Герловина Э. Днепропетровский исторический: новый образ музея// Декоративное искусство СССР.– № 11. – С. 8-11.
- Г.Ф. Ватченко: віхи біографії. До 80-річчя від дня народження директора Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І.Яворницького з 1963 по 1983 рр. / Ред. кол.: Капустіна Н.І., Бекетова В.М. та інш. – Д.: ДОУНБ, 2003. – 10 с.
- Десятерик Е., Родионов И. Будет жить в веках // Днепровская правда. – 1972. – 5 мая. – С.3.
- Кожевников Ж.И. Бут Николай Яковлевич // Энциклопедия Таганрога. — Ростов-на-Дону: Ростиздат, 2003. — С. 170.
- Коротков В.И., Ривин В.Л. Из опыта художественного проектирования экспозиции // Музейное дело в СССР: Массовая идейно-воспитательная работа музеев на современном этапе. Сб. науч. трудов Центрального музея революции СССР. – М.: Типография Министерства культуры СССР, 1979. – 160 с. (С. – 75-86).
- Некролог Ватченко Г.Ф. //Днепр вечерний. 2004. – 12 листопада.
- Самсонов М. Николай Овечкин. Каталог выставки. – М., 1979. – 35 c.
- Шевченківські лауреати. 1962–2001: Енциклопедичний довідник / Авт.-упоряд. М. Лабінський. – К.: Криниця, 2001. – 696 с. (Додаток – 12 с.).
- Як створювалась діорама. До 60-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні та 30-річчя створення діорами “Битва за Дніпро”/ Під заг. ред. Капустіної Н.І. Автор. біогр. статті Сацута В.М. Упоряд та ред. Бекетова В.М. – Д.: АРТ-ПРЕС, 2005. – 24 с.
