Автографи Івана Манжури в зібранні Дніпропетровського національного історичного музею

12.01.2016 администратор Статті та матеріали 0

УДК 069.51.82 (477)

Василенко Н.Є.

Старший науковий співробітник музею «Літературне Придніпров’я», відділу Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д.І. Яворницького

Автографи Івана Манжури в зібранні Дніпропетровського національного історичного музею

 

Розглядається історія атрибуції унікальних пам’яток писемності ХІХ ст. з колекції ДНІМ – автографів українського поета, фольклориста І.І. Манжури в колекційному, культурологічному та історико-персонологічному аспектах.

Ключові слова: І.І. Манжура, К.М. Тарловський, рукопис, автограф, українська дитяча книжка.

 

Рассматривается история атрибуции уникальных памятников письменности ХІХ ст. из коллекции ДНИМ – автографов украинского поэта, фольклориста И.И. Манжуры в коллекционном, культурологическом и историко-персонологическом аспектах.

Ключевые слова: И.И. Манжура, К.Н. Тарловский, рукопись, автограф, украинская детская книжка.

History of atribucii of unique sights of the written language of 19the item is examined from collection of DNIM – autographs of the Ukrainian poet, specialist in folklore I.I. Manzhuri, in collection, kulturologic and historico-personology aspects.

Key words: I.I. Manzhura, K.M. Tarlovskiy, manuscript, autograph, Ukrainian child’s book.

 

Автографи – цінне джерело вивчення творчої лабораторії і методів праці письменника, є предметом вивчення текстологів, літературознавців, джерелознавців, редакторів, видавців. Зокрема, автографи видатних письменників старанно збираються і зберігаються в архівах, бібліотеках, музеях, установах АН, приватних колекціях. Складаються і видаються їх наукові списки. Найцінніші автографи випускаються факсимільним способом. У музейній справі використовуються в експозиційній та виставковій роботі, вивчаються, систематизуються, каталогізуються і популяризуються.

Автограф (від гр. autos – сам і grafo – пишу) – власноручний авторський рукописний текст твору, пам’ятний підпис або напис на книзі, журналі, листівці, фотографії, документі, навіть просто підпис автора – історичного діяча, відомої людини. Це своєрідна писемна мініатюра, ексклюзивний писемний шедевр, що має неповторну застиглу форму, створену, на перший погляд, простими засобами: папір, чорнило, ручка чи олівець. Але за кожним розчерком пера, словом, фразою – ціла галерея імен, гама найпотаємніших почуттів, переживань, думок, побажань, від офіційних, ділових до дружніх, лірично-романтичних, жартівливих, своя особиста неповторна історія, тонкощі дружніх, творчих стосунків, і, в цілому, через персоналію мозаїчно відтворене культурно-мистецьке життя. Автограф завжди фокусується на людині, постаті, ім’я якої загальновідоме, примушує задуматися про те, що людина – частина історії, культури. Минуле оживає у сучасній інтерпретації, мов тіні незабутих предків, без яких немає нас. Автограф має свою дату і місце народження, несе неоціненно важливу інформацію, доповнює і уточнює відомі факти, відкриває, повідомляє зовсім нові, невідомі, є свідченням менталітету епохи, її документом.

Найбагатшу в Україні колекцію автографів українських письменників кінця ХVІІ-ХХ століть зібрано у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського НАН України, Національному музеї літератури України.

Основою колекції автографів видатних діячів літератури, культури та мистецтва другої половини ХІХ – початку ХХ ст. у зібранні Дніпропетровського національного історичного музею є наукова спадщина Д.І. Яворницького, зокрема літературна та епістолярна; архів катеринославського українського літературно-артистичного товариства «Просвіта», особисті фонди О. Єгорова [9], К. Котова, П. Щукіна, С. Глинської [1, с. 68-73] та ін.

Так, у фондовому зібранні ДНІМ в архіві катеринославського юриста, журналіста, письменника, книговидавця, громадського діяча О. Єгорова (1850-1903) серед етнографічних записів та матеріалів з історії краю зберігається рукопис під назвою «Дикий поп» [17]. 1961 р. рукопис разом з іншими матеріалами О. Єгорова було передано у фонди ДНІМ бібліотекою Ленінградського відділення Спілки художників СРСР через доцента Дніпропетровського держуніверситету В.М. Колоса. Архів зберігала у себе співробітниця Ермітажу М.Л. Єгорова-Котлубай, дружина сина О. Єгорова – В’ячеслава. В’ячеслав Олександрович, кандидат історичних наук, доцент одного з ленінградських вузів, помер під час блокади міста німецько-фашистськими військами. В акті передачі документів, укладеному між В.М. Колосом та головним хранителем фондів музею О.М. Огризкіною 12 серпня 1961 р., під № 2 значиться, що рукопис «Дикий поп» належить І.І. Манжурі (1851-1893) – видатному українському письменнику, вченому-фольклористу, лексикографу ХІХ ст. Але оскільки рукопис анонімний, необхідно було підтвердити його авторство, враховуючи важливість такої знакової постаті для української класичної літератури, як Іван Манжура.

Допомогу у вирішенні цього важливого і відповідального питання надав співробітникам літературного відділу історичного музею Н. Василенко та І. Мазуренко, які у 1985 році працювали над систематизацією та науковим опрацюванням архіву, Харківський науково-дослідний інститут судової експертизи ім. професора М.С. Бокаріуса. Як відомо, весь збережений рукописний фонд І. Манжури зберігається в київських архівах. Дослідження рукопису, на основі наданих співробітниками музею фотокопій автографів І. Манжури, виконав завідуючий лабораторією почеркознавства, кандидат юридичних наук С.М. Вул. Результат порадував: рукопис дійсно належав І. Манжурі. Свідченням цьому є виданий документ «Висновок спеціаліста-почеркознавця про результати дослідження рукопису під назвою «Дикий поп» № 783 від 12 березня 1987 р.», де вказано: «Висновок. Рукопис на сфальцьованому аркуші паперу під назвою «Дикий поп» виконаний І.І. Манжурою». Безперечно, це було відкриття і для музейників, і для літературознавців. Зразу ж співробітники музею підготували публікації про знайдений рукопис в місцевій та київській пресі, виступ на науковій конференції [2], розмістили копію в експозиції літературного музею, а оригінал унікального рукопису неодноразово експонували на літературно-мистецьких виставках, присвячених І. Манжурі (Останній мандрований поет, 1991; З народних уст зібрав і у вірші склав,1998; А єсть ще велетні душею, 2001; Автограф, 2003; Первоцвіт наш, 2011).

На двох аркушах паперу, тепер уже пожовклому від часу, рукою письменника зроблені виписи із «Материалов для историко-статистического описания Екатеринославской епархии» Феодосія (Макаревського) [15] із зазначенням сторінок, на яких йшла розповідь про легендарного священика Кирила Миколайовича Тарловського, прозваного в народі «диким попом». Час написання рукопису – 80-і роки ХІХ ст. – найактивніший період у творчості І. Манжури. Більше двадцяти років свого короткого, сповненого трагедій життя (раннє сирітство, постійний нагляд поліції, заборона одержати вищу освіту, цензурні утиски, постійні матеріальні нестатки), вчений прожив на Катеринославщині (1872-1893). На Придніпров’ї розпочалася його систематична діяльність як фольклориста й етнографа, розквітнув поетичний талант, котрий поставив ім’я І. Манжури в один ряд з найвидатнішими діячами української літератури другої половини ХІХ ст. Високу оцінку його науковій праці дали О. Потебня, М. Сумцов, І. Франко. Зроблені І. Манжурою унікальні записи народних пісень, казок, легенд, жартів, анекдотів та лексичного матеріалу увійшли до раритетних фольклорних видань В. Антоновича та М. Драгоманова, О. Потебні. Його було обрано дійсним членом Південно-Західного відділу Імператорського Російського географічного товариства, Історико-філологічного товариства при Харківському університеті, Московського Товариства любителів природознавства, антропології та етнографії. В особі І. Манжури українська фольклористика та етнографія одержала одного з талановитих діячів, а українська класична література – талановитого поета, дитячого письменника-казкаря.

Проживаючи в краї, овіяному славою Запорозької Січі, збираючи зразки словесної творчості, в яких відбилися сторінки історії козацтва, колонізації та заселення Придніпровського краю в кінці ХVІІІ ст., І. Манжура у поетичній збірці «Степові думи та співи», в багатьох віршах та поемах-казках «Трьомсин Богатир», «Іван Голик» оспівав героїчне минуле українського народу, прославляючи мужність, відвагу, патріотизм запорожців. Його історико-краєзнавчі розвідки «Картинка введения Екатерининских порядков в Запорожском крае», «Запорожское расхищение», «Первые наследники запорожских земель», «Змиев вал в с. Мануйловке», «К вопросу о происхождении слова «Половица», «Невенчаная балка», надруковані в періодичних виданнях Києва та Катеринослава («Киевская старина», «Екатеринославский листок», «Днепр», «Степь», «Екатеринославский юбилейный листок»), є важливим джерелом у вивченні історії краю і нині.

Чим же привернув до себе увагу письменника легендарний священик Кирило Тарловський, про якого в народі ходили захоплюючі легенди? Безперечно, різнобічною подвижницькою діяльністю, що сприяла колонізації та розвитку Присамар’я (теперішніх – Новомосковського, Павлоградського, Магдалинівcького районів Дніпропетровської області та Велико-Новоселівського району Луганської області), безмірною доброчинністю, яка мала рушійні історичні наслідки. Кирило Тарловський став фундатором Самарського Пустельно-Миколаївського монастиря, де знайшов свій вічний спочинок. Відомо, що про нього писали вчені, історики – єпископ Феодосій (Макаревський) [15; 16], Л. Мацеєвич [10, с. 821; с. 577], Д. Яворницький [18, с. 95-97; 19, с. 308-312], В. Біднов [13, с. 13-15] та ін. Його постать є предметом зацікавлення сучасних вчених, краєзнавців, музеєзнавців, журналістів: Ю. Мицика [11], А. Джусова [7, с. 128; 8, с. 463], Н. Василенко [2].

В одному із виписів, зроблених І. Манжурою з «Материалов…», так характеризується широке поле діяльності легендарного «дикого попа»: «Незабвенный в Летописях Запорожья, доселе живущий в памяти народной под именем дикого попа, лейб-кампании священник от. Кирилл Тарловский – друг и благодетель человечества, ближайшее и самое доверенное лицо Черткова – при содействии иеромонахов Самарского монастыря, оживил и засеял степи Орельские и Терновские; в короткое время основал 24 слободы и устроил в них 12 церквей, со шпиталями и школами при них» [17].

Як пишуть дослідники, Кирило Тарловський походив зі старовинного дворянського роду Чернігівської губернії. Його предок – поляк Тарах-Тарловський – ще в 1584 р. переселився до Києва, де здобув вищу освіту і згодом оселився в містечку Козелець. Після домашньої освіти Кирило закінчив Київську духовну семінарію, служив священиком Козелецького жіночого монастиря, а по смерті батька отримав його місце священика в Козелецькій парафіяльній церкві. У 1744 р. Козелець відвідала імператриця Єлизавета Петрівна проїздом до Києва. Тимчасово вона зупинилася в дерев’яному палаці, побудованому для неї на березі річки Остер. У цьому палаці, як свідчить повір’я, імператриця таємно взяла шлюб з графом Олексієм Розумовським, родом із сусіднього села Лемешків. Церковний обряд вінчання молодих здійснював отець Кирило (Тарловський). Від’їжджаючи із Козельця, Єлизавета Петрівна взяла з собою до Петербурга і Тарловського, де він став священиком церкви «лейб-кампанії корпуса», духівником і вчителем дружини спадкоємця російського престолу Петра Федоровича (Петра ІІІ) – Катерини Олексіївни, в майбутньому – цариці Катерини ІІ. У Петербурзі Тарловський познайомився з багатьма високопоставленими особами і особливо зійшовся з В.О. Чертковим, який згодом став генерал-губернатором Азовської губернії. Після смерті Єлизавети Петрівни, короткого царювання і вбивства Петра ІІІ, вступу на престол Катерини ІІ, Тарловський, остерігаючись переслідувань і покарання (оскільки підтримував реформаторську політику Петра ІІІ), тікає до Києва, де стає ченцем Києво-Печерської лаври. Після того, як Лавру відвідала Катерина ІІ, і один з її придворних упізнав Тарловського, він змушений був тікати в більш безпечне місце, вибравши дикий степ, понизов’я Дніпра – Присамар’я.

У балці біля теперішнього села Кочережок Павлоградського району його зустріли двоє вершників – запорозьких козаків. Після тривалої розмови з чорноризником, вражені його знаннями святого письма, вони запросили ченця з собою на Січ, на що той відповів: «Быть по божьему, согласен перед Богом помолиться о благополучии вашого Коша». Тарловського радо зустріло січове товариство. Він став священиком січової Покровської церкви і відтоді відомим під іменем «дикого попа», оскільки знайдений був серед дикого степу.

Через деякий час Тарловський пішов із Січі, а після її зруйнування (1775), завдяки клопотанню генерал-губернатора Азовської губернії В.О. Черткова, одержав прощення від імператриці Катерини ІІ, яка дозволила йому взяти участь в російсько-турецькій війні 1787-1791 рр., відновила у званні «лейб-кампанії священика». Після укладення Ясської мирної угоди імператриця подарувала Тарловському 26000 десятин землі (понад 28300 га) біля сіл Бузівки (тепер Магдалинівського району) і Воскресенівки Новомосковського повіту Катеринославської губернії (тепер Новомосковського району) та землі в Криму.

Ставши поміщиком, Тарловський залишися священиком і був відомий як фундатор Самарського Пустельно-Миколаївського монастиря, засновник двох повітів – Павлоградського та Новомосковського і сіл в них: Бузівки, Воскресенівки, Василівки, Новосілки, Булахівки, Межиріччя, Кочережек, Малої Тернівки та ін. При заснуванні села або хутора він власним коштом будував церкву (за власним планом, більшість з них збереглися), житло для поселенців, давав кожному з них худобу, птицю, весь необхідний у господарстві реманент, гроші на облаштування. В заселенні краю його вірним помічником був рідний брат і три його сини, викликані з Чернігівської губернії, багато вихідців з рідного Козельця і села Лемешків.

У Самарському монастирі Тарловський власним коштом і за власним планом побудував цегляну церкву замість старої дерев’яної в ім’я Св. Миколая (1782-1787). Жив він переважно у своєму будинку в селі Воскресенівці. У день храмового свята Воскресіння Христового (21 вересня) влаштовував урочисті обіди для мешканців сіл, що сприяло об’єднанню сільських громад. З 1770 р. Тарловський оселився в Новоселівці (з 1794 – Новомосковськ; 2008 р. будинок, де він мешкав, було зруйновано), а під кінець життя (десь 1783 р.) облаштував собі чернечу келію в Самарському монастирі. Завдяки тому, що священик багато допомагав монастиреві, ченці шанували його за життя, а після смерті (4 грудня 1784 р.) поховали в кам’яній церкві і довгий час зберігали його портрет.

У зібранні ДНІМ серед творів мистецтва зберігається копія цього портрету, виконана катеринославським художником П.Т. Окуловим (1839-1921) у 1873 р. в Самарському монастирі. Місцезнаходження оригіналу та ім’я автора невідомі. «Дикий поп» Кирило Тарловський зображений у келії на повний зріст, одягнутий в зелену рясу. Його ліва рука опущена на Євангеліє. Праворуч – відчинене вікно, через яке видніється будівництво храму, поновленого священиком. У лівому нижньому куті напис: «П. Окулов. 1873. Самарський монастир». Ймовірно, живописний портрет був придбаний директором Катеринославського обласного музею ім. О.М. Поля (1905) Д.І. Яворницьким у самого автора, який, до того ж, входив до складу Ради музею.

Безперечно, постать «дикого попа» Кирила Тарловського постійно привертала увагу дослідників історії заселення краю. Про це й свідчить той факт, що рукопис І. Манжури потрапив до архіву О. Єгорова. Ймовірно, непересічна постать Тарловського була їх спільним зацікавленням. О. Єгоров відомий як журналіст, краєзнавець і видавець [5, c. 249-260; 12; 14, c. 28-34]. Закінчив Катеринославську класичну гімназію (1867) та юридичний факультет Харківського університету (1871). Працював нотаріусом у Катеринославському окружному суді, присяжним повіреним, адвокатом. У 1880-1890 рр. активно співпрацював з місцевими періодичними виданнями «Екатеринославские губернские ведомости», «Екатеринославский листок» («Днепр»), «Екатеринославский юбилейный листок». Протягом 1885-1886 рр. був редактором-видавцем одного з перших прогресивних літературно-громадських періодичних видань Катеринослава – тижневика «Степь». Заснував книгарню з загальнодоступною бібліотекою й читальним залом, де проводили зустрічі найяскравіші представники творчої інтелігенції – Г.А. Залюбовський, Я.П. Новицький, М.В. Биков, І.Я. Акінфієв та ін. Зібрав багатий матеріал з історії краю та заснування Катеринослава й опублікував ряд брошур під назвою «Екатеринослав» («О происхождении города Телятинска», 1885; «Екатеринославское блукание», 1887; «Екатеринослав: старое и новое», 1889). Захоплювався збиранням зразків усної народної творчості, лексичного матеріалу. Видав книжечку казок «Пуф. Дядя. На праздник». Він залучив до співпраці молодого письменника-початківця А. Кащенка і у 1883 р. видав у Катеринославі його перше оповідання, написане в жанрі народного анекдоту «Жар-птиця» за підписом «А. Торішній», яке стало першою українською книжкою на Придніпров’ї. У 1885-1886 рр. за сприяння О. Єгорова окремими виданнями з’явилися дві літературні казки І. Манжури, написані у формі оповідань: «Як чорт шматочок хліба одслужував» та «Лиха Година», призначені для народного читання. Ці книжечки – зразки перших дитячих видань українською мовою у нашому місті. Їх поява дає право вважати І. Манжуру першим дитячим письменником-казкарем Придніпров’я. Потрібно віддати О. Єгорову належну шану за опікування творчими особистостями, які ставали на тернистий шлях служіння українській музі в умовах заборони і переслідування всього українського [4, с. 72-83].

У фондах ДНІМ зберігається унікальний експонат – екземпляр видання казки «Лиха Година» з дарчим написом автора дружині О. Єгорова: «Многоуважаемой Софье Васильевне Егоровой – признательный Ив. Каличка» [Кн-5326]. Це видання у 1980-ті рр. музей придбав у краєзнавця Ю.Я. Немченка (за 50 крб.). Родину Єгорових і Манжуру поєднувала міцна дружба та спільне захоплення літературною працею, співпраця в тижневику «Степь», на сторінках якого І. Манжура дебютував як поет віршем «Босяцька пісня» під літературним псевдонімом Іван Калічка, а згодом надрукував ряд поетичних творів, етнографічних розвідок, статей. Саме у книгарні продавалися видання його казок та поетична збірка «Степові думи та співи» (1889). Деякий час знедолений поет мешкав у їх будинку, де знаходив не тільки притулок, а й співчуття, допомогу у скрутні моменти життя. Діти особливо любили його як цікавого оповідача казок та незвичайних бувальщин. На книгарню, куди він часто заходив і навіть певний час проживав, надходила адресована йому кореспонденція. Тут він мав можливість знайомитись з новими виданнями художньої літератури та періодичної преси. Свою прихильність до Софії Єгорової, талановитого педагога, просвітителя, яка протягом 1900-1908 рр. була завідуючою першої в Катеринославі громадської бібліотеки, поет висловив у вірші-присвяті «Мати».

Великоденне оповідання має традиційний для всіх казок народів світу сюжет – про долю бідного та багатого братів, які протиставляються між собою, про стосунки між ними, в яких бідний перемагає. Події, описані в казці, відбуваються напередодні великого християнського свята – Великодня, або Паски, якого завжди з нетерпінням чекали діти, мріючи про подарунки. Казка висміює злотворців і прославляє тих, хто чинить добро, вчить, як треба любити і шанувати ближнього, дарує надію на краще життя. Присвячувалася вона дітям подружжя Єгорових – донькам Ніні, Катерині та синові В’ячеславу, яких поет лагідно називав малими Ягоровчатами. Казка «Лиха Година» була подарунком поета-казкаря до Великодня не тільки дітям Єгорових, а й усім дітям Катеринослава [3, с. 137-143, 15-22; 6, с. 1].

Віднайдені невідомі до цього часу рукопис І. Манжури і книжка з його дарчим написом є свідченням того, що не всі сторінки життя і творчості письменника детально вивчені, пошук нового продовжується.

 

Бібліографічні посилання

  1. Василенко Н.Є. Автографи Станіслави Глинської (із колекції Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І. Яворницького) / Скарби музею: Збірник статей. – Д., 2005. – С. 68-73.
  2. Василенко Н.Є. Автор невідомого рукопису [І. Манжура. «Дикий поп»] // Зоря. – 1987, 18 листопада; Невідомий рукопис Івана Манжури // Борисфен. – 1991. – Ч. 4. – С. 12; Дикий поп – друг и благодетель [К. Тарловский] // Голос времени. – 1997, 11 декабря. – № 4. – С. 18; Невідомий рукопис Івана Манжури «Дикий поп» / Краєзнавство на Запоріжжі (150-річчю з дня народження Я.П. Новицького присвячується). – Запоріжжя, 2000. – С. 20-23; Невідомий рукопис Івана Манжури «дикий поп» / Краєзнавство на Запоріжжі. Нариси з історії, етнографії та фольклористики Нижньої Наддніпрянщини. Вип. 2. – Запоріжжя, 2000. – С. 20-24.
  3. Василенко Н.Є. Видатний фольклорист. До 155-річчя з дня народження Івана Манжури (1851-1893); Іван Манжура. Лиха Година. Великоденне оповідання / Підготовка тексту Н.Є Василенко // Свічадо. 2006. – № 3-4. – С. 137-143; 15-22.
  4. Василенко Н.Є. Казка Івана Манжури «Лиха Година» і українська дитяча книжка в Катеринославі / Придніпров’я. Історико-краєзнавчі дослідження: Збірник наукових праць. Випуск 4. – Дніпропетровськ, 2007. – С. 72-83.
  5. Василенко Н.Є. Олександр Єгоров на тлі історії Катеринослава / Роль музеїв у культурному просторі України й світу: Збірник матеріалів загальноукраїнської наукової конференції з проблем музеєзнавства, присвяченої 160-річчю заснування Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І. Яворницького. Випуск 11. – Дніпропетровськ, 2009. – С. 249-260.
  6. Василенко Н.Є. Подарунок до Великодня (Казка І. Манжури «Лиха Година») // Літературне Придніпров’я. – 2002, квітень. – № 4 (7). – С. 1.
  7. Джусов А.Б. Видатний подвижник Присамар’я / Придніпров’я. Історико-краєзнавчі дослідження: Збірник наукових праць ДНУ. Вип. 7. – 2009. – С. 128.
  8. Джусов А.Б. Історія Новомосковська. Друге вид. – Дніпропетровськ, 2011. – C. 463.
  9. Дніпропетровський національний історичний музей ім. Д.І. Яворницького (ДНІМ). – Ф. 23. – Спр. 97. – «Особистий архів О.І. Єгорова».
  10. Мацеевич Л. Нечто о «диком попе» // Киевская старина. – 1886. – Т. ХІV – С. 821; Т. ХІХ – С. 577.
  11. Мицик Ю.А., Мосьпан Н.В., Плохій С.М. Місто на Самарі. – ДДУ, 1994.
  12. Путівник по архіву О.І. Єгорова / Упорядник Н.Є. Василенко. – Дніпропетровський історичний музей, 2009 [електронна версія].
  13. Степовий В. (Біднов В.) Самарський монастир // Дніпрові хвилі. – 1910. – № 1. – С. 13-15.
  14. Тележняк К.О. Колекція пам’яток писемності в особистому архіві О.І. Єгорова / Історія і культура Придніпров’я: невідомі та маловідомі сторінки. Науковий щорічник. Вип. 5. – Дніпропетровськ: НГУ, 2008. – С. 28-34.
  15. Феодосий (Макаревский А.Г.). Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии. Церкви и приходы прошедшего ХVІІІ столетия. Вып. 1. – Екатеринослав, 1880. – С. 19, 363, 365, 401; Перевидання – упоряд. В.Г. Довгополий; вст. ст. і комент. Г.К. Швидько. – Дніпропетровськ, 2000.
  16. Феодосий (Макаревский А.Г.). Самарский Пустынно-Николаевский монастырь. – Екатеринослав, 1873. – С. 57.
  17. Фонди ДНІМ. – Арх. 48361; КП-143676.
  18. Эварницкий Д.И. (Яворницкий Д.И.). Запорожье в остатках старины и преданиях народа. Ч. І. – Киев, 1990. – С. 95-97.
  19. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. У 3-х томах. Т. І. – Київ, 1990. – С. 308-312.