Архієрейський портрет в художній колекції ДНІМ - Дніпропетровський національний історичний музей

УДК 069.51.75 (477.63)

Копач А.П.

Старший науковий співробітник Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д.І. Яворницького

Архієрейський портрет в художній колекції ДНІМ

Зроблено спробу опису і систематизації музейної колекції архієрейських портретів у зібранні Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д.І. Яворницького.

Ключові слова: архієрейський портрет, художня колекція, музей.

Осуществлена попытка описания и систематизации музейной коллекции архиерейских портретов в собрании Днепропетровского национального исторического музея им. Д.И. Яворницкого.

Ключевые слова: архиерейский портрет, художественная коллекция, музей.

The done attempt of description and systematization of museum collection of bishop portraits is in collection of the Dnepropetrovsk national historical museum the name of D.I. Yavornitski.

Key words: bishop portrait, artistic collection, museum.

Портретна колекція Дніпропетровського національного історичного музею є важливим наочним джерелом з історії нашого краю. Отже, дослідження, опис і введення у науковий обіг її предметів мають послугувати не лише загальній справі пізнання минулого регіону, але і його популяризації, оскільки портрет у своєму значенні не обмежується лише ілюстративною функцією, а й має своє аутентичне свідчення про минуле.

Хронологічно основу дореволюційного портретного зібрання ДНІМ являють полотна кінця XIX – поч. ХХ ст., у соціальному плані на полотнах зображені представники станової верхівки: монархи, дворяни, військові, тощо. Помітне місце у зібранні посідає група портретів православного єпископату – 12 портретів. Хронологічні рамки обмежуються ХІХ ст., переважно першою його половиною. Серед 12-ти портретів 8 зображують архієреїв, які у різні часи очолювали Катеринославську кафедру, що викликає особливий інтерес. Не дивлячись на те, що портрети зображують релігійних діячів, навряд чи вони можуть бути віднесені до зразків релігійного мистецтва, але релігія і мистецтво певним чином в них поєднуються. Взагалі, на портретах, що мають відношення до церкви і релігійного життя особливо чітко простежується характерний для будь-яких портретних зображень розподіл на «сакральний» і світський портрет. Сам портрет як такий був певною мірою секулярним явищем: «Широкий розвиток портретного жанру означав передусім новий крок у художньому процесі й перемогу світського світогляду, що була викликана підвищеною увагою до ролі і цінності людини… Саме прагнення до світського світогляду було важливим стимулом для розвитку портрета як самостійного окремого жанру» [12, c. 13]. Виокремлення з церковного космосу світського портрету як самостійного культурного явища, у свою чергу, впливало на посилення світської складової в релігійних зображеннях. Розподіл між світським і сакральним проходив не тільки через стильові відмінності художніх образів, а, перш за все, через відношення їх до церковного культу, оскільки для релігійної свідомості культ завжди був одним з найважливіших аспектів життя. Церква сприймала те, що пропонувала їй кожна епоха, все, що могло стати церковною органікою, бути поглинене культом, стати його елементом. «Все національне і місцеве, все, що виникало за межами головного духовного завдання, представляло собою ніби сходинки поступових відображень сакральної сфери» [2, с. 90]. Ідея богослужіння як духовно-культурного сплаву виражала себе у повній мірі через «макрокосм християнського собору, як синтезуючого зосередження мистецтв і вмінь» [2, с. 92]. Таким чином, сакральним портрет ставав по мірі участі в культі, ритуалі.

«Портрет у сакральних пам’ятниках православних і греко-католицьких церков став відомий з кінця XVI ст. на корогвах, а приблизно з 1630-1640-х рр. – на донаторських іконах… поширений у складі ікон, корогв» [1, с. 24]. Старовинні українські портрети виконували найчастіше функції ктиторського чи епітафійного портрета і входили до інтер’єру церкви, становлячи з ним загальний ансамбль [12, с. 14]. З зазначеної вибірки архієрейського портрету до епітафійних (від слова epitaphion – надгробний напис, надгробне слово, тобто портрет встановлений біля поховання) можуть бути віднесені дві копії портрету архієпископа Георгія Кониського (в миру Григорій Осипович, 1717-1795 рр.), релігійного та політичного діяча, філософа і письменника, можливо, автора «Історії Русів». Григорій народився в Ніжині в родині знатного товариша, ніжинського бургомістра Осипа Івановича Кониського. Закінчив Києво-Могилянську академію. У 1757 р. назначений єпископом Мстиславським, Оршанським, Могильовським; з 1783 р. – архієпископ Білоруський. У 1757 р. заснував Могильовську семінарію. Оригінал портрету, що знаходиться в Національному музеї історії і культури Республіки Білорусь, був виконаний невідомим художником кінця ХVІІІ ст. не лише як епітафійний, але і фундаторський для Спасо-Преображенського собору в Могильові, де Г. Кониський був похований (копії невідомих майстрів ХІХ ст. також знаходяться у збірках Могильовського обласного краєзнавчого музею і Литовського художнього музею у м. Вільнус) [7, c. 278].

Інші портрети з колекції архієрейського портрету ДНІМ у значній мірі є відображенням незалежних від сакральної сфери чинників, що відокремлювали їх не лише від традиційної української релігійності, але і від традиційної української культури, у тому числі, живописної. З другої чверті XVIII ст. територія України зазнала значного впливу з боку Російської імперії, що майже наново формувала тут політичні, адміністративні та церковні структури. «Церковно-адміністративна система, що тут відбудовувалась була російською, імператорською, як у плані чіткого підпорядкування Синоду, явно вираженої спрямованості на обслуговування імперської влади, так і в методах, які нею використовувались, серед яких одним з провідних залишався метод уніфікації» [9, с. 29]. «Церковні інституції не лише розвивалися у тісній взаємодії з інституціями світськими, але і знаходились у значній залежності від останніх, мали обслуговувати інтереси, які виходили далеко за межи інтересів суто релігійних» [9, с. 13]. Таке становище православної церкви в Російській імперії було наслідком реформ Петра І. «Це був послідовний і рішучий досвід державної секуляризації… Держава стверджує себе як єдине, безумовне джерело усіх повноважень, всякого законодавства, всякої діяльності і творчості… У Церкви не залишається самостійного і незалежного кола справ, бо держава всі справи вважає своїми» [11, с. 83-84]. І те, що Петро І розпочав під впливом світогляду німецьких протестантів, було розвинуто у повній мірі при Катерині ІІ. «Кажучи про погляди Катерини ІІ на місце церкви в державі необхідно згадати тенденцію відсунення імператрицею на задній план українських ієрархів, і заміщення їх росіянами… Ця тенденція означала не лише прихід на місця єпархіальних архієреїв слухняних виконавців, але і досить прохолодне ставлення центральної влади до старих українських єпархій, у першу чергу, Київської…» [9, с. 13]. «Православна церква станом на 1775 р. мала на півдні України не лише давні традиції, але і досить розгалужену мережу церковно-адміністративних одиниць» [9, с. 30]. Нас цікавлять саме давні традиції, проявом яких була унікальна, створена у Києві у XVIII ст., галерея портретів владик православної церкви – київських митрополитів, єпископів і архімандритів Києво-Печерської лаври, а також зображення ієрархів інших єпархій (всі вони – випускники Києво-Могилянської академії, згодом були якнайтісніше пов’язані з Києвом). Ці портрети, як і «сакральні» портретні зображення, були складовою частиною храмового інтер’єру, наприклад, Успенського собору в Києво-Печерській лаврі, де їх наявність робила цей храм подібним до портретної галереї [12, с. 37]. Тематично київські портрети подібні до портретів Катеринославських архієреїв, але відмінності між ними доволі показові. Якщо київські портрети написані під впливом бароко: яскраві, площино-декоративні, з багатим літургійним одягом, прикрашеним орнаментом [1, с. 37], [7, с. 165-179], то на портретах Катеринославських ієрархів ми бачимо тенденцію до уніфікації. Не уніфікації портретного архієрейського зображення – у цьому плані і київські портрети також мають однакову (уніфіковану) композицію, сюжет і т.д. – а уніфікацію архієрейського портрета з портретом державного чиновника, бо церква стає одним з інститутів державної влади. Й насправді, портрети київських архієреїв своєю яскравістю і пишністю, зображеною особистістю, яка постає перед глядачем на повний зріст в інтер’єрі, можуть посперечатися репрезентативністю з парадним царським портретом, що не відповідало реаліям тогочасного суспільства. Таким чином, в портретах катеринославських архієреїв простежується вплив офіційного портрету, який, у свою чергу, виникає у руслі традицій парадного портрету. Уніфікація, тенденція до cпрощення, притаманні офіційному портрету, можуть бути простежені і на прикладі архієрейського портрету ДНІМ. Портрет архієпископа Афанасія (в миру – Олексій Іванов, 1746-1805 рр., очолював Новоросійську (Катеринославську) кафедру з 1799 по 1805 рр.) відкриває галерею катеринославських архієреїв як історично, бо Афанасій був попередником усіх інших зображених владик, так і хронологічно, оскільки цей портрет є найбільш раннім, зберігає певну подібність до портретів київських архієреїв. Цей портрет можна охарактеризувати як «напівпарадний»: як і на київських портретах Афанасій одягнений у пишний літургійний одяг, але вже відсутнє яскраве розмаїття барв, портрет Афанасія поясний, а інтер’єр замінено темним тлом. У наступних портретах Катеринославських церковних ієрархів значимих спільних рис із зразками київських архієрейських галерей не простежується: поясні, на темному тлі, на відміну від Афанасія, одягнені не повним чином (тобто без митри, сакоса, омофору). А на двох останніх портретах архієреїв зі збірки – Платона (Троєпольского) та Феодосія (Макаревського) – взагалі зображені у повсякденному чернечому одязі: підряснику і клобуку. Таким чином, причетність до культу та богослужіння в цих двох портретах зведена до мінімуму, натомість, незмінними залишаються атрибути станової приналежності, що відповідає загальним тенденціям державної секуляризації церковного життя Російської імперії.

Значний інтерес викликає історико-біографічний контекст вибірки архієрейського портрету ДНІМ. Розпочинає ряд портретів катеринославських ієрархів портрет архієпископа Афанасія (Іванова) (Х-409), який очолював єпархію на рубежі століть з 1799 по 1805 рр. При Афанасії семінарія і консисторія були переведені до Катеринослава. Весь час свого служіння у Катеринославській єпархії він був зайнятий турботами про семінарію. Помер 18 серпня 1805 р., похований у Самарському монастирі [10, с. 48].

Поруч із Афанасієм у Самарському монастирі був похований архієпископ Катеринославський, Херсонський і Таврійський Платон (Любарський), також представлений у збірці портретом (Х-422). Платон керував єпархією з 18 серпня 1805 по 20 жовтня 1811 рр. [13, с. 11], багато сил і енергії вклав у справу облаштування Архієрейського будинку, Консисторії, підтримував будівництво і ремонт старих церков, створення парафіяльних шкіл, але головним у його служінні стало продовження справи попередника – облаштування і розміщення семінарії. 20 жовтня 1811 р. Платон помер і був похований біля Самарського монастиря, у заміському Архієрейському будинку при Миколаївській церкві.

Зберігається у фондах ДНІМ й портрет наступника Платона Любарського, ще одного Потьомкіна в історії Катеринославщини – архієпископа Іова (очолював єпархію з 7 лютого 1812 по 28 березня 1823 рр.), який знаходився зі світлішим князем у родинних зв’язках. Цікавим у біографії Іова є факт того, що він був чи не єдиним російським єпископом XVIII ст., який сформувався під безпосереднім духовним керівництвом архімандрита Нямецького монастиря в Молдавії – Пасія Величковського (1722-1794). З ім’ям цієї людини пов’язано відродження давньої духовної практики ісихазму на території тодішньої Російської імперії, але це зовсім не означало, що сам Іов був послідовним ісихастом. Владика був відомий справами благодійності, брав участь у затяжній суперечці про нове місце для будівництва Преображенського собору, пропонуючи будувати собор на «площади съестных припасов» біля Успенської церкви. 1823 р. архієпископ Іов раптово помер і був похований у Миколаївському Самарському монастирі, у Архієрейському заміському будинку, під підлогою монастирського храму.

Взагалі часи правління архієпископа Іова і двох його наступників (Феофіл Татарський, Онисифор Боровик) – це два десятиліття затишшя і відсутності радикальних змін як в цивільному, так і в церковному житті краю [13, с. 11]. Продовжує зібрання портрет архієпископа Онисифора (Боровика) (Х-395). Біографія Онисифора у Катеринославі зовсім коротка: він був назначений на Катеринославську кафедру 4 листопада 1827 р., прибувши сюди 30 грудня того ж року, помер 20 квітня 1828 р., сильно застудившись 6-го січня [10, с. 50].

Поціновувачам історії нашого краю ім’я наступника Онисифора добре відомо – архієпископ Гавриїл (Розанов), портрет якого (Х-432) займає почесне місце в портретній колекції ДНІМ. 22 травня 1828 р. Гавриїл отримав призначення на Катеринославську кафедру, очолював її до 9 травня 1837 р., коли у зв’язку з розподілом єпархії був призначений архієпископом Херсонської і Таврійської єпархій з центром в Одесі. Саме завдяки його клопотанням був повністю відбудований і освячений у 1835 р. Преображенський собор. Близько половини коштів, потрібних для його спорудження, було зібрано мешканцями міста. Будівництво храму стимулювало розвиток нагірної частини міста. За ініціативою Гавриїла старі і тісні дерев’яні споруди катеринославської семінарії були добудовані новим кам’яним флігелем. Гавриїл першим розпочав цілеспрямовану працю з дослідження історії Катеринославщини і Південної України в цілому. Він збирає архівні документи, розшукує рукописні і речові пам’ятки – народні легенди, перекази, відомості старожилів. Головною працею його життя став «Очерк повествования о Новороссийском крае, из оригинальных источников почерпнутый» (1857), де серед інших матеріалів є відомості про заснування найбільших міст Південної України, зокрема Катеринослава [5, с. 221-229].

Продовжує колекцію портрет (Х-384) єпископа Катеринославського і Таганрозького Інокентія (Александрова), який посідав цю посаду з 23 квітня 1838 по 19 серпня 1853 рр. Як і його попередники, Інокентій дбав про благоустрій семінарії, але, «нажаль, при слабкому здоров’ї він був вимушений надати іншим вирішення єпархіальних справ, при чому були неминучі важливі помилки і зловживання» [10, с. 58].

З 13 грудня 1864 р. по 21 серпня 1868 р. Катеринославську кафедру прикрашав собою єпископ Катеринославський і Таганрозький Платон (Троєпольский), його портрет зберігається у фондах ДНІМ під номером Х-393. У Катеринославі його стараннями було збудовано нову духовну семінарію, поліпшено побут викладачів духовних навчальних закладів. Він оживив діяльність єпархіального духовенства, ретельно підтримував мир і спокій серед священнослужителів [8, с. 57]. «Привернув до себе загальну прихильність всіх станів, своєю, до тих пір не бувалою в Катеринославській єпархії, гуманністю відношення до усіх без виключення» [10, с. 59]. Всенародну любов до Платона яскраво підтверджує одностайне прохання до Св. Синоду духовенства, дворянства та громадськості міста залишити його на Катеринославській кафедрі, коли стало відомо про його переведення. Це був нетиповий вчинок, що був Синодом відхилений.

Замикає зазначену збірку церковних ієрархів нашого краю постать єпископа Катеринославського і Таганрозького Феодосія (Макаревського) (Х-383). У 1871 р. Феодосій був призначений єпископом Катеринославщини, де здобув любов і духовенства, і світського товариства. При ньому почали виходити «Екатеринославские епархиальные ведомости» – перше періодичне видання, яке відображало церковне і адміністративне життя єпархії. У 1884 р. збудовано нове приміщення духовної семінарії, відкрито чоловічі і жіночі духовні училища. Завдяки його діяльності в єпархії було відкрито більше 100 церковно-парафіяльних шкіл. Феодосій вів і велику наукову роботу, пов’язану із дослідженнями історії нашого краю. Використовуючи історичні документи архіву місцевої духовної консисторії, архієрейського дому і Самарського Пустинно-Миколаївського монастиря, він розробив і надрукував цілу низку статей з історії церков Катеринославщини. Найбільш відома його праця – «Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии (церкви и приходы прошедшего ХVІІІ ст.)» у двох частинах, представлена в експозиції. Помер Феодосій 5 лютого 1885 р. і похований біля Преображенського кафедрального собору м. Катеринослава [13, с. 20-26].

До зазначеної портретної збірки також входить портрет митрополита Михайла Десницького (08.11.1762 – 23.12.1820). З 1818 р. – митрополита Санкт-Петербурзького, Естляндського і Фінляндського, священного архімандрита Олександро-Невської лаври, члена Св. Синоду, богослова і проповідника, члена Російської Академії наук (1802 р.). Помер 24 березня 1821 р. Представлений також портрет Іринія (Клемент’євського) – архієпископа Псковського, Ліфляндського і Курляндського, з 1788 року – члена Св. Синоду, богослова, перекладача святих отців, члена Академії наук. Помер 24 квітня 1818 р. у Петербурзі. Похований в Олександро-Невській Лаврі.

Аналіз музейного архіву, залучення нових джерел і відомостей повинні додати ще декілька нових штрихів не лише до портретного зібрання, а й загального історичного портрету Катеринославщини.

Бібліографічні посилання

Белікова Г. Давній український портрет. Матеріали для виставки // Український портрет XVI-XVIII століть: Каталог-альбом. – К., 2004.
Бибихин В.В. Новый ренессанс. – М.,
Билецкий П. Украинская портретная живопись ХVII-XVIII в. – Л., 1981.
Евангулова О.С., Карев А.А. Портретная живопись в России второй половины XVIII века. – М., 1994.
Журба О.І. Культурна та історико-археографічна діяльність архієпископа Гавриїла (В.Ф. Розанова) // Дніпропетровський історико-археографічний збірник. – Дніпропетровськ, 1997. – Вип. 1.
Лебедев А.В. Портретная живопись в русской усадьбе (на примере ярославского имения графов Мусиных-Пушкиных) // История и культура Ростовской земли. 1992: [Материалы научной конференции]. – Ростов: РЯИАХМЗ, 199
Український портрет XVI-XVIII століть: Каталог-альбом. –К., 2004.
Платон (Троепольский Павел Алексеевич) // Русский биографический словарь: В 20 т. / А.А. Половцов. – М., 1896-1918.
Православна церква на півдні України (1775-1781) / Упорядник І. Лиман // Джерела з історії Південної України. Том 4. – Запоріжжя, 2004.
Столетний юбилей города Екатеринослава. 1781 – 9-го мая – 1887 г. – Екатеринослав: Типография Н.Я. Павловскаго,1887.
Флоровский Г.В. Пути русского богословия / 3-е изд. с пред. прот. И. Мейендорфа и указателем имен. – Париж: YMCA-PRESS, 1983.
Членова Л. Еволюція портретного жанру в українському мистецтві XVI-XVIII століть // Український портрет XVI-XVIII століть: Каталог-альбом. – К., 2004.
Швидько Г.К. Катеринославщина та її найвидатніші діячі духовного звання (ХVIII-ХІХ ст.) // Макаревский Феодосій. «Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии». – Дніпропетровськ,