УДК 75.071.1(470)(09)

 

Труш І.Б.

Провідний науковий співробітник Дніпропетровського художнього музею

Історія події в картині В. Кучумова «Венера». Пошуки та знахідки

 

У статті розглянуто історію придбання Петром І до своєї колекції першої античної статуї.

Ключові слова: Петро І, Венера Таврійська, антики в зібранні Ермітажу, Кучумов В.М.

В статье рассмотрена история приобретения Петром І в свою коллекцию первой античной статуи.

Ключевые слова: Петр І, Венера Таврическая, антики в собрании Эрмитажа, Кучумов В.Н.

The article reviews the history of the acquisition of Peter I the first ancient sculpture in his collection.

Key words: Peter I, Venus Tauride, antique collection of the Hermitage, Kuchumov Vasili Nikitich

У Російському Державному Ермітажі у залі Діоніса № 109, де презентовано зібрання мармурової античної скульптури, що прикрашала палаци, вілли, сади, парки елліністичного та римського часу, серед різноманітних статуй стоїть головна героїня картини Василя Кучумова – статуя богині Кохання, що дістала вже в Росії свою нову назву – Венери Таврійської за назвою Таврійського палацу в Петербурзі, де вона перебувала довгий час. На латуннім колі, що оперізує основу скульптури, кожний може прочитати напис, придуманий Миколою I: «Императору Петру Первому в угодность подарил Папа Климент XI в 1719 году». Проте в ході дослідження вдалося встановити, що насправді подарунок був не безкоштовним і не безкорисним.

На картині «Венера» («Venus») художника Кучумова, що зберігається в Дніпропетровському художньому музеї, зображено багатолюдну композицію. Просторова побудова полотна нагадує театральну сцену, де головні діючі особи – Петро I та «Венера»[1] – знаходяться на авансцені, поле куліс і весь «театральний майданчик», огорожений витонченими жалюзями, зайняті фігурами придворних, дипломатів та військових, театральним же задником служать вікна палацового інтер’єру. Перед глядачем немов розігрується сценічна багатозначна пауза з якогось фіналу галантного придворного дійства.

28-річний вихованець Вищого художнього училища живопису, скульптури та архітектури при Академії Мистецтв В.М. Кучумов[2] вирішив на суд викладацького журі висунути багатометровий історичний твір з часів Петра Великого, за який отримує вищу нагороду – право на закордонне відрядження за рахунок Академії для подальшого удосконалювання своєї майстерності. Однак через війну випускник цим правом так і не зміг скористатися.

Історичний живопис межі століть вже істотно відрізнявся і тематикою, і образами від творів цього жанру, написаних майстрами другої половини XIX століття. На зміну значним, повномасштабним зображенням російської історії, де кожна подія ставала драмою, невгамовні пристрасті та конфлікти породжували могутні образи-характери, приходять картини минулого з ретельним історико-археологічним проробленням. Часто авторами рухає прагнення оспівувати в історичному минулому дух патріархальної простоти та народного декоративного візерункування, інші у своїх творах занурюються у світ своїх фантазій на історичні теми. Кучумова приваблює творчість майстрів «Мира искусства» тому, розроблюючи запропонований як тему для дипломної роботи сюжет з історії петровських часів, він, безумовно, представляє його в дусі цього об’єднання.

Історію прибуття статуї Венери на початку 1721 року до Петербургу у Літній палац почерпнуто з ювілейного видання з помітною назвою «200-летие Кабинета Его Императорского Величества. 1704-1904». Саме там розповідається історія придбання Петром Великим античної скульптури. Історія, яка схожа на гостросюжетний пригодницький роман…

У березні 1719 року від своєї довіреної особи в Римі «по художніх справах» капітана Кологривова[3] Петро I дістає радісне повідомлення. Виконуючи наказ царя роздобути для окраси нової столиці кам’яних «антиків», енергійному капітану вдалося успішно придбати за смішною ціною (196 талерів [2]) щойно викопану в передмісті папської столиці статую Венери. Скульптуру було пошкоджено: голова, ноги відбиті та знаходилися поруч, «пеньок» з одягом богині при розкопках був поламаний, що ж стосується рук, фрагментів носа, підборіддя та губ, то вони були безповоротно втрачені. Втім попри все це у повідомленні підкреслювалося: статуя все рівно була кращою, ніж славетна флорентійська Венера Медичі. «По всій Європі не знайдеться їй подібної», – писав він [5, с. 25]. Відповідно до прийнятих на ті часи естетичних смаків, скульптура, в котрої була відсутня хоч якась частина (навіть непримітна), не виражала завершеної гармонії та вимагала негайного відновлення втраченого. Тому Юрій Іванович знаходить майстра, який погодився зробити необхідні реставраційні роботи. Ним був відомий у ті часи скульптор Легро[4]. Статую необхідно було не тільки відреставрувати, але і відтворити нові руки. Щоправда, все це доводилося робити таємно, тому що за «антиками» у «вічному місті» стежили, вже давно існувала ціла мережа дуже заплутаних відносин між землекопами та реставраторами, скупниками та перекупниками, колекціонерами та владою. Проте, вже через кілька днів слух про вдалу покупку росіянина дійшов до самого Папи Римського. «Венеру» заарештовують, а скульптора за наказом губернатора міста кидають у в’язницю. Ніякі прохання, вимоги, погрози й обдаровування потрібних людей Кологривову не допомагають у справі визволення скульптури. Капітан від прикрості навіть занедужав. А «Венеру» тим часом піддали «катуванням»: відкололи долотом кілька шматочків мармуру, та намагалися визначити її вік. Переконавшись у її давноминулому походженні, влада ще більше зміцнилася думкою не віддавати чужинцям цей античний шедевр. Тоді капітан повідомляє про те, що трапилося, царю й одночасно звертається по допомогу до кардинала П’єтро Оттобоні (1667-1740). Кардинал у Ватикані займав високу посаду віце-канцлера, сам був великим знавцем та шанувальником старожитностей. Його кардинальською церквою у Римі був храм Сан Лоренцо ін Дамаза, парафіянкою якого у свій час була Свята Бригітта[5]. Оскільки вона була шведкою за національністю, її мощі, що вважалися у віруючих священними та чудодійними, перепочивали у шведському місті Вадстене. Віце-канцлер настроює Папу Римського на дипломатичні переговори з росіянами. Петро I, боячись упустити статую, доручає улагодити цю справу своєму представнику – сербському графу Саві Лукичу Владиславичу[6] (більш відомому в Росії під прізвищем Рагузинський). Саме з вуст Рагузинського Климент XI дізнається про бажання російського царя дістати статую «Венери». Папа, який весь час клопотав про надання пільг католицькому духівництву в Росії, вирішив цим скористатися. В обмін на статую Ватикан сподівався за допомогою росіян роздобути мощі Святої Бригітти. Росія на той час переможно завершувала війну зі своїм північним сусідом – протестантською Швецією. Римський папа бачив у поразці шведів справедливу відплату за своє віровідступництво, за бажання вважати не його, а «зломовного Лютера», своїм духовним пастирем. Тому-то Климент XI в обмін на язичницьку богиню просив російського царя зробити одну богоугодну послугу – під час підписання мирного договору з поваленою Швецією Петро I повинен зажадати мощі католицької святої. До цього прохання російський цар поставився з розумінням. І вже на початку листопада Оттобоні повідомляє дипломату про звільнення статуї, він навіть допомагає з її реставрацією, бо Легро на той час помирає. Вже навесні 1720 року Рагузинський знову має аудієнцію з Римським папою, де послу було зроблено теплий прийом та виражено подяку російському монарху «за протекцию показанну миссионерам католикам», і, незважаючи на легкий осуд колишніх дій Кологривова (спроба таємного контрабандного вивозу античної статуї), Римський папа знову висловив надію на одержання мощів святої Бригітти в обмін на звільнену, відреставровану «Венеру». 28 травня з Рима до Ліворно відправлявся корабель з російською дипломатичною поштою. Серед 14 скриньок, що було розташовано там на борті, у скрині № 4 знаходилася зазначена статуя з розпискою Петру I: «…статуя Венуса старинна вышиною футов 6 кругом, куплена от Кологривова и починена по ордеру папиному. А от мене (тобто Рагузинського – примітка автора) вложена в ящик. Сия есть причтенна в удивление, за которую я учинил расписку за рукою кардиналу Отобонию что я оную получил и отпустил по указу в[а]шего ве[величеств]а и благодарил изустно самому папы» [1, с. 141-142].

Нетерплячому російському цареві хотілося побачити «Венеру» у себе в столиці непошкодженою, тому наказувалося заради безпеки везти статую сухопутно в качалці на мулах до Інсбрука, потім Дунаєм до Відня, далі в пружинній кареті до Кракова і, нарешті, морем у Росію. Однак маршрут довелося змінити через наказ австрійського амбасадора зробити митний огляд при провозі скульптури через Відень, крім того, на цей час Дунай та інші ріки вже замерзли. Шлях античної богині протривав біля чотирьох місяців і остаточно був таким: Рим – Ліворно – Венеція – Ауґсбург – Берлін – Кеніґсберг – Гданськ – Рига – Петербург.

Зовні на картині, здається, ніяких драматичних подій не сталося, але відчувається, що різноманітно суперечливі емоції діючих осіб от-от повинні знайти свою словесну (звукову) оболонку. Показуючи статичний епізод (діючі особи на мить завмерли від несподіванки), художник обирає динамічну форму площини картини (великий прямокутник), де має місце чітке протиставлення «вертикалей» і «горизонталей». Експресія передається, насамперед, прагнучою вгору з імпровізованого постаменту «Венерою» і поступово нахиленими, згинаючими або ж сидячими фігурами придворного оточення. Тут усе будується на контрастах: жива натхненність мармуру та напружена застиглість людей; відкрита нагота Венери та вітіюватий пишний одяг свити; монохромність у зображенні античної богині й строкатість юрби. Художник не акцентує увагу глядача на достовірне зображення реальних історичних постатей (Меншиков, канцлер Головін, «хлопчик-арапчонок», Катерина І та інші), погляд мимоволі зосереджується на двох головних персонажах цієї історії – Петру Великому та богині Кохання. Він – сама енергія, порив, багатозначне питання-вигук («От ти яка?!»), вона ж – утілення жіночності, тремтливості, багатозначний вигук-питання («Що мене тут чекає!?»). Її струнке тіло легких, дещо подовжених пропорцій добірне та граціозне[7]. Обернувшись, вона спрямувала погляд убік, ледве-ледве зігнула шию, її торс схилений уперед. Швидкоплинний рух не порушує спокійної гідності пози, а скоріше додає образу богині настільки живої грації, що поверхня мармуру здається шовковистою шкірою, під якою пульсує кров. Щоправда, художник свідомо або ненавмисно пішов проти істини. На момент прибуття статуя мала дороблені руки, що ще більш шокувало глядачів – оголена богиня була начебто в «довжелезних рукавичках». Такий ефект виникав через те, що її руки було зроблено з мармуру іншого часу.

Втім, на відміну від традицій об’єднання «Мира искусств», автор картини не милується вишуканою красою героїв, їхнім одягом і прикрасами, це навіть не тонка стилізація петровської епохи. Разом з тим картина не вирішена й в епічному дусі (незважаючи на свій значний розмір) – сюжет зведений до побутової ситуації: нове приходить на зміну старому, щоправда, за іронією це «нове» тут виступає в образі античної (стародавньої) скульптури.

Прибуття «Венери» у Санкт-Петербург ознаменовувало не тільки успіх дворічних зусиль російської дипломатії у придбанні видатного пам’ятника античності, що вперше потрапляє до Росії, але і символізувало собою піднесення держави, де процвітають мистецтва. Статую було поставлено біля входу до Літнього саду[8], де прогулювався бомонд того часу, і де Петро І міг з гордістю її показувати своїм гостям – іноземним послам і купцям. Тепер вже ніхто не міг у своїх промовах приховано познущатися над «варварською, некультурною Московією». Що ж стосується подальшої долі «Венери Таврійської» в Росії, то це вже інша, не менш захоплююча історія, яка здатна стати сюжетом для нового полотна.

 

Каталожні дані

Кучумов Василь Микитович (1888-1959) «Венера», 1916. Полотно, олія. 249 × 393 (в оригінальній рамі – 264,5 × 407 см). Праворуч унизу підпис: В. Кучумовъ 1916. Надійшла 01.03.1930 з методико-виробничого кабінету ВХУТЕІНу, Москва. Ж – 88.

У Державному Російському музеї (Санкт-Петербург) є ескіз до даної роботи під назвою «Петро I оглядає статую Венери в Літньому палаці», 1916. Картон, олія. 69,5 × 102 см. Ж – 2373. У Державному Ермітажі (Санкт-Петербург) знаходиться статуя Венери Таврійської. Елліністичний твір, ІІ століття до н.е. Мармур. Висота 169 см, Ø – 150 см.

 

Бібліографічні посилання

1. Археологическое исследование о статуе Таврической Венеры, и акты, относящиеся к ея приобретению // Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском Университете. Заседание 28-го февраля, 1848 года. Год третий. № 7. – М., 1848.
2. Бродский Б.И. Жизнь в веках. – М.: Советский художник, 1990.
3. Лапшин В.П. Художественная жизнь Москвы и Петрограда в 1917 году. – М.: Советский художник, 1983.
4. Мережковский Д.С. Христос и Антихрист. Трилогия. Кн. 3 (1904 г.): Антихрист (Петр и Алексей). – К.: Днiпро, 1992.
5. Петров Г.Ф. Следопыты искусства. – Л.: Детская литература, 1977.
6. Санкт-Петербург и античность. Каталог выставки. – СПб., 1993.
7. Соловьев В.Д. Русские художники 18-20 веков. – Днепропетровск: Пороги, 1996.
8. Шапиро Ю. Эрмитаж и его шедевры. – Л.: Искусство, 1973.
9. Яхонт О.В. Проблемы консервации, реставрации и атрибуции произведений искусства. – М.: Сканрус, 2010. – С. 44, 48.

[1]              Венера (Афродіта, Понтія, Ліменія, Анадіомена, Кипріда) – спочатку богиня родючості, потім богиня кохання. Вважається|лічить|, що богиня народилася біля острова Кифери з|із| морської піни і краплин крові оскопленого Урану. Стародавні|древні| греки і римляни вірили, що ця юна і прекрасна|чудова| з|із| богинь пробуджує в серцях богів і смертних любов|кохання|. Завдяки цьому вона панує над всім світом. Ніхто не може уникнути її чар.

[2]              Кучумов Василь Микитович (1888-1959). Живописець, графік, театральний художник|митець|. Майстер|мастер-штамп| жанру інтер’єру, пейзажист, автор історичних полотен. Закінчив Вище художнє училище при Академії Мистецтв у 1916 році (майстерня В.Є. Маковського). Учасник виставок з 1911. За радянських часів художник|митець| жив і працював у Ленінграді, де зустрів війну і пережив|переживав| блокаду. Його роботи зберігаються|перебувають| у Державному Російському музеї (СПб), музеї-заповіднику «Оранієнбаум», у Дніпропетровському художньому музеї та багатьох регіональних музеях Росії й України.

[3]              Кологривов Юрій Іванович (1697-≈1775) – денщик Петра І, а також його агент, який наймав всіляких |усякого| фахівців|спеціалістів| у країнах Західної Європі. За дорученням царя в 1715-1721 рр. купував|купівлі| різноманітне обладнання та диковинні предмети мистецтва.

[4]              Легро П’єр (Legros|, 1666-1719). Французький скульптор, в 1686 році отримав|одержував| в Парижі велику Римську премію та був відправлений до Італії, де провів майже все своє життя. Там же знаходяться|перебувають| більшість його творів|добутків|, що викликали у сучасників захоплення. У своїй творчості був завзятим послідовником стилю скульптора Берніні.

[5]              Свята Бригіта Шведська (Birgitte, 1303-1373). Католицька свята, провидиця. В молодості жила при шведському королівському дворі. Мати вісьмох дітей, втративши чоловіка в 1344 р., присвятила себе релігії, заснувала чернечий «Орден Св. Спасителя» («Regula Sancti Salvatoris»). У 1349-1350 рр. проповідувала в Римі. У 1370 р. відвідала Віфлеєм. Св. Бригіта була канонізована в 1391 р. Її «Одкровення» було видано в 1502 р. В цих книжках вона описала свої видіння про народження, муки й смерть Христа. Багато творів мистецтва Північного Відродження, а також італійського католицького живопису, що вражають екстатичною напругою і драматизмом, навіяно саме її текстами. Рука Святої знаходиться в Римі, самі ж мощі безповоротно пропали.

[6]              Сава Лукич Рагузинський-Владиславич (Сава Владиславић Рагузински, 1668/69-1738) – граф Рагузинський або Іллірійський. Видатний російський дипломат. Належав до сербського старовинного княжого роду. Дипломатичну службу розпочинав у Константинополі, де виконував неофіційні доручення В.В. Голіцина та Є.І. Українцева. У 1703-1708 роках був таємним агентом гетьмана І. Мазепи в Туреччині. В 1703 р. вперше відвідав Москву. В 1711 – представник Росії у Чорногорії й Молдові. В 1716-1722 рр. як представник Петра І вів переговори в Римі й Венеції. У 1725 р. призначений повноважним послом Росії в Китаї, виконав свою місію з високою майстерністю.

[7]              Д.С. Мережковський в романі «Антихрист» показав що могла відчути та як могла побачити вперше|уперше| Венеру людина петровської| епохи: «…белое голое тело богини показалось ему таким знакомым, как будто он уже где-то видел его и даже больше, чем видел: как будто этот девственный изгиб спины и эти ямочки у плеч уже снились ему в самых грешных, страстных, тайных снах, которых он перед самим собой стыдился». Письменник відтворив|передавав| той настрій|достаток|, який було породжено у перших російських глядачах, які до цього ніколи не бачили зображення оголеної жінки. Це приваблювало й жахало. Вони ще не розуміли Її, проте|та| відчували, як їм здавалося|видавалося|, гріховну, бісівську силу краси|вроди|, втіленої в предметну об’ємну форму. Ця сила викликала|спричиняла| бажання боротися з|із| нею, знищити її. Не випадково, як свідчать архівні документи, на варті біля статуї, для її захисту, вдень і вночі чергував часовий [4, с. 23-27, 35-36].

[8]              Перше її прилюдне відкриття сталося 26 червня 1715 року на святі Венери.