Погляд на історіографію історії України дає нам можливість бачити ряд її сюжетів в якості характерних, виключно українських. Одним з таких сюжетів – фактично, своєрідною колективною особистістю є саме запорізьке козацтво.
Враховуючи важливість цього сюжету для української історії, було б корисним розглянути відображення його в українському романтизмі, де він набуває своєрідної кодифікації.
І в першу чергу нас будуть цікавити уявлення романтиків про функціональну значимість запорізького козацтва, про сутність його, а не ступінь освоєння романтиками конкретно-історичного фактажу.
Інтелектуальна ситуація у Російській державі першої третини XIX ст. (у тому числі зростаюча роль романтизму як культурно-історичного явища) досить сприяла утвердженню уявлення про козацтво як про найбільш характерний сюжет української історії. Сама ж Україна при цьому ставала історичним та культурним простором, сприятливим в якості розв’язання естетичних ідеалів романтизму.
У 20–30-ті рр. XIX ст. уявлення (у ранках українського романтизму) про сутність та значення запорізького козацтва (у вигляді деякої узагальненої моделі)) суттєво не виходили за коло загальноромантичних уявлень того часу. Якщо ж говорити більш конкретно, то козацтво у цей період бачиться: а) ясним (і, здається, єдино можливим) втіленням малоросійського народного духу; б) ідеальним військовим товариством аналогом середньовічних лицарських орденів; в) втіленням героїчної слов’янщини взагалі, тієї, що сягає корінням до князівських дружин.
При цьому, однак, йде поступова кристалізація у загально-романтичному образі козацтва більш «національного» відтінку його, – вже як цілком феномену малоросійської історії (тут важливе значення М. В. Гоголя, І.І. Срезневського, А. О. Скальковського, ранніх праць М. І. Костомарова, М. О. Максимовича та ін.). Тут, вважаю за необхідне вказати ряд характерних моментів:
1) питання походження козацтва вирішується українськими романтиками на користь його автохтонності; козаки – вже не «черкаси», а слов’яни і, більш,– споконвічне населення Малоросії;
2) волелюбна та героїчна постать запорізького козацтва,, настільки звичайна у романтиків, перетворюється у втіленні; особливої долі України загалом; у постаті козацтва, «народу відчайдушного, якого все життя було повите та виховане війною» (М. В. Гоголь), цілком у відповідності з романтичним світоглядом, знаходить втілення як особливість географічного положення України, так і характер її історичного буття – землі, що перебуває у постійній зовнішній небезпеці;
3) козацтво тут бачиться у повній мірі народним явищем; етатизм, державність тут цілком ігноруються; козацтво в романтичній уяві – цілком народний лицарський орден.
Разом з тим, інтерпретація накопичуваного історичного матеріалу – з точки зору функціонального його використання – проводиться українськими романтиками одночасно у двох напрямках: до побудови конкретно-історичних схем, та до вироблення своєрідної «надісторичної» постаті козацтва, міфологеми, маючої ясні риси ідеологічної схеми. Запорізьке козацтво у останньому випадку все більш набуває вигляд утворення, зміст якого більший, аніж перипетії його історичного буття. Кінцевий вираз., як нам бачиться, ця тенденція знаходить; у «Книгах буття українського народу» – програмному документі Кирило-Мефодіївського товариства. Пошуки місії народу ведуть тут до відкриття її (місії) як месіанської у своєму сенсі. Козацтво? тут –не тільки козацька братська республіка,– як втілення головної тенденції української історії,– воно набуває містичного відтінку, воно – втілений прогрес та «світ людству», а суттєво і є тією самою месією, через страждання якої і являє себе загальна слов’янська унія та воля.
Таким чином, не зважаючи на внутрішні порухи контурів українського романтизму, запорізьке козацтво – частіше апріорі – приймається тут як вісь та самий сенс історії України. Воно вбачається головною діючою особою і разом з тим – своєрідною маніфестацією національної окремішності, особливості України. Саме такий образ українського козацтва успадковується подальшими поколіннями українських істориків.
С. В. Легеза (Дніпропетровськ)
Джерело: Регіональне і загальне в історії: Тези міжнародної наукової конференції, присвяченої 140-річчю від дня народження Д.І.Яворницького та 90-літтю XIII Археологічного з’їзду (9 листопада 1995 р.). Дніпропетровськ, 1995. — 328 с.
