Серед мільйонів жертв геноциду – Голодомору, організованого і здійсненого більшовицькою окупаційною владою у 1932-1933 роках, є окрема категорія – діти. Вони були найбільш уразливою частиною української суспільства.
Попри намагання батьків усіма засобами, часто ціною власного життя, захистити їх від голодної смерті, позбавлені упродовж тривалого часу будь-якої їжі, діти, крім нестерпних фізичних тортур, зазнавали моральних страждань, не розуміючи, чому мати не хоче їх нагодувати, адже так хочеться їсти, а батько, завжди такий сильний, дозволив зайдам вивезти з їхнього двору усе їстівне. Малих дітей, як і старих, голод забирав першими. Іноді матері, намагаючись зберегти малюків, відвозили їх до міста і залишали на вокзалах, у під’їздах житлових будинків, на ґанках лікарень, ясел, дитсадків, дитячих сиротинців. Хоча там не завжди був порятунок: сиротинці і ясла часто ставали справжніми таборами смерті для дітей. А влада лише думала про те, як приховати злочин і заховати його жертв. За оцінками різних істориків у роки Голодомору голодною смертю померло від 1,5 до 4 млн. дітей. А ті, що вижили, виросли і через десятиліття розказали нащадкам про злочин геноциду, на все життя лишилися у неофіційному і невизнаному в Україні статусі «жертви Голодомору», яким послуговуються музейники і історики у своїх дослідженнях.
Інформаційна виставка доповнена оригінальними музейними експонатами – документами та фотографіями із фондів ДНІМ ім. Д.І. Яворницького. Серед них обвинувальні висновки із кримінальних справ на канібалів по Дніпропетровській області. Сумна статистика, але здебільшого жертвами людоїдства ставали саме діти, більше того – власні діти…
