У науковій бібліотеці Дніпропетровського національного історичного музею імені Д.І. Яворницького відкрилася книжкова виставка до 170-ти річчя з дня народження українського поета Івана Манжури (1.11.1851, Харків – 15.05.1893, Катеринослав, тепер Дніпро), творчість якого стала яскравим явищем української поезії ХІХ ст.
Видатний український поет, фольклорист, етнограф, ім’я якого стоїть поряд з іменами найвидатніших діячів української літератури другої пол. ХІХ ст., більше двадцяти років прожив на Катеринославщині (1872-1893), своєю багатогранною творчою і науковою діяльністю сприяв активному формуванню та розвитку етнографії та фольклористики на Півдні України, відродженню національної культури, літератури, мови. Про нього із захопленням відгукувалися філософ-мислитель І. Франко, академіки О. Потебня та М. Сумцов, який писав: «Після Шевченка Манжура – найкращий поет України».
Через коротке, сповнене трагедій життя, І. Манжура проніс «дари своєї-бо душі» на олтар віковічної мрії людства про найдорожче – про щастя, любов, торжество добра над злом. Його поетична муза в умовах заборони всього українського народжувала і формувала українську націю, відроджувала і розширювала межі духу українців в колонізованому Російською імперією козацькому краї. Поетичний голос Придніпров’я звучить із віршів та казок І. Манжури, стверджуючи торжество предковічних духовних цінностей й тому залишається поза часом.
І. Манжура побачив і відчув Придніпров’я серцем художника, поета, відшукав тут і зробив власні відкриття, зосередившись на фольклорі. Він є автором першого регіонального фольклорного збірника «Сказки, пословицы и т. п., записанные в Екатеринославской и Харьковской губ. И.И. Манжурою» (Х.,1890) та першої поетичної збірки Придніпров’я «Степові думи та співи» (СПб.,1889), першої української дитячої книжки в Катеринославі – літературних казок в формі оповідань «Як чорт шматочок хліба одслужував» (1885), «Лиха Година» (1886).
Саме він сказав своє перше слово в Шевченкіані Придніпров’я як автор вірша пам’яті Т. Шевченка «26 лютого» та статті «ХХV годовщина смерті Т.Г. Шевченка» (1886), дебютував як український поет на сторінках катеринославської газети «Степь» віршем «Босяцька пісня» (1885, № 1). Він є автором цілого ряду унікальних краєзнавчих розвідок та статтей-досліджень, у тому числі і з історії запорозького козацтва та заселення краю: «К вопросу о происхождении слова «Половица», «Змиев вал в селе Мануйловке», «Невенчанная балка», «Запорожское расхищение», «Картинка введения Екатерининских порядков в Запорожском крае», «Первые наследники запорожских земель».
Він стояв біля витоків зародження української дитячої літератури в Катеринославі та видання перших книжок для дітей, став першим письменником-казкарем Придніпров’я. Увічнений І. Манжурою образ невмирущого духовного лицаря Трьомсина Богатиря за вартового височіє над урочистою величною ходою усіх учасників літературного процесу краю другої половини ХІХ – початку ХХ ст.
З його творчістю бере свій початок літературна казка Придніпров’я. Він є автором цілого ряду віршованих та прозових казок – «Трьомсин Богатир», «Іван Голик, «Казка про хитрого Лисовина» (переробка поеми Гете «Рейнеке-Лис»), «Червоний горицвіт», «Злидні», «Батьківський заповіт», «Не судьба, а щира правда», «Як ми з дідом багатіли, а батька ще на світі не було» та ін. Написані вони були протягом 1880-1890-х рр. у Катеринославі. На жаль, за життя поета були надруковані під псевдонімом Іван Калічка тільки дві із них. Інші ж через цензурні утиски, як і більшість його поетичних творів та перекладів, дійшли до читача набагато пізніше.
У фонді рідкісних видань наукової бібліотеки музею зберігаються цінні раритети з прижиттєвими та рідкісними публікаціями фольклорно-етнографічних, краєзнавчих матеріалів та літературних творів І. Манжури, датованих 1870-1920-ми роками, а також науковими статтями та статтями пам’яті поета П. Шейна, В. Білого, Т. Романченка, мемуарами М. Бикова. Це журнальні томи «Киевской старины», «Русской старины», «Этнографического обозрения», «Літературно-наукового вісника»; підшивки катеринославських періодичних видань «Степь» (1885-1886), «Екатеринославский юбилейный листок» (1887), «Днепровская молва» (1898-1901), «Дніпрові хвилі» (1910-1913), «Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии» (1910, Вип. 6); фольклорні збірники В. Антоновича та М. Драгоманова «Исторические песни малорусского народа» (К., 1874,1875. Т. 1-2.), М. Драгоманова «Малорусские народне предания и рассказы» (К., 1876), «Нові українські пісні про громадські справи.1764-1880» (Женева, 1881), «Політичні пісні українського народу ХVІІІ-ХІХ ст.» (Женева, 1883); упорядкований Б. Грінченком український декламатор «Досвітні огні» (К., 1900), збірка української поезії за 100 літ до 100-ліття виходу «Енеїди» І. Котляревського «Вік (1798-1898)» (К., 1900) та ін. Ці видання – прикраса усіх музейних виставок.
На сьогодні вже стали бібліографічною рідкістю книги дніпропетровського краєзнавця М. Шатрова «Страницы каменной книги» (Д., 1969) та українського письменника В. Заремби «Іван Манжура. Життя славетних. Серія біографічних творів» (К., 1972), які доклали багато зусиль для відродження пам’яті про І. Манжуру, старанно збирали цікаві факти і деталі його біографії, чим збагатили історію життя і творчості І. Манжури, доля якого обдарувала багатьма талантами і бідами. Цікава історія пошуку місця його поховання на території нинішнього Севастопольського парку. У винятково драматичних обставинах поет в останній рік свого життя працював над переглядом і підготовкою до друку своїх ненадрукованих творів. Знесилений хворобою, 3 (15) травня 1893 р. він помер у Земській лікарні (нині обласна лікарня ім. Мечникова).
Похований у південно-східній частині Севастопольського цвинтаря на ділянці для бідарів. Через деякий час знайомі Манжури відшукали його могилу, відслужили на ній панахиду і встановили дерев’яний хрест. З часом місце поховання загубилося. У 1967 р. краєзнавцями В. Зарембою та Ю. Немченком було встановлено приблизне місце поховання поета, на якому 23 січня 1970 р. встановлено пам’ятник-кенотаф роботи скульптора Е. Курильова та архітектора К. Присяжного. Пам’ятна дошка з горельєфом роботи скульптора В. Наконечного відкрита 1993 р. на стіні однієї з найстаріших книгарень Катеринослава-Дніпра (просп. Дмитра Яворницького, 40), яку відвідував І. Манжура. Одна із вулиць міста носить його ім’я.
Книжкова виставка дає унікальну можливість познайомитися з творчим доробком українського поета, надихнутися його поетичним словом із видань, у яких вміщено більшу частину його творчої спадщини, вибране листування з О. Потебею, М. Сумцовим, П. Шейном, Г. Залюбовським, М. Биковим, редакцією львівського часопису «Зоря»: «І. Манжура. Твори» (К.: Державне видавництво художньої літератури, 1961), «І. Манжура. Твори» (К.: Видавництво художньої літератури «Дніпро», 1972), «Антологія українскої поезії. В 6 т. Твори поетів ХІХ – початку ХХ ст. Т. 3» (К.: «Дніпро», 1984), «Українська дожовтнева байка. Антологія» (К.: Радянський письменник, 1966).
На виставці звертає на себе увагу підбірка благодійних яскраво проілюстрованих художниками В. Єрмаковим, С. Алієвим-Ковикою, Оксаною Лисянською, М. Добрянським видань українських народних казок «Божа тростка» та пісень «Боже, скільки благодаті ласка нам твоя дає!» у записах І. Манжури, його поетичних творів із збірки «Степові думи та співи», літературних казок «Трьомсин Богатир», «Лиха Година», «Іван Голик», «Не судьба, а щира правда», «Казка про хитрого Лисовина», «Червоний Горицвіт», «Три казки» та ін., здійснених протягом 2006-2019 рр. видавництвом «Навіки» Свято-Покровської церкви села Рубанівського на Васильківщині при тісній співпраці із співробітниками музею. Всі вони видані до літературно-мистецького Свята Івана Манжури, яке проводиться ось уже 15 років поспіль (започатковане 2006 р.) у козацькому селі Рубанівське на території історико-архітектурної пам’ятки кінці ХІХ ст. храму Покрови (Красної Церкви).
Цінною частиною виставки є видання з неопублікованої фольклорної спадщини І. Манжури, зокрема народної казки «Не судьба, а щира правда», яка вперше вийшла окремим виданням після першодруку у журналі «Народна творчість та етнографія» (2008, № 3. С. 112-116), підготовленому Л. Іванніковою та Н. Василенко. Науковцями також було підготовлене окреме видання казкового оповідання «Червоний Горицвіт», перша і єдина публікація якого була 1961 р. в газеті «Вечірній Київ».
Книжки, представлені на виставці, надають матеріали про вшанування пам’яті І. Манжури. Так, про унікальний етнографічний комплекс – «Хата-музей Івана Манжури», який у 2007 р. прикрасив Свято-Покровський історико-культурний заповідник, а поряд з ним – пам’ятний знак, відкритий до 160-річчя з дня народження поета (2011, автор – В. Єрмаков) розповідається у виданні «Музей Івана Манжури в Рубанівському» (2017).
Подвижник національної науки й культури І. Манжура своєю творчістю розкрив багатий і неповторний світ казкових та поетичних образів степового краю, який продовжує активно жити і сьогодні, вже в третьому тисячолітті, засвідчуючи культурну самобутність українців. Його багатогранна постать заслуговує на створення окремого музею поета-казкаря, відкриває перспективу популяризації ідеї створення пам’ятника літературному герою Трьомсину Богатирю у місті.
Ознайомитися з книжковою виставкою можна у науковій бібліотеці музею до кінця 2021 року за адресою: проспект Дмитра Яворницького, 18, 1-й поверх.
Наталія Василенко, н.с. ДНІМ
Ірина Гурова, завідуюча науковою бібліотекою ДНІМ
