Незважаючи на складні воєнні часи, музейні співробітники виконують свою місію: продовжуємо реалізацію наших онлайн-проєктів, вшановуємо особистостей, які зробили значний внесок в історію України та музейну справу.
Сьогодні презентуємо нову книжкову виставку, яка відкрита в науковій бібліотеці Дніпропетровського національного історичного музею імені Д.І. Яворницького. Виставка присвячена 300-річному ювілею найбільш видатної особистості культури України XVIII століття – Григорію Сковороді.
Григорій Сковорода (1722-1794) – постать, набагато ширша за поняття «філософ». Він уособлює собою «українське XVIII століття» з його культурними та геополітичними шуканнями, здобутками та втратами. Попри повномасштабну війну, ювілей Г.С. Сковороди відзначатиметься в країні на державному рівні, також його 300-річчя вшановується за рішенням ЮНЕСКО.
Григорій Савич Сковорода народився 22 листопада (3 грудня) 1722 р. у селі Чорнухи на Полтавщині в козацькій родині. Збереглося мало відомостей про дитинство поета і філософа. Григорій Сковорода отримав типову для свого соціального середовища початкову освіту. Спочатку вчився в дяка в рідному селі, згодом у місцевій церковно-парафіяльній школі.
Вищу освіту Г.С. Сковорода здобував у Києво-Могилянській Академії. У 1742 р. здібний юнак потрапив до столиці Російської імперії, Санкт-Петербурга, де співав у придворній капелі імператриці Єлизавети Петрівни. У 1744 р. разом із капелою Сковорода знов повернувся до Києва і вирішив продовжити навчання, бо за словами Плінія, які часто згадував Сковорода своєму учневі М. Ковалинському: «Загублений той час, який ти не використав для навчання». Періодизація навчання Г.С. Сковороди в Києво-Могилянській Академії дискутується багатьма дослідниками.
Напередодні завершення навчання в Академії, Григорій Сковорода скористався нагодою відвідати Європу, опинившись у складі дипломатичної місії. Він супроводжував генерал-майора Ф.С. Вишневського у поїздці в Угорщину. Завдяки ґрунтовній освіті та знанням грецької, польської, німецької, староєврейської мов та латини, вмінню грати на багатьох музичних інструментах, Сковорода знайомився і спілкувався з інтелектуальними колами Європи. Три роки він провів в Угорщині, згодом, як вважають дослідники, відвідав Австрію, Польщу, Німеччину та Північну Італію. Ця подорож по Європейських країнах сприяла формуванню світогляду та уподобань Г.С. Сковороди. Його учень та перший біограф М. Ковалинський зазначав, що скрізь він «старався знайомитися найкраще з людьми вченими і знаннями, які славилися тоді».
Нарешті, повернувшись в Україну в 1750 р., Г.С. Сковорода одержав посаду викладача піїтики в Переяславській гімназії, де написав курс «Рассуждение о поэзии и руководство к искусству оной». Застосовані Сковородою індивідуальні методи навчання спричинили конфлікт із ректором семінарії та переяславським єпископом Никодимом (Сребницьким). Особливо розлютила єпископа цитування Сковородою латинського вислову «Alia res sceptrum, alia plectrum» («Одна справа (архієрейський) жезл, інша – (пастуша) сопілка»). Врешті-решт Сковорода був звільнений від викладання.
Через новий індивідуальний підхід до виховання, вольнодумство та власне трактування Біблії, Сковорода все життя фактично знаходився у тихій конфронтації з владою, хоча його й дуже поважали за інтелектуальні здібності, зокрема в дворянських колах.
Григорію Савичу з 1754 р. довелося працювати домашнім учителем поміщика Степана Томари в селі Коврай. На цей період припадає написання збірки «Сад божественних пісень». Сковорода не мав постійної домівки, своєї родини, практично не мав майна. Не раз він повертався на терени педагогічної праці. Так, у 1759-1760 рр. він викладав поетику, пізніше етику в Харківському колегіумі, у 1762-1764 рр. там само – курс грецької мови, у 1768-1769 там само – викладав катехізис. Однак, у 1769 р. йому довелося повністю залишити педагогічну діяльність через конфлікти з владою.
З цього часу Григорій Сковорода остаточно обрав шлях мандрівного філософа. Шляхи його пролягли до Полтави, Харкова, Києва, Москви. Мандрував він також Курщиною, Орловщиною, Приазов’ям. Аскетизм та мандрівне життя Григорія Сковороди, у поєднанні з духовними пошуками, ріднять його з Діогеном та Сократом. Водночас, вони також є своєрідним виявом української народної традиції мандрівних співців, які доносили мудрість буття через пісенну творчість.
Ще за свого життя Григорій Сковорода став легендарною постаттю. Ф.П. Луб’яновський у своїх спогадах так пише про нього: «У Харкові бачив відомого мандрівника Сковороду… Старець росту вище середнього у сірій свиті, в українській баранячій шапці, з ціпком у руці, за мовою – справжній українець… Пристрасть його – жити в селянському середовищі. Прямує він зі слободи в слободу, з села в село, з хутора в хутір. Селяни зустрічають і проводжають його з любов’ю й повагою. Він усе віддає їм: не золото, не срібло, а добрі поради, щирість серця. Видався він мені втомленим і замисленим».
Життєвий шлях Григорія Сковороди завершився також відповідно до канону життя мандрівного філософа У 1794 р. Сковорода зупинився у своїх друзів Ковалинських у селі Пан-Іванівці (нині Сковородинівка). За спогадами І.І. Срезневського, поет відчув, що сили його тануть, тому почав копати собі яму. Згодом пішов у свою кімнату, умившися, надів чисту сорочку, старанно зібрав книжки, чернетки, рукописи, щоб передати їх учневі, ліг, накрився свиткою, і 8 листопада 1794 р. заснув вічним сном.
Григорій Сковорода – одна з найвидатніших постатей у духовно-культурному житті України XVIII ст. Діяльність Григорія Сковороди припала на один із найбурхливіших та найскладніших періодів в історії України. Це було століття розвитку мистецтв та наук, але, водночас, процес поступового обмеження автономного існування України та інтеграції її в загальноімперський простір.
Творча спадщина Г.С. Сковороди складається з філософських трактатів, поетичної збірки «Сад божественних пісень», збірки байок у праці «Басни Харьковския». Відомі також переклади Г.С. Сковороди з античних та неолатинських поетів.
Філософське вчення Г.С. Сковороди має виразно гуманістичний характер. Основним змістом етичних поглядів Сковороди є проблема людського щастя, шляхом до якого є самопізнання і праця.
Не бажаючи офіційно служити ні церкві, ні світській владі, Сковорода свідомо віддав перевагу усамітненому життю вільного інтелектуала. Називаючи себе «мандрівною академією», Сковорода щиро ділився знаннями з людьми різних соціальних прошарків. Одна з головних ідей Г.С. Сковороди: щаслива вільна людина та, що займається властивою для себе працею. Для зручного розуміння цього він зобразив фонтан «нерівної всім рівності». Розуміти його треба так: «коли кожен «пізнає себе», тоді отримає «життя, відповідне до своєї натури». І всі вони, різні за статусом, розумом, здібностями, нахилами, наче різні глечики будуть вдосталь наповнені фонтаном по їхнім можливостям, і потребам, і отримають стільки щастя, скільки можуть в себе вмістити. «Всяк должен узнать свой народ і в народі себе» – зазначав Сковорода.
Філософ-гуманіст був глибоко переконаний у тому, що справжнє щастя людини – не в багатстві або плотській насолоді, не в марнославстві, а в розумному задоволенні матеріальних і духовних потреб, у душевному спокої, в корисній праці, в гармонійному поєднанні того, що задовольняє внутрішні духовні вимоги людини, та того, що служить інтересам загалу.
Людина, на переконання Г.С. Сковороди, повинна бути чесною, справедливою, скромною. Цнотливість, любов до життя, до людей, до праці, до природи – ознака справедливої людини. Але головне – це прагнення до волі. Без цього немає людини. «Мне вольность одна есть нравна, – писав Г.С. Сковорода, – и беспечальный простый путь, се моя мера в жизни главна».
Творчість Г.С. Сковороди мала значний вплив на подальший розвиток української філософії та літератури. «Дух його виробляв у ньому серце громадянина всесвітнього». Так проникливо висловився про Григорія Сковороду його учень М. Ковалинський.
«Світ ловив мене та не впіймав». Ці загальновідомі слова Г.С. Сковороди означають, що він зумів зберегти себе в умовах надто мінливого світу, свій розум, реалізувати свою місію. Ці слова як ніколи актуальні для кожної мислячої людини, особливо в наші нелегкі часи.
На виставці репрезентовані, передусім, дослідження, присвячені Григорію Сковороді та його добі, а також перевидання праць філософа. Це, зокрема, праці Олексія Макарова «Світло українського бароко» (1994), двотомне видання праць Г.С. Сковороди в рамках «Гарвардської бібліотеки давнього українського письменства» (1994) а також видання «Сад божественних пісень» з передмовою Валерія Шевчука (2007).
Також слід звернути увагу на збірники матеріалів наукових конференцій, які проводилися за тематикою життя та спадщини Г.С. Сковороди. Це, зокрема, збірник матеріалів Всеукраїнської наукової конференції «Григорій Сковорода на зламі епох» (2010) та збірник матеріалів II Сковородинівських читань «Григорій Сковорода в українській і світовій культурі» (2007).
Спеціальний тематичний ряд являють собою видання з історії Слобожанщини, де провів велику частину свого життя Г.С. Сковорода, й де він знайшов свій вічний спочинок. Це книги Д.І. Багалія «Історія Слобідської України», В.К. Лукомського «Старинные усадьбы Харьковской губернии», А. Антонова та А. Парамонова «Сады и парки Харьковской губернии» тощо.
Окремо також слід виділити енциклопедичні, узагальнюючі праці, зокрема «Видатні постаті України», «Історія України в особах. ІХ-XVIII ст.» та ін., де містяться біографічні відомості про Григорія Сковороду та його діяльність.
Книжкова виставка працює до кінця 2022 р. у приміщенні Наукової бібліотеки ДНІМ ім. Д.І. Яворницького, за адресою: м. Дніпро, проспект Дмитра Яворницького, 18, 1 поверх.
І.М. Гурова, зав. науковою бібліотекою ДНІМ,
М.Е. Кавун, зав. відділом ДНІМ «Музей історії місцевого самоврядування Дніпропетровської області»
Leave a Reply