В сучасних реаліях всі ми бачимо, як не легко приходиться нашим лікарям та працівникам медичної сфери, за що їм велика подяка!
Але не забуваймо і про героїв минулого сторіччя, тож знайомтесь – Євгенія Георгіївна Попкова, лікар-гуманіст, начальниця медичної частини 1-ї інфекційної лікарні в часи окупації. До речи, спеціалізувалась на інфекційних хворобах!
Уродженка м. Катеринослава (1896 р.н), після закінчення Харківського медичного інституту в 1919 році повернулася в рідне місто і почала працювати дільничним лікарем, пізніше в 1-й міській інфекційній лікарні. Її помітили вчені медінституту і запросили працювати асистентом, потім ординатором, викладачем, виконуючою обов’язки завідувача кафедри інфекційних хвороб ДМІ. В 1940 р. захищає кандидатську дисертацію по темі: «Про епідемічний паротит і нейротропності його вірусу».
З початком Другої світової війни лікарня працювала в звичайному режимі, під час бомбардувань міста та артилерійських обстрілів з’явилися перші поранені. Є.Г. Попкова, як начальниця медичної частини організувала пункт швидкої допомоги. Вона не евакуювалася з інститутом, а залишилась працювати в лікарні на час окупації. В грудні 1941 р. головлікар лікарні О.Ф. Хохуля отримав завдання – негайно звільнити лікарню від цивільних осіб. У лікарню привезли велику групу військовополонених хворих на висипний тиф, через кілька днів другу і так до липня 1943 р. Причинами були нелюдські умови утримання військовополонених – без будь-яких санітарних норм, під відкритим небом, без одягу і взуття, харчування – що сприяло швидкому спалаху інфекційних хвороб.
Підлікувавши хворих Євгенія Георгіївна і її надійні помічники (всього в групу входило 15 осіб) почали думати, яким чином врятувати їх від повернення в концтабір. Допомогли самі окупанти оголошенням про можливість жителів області забирати із концтаборів своїх родичів, яких потім, будуть використовувати для роботи. Підготувавши до виписки, як людей з інвалідністю, групу до 100 військовополонених, Є.Г. Попкова запропонувала відправити їх як жителів області по домівках. Більшість же звільнених поповнювали ряди партизанських загонів і підпільних груп, переходили через лінію фронту. Ось як сама Є.Г. Попкова написала про це слідопитам школи № 46: «Деяким ми допомагали втекти з лікарні, інших відпустили, списавши їх, як інвалідів або померлих. Таким чином нами було звільнено близько 800 полонених». Деяким військовополоненим лікарі вводили безпечні для здоров’я медичні засоби, щоб викликати тимчасову втрату працездатності. Євгенія Георгіївна виставляла на комісію безнадійно хворих і домагалася їх звільнення, але замість них під їхніми прізвищами виписувала здорових військовополонених.
Підпільна діяльність медиків інфекційної лікарні проводилася постійно, день у день у великому напруженні, хоча дотримувалися всі запобіжні заходи, але ризикували щохвилини. У липні 1943 р. в лікарні почалися арешти медиків. Була заарештована і сама Євгенія Попкова. Спочатку гестапо, потім концтабір, де вони намагалися надавати допомогу хворим в’язням. Добре розуміючи, що з концтабору їй не вибратися, вона заражає себе на дифтерію. В результаті, хвору її відправляють в її ж лікарню, де, підлікувавши, колеги допомагають їй сховатися…
Після війни вона продовжила свою медичну та наукову кар’єру, очолює кафедру інфекційних хвороб, читає лекції, готує кандидатів наук, пише наукові праці. Її наукові роботи, присвячені актуальним питанням інфекційної патології, представляють велику цінність для лікарів-клініцистів і охорони здоров’я, а монументальні праці – монографії по дифтерії є керівництвом для інфекціоністів і на сьогоднішній день.
У 1952 році вона організовує і очолює кафедру «Інфекційні дитячі хвороби». Віддаючи всі сили роботі, вона всі ці роки з донькою туляться в незручній, тісній кімнатці. Чиновники, вручивши за подвиг медаль, не вважали за потрібне подбати про поліпшення квартирних умов. У 1956 р. їй запропонували завідування кафедрою інфекційних хвороб в інституті удосконалення лікарів м. Запоріжжя, надавши квартиру. І Євгенія Георгіївна прийняла цю пропозицію, хоча залишати рідне місто дуже не хотілося…
За матеріалами В.М.Сацути, с.н.с. відділу історії України і краю 1917-1945 рр.
