Ні для кого не є таємницею, що в минулому музейні експозиції часто бували «безлюдяними» – йшлося про процеси, а не про особи. Особливо це стосується історії релігії. Тут взагалі, за винятком деяких, дуже небагатьох, визнаних «обмежено прогресивними», діячів, неначе і не було людей. В той же час вивчення матеріалів, пов’язаних з діяльністю перших катеринославських архієреїв, які зберігаються у фондах ДІМу та будуть використані у майбутній експозиції з історії релігії, дозволяє зробити певні висновки щодо того, яке місце займала новостворена єпархія та наш край в цілому у планах російського уряду.
Першим займав катеринославську (словенську та херсонську) кафедру Євген (Булгаріс), який народився у 1716 р. на о. Корфу та отримав освіту у Європі. Тривалий час був ректором монастирської школи, згодом, за неясних обставин, емігрував до Саксонії. Фрідріх II Прусський рекомендував його Катерині II на посаду придворного бібліотекаря. 09.09.1775 Євген став єпископом, на початку 1779 р. – архієпископ, та майже одразу звільнений «на покой». До смерті в 1806 р. перебував у Олександро-Невський лаврі.
Його наступником став земляк та особистий друг Нікіфор (Фєотокі). Він народився у 1731 р. на о. Корфу. Навчався в кількох італійських університетах, у 1748 р. прийняв постриг. З 1735 р. викладав у гімназії на Корфу, у 1766 поїхав до Константинополя, де познайомився з молдавським господарем та у 1767 перебрався до Ясс, де викладав у школі та був впливовою фігурою при дворі. У 1778 прибув до Полтави, де зустрівся з Євгеном та, за його протекцією, став ректором Катеринославської семінарії.
Під час перебування на катеринославській кафедрі Нікіфор вів жваву полеміку зі старовірами, яка вивела його в ряди перших православних богословів імперії, та, головне, створив першу «єдиновірську» парафію, тобто парафію з колишніх старовірів, які приєдналися до ортодоксальної церкви за умови, що в їхній парафії служба буде проходити з дотриманням старих обрядів. З листопаду 1786 р.– архієпископ астраханський, у 1792 р. звільнений «на покой», проте, всупереч звичаям того часу, не облишив активної діяльності: він отримав «в управление» славетний московський Данилів монастир, продовжував полемізувати зі старовірами, багато друкував богословських творів як російською, так і грецькою мовами. Помер у 1800 р.
Амвросій (Серебрянников) був питомцем Слов’яно-греко-російської академії. 24.12.1784 р. був висвячений на єпископа Олонецького, 26.11.1786 р. – архієпископ Катеринославський. Запровадив у місцевій семінарії методи викладання, які практикувалися у Слов’яно-греко-російській академії. У 1787 р. зустрічав Катерину II, освячував місце закладки Преображенського собору. У 1789 р. кн. Потьомкін запросив Амвросія до Ясс, де призначав «местоблюстителем» Молдово-валашського екзархату з збереженням Катеринославської кафедри. 5.01.1790 р. Амвросій став членом Синоду. У 1792 р. повернувся у єпархію та 13.09 помер у Полтаві.
Гавріїл (Банулеско-Бодоні) народився у 1745 р. у Трансільванії у родині бідного румунського дворянина. Навчався в Будапешті, з 1771 у Київській духовній академії. За неясних обставин (невідомі навіть дати) здійснив подорожі до Хіоса, Афона та Смірни з офіціальною метою вдосконалення у грецькій мові.
Пострижений у 1779 р., займався педагогічною діяльністю в Молдові, зокрема, в тій самій школі, де раніше викладав Нікіфор. У 1781 р. рукоположений у ієромонахи, став проповідником Ясської, хоча посади проповідника у Православній Церкві не існує. У 1782–84 викладач Катеринославської духовної семінарії та її префект. В той же час раз у раз з’являється в Яссах, де стає архімандритом та обирається єпископом Романи, проте його не затверджують. З початком другої російсько-турецької війни Гавріїл перейшов разом з молдавським князем лінію фронту. Був призначений Амвросієм на посаду ректора Катеринославської духовної семінарії, а невдовзі – єпископом Бендерським та Аккерманським. У 1792 р. призначений (особисто Катериною II) митрополитом Молдово-валашським. Після закінчення війни намагався зберегти цю посаду, був заарештований Константинопольським патріархом, проте звільнений за вимогами російського посла. 30.05.1793 р. зайняв Катеринославську кафедру. З 1799 р.– митрополит Київський, з 1801 р. – член Синоду. У 1808 відправлений на покой. У зв’язку з новою війною між Росією та Туреччиною повернувся до активної діяльності – факт нечуваний для тих часів. У 1808 призначений екзархом молдово-валашським. На цій посаді спілкувався з командуванням російської Дунайської армії, зокрема з П. Багратіоном та М. Кутузовим. Під час Вітчизняної війни 1812 р., не будучи вже членом Синоду, брав участь в усіх його засіданнях, що, імовірно, пояснюється великим досвідом діяльності у воєнний час, якого інші архієреї не мали. У 1813 р., коли ситуація на Балканах знову загострилася, Гавріїл був призначений митрополитом Кишинівським та залишався на цій посаді до смерті у 1823 р., проявивши себе видатним адміністратором.
Як бачимо, біографії перших катеринославських єпископів свідчать про те, що склад кандидатур був безпрецедентним для практики Російської Православної Церкви XVIII–XIX ст. Те, що всі четверо мали світську освіту, здебільшого блискучу, що троє з чотирьох були іноземцями, що вони були пов’язані один з одним ще до призначення,– все це, так само як і участь двох грецьких митрополитів у хіротонії Нікіфора, свідчить про особливий підхід до кандидатів саме на катеринославську кафедру. Як наслідок, рівень катеринославських архієреїв виявився значно вищим за середній. На наш погляд, це можна пояснити тим, що при заснуванні катеринославської кафедри на неї були покладені функції ідеологічного забезпечення російської експансії, «грецького проекту», і кандидатів відбирали таких, які могли б виконати це завдання.
Я. Когтянц, старший науковий співробітник ДІМ
Джерело: Музей на межі тисячоліть: минуле, сьогодення, перспективи. (Збірник тез доп. та повід. міжнародної наук. конференції, присвяченої 150-літтю від дня заснування Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І. Яворницького). – Дніпропетровськ, 1999. – 177 с.
