Походження козаків. – Козаки татарські; козаки південноруські; козаки низові або запорізькі. – Причини появи південноруського козацтва. – Початок відділення запорізьких козаків від українських. – Шість періодів історичного життя запорізьких козаків. – Змішування запорізьких козаків з українськими у Москві й чітке розрізнення їх самих від гетьманських козаків. – Перші вожді, що об’єднували козаків для спільної мети. – Князь Дмитро Вишневецький, його похід на Низ Дніпра, перша спроба заснування Січі на острові Хортиці, служба російському цареві, польському королю, похід у Молдавію і трагічна загибель у Царгороді.
Як усі основи нашого політичного й релігійного життя закорінені в колисці роду людського, Середній Азії, так і початки козацтва слід шукати не в Європі, а в Азії. На це наштовхують нас як філологічні міркування, так і історичні відомості. Слово «козак», або, правильніше, «казак», безумовно, східне слово, як і слова «аксак, арак, байрак, бузак, бурчак, гайдамак, інак, кабак, кишлак, кулак, кунак, сугак, табак, чу(а)прак, чумак» та багато інших подібних слів, що мають поширене у багатьох тюркських мовах закінчення «ак». Тубільці Середньої Азії, сарти, у наш час вживають слово «казаки», що означає порохівниця. Назва ця запозичена сартами від киргизів, войовничого кочового народу Середньої Азії, які завжди називали й тепер називають себе не киргизами, а казаками: «киркизами» або «киргизами» звуть лише один з численних родів, на які діляться «казаки». Багато хто зі званих нами «киргизами» взагалі не знають цієї назви і на питання, хто вони, завжди, відповідають, що вони «казаки». «Казак» гордо відрізняє себе від сарта, таджика, таранчі, — від усіх осілих, невойовничих, лінивих, розніжених людей. Самі осілі жителі Середньої Азії, вимовляючи слово «казак», розуміють під ним людину неосілу, рухливу, завжди готову до війни, схильну до розбою, грабунку, завоювання. Споконвіку «казаки», що жили в Середній Азії, називали себе цим іменем (казак, кайсак); з цим іменем вони відомі місцевим середньоазіатським історикам, серед яких можна назвати кокандського оповідача Ніяз-Мухаммада; з цим найменням вони вже у першій половині XVI століття брали в облогу великі й багатолюдні міста Середньої Азії, багато разів перемагали їхніх правителів і врешті підкорилися лише силі могутнього бухарського еміра.
Учені-мовознавці у слові «казак», або точніше «кай-сак», вбачають два слова: «кай» — легко і «сак» — в’юк, тобто легков’ючний. Ті ж учені слово «сак» бачать в імені найдавніших мешканців Турану (теперішнього Туркестану) саків, народу арійського походження; для туранських арійців назва «сак» була такою ж називною, як у наш час назви «чорношкірий», «жовтошкірий». Це ж слово «сак» і з тим же значенням «мішок» або «похідний в’юк» стало набутком більшості народів арійського походження, не виключаючи навіть слов’ян, які вживали слова «сак-ва» у значенні в’ючної сітки. У найдавніших арійців слово «сак» перейняли тюрки і утворили з нього складне «кай-сак», тобто легков’ючний.
Отже, і поняття, і слово «казак» уперше зустрічаються в Середній Азії, звідки вони, очевидно, перейшли і в європейську Росію. Це могло статися лише з приходом туди тюрко-татарів, на що вказує і та обставина, що до появи тюрко-татарів на півдні Русі у жодному списку руських літописців не зустрічається слово «казак». Уперше слово «казак» стає відомим у половців, народу тюркського походження, з XI століття; мовою половців «казак» означало «вартового, передового, нічного й денного». Протягом XII-XIV століть згадок про козаків немає в жодному джерелі. Зате з кінця XV століття барону Герберштейну, який приїздив до великого князя Василія III від німецького імператора Максимиліана, була відома вже ціла кайсацька орда. З того ж часу йдуть послідовні вказівки про існування козаків у різних місцях південної Росії.
У 1469 році численне татарське військо, яке сформувалося за Волгою із втікачів, розбійників та вигнанців і назвалося козаками, за словами польського історика Длугоша, пройшло від Волги за Дніпро і спустошило Поділля. 1492 р., за того ж князя Івана III і кримського хана Менглі-Гірея, стали відомі ординські козаки. 1501 р. Іван III скаржився турецькому султанові на азовських козаків, від яких дуже страждали його посли й купці. Дещо пізніше син Івана III, Василь Іванович вимагав від султана, щоб той заборонив азовським і білгородським козакам допомагати Литві, яка воювала з Москвою; тоді ж, коли російський посол в Азові Коробов вимагав провідників для проїзду степами, йому відповіли, що у провідники, через відсутність азовських козаків, йому нікого дати. У 1510 році відомими були козаки в Білгороді, або Акермані, Перекопі й Криму. У Криму на той час усі татари поділялися на три стани: угланів чи уланів, князів і козаків; улани належали до вищого стану; князі — до середнього, який володів поземельною власністю, але постійно воював і отримував від цього здобич; козаки — до нижчого стану. Кримський хан Менглі-Гірей, укладаючи договір з російським царем Іваном Грозним, обіцяв не дозволяти «воювати ні уланам, ні князям, ні козакам». Того ж 1510 року великий князь литовський Сигізмунд І скаржився кримському ханові на перекопських козаків, що нападали на литовські землі. У 1516 році кримський хан Мухаммад-Гірей писав Сигізмунду І, що напад татар на Україну вчинили білгородські козаки. У 1550 році литовський письменник Михалон Литвин серед різних татарських орд згадує і козацьку орду. У 1561 році перекопський цар писав королеві Польщі Сигізмунду Августу про бажання 24-х білгородських татарських козаків послужити литовському володареві у поході на землю московську, у прикладеному до листа списку всі імена східного походження: Аглаберди, Алі-чембей, Акмалла-ага, Бакай-ага, Бассан-алі, Джарли-ага, Чабан-ага та ін.
Слідом за даними про татарських козаків зустрічаємо звістки і про українських. На думку Максимовича, козаки стають історично відомі на Україні вже з 1471 року, коли Київське князівство було перетворене на воєводство. За даними літописця XVI століття Мартина Бєльського, 1489 року, під час переслідування татар, які вдерлися на Поділля, сином короля Казимира IV Яном Альбрехтом попереду литовського війська до притоки Бугу Саврана йшли козаки, що добре знали Побужжя. Як вказує Антонович, козаками 1491 року називалися селяни в Червоній Русі, що повстали на захист своїх прав. Але документальне свідчення про існування українських козаків уперше зустрічається в уставній грамоті 1499 року великого князя литовського Олександра київському війтові й міщанам про воєводські прибутки: «Которыи козаки зъ верху Дніпра й съ иншихъ сторонъ ходять водою на низь, до Черкасъ й далЪй, а што тамъ здобудуть, съ того воеводЪ десятое мають давати; а коли рыбы привозять зъ верху, або зъ низу, просолныи и вялыи до мЪста кіевскаго, тоди маеть осичникъ воеводинъ то осмотрЪти й обмитити и маеть на городь взяти оть бочки рыбъ по шести грошей, а отъ вялыхъ рыбъ и свЪжихъ десятое. А коли привезуть до мЪста кіевскаго рыбу свЪжую, осетры, тогды не мають ихъ цЪликомъ продавати, оли-жъ мусить осичникъ отъ каждого осетра по хребтинЪ взяти, а любо отъ десяти осетровъ десятаго осетра». 1503 р. стають відомими черкаські козаки й козаки князь-Димитрія. Ті й інші вже становили нерегулярне військо у Литві; уряд організував їх для захисту кордонів Литви від татарських нападів і віддав під команду так званих старост, тобто керівників областей, міст і замків держави. 1 Таких козаків набирали самі старости й нерідко їх називали іменами чи прізвищами самих старост; козаки князь-Димитрія, козаки князь-Ружинського, козаки Мировицького. Водночас стають відомими окремі роти або військові загони у козацькому побуті: так, під 1503 роком польський хроніст Пясецький згадує про Щурову козацьку роту в місті Черкасах. У 1508 році одна частина козаків, керована брацлавським і віденським старостою, князем Костянтином Івановичем Острозьким, упень розгромила загін татар, які грабували прикордонні області литовської Русі; інша частина козаків під командою «славного козака Полюса-русака» розбила інший загін татар. У 1512 році козаки разом з поляками й українським населенням брали участь у погоні за татарською ордою, яка вдерлася у південну частину Великого Литовського князівства. Начальниками козаків і поляків були князь Костянтин Іванович Острозький і кам’янецький староста Предслав Лянцкоронський. Останнього знали як найкращого полководця свого часу, який багато подорожував різними країнами Європи й Азії, вивчив усі бойові прийоми щонайкращих європейських і азіатських полководців. Під час зіткнення козаків з татарами першими вдарили на ворога козаки; самі поляки поступилися їм правом першого нападу на татар лише після настійливих пересеред останніх були староства: їх роздавали королі як нагороду різним сановним особам, які від цього звалися старостами конань з боку Острозького, який уважав козаків хоча й мало «збройними», але більш досвідченими у воєнній справі з мусульманами.
1516 року козаки під керівництвом Предслава Лянцкоронського ходили походом під турецьке місто Білгород, захопили там безліч коней, рогатої худоби й овець, але на зворотному шляху їх біля озера Овидова, під Очаковом, наздогнали турки й татари, яких козаки розбили вщент і повернулися додому з багатою татарською і турецькою здобиччю. Цей рік у польських літописців вважається вже роком значного розвитку українського козацтва. 1527 року на козаків черкаських і канівських скаржився кримський хан Саїп-Гірей королю Сигізмунду І за те, що вони, стаючи під татарськими улусами, нападали на татар: «Приходять до нас черкаські й канівські козаки, стають над улусами нашими на Дніпрі і шкоду завдають нашим людям; я багато разів посилав до вашої милості, щоб ви зупинили їх, але ви їх зупинити не хотіли; я ішов на московського князя, 30 чоловік через хворобу повернулося від мого війська; козаки поранили їх і коней побрали. Чи ж добре це? Черкаські й канівські володарі пускають козаків разом з козаками неприятеля твого й мого московського князя козаками путивльськими по Дніпру під наші улуси, і що лише в нашому панстві дізнаються, дають звістку в Москву». У 1528 році ті ж козаки під керівництвом хмільницького старости Предслава Лянцкоронського, черкаського Остафія Дашкевича і старости вінницького й брацлавського брали участь у поході під турецьке місто Очаків; у цьому поході козаки тричі розбили татар, захопили 500 коней і 30 тисяч голів худоби.
З цього часу козаки стали здобувати особливу славу, чому немало сприяв «знаменитий козак» Остафій, чи Остап, Дашкевич, спочатку литовський воєвода, згодом черкасько-канівський староста, православна людина родом з міста Овруча. Остафій Дашкевич воював спочатку проти турків і побував у полоні в татар (1523 року), кілька разів служив великим російським князям Івану й Василю, допомагаючи їм у війні проти поляків, далі знову повернувся в Литву до Сигізмунда і отримав в управління міста Черкаси 2 й Канів на правому березі Дніпра нижче Києва. Керуючи цими містами, він звабив до себе таку силу козаків, що обидва міста надовго стали ядром усього українського козацтва. У 1531 році на місто Черкаси вчинив напад кримський хан Саадат-Гірей; Дашкевич мужньо захищав черкаський замок від татар, а згодом, через два роки, на сеймі у Пйотркові представив особливий проект захисту кордонів Литовського князівства від татарських вторгнень. У цьому проекті Дашкевич висловлював необхідність будівництва поблизу татар, на одному з малодоступних островів Дніпра, замку й утримання у ньому постійної сторожі з 2 тисяч козаків, котрі, плаваючи на чайках по ріці, перешкоджали б татарам переправлятися через Дніпро. До цих 2 тисяч козаків Дашкевич пропонував додати ще кількасот чоловік, які б здобували в околицях необхідні припаси й доставляли їх козакам на острови. Пропозиція Дашкевича сподобалася всім учасникам сейму, але не була виконана.
У 1530 році при суперечці канівських міщан зі своїм старостою Пеньком, який «кривды великія и утиски чинил и новины вводил», а крім того «порог их звічный міщанскій на имя Звонец на Дніпрі на себе отнимал», відбирав половину майна козака, який помирав чи потрапляв у полон, київський воєвода Немирович постановив: Звонецького порога старості не чіпати, а з майна козака, який, не маючи ні дружини, ні дітей, помре чи потрапить до татар, одну половину віддавати на помин душі тому, кому він сам заповість.
1540 року козаки черкасько-канівського старости, князя Михайла Вишневецького, боячись покарання за своїх товаришів, які пішли на Москву, покинули замки й засіли нижче них на Дніпрі; князь Вишневецький клопотався перед королем Сигізмундом Августом про охоронний лист для їхнього повернення у замки. 1541 року цей король писав князеві Коширському, справці Київського воєводства, що він уже багато разів наказував йому і з ласкою, і з погрозою утримувати «тамошних» козаків від походів на татарські улуси, щоб вони не чинили там ніякої «шкоди», але князь ніколи не діяв згідно з королівським наказом, козаків від «шкод» не стримував і навіть сам дозволяв їм це чинити; «І тепер через нашого посла, пана Горностая, перекопський цар пише нам, що наші козаки в минулі рази, невідомо звідки прийшовши на людей його, які йшли воювати Москву, вдарили на Каїри, 20 чоловік насмерть убили і 250 коней у них узяли, а гінця, котрого посилали до нас, на Дніпрі погромили і майно його собі забрали. Крім того, тих людей царя перекопського, котрі в полі кочують, козаки наші часто б’ють і майно їхнє собі забирають, а гінця, котрого брат перекопського царя, цар казанський, до нас посилав, того гінця на Дніпрі погромили і статки його собі побрали». Для того, щоб на майбутнє козаки, які йдуть з Києва на низ Дніпра за рибою й бобрами, не дозволяли собі жодної сваволі й не чинили жодних шкод підданим перекопського царя, король відправив до Києва свого дворянина Стрета Солтовича, наказавши йому всіх київських козаків списати в реєстр і той реєстр доставити йому. Воєводи повинні знати, хто з козаків і скільки їх вирушає на низ Дніпра, щоб після їхнього повернення можна було питати з них у випадку непокори й невиконання королівської волі й наказу. Такі ж за змістом грамоти отримали київський староста Бобоїдов і черкаський князь Пронський. У 1545 році козаки спустилися до турецького міста Очакова, напали там на турецьких послів і пограбували їх; турецький уряд вніс із цього приводу скаргу про це Сигізмунду Августу, і король мусив відшкодувати збитки потерпілим із королівського «скарбу». До того самого року належать перші вказівки на існування козаків як окремого стану, що відрізнявся від інших литовсько-польських і руських станів — шляхетського, міщанського й селянського; вони живуть і в містах, і в селах, займаються різними промислами і становлять окремі громади для постійної оборони від мусульман; так це було у староствах Канівському, Брацлавському, Черкаському, Могилівському та ін. У 1546 році путивльський воєвода писав у Москву великому князеві Василю III: «Ныне, государь, козаков в поле много, й черкасцев, й кіян, й твоих государевых, — вышли государь на помощь всех украин».
У 1547 році козаки, керовані Бернатом Претвичем, барським старостою, переслідували до Очакова татар, що напали на польські володіння біля Вінниці й захопили у полон кількох українців. Через те, що татари уже встигли відіслати полонених у кайданах до міста Кафи, козаки зі своїм ватажком «знаменито» відомстили татарам, захопили полон і щасливо повернулися додому, повторивши похід проти татар і наступного, 1548 року.
У 1542 році в описі черкаського й канівського замків серед осілих станів згадуються й козаки як тимчасові відвідувачі замків: «Окремі осилых бояр и міщан бывают у них прохожіе козаки; сей зимы было их разом о пол-третяста. А кромі того бывает там людей прохожих, козаков неосілых, а бывает их неравно завжды, але яко которых часов». У тих же описах замків є свідчення і про заняття самих козаків: одні з них здобувають у неприятельській землі «бутынки» (здобич) і все краще з неї, полонених, коней та інше, дають старостам на їхній вибір; інші перебувають по той бік Дніпра (в теперішній Полтавській губ.) і «живут там на мясі, на рыбі, на меду, с пасік, с свепетов й сытят там себі мед яко дома»; треті, залишаючись у замку, «ходят с Черкас озер тых волочити, а которме домов в Черкасах не мают, тые дают старості колядки по б грошей и сіна косят ему по два дни толоками за его стравою и за медом; а которые козаки, не уходячи в козацтво на поле, а ни рікою на низ, служат в містах боярам або міщанам, тыи колядки давати або сіна косити не повинни». Про канівських козаків, крім того, говорилося, що вирушаючи на міські уходи, здобуваючи там рибу, бобрів і мед і повертаючись назад, вони мусили віддавати половину своєму старості.
Отже, з усіх наведених документальних даних видно, що спочатку на півдні Росії з’явилися татарські козаки, за татарськими — козаки українські або південноруські, чисто слов’янської народності. Спочатку українські козаки були не більше як прикордонною сторожею, що перебувала під головним віданням воєвод і другорядним — старост литовсько-руських прикордонних замків і міст. Найпопулярнішим серед старост, Лянцкоронському й особливо Дашкевичу, наскільки відомо, випала перша роль якщо не організувати козацький стан, як стверджують це польські автори Несецький, Старовольський, Зиморович і німецький історик Енгель, то, в усякому разі, згуртувати його в єдине ціле. За них центром українського козацтва стали міста Черкаси й Канів; а незабаром після них козацтво, постійно зростаючи чисельно, зайняло Київську, Чернігівську, Полтавську губернії й південь Подільської. Але поряд із козаками-прикордонниками та їхніми начальниками-старостами зрідка діяли й незалежні «купи» козаків під старшинством власних ватажків. Своїх ватажків козаки називали гетьманами (від німецького hauptmann — капітан) і початково надавали цьому слову значення взагалі ватажка, не пов’язуючи його з уявленням ні про адміністративну, ні про судову владу, як було згодом. Метою першого переміщення українських козаків з міст у степи, як видно з наведених свідчень 1489, 1499, 1552 років, були воєнні й промислові інтереси. Одні з них уже на той час воювали біля Бугу з татарами; інші, як рибалки, звіролови, пасічники, дрібні торговці, вирушали до Дніпра за здобиччю.
Така видима картина початку й розвитку українського козацтва. Але за цією видимою картиною криється кілька причин, завдяки яким українське козацтво, почавшись з невеликих купок, розвинулося до цілого стану й розлилося по великій території України і згодом Запоріжжя.
Серед таких причин перше місце посідає земельна. Дія цієї причини почалася зі зміною земельних стосунків у південноруських краях після переходу Київського князівства 1471 року до Литви й перетворення його на воєводство. Литва, приєднавши до себе руські краї, запровадила в них власний феодальний лад, і під впливом цього ладу на Україні почали діяти цілком інші принципи землеволодіння, ніж протягом багатьох століть до цього. За принципами південноруського державного ладу земля належала не окремій особі й не цілому станові, а вважалася власністю володаря, який роздавав її особам вищого й середнього станів, що вирізнилися на воєнному, адміністративному чи придворному терені і тому вважалися правоздатними користуватися земельними ділянками; селяни ж як нижчий клас населення вважалися неправоздатними, тому не мали права особисто володіти землею. Цей принцип застосували і щодо українського населення, яке потрапило під владу Литовського князівства. Природно, отже, що українське населення, зіткнувшись із небаченим ладом і поступово втративши землю, стало покидати центральні терени держави і переселятись на її околиці. Користуючись правом переходу з одного місця на інше, воно не зустрічало жодної перешкоди у своїх пересуваннях і навіть зустрічало співчуття владних осіб, оскільки за відсутності постійних військ у Литві того часу могло стати оплотом на порубіжних володіннях проти рухливих, войовничих і жадібних здобичі татарських вершників. Це й було першою із причин появи на Україні південноукраїнського козацтва. Друге місце у створенні українського козацтва посідає економічна причина. Ця причина залежить від системи обробітку землі в центральних районах Великого Литовського князівства, яка існувала до середини XVI століття. До того часу цінними у князівстві вважали землі лісові, водні й болотні, на яких можна було вести лісове господарство, здобувати рибу, ловити звірів («боброві гони»), розводити бджіл («бджолині борті»). А чорноземи вважалися малоцінними; сам обробіток землі застосовували дуже мало, виключно для власних потреб господарів. Тому до 1569 року, до так званої Люблінської унії, литовські поміщики зовсім відмовлялися від окраїнних чорноземів, і уряд надавав їх у володіння нижчому станові. Але нижчий стан, отримуючи ці землі у свої руки, повинен був на свій страх і захищати їх від войовничих сусідів: щоб утримати своє майно і водночас захистити родини від хижих сусідів, поселенці українних земель мусили взятися за зброю і стати на воєнну ногу, а це й було другою з причин появи південноукраїнського козацтва.
Третьою причиною появи південноукраїнського козацтва було існування у Білгороді, Криму й Азові татарських козаків. Ідучи в степи за звіром, дичиною, для скотарства і бджолярства, випливаючи в річки й лимани по рибу й сіль, українці постійно стикалися з татарськими козаками й поступово переймали від них як окремі слова, так і одяг, зброю, самі прийоми бою і назву козаків. Якщо запозичення одного народу в іншого відбуваються на Мирному грунті, то ще більше запозичують один в одного народи, які перебувають у ворожих і войовничих стосунках: у такому разі, щоб навчитися перемагати сильнішого неприятеля, треба вивчити всі тонкощі його бойової тактики і взяти в руки однакову з ним зброю, одне слово, потрібно було мати однакові з ним бойові засоби. Мирне південноукраїнське населення, силою земельних та економічних обставин витіснене з центральних районів своєї держави у степові окраїни, ставши віч-на-віч з войовничим азіатом-вершником, хочеш — не-хочеш засвоїло всі бойові прийоми і саму назву «козака». Четвертою причиною появи українського козацтва була близькість вільних степів. Щоб виростити, виховати цілий стан або громаду воїнів, потрібен простір, потрібні вільні землі, ніким не зайнята територія або, в крайньому разі, окраїни, граничні зі степовою рівниною. Тому ми й бачимо, що як у самій Азії, так і в європейській Росії козацтво завжди починалося на прикордонній території країн, розвивалося й ширилося на відкритих степових просторах. Так було і на півдні України; самі українські козаки, розуміючи це краще, ніж будь хто інший, вклали здобуту ними історичну істину у приказку: «Степ та воля — козацька доля», тобто воля починається там, де починається вільний степ, а поза степом нема ні козака, ні волі. Нарешті, серед перелічених причин виникнення українського козацтва не можна замовчати й етнографічних особливостей української народності, якій, з огляду на самі історичні умови, досить близькою була така форма суспільного життя, як козацька громада. Річ у тому, що українська народність, вихована на вічевому ладі, самосуді й самоуправлінні, лише згодом потрапила в залежність до Великого Литовського князівства і ще не зовсім увійшла в колію його державних порядків, тому й потягнулася на вільні, ніким не зайняті місця, і природно могла прагнути воскресити у своїй пам’яті «давно померклі ідеали» суспільного ладу на основі повного самоуправління, і так само природно могла прагнути повторити їх на нових землях, вдалині від феодально-аристократичних порядків Литви й Польщі. І справді, Запоріжжя з його товариством, виборністю старшин, військовими радами, спільним скарбом, загальною для старшин і простого козацтва їжею, окремими куренями — все це ті самі громадсько-вічові порядки давнього південноруського життя, лише на найвищій стадії розвитку.
Так чи інакше, але документальні дані свідчать, що спочатку на півдні теперішньої Росії з’явилося татарське козацтво, за ним виникло й організувалося городове, українське козацтво. За городовим, українським виникло низове або запорізьке. Вирушаючи з Київського воєводства на пониззя Дніпра за рибою, бобрами, сіллю, дикими кіньми та іншою здобиччю, городові козаки насиджували там місця для низового запорізького або вільного козацтва, не підлеглого ні воєводам, ні старостам, а лише власним ватажкам або отаманам. Звичайно, громада низових козаків склалася не відразу, а поступово, і чисельність її зростала за рахунок різних людей, невдоволених існуючим у польсько-литовській державі ладом, які шукали виходу зі свого скрутного становища.
За місцем свого проживання, у пониззі Дніпра, за порогами, вільне козацтво називалося Низовим або Запорізьким Військом. З XV до середини XVI століття цим іменем звалися як власне ті, котрі жили на Низу, за порогами Дніпра, низові або запорізькі козаки, так і ті, котрі жили вище порогів, городові або реєстрові й нереєстрові козаки; їх називали загальним іменем «Війська його королівської милості Запорізького». З половини XVI століття городові козаки відокремилися від низових, але утримували назву «Війська Запорізького», хоч, живучи в містах України, не мали жодної підстави так називатися; низові козаки, назавжди відділившись від городових, стали йменуватися по праву запорожцями, січовиками й чітко відрізняли себе від городових козаків. 1751 року запорізькі козаки офіційно поскаржилися на те, що городові козаки і їхня полкова старшина без права «називають себе і підписуються Військом Запорізьким». У Москві часто змішували власне запорізьких з городовими українськими козаками і нерідко тих та інших називали спільним іменем «запорожских черкас».
Першим свідченням про відокремлення низових або запорізьких козаків від українських або городових слід вважати свідчення 1568 року, коли козаки «стали на Низу, на Дніпрі, в полі и на иных входах перемешкивать». Але конкретнішою вказівкою відокремленості низового козацтва від городового може служити реформа короля Стефана Баторія приблизно 1583 року про поділ українських козаків на реєстрових і нереєстрових, коли реєстрових оголосили, так би мовити, законним козацьким станом, а нереєстрових — незаконним. Останні, палаючи ненавистю до уряду, подалися за пороги Дніпра і там встановили «свою волю, свою правду, свою силу». Нарешті, різке відмежування запорізьких козаків і городових остаточно утвердилося в першій половині XVII століття.
Почавшись з другої половини XVI століття і проіснувавши майже до кінця XVIII століття, запорожці до 1654 року перебували в залежності від Литви й Польщі, а з того часу увійшли в залежність від Росії; на переяславській раді вони визнали владу українського гетьмана і через нього повинні були зноситися з московським царем. Але залежність запорожців від Польщі й Литви була більше номінальною, ніж фактичною. Зокрема, за указами литовсько-польських королів Сигізмунда Августа і Стефана Баторія запорізькі козаки повинні були коритися старшині українських козаків, та вони не звертали уваги на ці укази. Підтримуючи тісні стосунки з Україною, вони жили цілком незалежним від неї життям: «Не відступаючись покорою від гетьмана зовні, сподіваючись на свою віддаленість, запорожці завжди мало і тоді лише, коли їм вигідним здавалося, повелінням українського гетьмана корилися. Навіть тоді, коли гетьмани почали йменуватися гетьманами обох сторін Дніпра, влада їх насправді не простягалася далі Кременчука й Переволочної». У більшій залежності опинилися запорізькі козаки від Москви, коли з середини XVII століття перейшли в її підданство. Щоправда, у XVII столітті ця залежність проявлялася ще досить слабо, але вже з початку XVIII століття запорожці все більше й більше втрачали відмітні риси свого оригінального життя і під кінець історичного існування життя запорізьких козаків, за винятком нежонатості власне січових товаришів, мало чим різнилося від життя українських козаків. Але попри всі відмінності між запорізькими й городовими козаками, між ними на початку історичного існування був такий тісний зв’язок, що відділити історію одних від історії інших протягом XVI й початку XVII століття зовсім неможливо. Лише з середини XVII століття різниця між запорізькими й городовими козаками стає помітною, а тому саме з цього часу починається і власна, в буквальному розумінні слова, історія запорізьких козаків. За ходом історичних подій і за тими чи іншими завданнями, які ставили перед собою запорожці, всю історію запорізьких козаків можна поділити на такі шість періодів. Період утворення запорізького козацтва (1471-1583). Період боротьби проти Польщі за релігійно-національну незалежність південної Русі (1583-1657). Період участі в боротьбі за релігійно національну незалежність правобережної У країни проти Польщі, Криму й Туреччини (1657-1686). Період боротьби проти Криму, Туреччини й Росії за власне існування (1686-1709). Період існування запорожців за межами Росії та їхніх спроб повернутися до рідних місць (1709-1734). Період боротьби з російським урядом за самостійне існування й падіння Запоріжжя (1734-1775).
Перші моменти історичного життя запорізьких козаків, як і всіх інших народів, які не залишили по собі первісних історичних пам’яток, криють у собі загадку невідомості й дають поживу для різних припущень і домислів. Хто був справжнім організатором їхнього війська, якими були спочатку їхні бойові засоби, наскільки широкою була область їхньої діяльності — про це немає жодних відомостей. Звичайно, попервах у діях козаків не могло бути усвідомленого і прямо поставленого завдання, і в цей період часу вони повинні були діяти загонами або, як самі казали, купами. Початок організації міг бути покладений лише з появою на Низу спільного ватажка козаків, який уперше об’єднав їх для спільної мети — боротьби з мусульманами, і поклав початок їхній столиці, названій Січчю. Першу спробу щодо цього зробив славнозвісний князь Дмитро Іванович Вишневецький.
Князь Дмитро Іванович Вишневецький, справжній козак за натурою і знаменитий вождь свого часу, був нащадком волинських князів Гедиміновичів, народився православним і мав трьох братів: Андрія, 3 Костянтина й Сигізмунда. Був власником багатьох маєтків у Кременецькому повіті, зокрема Вишнівця, Підгайців, Окимнів, Кумнина, Лотрики та ін.
На історичній арені Вишневецький уперше з’явився 1550 року, коли польський король призначив його старостою Черкаського й Канівського повітів. Яким він був старостою нам невідомо, відомо лише, що на цій посаді він перебував лише три роки: отримавши відмову від короля Сигізмунда Августа на прохання про якесь надання, Вишневецький, за давнім правом служилих людей добровільно покидати короля, пішов з Польщі в Туреччину і став на службу до турецького султана: «А від’їхав він з усією своєю дружиною, тобто з усім тим козацтвом чи хлопством, котре біля нього перебувало», — писав про Вишневецького Сигізмунд Август Радзивіллу Чорному 15 червня 1553 року. Але незабаром король, стурбований тим, що турки в особі Вишневецького здобули чудового полководця, знову знадив князя до себе, повернувши йому ті ж міста Черкаси й Канів в управління. Правлячи цими містами, князь, хоч і був цього разу вдоволений королем, відчував невдоволення самим собою: його душа жадала воєнної слави і ратних подвигів. Тоді він заповзявся думкою захистити кордони польсько-литовської держави влаштованим на острові Дніпра міцним замком із сильною залогою. Очевидно, Вишневецький у цьому випадку намірився здійснити те, чого раніше прагнув Остафій Дашкевич. Свій план Вишневецький думав здійснювати поступово і відкрито висловив його ще 1556 року. Але не зустрівши фактично співчуття серед польських урядовців, Вишневецький знову вирішив покинути батьківщину й шукати щастя за межами вітчизни.
Саме в цей час він довідався, що московський цар Іван Васильович Грозний, бажаючи запобігти набігові кримських татар на московські окраїни, відрядив два загони російських ратників з путивльськими козаками на Низ — один, під керівництвом Чулкова, Доном, а другий, під начальством дяка Ржевського, Дніпром, наказавши їм «здобувати язиків і вивідувати про кримського хана». Звістка про похід росіян проти кримчаків була надзвичайно доречною і припала до смаку черкасько-канівським козакам, отож вони, зібравши 300 чоловік, під керівництвом своїх отаманів Млинського й Михайла Єськовича або Миська, кинулися вниз по Дніпру і разом з російським військом дяка Ржевського завдали немалої шкоди туркам і татарам під Іслам-Керменем, Очаковом і Волам-Керменем. Подвиги козаків черкасько-канівських замків підняли авторитет і самого старости князя Дмитра Вишневецького, і тоді, як Ржевський після походу відступив на «литовський», тобто західний бік Дніпра, Вишневецький опинився на Дніпрі й розташувався на острові Хортиці, звідки розраховував розпочати постійні набіги на мусульман. Для цього він 1556 року влаштував тут земляний «город» навпроти Кінських Вод, поблизу Протовчі, який згодом послужив запорізьким козакам прототипом Січі.
Про свої виступи проти татар і турків на Дніпрі Вишневецький негайно сповістив через слугу Миська (Михайла Єськовича) короля Сигізмунда Августа, прохаючи королівської протекції. На це донесення король відповів Вишневецькому грамотою, писаною якщо не навесні, то влітку 1557 року. У ній король повідомляв, що надіслані Вишневецьким через слугу Миська листи отримав у дорозі, їдучи з королевою Катериною з варшавського сейму у Вільно, через що затримав того слугу з королівською відповіддю на довший час. Так розпорядилися через звістку, принесену королівським послом, князем Андрієм Одинцевичем, про наміри й задуми перекопського царя: як доповіли королеві після приїзду до Вільна, перекопський цар хотів здобувати князя Вишневецького у збудованому ним замку.
Ця звістка, як і сувора зима та важкий проїзд до Вишневецького, а також очікувана поїздка до Вишневецького дворянина Василя Шишковича, дали підставу королеві затримати від’їзд Миська. Крім того, король писав Вишневецькому про те, що спочатку з чуток, а потім від присланого князем хлопця він довідався про напад на Вишневецького перекопського царя. Похваляючи Вишневецького за його службу, стійкість і мужність людей при обороні, король обіцяв і на майбутнє не забувати його подвигів: «А що стосується збудованого тобою замку і виявленої нам послуги, то така послуга приємна нам, бо ти влаштував замок для нас, господаря, у потрібному місці, і саме такий замок міг би надійно стримати лихих людей, шкідників, і забезпечити панства наші. Та щоб зміцнити той замок людьми й бойовими засобами, як ти писав нам про це, то без особистого твого приїзду до нас ми тепер не маємо грунтовних підстав виконати це, хоч виводити тебе з замку на цей час також не годиться з огляду на звістку від тебе і з інших україн про намір великого московського князя збудувати замки при ріці Дніпрі саме в тому місці, де й ти хотів збудувати городи, на нашій землі, а також заради зачіпок, на які могли б зважитися за твоєї відсутності козаки, наражаючи на небезпеку краї нашої держави. Виводити тебе з замку не годилося б іще й задля того, що ти, залишаючись у ньому, міг велику користь принести, не допускаючи козаків робити зачіпки чабанам і шкоди улусам турецького царя, з огляду на багато причин, на угоду і присягу нашу з турецьким цісарем і вічний мир з перекопським царем». На закінчення король сповіщав Вишневецького, що відпускає до нього якогось Захарка, про якого князь писав королеві, а також про відрядження до князя власного королівського слуги-дворянина з відповіддю на всі листи й прохання князя та про повернення з Польщі посла перекопського царя разом із польським послом Довгиром. Посла, відрядженого до Вишневецького, король наказував людям князя зустріти біля Черкас, а самому князеві, з огляду на важливість цієї справи, вислухати його з особливою увагою.
Очевидно, відмова короля Сигізмунда Августа допомогти людьми й бойовими засобами для захисту влаштованого князем замку стала причиною того, що Вишневецький, покинувши польського короля, увійшов у зносини з російським царем.
У травні 1557 року Вишневецький писав цареві, що кримський хан Девлет-Гірей з сином і з багатьма кримськими людьми приходив до Хортицького острова, облягав його двадцять чотири дні, але з божою милістю, з іменем і щастям царя, государя й великого князя, він, Вишневецький, відбився від хана і, побивши у нього багатьох найкращих людей, змусив відійти від Хортиці «з великим соромом», давши можливість князеві відібрати у кримчаків деякі кочовища. Врешті Вишневецький запевняв царя, що доки він буде на Хортиці, кримчаки нікуди не підуть війною.
У вересні того ж 1557 року Вишневецький відрядив в Москву козацького отамана Єськовича до царя Івана Васильовича бити чолом про те, щоб цар пожалував князя і прийняв його до себе на службу. Єськович мав сказати цареві, що князь зовсім покинув польського короля і спорудив серед Дніпра, на Хортицькому острові, навпроти Кінських Вод, місто поблизу кримських кочовищ. Цар прийняв Єськовича з почестями і, вручивши йому «опасную грамоту» та царське жалування для Вишневецького, відрядив разом з Єськовичем боярських дітей Андрія Щепотьєва й Нечая Ртищева з наказом оголосити князеві про згоду царя на його службу Московській державі.
За місяць після того Вишневецький відрядив до царя нових послів, Андрія Щепотьєва, Нечая Ртищева, князя Семена Жижемського й Михайла Єськовича, сповістивши через них царя, що він — царський холоп і дає своє слово приїхати до государя, але спочатку вважає за потрібне повоювати татар у Криму й під Іслам Керменем, а вже потім вирушати в Москву. І справді, Вишневецький дотримав слова щодо своїх намірів супроти татар: у грудні того ж року московський посол у Криму сповіщав царя, що жовтня першого дня князь Дмитро Вишневецький, випливши на пониззя Дніпра, взяв фортецю Іслам-Кермен, людей її побив, а гармати взяв і вивіз на Дніпро, у своє Хортицьке місто.
Майже роком пізніше, у жовтні 1558 року князь Вишневецький знову й цілком несподівано зазнав нападу з боку кримського хана Девлет-Гірея. Взявши з собою крім татар багато військ турецького султана й молдавського господаря, хан раптово підступив до Хортиці й люто напав на Вишневецького. Вишневецький довго відбивався од хана, але згодом, використавши все продовольство і втративши багато людей, а ще більше коней, яких довелось з’їсти, врешті залишив Хортицю і відійшов до Черкас і Канева, звідки сповістив царя про події на Хортиці і чекав від нього подальших наказів. Цар, довідавшись про все, що трапилося з Вишневецьким, наказав йому здати Черкаси й Канів польському королеві, з яким росіяни уклали мир, а самому їхати в Москву. Вишневецький покорився волі царя і в листопаді того ж року приїхав у Москву. Тут він отримав від царя жалування, а також місто Бельов з усіма волостями й селами у вотчину 4 та в інших містах підклітні села й великі пожертвування і за все це поклявся на животворному хресті служити цареві все життя і платити добром його державі.
Але в Бельові Вишневецькому не судилося затриматися надовго: річ у тім, що до Москви саме приїхали черкеські посли просити московського царя про допомогу у війні з кримчаками. Цар, який саме посварився з кримським ханом, вирішив скористатися проханням черкесів на свою користь і в грудні 1558 року знову відправив Вишневецького з 5 тисячами ратників на кримські улуси. Вишневецький вирушив із Москви разом із кабардинським мурзою Канкликом, власним братом, отаманом, соцьким і стрільцями. Суднами він пішов до Астрахані, звідти суходолом до черкесів у Кабарду; в Кабарді йому наказали збирати рать і йти повз Азов на Дніпро, на Дніпрі стояти і спостерігати за кримським ханом «наскільки бог допоможе». Виконуючи царський наказ, Вишневецький спочатку зупинився під Перекопом і спостерігав за татарами; але кримський хан, якого про рух Вишневецького повідомив польський король, відтягнув свої улуси 5 за Перекоп, а сам відійшов у глиб півострова. Вишневецький, не зустрівши під Перекопом жодного ворога, перейшов до Таванської переправи на двадцять п’ять верстов нижче Іслам Кермена; простоявши марно три дні на переправі, Вишневецький піднявся звідси до Хортиці і там з’єднався з дяком Ржевським і його ратниками. Зустрівши Ржевського вище порогів, Вишневецький звелів йому залишити всі коші з припасами на острові, відібрав з його раті найкращих людей — незначну кількість боярських дітей, козаків і стрільців, — а решту відіслав у Москву і потім з добірним військом пішов літувати в Іслам-Кермен, звідки збирався захопити міста Перекоп і Козлов. Отримавши звістку про відхід хана за Перекоп, цар Іван Васильович відрядив до Вишневецького посла з жалуванням і з наказом залишити Ширяя- Кобякова, дяка Ржевського і Андрія Щепотьєва з небагатьма боярськими дітьми та стрільцями, Данила Чулкова і Юрія Булгакова з козаками, а самому їхати в Москву. Вишневецький і цього разу скорився волі царя, залишив Дніпро і незабаром прибув у Москву, звідки переїхав у своє місто Бельов. Узимку того ж року кримський хан, почувши, що московський цар залишив столицю й поїхав у Лівонію, швидко зібрав стотисячне військо й кинувся до Москви; але довідавшись, що найстрашніші для нього люди, Шереметьєв і Вишневецький, зовсім не виїжджали в Лівонію, так само швидко повернув назад і відійшов у Крим.
На початку 1559 року цар знову спорядив Вишневецького проти татар; йому дали 5 тисяч війська, а його товаришеві Даниїлу Адашеву — 8 тисяч. Вишневецький розбив 250 чоловік кримчаків поблизу Азова, а Даниїл Адашев виплив у гирло Дніпра і звідси кинувся в Крим. Розгромивши Крим і звільнивши безліч полонених-християн, Адашев знову повернувся до Дніпра й піднявся вгору. Хан кинувся за ним навздогін і спостиг біля мису Монастирка, навпроти Ненаситецького порога, але не зважився на битву й відійшов. Тоді як Адашев і Вишневецький діяли проти татар на Дніпрі, влітку 1560 року ватажок білгородських козаків Андчак вдерся у Київське воєводство і спустошив поселення поблизу Білоцерківського замку, а тоді написав листа Сигізмунду Августу, пояснивши, що зробив це, щоб відомстити козакам київським, білоцерківським, брацлавським, вінницьким, черкаським і канівським, які завдають великої шкоди турецьким підданим. За цим листом Сигізмунд Август надіслав київському воєводі князю Костянтину Костянтиновичу Острозькому та всім українським старостам наказ заборонити козакам, з огляду на присягу й угоду з турецьким султаном і перекопським царем, чинити напади на турецьких і татарських підданих і навіть не дозволяти їм ходити в поле для сторожі, хоча водночас тримати їх напоготові, щоб мати можливість при набігові татар на українні землі вчасно вдарити на ворогів і відібрати у них здобич і християнських полонених.
Тим часом Вишневецький, повернувшись 1561 року з «п’ятигорської землі» на Дніпро й розташувавшись в урочищі Монастирищі, за 30 верстов від Черкас, поблизу острова Хортиці, став зноситися з польським королем про те, щоб знову перейти до нього на службу. Що спонукало Вишневецького до цього, невідомо: чи йому не сподобалося поводження Грозного з боярами в Москві, чи просто йому не сиділося на одному місці, — джерела про це не повідомляють. У кожному разі, перебуваючи в урочищі Монастирищі, Вишневецький відрядив до короля Сигізмунда Августа гінця з проханням знову прийняти його до себе і прислати йому, за звичаєм, так званий глейт, тобто охоронний лист для вільного проїзду з Монастирища у Краків. Король охоче погодився прийняти Вишневецького на службу і 5 вересня 1561 року надіслав йому глейтового листа: «Пам’ятаючи вірні служби предків князя Димитрія Івановича Вишневецького, ми приймаємо його в нашу господарську ласку і дозволяємо йому їхати в державу нашої вітчизни і у двір наш господарський для служби нашої, не боячись суворості посполитого права і нашого від господаря карання й неласки нашої за те; може він добровільно у панствах наших жити, користуючись усілякими вольностями і свободою, як і інші княжата, панята й громадяни панства нашого». Приймаючи Вишневецького знову на службу, король мотивував свою милість до нього тим, що Дмитро Вишневецький ходив до московського царя ні для чого іншого, як для того, щоб дізнатися про «справи неприятеля і тим принести якомога більшу користь Речі Посполитій». Своєю чергою і козаки, які були з Дмитром Вишневецьким на Низу, покинуті ним після від’їзду, почали просити короля через черкасько канівського старосту Михайла Олександровича Вишневецького про дозвіл їм повернутися на свою батьківщину і прислати глейтовий лист. Відсилаючи глейтовий лист князю Дмитру Вишневецькому, король сповіщав про це і його брата (очевидно, нерідного), Михайла Олександровича Вишневецького. Про козаків король писав Михайлові Вишневецькому: «Листа для прийняття козаків у наше панство ми наказали видати і звеліли послати його до воєводи київського; крім того, розпорядилися написати йому, щоб його милість з тобою порадився, якщо ті козаки прийдуть у наше панство і поміж ними виявляться козаки, котрі недавнього часу Очаків збурили, і якщо прихід їхній не принесе жодної небезпеки від цісаря турецького й царя перекопського, то, подумавши про це гарненько, звеліть послати їм того листа. І якщо серед них виявляться ті, що Очаків збурили, то ти б переконав їх, щоб вони не затримувалися й не проживали у тамтешніх українських замках, а йшли просто до Могилівського замку, звідки ми звелимо відправити їх у Полоцьк, а з Полоцька у землю Інфлянтську (Естонію) і накажемо дати їм утримання, і продовольство. Порадившись й поговоривши з ними про це, сповісти нас про це негайно».
Невідомо, куди повернулися козаки, але відомо, що вони покинули Хортицю, і після їхнього відходу «город» Вишневецького напевно зруйнували татари, адже московський цар, збираючись воювати з Кримом, хотів будувати нове укріплення «між Хортицею й Черкасами», яке б замінило «город» Вишневецького. Після цього Дмитро Вишневецький разом із польським магнатом Альбрехтом Лаським приїхав до Кракова, де його радісно вітали маси люду. Король дуже ласкаво прийняв князя і вибачив його провину. Незабаром Вишневецький дуже тяжко захворів через якусь отруту, отриману ним іще в юнацькі літа. Король, довідавшись про це і жаліючи князя, наказав своїм лікарям оглянути його. Лікарі надали допомогу хворому і він щасливо видужав. Отже, з 1563 року Вишневецький знову вважався на службі у польського короля. Останній, прийнявши Вишневецького, негайно поцікавився у російського царя про причину його від’їзду з Москви: «Пришел он как собака и потек как собака; а мне, государю, и земле моей убытку никакого не причинил», — відповів цар Іван Васильович. У цей час Вишневецький настільки постарів, що вже ледь міг сідати на коня, але дух героїзму в ньому ще не згас. Перебуваючи у Кракові, він зійшовся з Альбрехтом Лаським, який володів молдавською фортецею Хотин і мріяв приєднати всю Молдавію до Польщі. Вишневецький задумав нову справу: за порадою Ласького він вирішив оволодіти Молдавією і стати її господарем. Обставини йому сприяли. Річ у тому, що в Молдавії на той час боролися за престол два претенденти: господар Яків Василід (Іраклід) і боярин Томша або Стефан IX. Партія волохів, що не бажала обрання Томші, довідавшись про плани Вишневецького, відрядила до нього посольство й обіцяла господарство, якщо він з козаками підтримає цю партію. Князь погодився і 1564 року з чотирма тисячами козаків вирушив у Молдавію. Його передовий загін з’явився тоді, коли Томша облягав Василіда в Сучавському замку; сам Вишневецький через хворобу їхав ззаду на возі. Його загін спішно прискакав до палацу і став вимагати молдавської булави своєму князеві. Томша охоче погодився з цією вимогою і особисто вийшов зустрічати славетного героя. Вишневецький, не підозрюючи віроломства, з невеликим загоном рушив до Сучави; але в дорозі, побачивши нечисленні сили Вишневецького, Томша раптом змінив наміри: він несподівано кинувся на князевих людей, усіх перебив і мало не захопив самого Вишневецького; але той устиг утекти і сховатися в копицю сіна. На лихо, його помітив якийсь селянин, що приїхав по сіно, і видав Томші. Вишневецького разом з його супутником Пясецьким та деякими поляками схопили й відправили у столицю Молдавії. Поляків після жорстоких катувань (сам Томша відрізав їм носи й вуха) відпустили в Польщу, а Вишневецького і Пясецького Томша відправив у Царгород до султана Селіма II. Палаючи люттю до полонених за руйнування Криму й південних міст, турки вирішили піддати їх найлютішій страті: кинути живими з високої вежі на залізні гаки, вмуровані в стіну біля морської затоки на шляху з Константинополя в Галату. Кинутий з вежі Пясецький швидко помер, а Вишневецький при падінні зачепився ребром і висів так якийсь час живим, лаючи ім’я султана і проклинаючи мусульманську віру, доки його не вбили турки, не стерпівши цих прокльонів. Народ зберіг у своїй пам’яті величний образ князя і оспівав його трагічну загибель у вже існуючій пісні про козака Байду. 6 За словами пісні, Байда був таким славним, що сам султан пропонував йому одружитися з його дочкою лише за умови, що він прийме віру Магомета; але Байда був настільки відданий православ’ю, що з презирством відкинув цю пропозицію і став плювати на все, що було любим і простому магометанинові і самому султанові, а врешті ухитрився навіть убити стрілою, поданою його слугою, самого султана з дружиною й дочкою. Турки, розлютившись на Вишневецького, вийняли у нього, ще живого, серце і, за словами польського письменника Несецького, порізали на шматки, поділилися між собою і з’їли, сподіваючись стати такими ж мужніми, яким усе життя був безстрашний Вишневецький. Пісня «Байда-козак» дійшла до нашого часу у багатьох варіантах.
«У Царграді та й на риночку
Там п’є Байда мед-горілочку,
Ой п’є Байда, та не день, не два,
Та не одну нічку, та й не годиночку.
Прийшов до нього султан турецький:
Ой що ж-бо ти робиш.
Байдо молодецький?
Ой ти, Байдо, та славнесенький,
Будь же ти лицар та вірнесенький, —
Покинь, Байдо, та пити-гуляти,
Бери мою дочку та йди царювати,
Бери в мене та царівночку,
Будеш паном та на Вкраїночку! —
Твоя віра проклятая,
Твоя дочка поганая!
Гей, як крикне салтан на гайдуки:
Візьміть того Байду, візьміть його в руки!
Візьміть Байду, кріпко ізв’яжіте
Та на ребро за гак добре зачепіте.
Висить Байда та не день, не два,
Та й не одну нічку, та й не годиночку.
Висить Байда, про себе гадає
Та й на свого цюру зорко поглядає
Та й на свого цюру, цюру молодого,
І на свого коня, коня вороного;
Ой ти ж цюро, цюро молоденький,
Подай мені лучок, та лучок тугенький.
Подай мені, цюро, тугий лучок,
Подай мені стрілок, стрілок цілий пучок!
Ой, бачу ж я, цюро, та три голубочки,
Хочу я їх вбити задля царськой дочки.
Де я вмірю — там я вцілю,
Де ж я важу — там я вражу.
Ой як стрілив — та й царя вцілив,
А царицю та в потилицю,
А їх доньку — прямо в головоньку.
Не вмів, царю, та ти Байди вбити,
За це ж тобі, царю, та й у землі пріти.
Було б тобі, царю, конем під’їжджати,
Та було б тобі Байді голову ізтяти,
Було б Байду в землю поховати,
А його ж хлопця собі підмовляти».
Примітки:
- Земельна власність Польщі поділялася на два види: маєтки спадкові й маєтки, що надавалися у тимчасове користування
- Місто Черкаси збудоване за литовського князя Вітовта (1392-1430) і заселене п’ятигорськими черкесами
- Він одружився з княгинею Єфимією Вербицькою і після смерті Дмитра отримав Вишнівець і Підгайці
- Теперішньої Тульської губ., на 125 верстов нижче Тули
- Слово «улус» татарською мовою означає народ, плем’я
- Байда, байдак (загальнотюрк. — буйдак), означає «нежонатий, бурлака»
