9 листопада 2008 року – День Івана Манжури в селі Рубанівському.
Свято Івана Манжури в Рубанівському вже стало традиційним. Цієї осені воно відзначалося на Васильківщині втретє з нагоди дня народження видатного українського поета, фольклориста, етнографа, якому 1 листопада минуло 157 років (1851-1893). Вкотре зустрічав гостей Свято-Покровський храм, що вже більше століття височіє на живописних берегах річки Раставиці, радіючи дню прийдешньому як живий свідок притаєних часом давно минулих подій.
Саме з цієї оповитої дивними казками, фантастичними легендами та переказами про богатиря Трьомсина землі на початку 70-х рр. ХІХ ст. благословлявся на творчий шлях двадцятилітній, тоді ще нікому не відомий Іван Манжура вустами катеринославського поміщика, нащадка запорозького козацтва, відомого губернського і повітового земського гласного Івана Григоровича Василенка, у маєтку якого безпритульний юнак працював управляючим. Прозорливість І. Василенка, людини інтелігентної, передових демократичних поглядів дала змогу зразу ж розгледіти у вчорашньому студентові, звільненому з Харківського ветеринарного інституту за участь у народницькому русі, талановитого, здібного вченого-початкіця, відчути, що має причетність до особистості. І він не помилився. Придніпров’я щедро обдарувало свого обранця, розкрило і довірило йому взяти найсвятіше – скарби людської пам’яті, закодовані у слові. А можливо й вказало на оту чудодійну розрив-траву, знайти яку довірено обраним, тільки сильним духом, бо її володареві відкриваються усі таємниці, видимі й невидимі скарби.
З того часу більше двадцяти років свого короткого, сповненого трагедій життя (раннє сирітство, постійний нагляд поліції, заборона одержати вищу освіту, цензурні утиски, постійні матеріальні нестатки, тяжка доля письменника-малороса) І. Манжура прожив на Катеринославщині (1872-1893). На Придніпров’ї розпочалася його систематична діяльність по збиранню кращих зразків народної творчості, високу оцінку якій дали О. О. Потебня. М. Ф. Сумцов, І. Я. Франко, розквітнув поетичний талант, котрий поставив ім’я І. Манжури в один ряд з найвидатнішими діячами української літератури другої половини ХІХ ст. Зроблені ним унікальні записи народних пісень, казок, легенд, жартів, анекдотів, лексичний матеріал увійшли до раритетних фольклорних видань В. Б. Антоновича, М. П. Драгоманова, Б. Д. Грінченка. Придніпров’ю прихильний Іван Калічка (літературний псевдонім поета) присвятив єдину прижиттєву поетичну збірку «Степові думи та співи» (1889), наскрізь пройняту фольклорними мотивами. Підготовлені до друку дві збірки «З народних уст зібрав і у вірші склав Іван Манжура» та «Над Дніпром», а також поеми-казки «Трьомсин Богатир», «Іван Голик», «Казка про хитрого Лисовина» та інші так і не були виданні за життя автора через заборону цензурою. Разом з тим, він стояв біля витоків зародження української дитячої літератури в Катеринославі та видання перших книжок для дітей. У 1885-1886 рр. окремими виданнями з’явилися дві літературні казки, написані у формі оповідань (художні перекази народних сюжетів) «Як чорт шматочок хліба одслужував» та «Лиха Година», призначені для народного читання. Ці унікальні книжечки – зразок перших дитячих видань українською мовою у нашому місті, що дає право вважати І. Манжуру першим дитячим письменником-казкарем Придніпров’я.
Не забув І. Манжура свого доброго наставника, якого в народі прозивали загадковим ім’ям – Трьомсин. Написану в 1886 р. поему-казку „Трьомсин Богатир” поет з вдячністю присвятив «Шановному Івану Григоровичу Василенкові», стверджуючи, що час для велетнів душею не пройшов, вони жили, живуть і будуть жити повсякчас, оберігаючи духовні скарби своєї землі, і хоч їх справи невидимі, зате відчутні кожному, хто любить життя, прагне творити добро і дарувати радість іншим.
Задум проводити щорічні свята Івана Манжури в Рубанівському і взяти під опіку вшанування пам’яті видатного українського поета належить настоятелю Свято-Покровського храму священику Василю Пишному. Саме з цієї землі два роки тому в осінній день 155-ліття з дня народження поета з його уст у Храмі пролунало ім’я Івана Манжури, і відтепер поет знову знайшов прихисток у цьому чарівному степовому селі, куди доля привела його ще в юності, а нині дорогу до якого знають в усій Україні та за її межами. Отець Василь з великою любов’ю робить свою справу, він щодня з Небом говорить за усіх нас, біля нього, як кажуть в народі, як у Бога за пазухою, уклін йому за його святу справу і усім, хто йому допомагає. Особлива дяка за те, що в Рубанівському продовжує жити пам’ять про духовного лицаря Придніпров’я – Івана Манжуру, видаються його твори, проводяться щорічні Свята та дні пам’яті поета, створено музей, засновано Благодійний Фонд Івана Манжури «На щастя, на долю», доглядається пам’ятник на умовній могилі поета у Севастопольському паркові Дніпропетровська. Минулого року І. Манжура біля власного пам’ятника власноруч «роздавав», пригортаючи до грудей, щойно видану в Рубанівському до свого дня народження казку «Лиха Година» – декілька невеличких книжечок прилаштували видавці – служителі Храму до самого гранітного погруддя, щоб відвідувачі парку змогли ще й таким чином одержати благодійне видання.
Нарешті Іван Манжура знайшов свій куточок на Придніпровській землі зігрітий справжнім батьківським теплом і всенародною любов’ю. Поряд з Храмом під час святкування другого Свята Івана Манжури було відкрито унікальний музей – «Хату-музей Івана Манжури», дух якого з першого погляду зігріває давно баченим і вже призабутим затишком бабусиної хатини. Тут і натоплена піч, чепурна, розмальована, з глечиками, макітрами і мисками. На долівці – духмяне сіно, смугасті вхідники, на стінах – обрамлені вишитими рушниками старовині ікони, народні картини, вишивки, світлини, годинник із зозулею. А ось у кутку прядка, рублі, чавунні праски, різноманітне хатнє начиння. Гіркою лежать припасені на зиму богатирських розмірів червоні та жовті гарбузи. На столі в окремій кімнаті розкладені видання казок І.Манжури «Трьомсин Богатир», «Лиха Година», «Іван Голик», поряд з лежанкою, на стіні – малюнки до казки «Лиха Година», виконані художником Володимиром Єрмаковим. Квітучі калачики на підвіконні, мережані фіранки справляють враження, що тут дійсно хтось живе і ось-ось увійде до господи, може й сам Іван Манжура? Навколо хати – ліса (плетена огорожа), на кілочках обсихають перекинуті догори горщики. На подвір’ї стіжок сіна, трошки далі – кабиця, повітка, садочок, неподалік – криниця, ставок, до якого можна збігти огородами. Створюється музей прихожанами, як кажуть, усім миром. Сюди приносять найдорожче, збережене ще від дідів-прадідів з великої любові та поваги до рідного, родинного, споконвіку українського. І екскурсоводи тут справжні, автентичні, приємні говіркі жіночки – чиїсь мами та бабусі, які добре знаються на ужитковій старовині, зібраній їхніми ж стараннями. Стежка до музею веде прямо від Храму, тут бувають не тільки прихожани, а й численні туристи.
У цей злегка морозний, але напрочуд сонячний до сліпучого, якогось навіть літнього блиску осінній ранок розпочалося Свято «Він жив, як птах небесний». Літургія, причастя, благословення, частування, молитва, многолітня, святковий концерт, мистецька виставка зібрали воєдино не одну сотню прихожан різного віку, які з’їхалися звідусіль. Під звучання бандур та співи у приміщенні новозбудованої біля Храму недільної школи розпочався святковий концерт, талановитим, віртуозним режисером-ведучим якого був священик Василь Пишний. Умовна сцена була прикрашена портретом І. Манжури, вишитим народним майстром Василем Демидовичем Канделою. Слово про поета було надано авторові цих рядків. Традиційно кожен одержав у подарунок нову книжечку – благодійне ілюстроване видання поеми-казки Івана Манжури “Іван Голик”, здійснене священиком Василем Пишним у художньому оформленні Володимира Єрмакова. Плідно працювали над цим виданням Володимир Дерев’янко, Павло Тєпін, Тетяна Сокиркіна. Ця книжечка – вже третя ластівочка, яка щедро несе в народ ще один унікальний твір поета як додаток до попередньо виданих літературних казок “Трьомсин Богатир” та “Лиха Година”. Ці видання розходяться нині по усій Україні. Манжуру читають дорослі й діти. Здійснилося те, про що поет тільки мріяв. На стінах святкової зали розмістилася мистецька виставка „Казкар Придніпров’я”, яку підготували учні Дніпропетровської дитячої художньої школи № 1(директор – Микола Федорович Хандога). Поряд – малюнки В. Єрмакова, оформлювача та ілюстратора видань казок поета.
Традиційно Васильківщина з вдячністю вшановувала пам’ять Івана Манжури народною піснею, одним з найулюбленіших і найпоширеніших жанрів народно-поетичної творчості. Адже тисячі пісень, що побутували на Придніпров’ї у ХІХ столітті, вчений дбайливо зібрав, записав і зберіг для нащадків. Світлій пам’яті поета вінок пісень сплітали улюблені всіма вокалісти Оксана Гопка, Оксана Григоренко, Максим Козолуп, Вадим Кочетков, народний ансамбль бандуристок «Чарівниці» Дніпропетровської консерваторії ім. Глінки (художній керівник – Світлана Овчарова, заслужений працівник культури України), заворожуюче звучала музика скрипкового квартету солістів Симфонічного оркестру Ірини та Олега Большакових, Світлани Сербокрил, Ірини Олійникової, Любові Бересневої. А поряд – незмінна ведуча, концертмейстер Наталя Юріївна Клименко, донька дніпропетровського краєзнавця Ю. Я. Немченка, який багато зробив для увічнення пам’яті видатного поета, прищепив доньці щиру любов до його творчості, яку вона тепер передає онукам.
Бажаючих прилучитися до свята було так багато! Завітали цього разу гарно вбрані в національні костюми вихованці зразкового колективу дитячого Центру української культури «Коло калинове» міського Палацу дітей та юнацтва і розвеселили, і розчулили своїм незабутнім виконанням українських народних пісень «Привітальна», «Гиля, гиля, сірі гуси», «Да що на горі імбер», «Терниця», «Многая літа», грою фрагменту обряду «Закосичення». Серед них були учні майстерень декоративно-ужиткового мистецтва, петриківського розпису, народної вишивки, бісероплетіння та фольклорно-обрядового театру «Родослав» (Онищенко Сергій, Горяна Євгенія, Посунько Вікторія, Ченчик Наталія, Бортнікова Анна, Єрмоніна Дар’я, Шостак Валерія, Ткачук Євген, Галич Євген; завідувачка Центром – Валентина Бандур, художній керівник театру – Наталя Онищенко).
Іван Манжура спонукає до творчості кожного. Студенти Дніпропетровського театрально-художнього коледжу (Мірошничева Валентина, Караученко Альона, Воробйов Володимир, Куріченко Владислав) підготували театралізовану постановку за казкою “Іван Голик”. Слід зазначити, що творчий колектив коледжу щоразу виступає на Святі. Минулого року вони підготували інсценізацію казки «Лиха Година», яка сприймалася глядачами з захопленням. Все це дякуючи майстерності фахівців – художньому керівникові О. І. Самохваловій та викладачу сценічної мови Г. Т. Яшній. З уст молодих акторів полилися віршовані рядки поеми, співуча українська мова. Були тут і море, і велика риба-кит, яка проковтнула Івана Голика, і щука, і ціле комарине військо, а головне – цікава, щира гра, прекрасне володіння рідною мовою. Принагідно згадати, що цього року День Івана Манжури в Рубанівському співпав з Днем Української Писемності та Мови. У передмові до щойно виданої казки «Іван Голик» говориться: «Коли читаєш поему-казку «Іван Голик», аж серце тріпоче: ось яка наша Мова – вщерть наповнена віковічною мудрістю, лагідністю, красою, щирістю і добротою душі українського народу!». Прочитайте казку, і ви відчуєте красу українського слова, овіяного століттями.
Поему-казку І. Манжура написав у 1886 р. В основі твору – популярний сюжет народної казки про сміливого і кмітливого богатиря Івана Голика, відчайдушного сміливця козацького гарту і вдачі, який виходить переможцем зі всіляких обставин. Найбільш близькою до поеми є народна казка про Івана Голика і його брата, записана живописцем Львом Жемчужниковим у Пирятинському повіті і опублікована 1857 р. у другому томі «Записок о Южной Руси» Пантелеймона Куліша. На основі сюжету цієї казки з використанням мотивів інших народних казок (про лютих зміїв, про чудодійну джерельну воду) І. Манжура створив високо оригінальний та своєрідний поетичний твір, який би, за словами самого автора, зацікавив би «паруботу і школярів», був би повчальним «для народу і середнього класу» і подібно до «Енеїди» Івана Котляревського сприяв «серйозній любові до рідної літератури». У Голикові живе Енеєва козацька відвага, чисте і чесне побратимство, невичерпний оптимізм. Немає в нього ні палаців, ні багатства, ні навіть доброї одежі. Але не гола душа в Івана. Його цікавить людська доля і щира правда. Напоєна соками народної мудрості, традиціями уснопоетичної творчості, поема вражає літературною довершеністю, легкістю форми і є своєрідною «Енеїдою» Придніпров’я.
Заключним акордом на Святі вперше заворожуюче-велично прозвучала пісня на вірші І. Манжури „Божевільний” у виконанні студента 4-го курсу вокально-естрадного факультету Дніпропетровської консерваторії ім. Глінки Максима Козолупа, музику до якої написала Ганна Хазова, член регіональної Спілки композиторів України (Запоріжжя), партію роялю зіграла Н. Ю. Клименко, дипломант міжнародних музичних конкурсів. У цьому автобіографічному вірші – весь І. Манжура, розбурхана стихія його спраглої душі, приреченої на самотність, трагічна доля творчої людини, поета Івана Калічки, який так і не намилувався своєю 42-ю весною. В один із травневих днів 115 років тому у надзвичайно драматичних обставинах скінчився його земний шлях і душа полинула в обитель Бога, залишивши усі свої духовні набутки краєві. Серед діячів вітчизняної культури його постать чи не найтрагічніша:
Божевільним мене обзивають за те,
Що кумира ніде я не маю
І що пісня моя аж до Бога росте,
Бо слізьми я її обливаю.
Ще за те божевільним усі мене звуть,
Що з темнотою я в суперечці;
І що сміливо йду я туди, де ведуть
Мене серденька щирії речі.
Божевільний усім! Бо живу не в ладу
Я з неправдою людською злою,
І за правду, як треба того, накладу
Не жалкуючи я головою
За ці три роки зроблено немало. Тому й з’явилися перші підсумки – нагородження «Відзнакою» благодійного Фонду Івана Манжури тих, хто найбільше залучився до проведення Свят, сприяв популяризації життя та творчості видатного українського поета, а разом з тим сприяв відродженню та розвиткові невмирущих традицій української духовної культури. Першими номінантами Премії Благодійного Фонду Івана Манжури «На щастя, на долю» стали:
За дослідження творчості Івана Манжури – Василенко Наталія Євгенівна, старший науковий співробітник музею «Літературне Придніпров’я» відділу Дніпропетровського історичного музею ім. Д. І. Яворницького;
За малюнки до творів Івана Манжури – Єрмаков Володимир Семенович, художник-оформлювач;
За вірші про Івана Манжуру та Україну – Пишний Михайло Іванович, поет (м. Ярославль);
За редакційну роботу над виданням творів Івана Манжури – Дерев’янко Володимир Анатолійович, староста Свято-Покровського храму в с. Рубанівському;
За комп’ютерну верстку видань творів Івана Манжури – Тєпін Павло Олексійович, скарбничий Благодійного Фонду Івана Манжури;
За дизайн видань творів Івана Манжури – Сокиркіна Тетяна Андріївна, архітектор, член регіональної Спілки архітекторів України;
За організацію концертів, присвячених Івану Манжурі – Клименко Наталія Юріївна, викладач музики Дніпропетровської консерваторії ім. Глінки, концертмейстер.
Зі Свята всі учасники розходилися і роз’їжджалися з подарунками, квітами, такий вже тут звичай – гостинно, як рідного, по-домашньому зустрічати кожного, хто завітав. На прощання співали «Чорнобривці», «Рідна мати моя», «Многая літа», урочисто звучав державний гімн «Ще не вмерла України…», гріли душу радісні, усміхнені обличчя. Чомусь віриться, що наступної осені Свято Івана Манжури збере в Рубанівському ще більше шанувальників.
Наталія Василенко,
старший науковий співробітник музею «Літературне Придніпров’я»
Дивись також публікації:
- Н. Василенко. І жив він, як птах небесний // Січеслав. – 2008. – № 4. Вересень-грудень. – с. 199-203.
- Н. Василенко. Він жив, як птах небесний // Зоря. – 2008, 25 листопада.
