Павлоградський музей народився в 1962 році. Задачі і цілі створення його були специфічними. «Народ повинен знати свою історію» – ось той девіз, під яким створювався музей, де центральною експозицією була – революційна. Вже у 1970 році музей носив назву Історико-революційного, імені XXII з’їзду КПРС. У брошурі «Ленін, Павлоград, павлоградці» видавництва «Радянська Росія», Москва, 1970 рік, А. Толстіхіна – директор Центрального ордена Леніна Музею Революції СРСР, назвала наш музей одним з найбільш популярних у «нашій» країні, який мав на той час 11 тис. різних предметів, документів, фотографій. Музей був культурним осередком, де відбувалися важливі події у житті мешканців міста. Звичайно, не таємниця, що основною масою відвідувачів була шкільна молодь, а накатані форми і методи роботи влаштовували партійно-комсомольські органи, тим більше, що задачі, поставлені перед працівниками музею по вихованню молодого покоління, виконувалися на 100, а то і більше відсотків.
Настає 1991 рік. Суспільно-політична обстановка в країні змінюється, і не відбитися на роботі музею, звичайно, не може. У 1992 році створюється експозиція «Українська хата», а у 1993 році – з’являється експозиція «Гомоніла Україна» до 500-річчя утворення козацтва. І у 1995 році проводиться реекспозиція «Павлоградщина в роки війни», 20 квітня 1997 року був відкритий меморіальний музей-квартира Г. П. Світличної. Музей намагається йти в ногу разом з часом, його робота відповідає вимогам дня. У своїх виступах на радіо та на сторінках місцевих газет «Рідний край», «Західний Донбас», «Новий день», «Шахтобудівник», де наукові співробітники музею висвітлювали всі історично-значимі події у нашому місті – з дещо новим висвітленням, більш сучасним і повним. З появою телебачення у нашому місті 1992 р. з’являється можливість внести в роботу музею новий елемент. І ось 14 січня 1993 року з’являються на світ цикл телепередач «Сторінки історії» ведучого наукового співробітника музею Л. П. Бойко,
про Матвія Хижняка та заснування м. Павлограду, передача із програми «Відродження». Якщо звернутися до статистичних даних, то 91–93-ті роки, роки заборони компартії, комсомолу і піонерської організації призвели до того, що кількість відвідувачів зменшилась. Треба було терміново підвищувати якість своєї роботи, тепер вже нового напряму, спрямованого на відродження української нації і відродження гідності українського народу. За 1993 рік таких телепередач вийшло 6. Крім того, з залів музею виходила регулярна телепередача для дітей «В гостях у діда Олексія» – за участю колишнього директора музею – В. Г. Ніколаєнка, де пропагувались українське слово та українські звичаї.
1994, 1995, 1996 роки при музеї створюються і працюють клуби «Чиста криниця», «Червона калина», «Зоряна», пізніше «Поетична вітальня». Наукові співробітники проводять тематичні вечори, зустрічі, конференції, готують телепередачі і науково-популярні публікації в місцевих газетах. Величезний успіх мали виставки народних умільців, художників, скульпторів.
Також за цей період у місті виникає асоціація телестудій м. Павлограда: засновник телебачення міста «Незалежне телебачення», «Павлоградський телецентр» і студія «Факт-Інфо». Всі три студії мали свої відмінності і своє обличчя. Тому у наукових співробітників з’являється можливість розкритися професійно саме на тому телебаченні, яке відповідало вимогам і умовам співпраці..
Так був започаткований цикл передач у 1997 році, який мав назву: «Наші видатні земляки» (про геніального архітектора сучасності і майбутнього Якова Черніхова, про Жозефа Котіна, конструктора танку «КВ» і ін.) – співпраця з студією Факт-Інфо. «Незалежне телебачення» охоче робило передачі про українські обряди і взагалі про все, що пов’язано з історією України, і , зокрема, темою козацтва. «Павлоградський телецентр» завжди відображав всі події та заходи, що відбувались у стінах музею у своїх інформаційних випусках. Тому уже і в 1998 році керівництво музею вирішує продовжити співпрацю з телестудіями, але більш системну і планову. Тому у кожного співробітника народжуються телепередачі по темах, по яких працюють. Як відбилось це на кількості відвідувачів? Розраховувати на величезний наплив відвідувачів, у наш важкий економічно час, не можна, та музей не знизив показника кількості задіяних у заходах та відвідувачів. Крім цього, можна сказати про те, що постійні трансляції з музею заході» та поява на екранах наукових співробітників з розповідями у тематичних передачах, надало їм авторитету та популярності.
Так, наприклад, у 1998 році, міськвиконком провів захід «Жінка року», де в номінації «Жінка року від культури», звання отримала ведучий науковий співробітник музею Л. П. Бойко. Робота з телестудіями міста продовжується і набирає темпу. За 1998 рік вийшло 18 телепередач. Перелічити їх всі неможливо, та найкращі заслуговують на це: «Кам’яний літопис», «Культові споруди міста», «55-річпиця звільнення Павлограду». Пропонуються відеофрагменти передачі «Культові споруди міста». Репортажів з виставок та інших музейних заходів з коментарями співробітників та тележурналістів було показано на протязі року більше 30. Рік тому була започаткована нова форма співпраці – така, як сумісні: захід та телепередача, водночас, на базі роботи (зустрічі) у «Поетичній вітальні», де пропагується, досліджується і популяризується творчість місцевих поетів. Отже, можна сказати впевнено, що така форма роботи, такий експеримент, проведений музеєм нашого міста, до вподоби і науковцям, і засобам масової інформації, і населенню краю.
І якщо згадати про цілі і задачі, що стоять перед; культурними закладами, що завдяки такому методу і прийомам роботи ми привнесли в життя, можливо, багатьох павлоградців думку про те, що музей – це не мертва констатація фактичного чи історичного матеріалу, а це живий, трепетний, цікавий, здібний на політ фантазії, культурний заклад.
Є.В. Прокопенко, н.с. Павлоградського історико-краєзнавчого музею
Джерело: Музей на межі тисячоліть: минуле, сьогодення, перспективи. (Збірник тез доп. та повід. міжнародної наук. конференції, присвяченої 150-літтю від дня заснування Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І. Яворницького). – Дніпропетровськ, 1999. – 177 с.
