Що «Музей – це велична пам’ятна книга людства» – ця істина не викликає сумніву, але пам’ять не приходить сама по собі її треба накопичувати, її треба берегти і її треба передавати людям. А якщо це стосується музею – то відвідувачам.
Залучення якомога більшого кола відвідувачів є проблемою нагальною для будь-якого музею і дуже актуальною для музею історії м. Дніпродзержинська, який, починаючи з 90-х років, працює виключно з місцевими жителями. (Відсутність туристичних об’єктів, маршрутів та зміни в суспільно-економічному житті привели до того, що і та наявність невеликої кількості туристичних груп серед відвідувачів музею, яка була до 90-х років, зовсім зникла). В таких умовах музей міг виконати своє соціальне призначення за умов розширення виставкової діяльності та впровадження нових видів науково-освітньої роботи. Маючи це на меті, а також необхідність залучення дітей до історичної пам’яті власного народу, на початку 90-х років ми впровадили музейну програму з народознавства для дошкільників, яка діє і зараз, і’ для учнів, яка діяла декілька років.
В програмі для учнів були об’єднані елементи знань з народознавства, краєзнавства, історії, допоміжних історичних дисциплін. Програма складалася на конкретну вікову групу (учні 5-х класів середньої школи № 16 та 8-х класів технічного ліцею № І), з врахуванням їхніх знань, інтересів, вікових особливостей (уточнення, доповнення та зміни заносились в програму після перших занять з учнями, на яких і з’ясовувалися в можливій формі ці питання).
Виходячи з того, що шкільний вік – це та перша сходинка формування особистості людини, на якій починається формування її громадського та національного самоусвідомлення, прилучення до загальнолюдських гуманітарних цінностей, завдання курсу було за допомогою музейних засобів дати учням (п’яті класи) або розширити (восьмі класи) найелементарніші систематизовані знання про народні звичаї та побут, фольклор, галузі господарства, світогляд українського народу та систематизовані уявлення з історії свого краю, як частини держави.
Так, програми мали такі складові частини, як «Збирачі народних скарбів», «Пам’ять народу – історична пам’ять», «Ознайомлення з духовною культурою українців», «Людина та час» тощо, і були розраховані на одне заняття на тиждень протягом навчального року.
Якщо звичайний шкільний курс знаходиться на межі можливого перевантаження розуму дитини готовими фактами, оповіданнями, то наш курс, що базувався передусім на інформативності та емоційності історичної пам’ятки, мав викликати конкретні почуттєві враження, впливати на розвиток образного мислення. Цьому ж сприяли і форми та методичні прийоми проведення цих занять, які проводились як в експозиціях музею, так і в спеціально підготовленому приміщенні, учбовому класі, на вулицях міста (район школи, пам’ятник «Прометей», стара частина міста).
З впевненістю слід зазначити, що приваблювала на цих заняттях безумовно історична пам’ятка – можливість її споглядати, аналізувати, фантазувати, кожен учень мав право, і користувався ним, висловити свою думку, зробити висновок, вислухати, погодитися чи ні з своїм опонентом.
Зважаючи на те, що курс вводився до шкільного розкладу, то його заняття мали всі необхідні структурні елементи уроку, як то: повторення, сприйняття, усвідомлення, закріплення, використовувались письмові роботи, малюнки, тести. І як свідчить час, цей курс безумовно сприяв розвитку інтересу учнів до музею, до минулого власного народу.
О.О. Мащенко, завідуюча відділом науково-освітньої роботи музею історії м. Дніпродзержинська
Джерело: Музей на межі тисячоліть: минуле, сьогодення, перспективи. (Збірник тез доп. та повід. міжнародної наук. конференції, присвяченої 150-літтю від дня заснування Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І. Яворницького). – Дніпропетровськ, 1999. – 177 с.
