У фондах Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д.І. Яворницького зберігається цікаве фото. Група людей, пройшовши міліцейські кордони, прямує до пам’ятника Кобзарю на Монастирському острові. В центрі чоловік з великим вінком із соснових гілочок – Олександр Кузьменко – багатолітній політв’язень сталінських таборів, великий шанувальник Шевченка.
То ж чи були заборони, не в такі вже й далекі від нас 1970-і? Відповідь знаходимо у спогадах поета, правозахисника Володимира Сіренка (на фото він поряд з Кузьменком): «У родині Кузьменків палало прямо таки святе ставлення до Тараса… У хаті Кузьменків святкували і всі шевченківські роковини. Кожного 9 березня, а це стало традицією, своєрідним святим ритуалом … ми купували квіти і десь о десятій годині гуртом, а то й по одному йшли крізь міліцейські та кадебістські кордони на Монастирський острів до памятника Тарасу. Проходячи мимо майорів та підполковників, а інколи навіть генерал з’являвся в цивільному, ми зневажливо міряли їх поглядами. Нас, безумовно, реєстрували та фіксували на плівку, але ми плювати хотіли на це, бо за покликом душі виконували синівський обов’язок. Всіх перевершували Кузьменки, які щороку приносили оригінальний вінок, сплетений із соснових гілочок; пшеничних стебел із колосками і кетягів червоної, здавалося, аж гарячої, калини. Над ним чаклувала вся сім’я. Навіть тоді, коли стало «высочайше» дозволено, ба, навіть зобов’язували творчі організації, покладати до пам’ятника Шевченку чиновні кошики, Кузьменків красень – вінок, виділявся серед усього, що тут лежало і стояло.
Поклавши квіти до пам’ятника, ми всі збиралися у кінці моста, вже в парку Шевченка, і йшли на трамвай, яким за кілька хвилин добиралися до кінцевої зупинки коло транспортного інституту. Звідси шапкою докинути до Кузьменківської хати. Святково веселі, ми швиденько збирали стіл, поминали Тараса, а потім читали його вірші, співали. Олександр Кузьменко, котрий знав напам’ять всього «Кобзаря», як кажуть від титлу до титлу, вставав із – за столу і декламував запально та майстерно».
Ім’я Олександра Олексійовича Кузьменка (1926-1999) нічого не говорить сьогодні більшості мешканців Дніпра. А між тим воно широковідоме серед правозахисників, дисидентів України.
Він народився в с. Лоц–Кам’янці під Дніпропетровськом у сім’ї, що належала до старого лоцманського роду. Під час війни, влітку 1942 року, став учасником підпілля ОУН у Дніпропетровську. За це після війни був заарештований як «український буржуазний націоналіст» і засуджений до восьми років виправно – трудових таборів і п’яти років заслання. Покарання відбував у Печорі й на Інті. Там познайомився із медсестрою УПА Оленою Золотницькою, яка пізніше стала його дружиною. Після відбуття терміну покарання 5 вересня 1952 року ще деякий час чекав звільнення нареченої. Освоївши фах, працював шофером.
Весною 1957 року з дружиною повернувся до Дніпропетровська. Поселився в будинку № 20 по вулиці Армійській. Цей будинок протягом 1960-х– 1990-х років був місцем багатьох зібрань української інтелігенції. Тут неодноразово бували І. Сокульський, О. Сокульська, Р. Лиша, Ю. Вівташ, О. Завгородній, Т. Завгородня, І. Шулик, В. Савченко, В. Сіренко, Г. Прокопенко та інші.
У 1968 році О. Кузьменко, разом з донькою Марією, брав активну участь у розповсюдженні “Листа творчої молоді м. Дніпропетровська” на захист роману О. Гончара “Собор”, за що у кінці 1960-х – 1970-і рр. зазнав адміністративних переслідувань.
З 1989 року О. О. Кузьменко став активним членом Руху, товариства української мови “Просвіта”, інших громадських організацій. Був збирачем Шевченкіани. Його колекція була однією з найкращих у місті. За власним зізнанням Олександра Кузьменка, саме творчість Шевченка й рятувала впродовж багатьох років заслань і таборів. У ній він знаходив відповіді на хвилюючі питання.
Був реабілітований у 1996 році на підставі закону України “Про реабілітацію жертв політичних репресій”.
Авто статті: С.М. Мартинова – с.н.с. музею «Літературне Придніпров’я».
