У цьому році виповнюється сота річниця з моменту видання першого і, на жаль, єдиного тому «Словника української мови», автором якого був Дмитро Іванович Яворницький. Він сам опікувався збиранням лексичного матеріалу для публікації у «Словнику…», долучав до цього не тільки своїх друзів, а й широкий загал, сам виступав редактором і самостійно займався безпосередньо друкованим виданням.
Тема лексикографічних досліджень Дмитра Івановича Яворницького на сьогодні не є вичерпною, оскільки у фондах Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д.І. Яворницького (далі – ДНІМ ім. Д.І. Яворницького) зберігаються листи до вченого, поки що не опрацьовані співробітниками в силу їх кількості, рукописи вченого, передані до фондів музею родиною Марії Митрофанівни Олійник-Шубравської – авторки першого комплексного дослідження життєвого та творчого шляху Дмитра Яворницького.
Перший том «Словника українського мови» побачив світ наприкінці лютого-на початку березня 1920 року у Катеринославському видавництві «Слово» (що належало членам Катеринославського товариства «Просвіта» Дмитру та Марії Лисиченкам). Другий та третій том, хоча начебто і були заплановані на державному рівні, видані так і не були.
Та про це по порядку. Стаття має на меті розкрити деякі етапи активної лексикографічної діяльності Дмитра Івановича Яворницького, базуючись, переважно на його листуванні з респондентами, що також займалися лексикографічною діяльністю, та друзями вченого.
До видання «Словника української мови» Дмитро Яворницький йшов дуже довго, починаючи ще зі студентських років. Хоча сам при цьому все дитинство та юність свідомо спілкувався російською, а потім, так само свідомо, перейшов на українську мову, надихаючи своє оточення користуватися нею у повсякденному житті. Часто в листах друзів та знайомих Дмитра Івановича ми зустрічаємо, як від листа до листа їх мова наповнюється українськими словами та українським правописом, та й сам Дмитро Іванович все більше листується саме українською (дуже красномовними у цьому плані є в цьому плані спогади Євгена Харлампійовича Чикаленка у спогадах про Дмитра Пильчикова, педагога, громадського діяча та члена Кирило-Мефодіїського Братства: «Пам’ятаю, як у нього з`явився вперше Д. Еварницький, що нещодавно закінчив університет, …тоді це був кацапик, що не вмів і слова по-українськи до пуття сказати… А потім, як відомо, Еварницький став таким типовим, етнографічним українцем, яких між нами майже нема»). Втім, цікавість до української мови в ньому була ще задовго до закінчення університету і неабияку роль, безсумнівно, в цьому зіграли університетські викладачі Дмитра Яворницького – Олександр Потебня та Микола Сумцов. Листування з останнім взагалі є почасти показовим – якщо перші листи (1880-1890-х рр.) є повністю російськомовними, то листування після переїзду Яворницького до Катеринослава стає більше україномовним.
Ще задовго до того, як вчений самостійно видав власний «Словник…» він вже неодноразово проявив себе на ниві лексикографії (лексикографія – словникарство – розділ мовознавства, пов’язаний зі створенням та опрацюванням їх теоретичних задач).
Наприклад, перебуваючи в Ташкенті,у 1892 році, Яворницький допомагав Серали Лапіну в укладанні його «Російсько-таджицького словника» – у своєму листі Лапін навіть говорить Дмитру Івановичу, що його допомога в укладанні словника, можливо, не дозволить владі його, тобто словник, «відхилити» (справа в тому, що календар, який укладав Серали Лапін в той же період, не був прийнятий офіційним представництвом при Самаркандському Генерал-Губернаторстві).
Як зазначає М.М. Шубравська, Дмитро Іванович, живучи і в Москві, продовжував спілкуватися з українцями, що мали на меті дослідження мови, а також плани щодо видання словника.
Так, у період з 1897(?) по 1899 рр. він листується з Михайлом Комаровим – етнографом, юристом та укладачем чотиритомного «Словника російсько-українського» при галицькій газеті «Зоря» 1893-1898 років (відомого як «Словник Уманця та Спілки»). Яворницький в листах не приховував, що цей словник дуже хотілося мати йому самому. Також Михайло Комаров зазначав у своїх листах, що йому довелося змінити назву словника на «Словник русско-галицький» аби працю дозволила цензура (при цьому словник базувався на лексичних особливостях Сходу та Півдня України).
Зрештою, «Словника…» Яворницький отримав вже після закінчення його публікації, у 1899 році, від Костя Федоровича Паньківського, видавця і журналіста, члена засновника «Наукового товариства ім. Т. Шевченка, який, власне, і завідував процесом видання «Русско-галицького словника».
Дмитро Яворницький спілкувався з Костем Паньківським досить довго (зокрема, Паньківський надсилав вченому у Середню Азію свої часописи зі Львову, а Яворницький – короткі статті для публікації в тих же часописах).
Та лише на словах вдячності, які надіслав Дмитро Іванович Костю Федоровичу Львів, справа не закінчилася: детально вивчивши отриманий словник, у листі від 26 січня 1899 року вчений, наголошуючи на важливості видання «Словника…», зазначає деякі прогалини і пропонує допомогу – власні слова, що можуть зацікавити Костя Паньківського. Дмитро Іванович говорить, що треба у третьому томі словнику зробити Паньківському деякі додатки і примітки («це б не зашкодило словнику»). З рештою, ці примітки увійшли в берлінське перевидання 1924 року, здійснене видавництвом «Українське слово». До речі, Дмитро Іванович був не єдиним, хто, високо оцінюючи словник, зазначав наявність суттєвих прогалин у матеріалі – про це також писав відомий історик, лінгвіст, один із засновників Академії наук України Агатангел Кримський.
Велике значення для створення «Словника української мови» Дмитра Яворницького мав ще один, також «Словник української мови» Бориса Дмитровича Грінченка, виданий під патронатом «Київської старовини».
Спілкування Дмитра Яворницького та Бориса Грінченка стосовно словника варто розглянути окремо, адже воно має пряме і безпосереднє відношення до «Словника української мови» Дмитра Яворницького.
Листувалися вони ще в той час, коли Яворницький жив у Москві, а Грінченко, в свою чергу, опікувався поширенням праць історика на території України (зокрема, «Історії запорозьких козаків»). Грінченко навіть звертався до Яворницького з проханням «поклопотати» за нього перед високоповажними діячами культури Російської імперії, з якими Яворницький був у теплих стосунках. Грінченко також на той час був зайнятий виданням каталогу колекції Василя Тарновського (й за порадами щодо його укладання звертався до Дмитра Яворницького), редагуванням статей та літературних творів. Також Грінченко неодноразово звертався до Яворницького з питанням щодо козацтва, історії в цілому та етнографії.
В 1900 році «Літературно-науковий вісник» пише про те, що перебуваючи на Полтавщині Д. Яворницький «записав 700 народних слів, яких немає у словнику Уманця і Спілки, та планує видати їх» окремо. При цьому, Яворницький мав намір видати словник українсько-російський, а не російсько-український, як було до того.
У той самий час Грінченко, під егідою редакції «Київської старовини», складає словник української мови. Саме тоді листування починає торкатися тем лексикографічного матеріалу більш конкретно, а не тільки побіжно, як було до того.
Тут варто одразу зазначити, що Борис Грінченко не був першим редактором «Словника української мови» – він «прийняв» цю посаду від Володимира Науменка, одного з колишніх діячів Старої громади Києва. Коли було укладено угоду між редакцією «Київської старовини» та Грінченком, Науменко вже зредагував літери з «А» до «Г» включно, і тому заносити до них нові слова Грінченко не мав права – про був це навіть окремий пункт в тексті угоди.
Сам же Яворницький ще у вищезгаданому 1900 році пропонував свої матеріали Науменку (усього 900 слів), але укладач запропонував подати їх у вигляді статті, а не друкувати як «сирий матеріал».
Окрім цього, Борис Грінченко не мав права просити слів у письменників та дослідників, не отримавши перед цим згоди когось з експертів «Київської старовини», але в тому, що матеріал Яворницького дозволили включити в «Словник» немає нічого дивного, адже Дмитро Іванович неодноразово насилав свої статті до часопису, публікувався в ньому з літературними творами і попередньо спілкувався зі згаданим вже Володимиром Науменком, тож вирішити це питання Грінченку навряд чи було складно.
До питання лексикографічного матеріалу, який був зібраний Яворницьким, Грінченко повернувся, коли, за його ж власними словами, під час розмови з Євгеном Харламповичем (Чикаленком), дізнався, що Д. Яворницький вже не планує видавати словник самостійно (як особисто говорив при зустрічі Грінченку), а готовий віддати його для словника, над яким вже працював Борис Дмитрович.
У листі від 2 липня 1902 року Грінченко просить Яворницького надіслати йому свої «позаписувані» слова, аби Грінченко вставив їх в «…ті літери, які вже зредактував до переписування», і просив зробити це якомога швидше. Через майже два місяці, 24 серпня, Яворницький пише, що «оце тільки сьогодні я одібрав от пана Малинки свої лексичні матеріали» і що він непевний, чи треба вже надсилати свої записи. Але при цьому Дмитро Іванович зазначає – якщо слова все-таки потрібні, то вміщуючи їх у словнику, Грінченко має вказувати «Из словаря Д.Э», а після відбору тих слів, яких у лексикографа ще немає, одразу ж повернути їх Яворницькому, бо «…дупліката словнику в мене немає». Борис Грінченко погоджується, говорячи, що буде берегти їх «…як ока» і одразу ж поверне. Яворницький надіслав Грінченку свої записи на картках, говорячи, що він (Грінченко), «як Даль у свій час, робить дуже важливу справу».
Дмитро Яворницький у передмові до власного «Словника української мови» пише, що до «Словника української мови» Бориса Грінченка надав 2500 слів, та з цим є певна плутанина – Борис Грінченко у власній перед мові до свого «Словника…» говорить про 1515 слів. Як влучно зазначила М. Шубравська, є підстави вважати, що Яворницький продовжував надсилати матеріал (який постійно поповнювався) вже після того, як «Словник української мови» був переданий до друку, а Грінченко у свою чергу цей матеріал обіцяв видати у вигляді додатку, та не встиг цього зробити, бо в 1910 році пішов з життя.
В цілому, «Словник української мови» під редакцією Бориса Грінченка видавався з 1905 по 1907 рік, вмістив 68 тисяч слів (які збирали кореспонденти «Київської старовини» починаючи з 1850-их років), та був високо оцінений сучасниками не тільки на території України, а й за її межами.
Таким чином, Михайлу Комарову/Костеві Паньківському та Борису Грінченку, Дмитро Яворницький надсилав свої власні матеріали, котрі почав збирати ще з молодості, і яких на 1899-1900-і рр. в нього назбиралася вже значна кількість, і які він прагнув опублікувати.
У передмові до свого «Словника української мови» Дмитро Яворницький пише наступне: «Після того поминуло десять років, і у мене зібрався великий, дуже коштовний, лексичний матеріял, приблизно на 75 друкованих аркушів, який я і розпочав друкувати, як додаток до Словника Гринченка» – у «Словнику…» Бориса Грінченка не було багатьох слів, вже зібраних Яворницьким, хоча сам вчений його називав «найповнійшим із усіх українських словників» . Він писав Григорію Маркевичу у листі наступне: «Ви, певне, знаєте, що «Словник» Грінченка далеко не повний і треба ще добре коло нього попрацювати, щоб він порівнявся з «Толковим словарем» Даля…», саме тому в «Словнику…» Дмитра Яворницького розміщувалися тільки ті слова, що не були вміщені в словниках, виданих на той час, або ж слова з новим значенням.
Дмитро Яворницький зазначає, що збирав слова особисто, вибирав їх зі старовинних творів, і також просив їх надсилати своїх друзів: з письменників долучилися Михайло Лободовський, Олена Пчілка, Михайло Пронченко, з політичних та державних діячів – Валентин Мошков, з етнографів – Василь Кравченко, Кузьма Кривошій-Шевченко (хоча він був скоріше селянином, який добре знав українську мову та побут), Параска Бабкова, Іван Бабенко, зі священиків – Василь Котляревський, Максим Скобизін, Андрій Пальчевський,з вчителів – Тетяна Коломієць, небога вченого, Микола Сергієв, Кость Криволап та багато інших).
Зрештою, у листі Олені Пчілці від 1 січня 1913 року Дмитро Яворницький говорить, що в нього є в наявності двадцять тисяч слів, які не представлені в словнику Грінченка, але в нього немає сил його переписати, через проблеми з очима (у 1912 році йому зробили кілька операцій у Харкові, у клініці Леонарда Гіршмана). Але незважаючи на це, слова вченому продовжують надсилати. Загалом, Дмитро Іванович планував видати перший том, коли в нього буде понад десять тисяч слів. Почав готувати свій словник до друку він у 1915 році, але віддано його до друку тільки 26 жовтня 1919 року.
У першому томі «Словника української мови» було вміщено 8113 слів від літери «А» до літери «К». На той час це були слова, які більше ніде не публікувалися, із зазначенням регіонального походження кожного окремого слова. Оформленням видання займався катеринославський графік Микола Степанович Погрібняк. Нижче зазначено рік, коли «Словник української мови» передано до друку.
Дуже важливим є той факт, що свій «Словник…» Дмитро Яворницький видав, опрацьовуючи вже наявні словники (не тільки вищезазначені словники Грінченка та Уманця і Спілки, а й інші, подекуди навіть вузько термінологічні, як «Медицинський словничок» з Могильова 1917 року, «Російсько-український словник» Вікула з Гадяча, 1918 року тощо) – це свідчить про те, що вчений свідомо та серйозно підходив до важливості своєї праці, прагнучи уникнути дублювання матеріалу. В одному з листів до свого близького друга, художника Іллі Юхимовича Рєпіна, коли останній пише, що не знайшов у надісланому Яворницьким словнику слова «нарешті» чи «урешті»: «Такого слова у моєму «Словнику» такого слова і не має бути. Воно є («решта» – конец, «нарешті» – наконец) у всіх загальновідомих українських словниках Левченка, Піскунова, Грінченка, а в моєму «Словнику» йому немає місця. […] В моєму тритомному «Словнику» буде більше п’ятдесяти п’яти тисяч слів, невідомих досі українським лексикографам».
Отже, видання сам Дмитро Яворницький планував як тритомне, але зробити цього не вдалося. Хоча у 1922 році, в листуванні з Григорієм Гриньком (тоді – наркомом освіти УРСР) Дмитро Іванович отримує запевнення: «Що торкається Вашого словника, то я даю завдання Всевидату […], щоб зайнявся справою і негайно приступив до видання…». Потім, у 1924 році вчений склав угоду з Державним видавництвом України про видання словника обсягом у сто друкованих аркушів та накладом п’ятдесят тисяч одиниць кожного тому. Видання планувалося філіалом видавництва у Катеринославі, а Дмитро Яворницький навіть отримав частину авторського гонорару, але словник так і не був виданий.
Дмитро Іванович знову повертається до ідеї видання словника власними силами, але не вийшло – у Катеринослав розпочався дефіцит паперу. Про це Яворницький писав Іллі Рєпіну у 1927 році, «друкування «Словника» почалося ще в 1919 році, але призупинилося внаслідок нестачі паперу. Матеріалу вистачить ще на два великих томи…». З тим же листом вчений надіслав художнику примірник свого словника, говорячи, що він весь вже розійшовся і з радістю, якби знайшовся б видавець, привіз би та вручив матеріал для видання. Рєпін в свою чергу знайомить (листовно, звісно) Яворницького з Григорієм Бреньовим, який жив у Фінляндії та погодився видати словник. Але Яворницький цю ідею не підтримав, адже це означало відправити словник далеко за кордон, де він міг загубитися без сліду.
Втім, збирання слів продовжувалося. 5 липня 1928 року Яворницький навіть створив лист-звернення з проханням про допомогу в збиранні матеріалу для українського словника, яке в обсязі 2000 примірників було розіслане по всій Україні.
До речі, вже згадуваний дефіцит паперу тривав довго – в листі від 22 вересня 1932 року Іван Бабенко, який на той момент працював у видавництві в Одесі, жаліється Дмитру Івановичу: «…в видавництві з папіром безперспективність (лежать рукописи), в нас скорочують штати, і я попав під це…».
Зрештою, наступні драматичні події з біографії Дмитра Івановича – звільнення з посади директора музею, репресії, постійний нагляд – перенесли питання щодо видання словника на другий план, але пошук нового матеріалу не переривався і до кінця життя вчений займався переважно своїм «Словником української мови». Частина слів, матеріал для другого тому, вже була навіть відкоригованою у вигляді машинопису та готовою до друку.
Так, на липень 1939 року у Дмитра Івановича було п’ятдесят тисяч слів (про це він писав у листі до Володимира Данилова), але в той же час вчений боявся, що не побачить видання цього словника з огляду на його вік.
Так, на жаль, і сталося. Після смерті Дмитра Івановича його документи, і тому числі і матеріали для словника, були передані в Державну бібліотеку АН УРСР, звідки рукопис словника передали до Інституту мовознавства, про що свідчать листи, надіслані звідти вже вдові вченого, Серафимі Дмитрівні Яворницькій.
Під час війни архівні матеріали Академії наук України були евакуйовані. Хоча документи збереглися, та сліди словника втрачені.
«Словник української мови» – широке поле для різноманітних досліджень, у тому числі біографічних (коли мова йде про сучасників Дмитра Яворницького, що брали участь у зборі інформації), лексикографічних (про принцип створення самого словника та його наповнення), етнографічних (унікальність матеріалу, опрацьованого Дмитром Яворницьким, може бути корисна в дослідженні особливостей окремих регіонів нашої країни).
Окрім цього, джерельна база для дослідження «Словника…» дуже широка і постійно поповнюється – згадки про нього з’являються при опрацюванні епістолярної спадщини вченого, періодики катеринославського та дніпропетровського періодів, спогадів сучасників, що хоча і не завжди мають під собою міцне підґрунтя, та викликають цікавість і можуть відповісти на деякі питання.
Останнє на сьогодні відрядження з метою пошуку втраченого рукопису «Словника української мови» мало місце у 2017 році, і було приурочене до перевидання «Словника української мови». Колишній старший науковий співробітник ДНІМ ім. Д.І. Яворницького, що здійснював це відрядження, Олександр Пестриков у передмові до словника зазначив – знайдено було всього лише кілька слів на різні літери (тридцять карток, на яких Дмитро Іванович записував матеріал у вигляді слів). Вперше сам словник було оцифровано у 2010 році, а вийшов друком він у листопаді 2017 року як репринте видання (здійснене харківським видавництвом «Фоліо»).
Перевидання словника підживило загальну цікавість саме до цієї сфери діяльності Дмитра Яворницького, і особливо часто виникало у відвідувачів ДНІМ ім. Д.І. Яворницького та його відділів, зокрема, Меморіального будинку-музею Д.І. Яворницького, питання: «А де ж інші слова, зібрані Дмитром Яворницьким?», відповісти на яке можна було досить просто: «Втрачені», але сама історія «Словника…» настільки довга та насичена подіями, що сказати можна набагато більше.
До цього часу, здебільшого у листуванні Дмитра Яворницького, ми зустрічаємо слова невідомі не тільки нам, а й існуючим словникам, і тому не втрачаємо надії, що матеріал, зібраний Дмитром Івановичем не зник, а просто чекає свого часу аби бути знайденим.
Автор: науковий співробітник Меморіального будинку-музею Д.І. Яворницького (відділ ДНІМ ім. Д.І. Яворницького) Нудищук Марія.
