Саме сьогодні, в ніч з 21 на 22 грудня, дні зимового сонцевороту, час коли сонце повертається до весни – найтемніші та найдовші ночі закінчуються.
Найдовша ніч минула, і Богиня-Мати Коляда народила Божича Коляду – тобто молоде зимове Сонце.
Образ богині Коляди зберігся в українських колядках:
Ішла Коляда та й по вулиці,
Коляда! Коляда!
Та й по вулиці, по метелиці.
Прийшла Коляда на тисовий двір:
– А чи спиш, чи лежиш, пане господарю?
Образ бога Коляди до нас доносить ще Густинській літопис – зимове Сонце-немовля, яке повертає Коло Свароже до Весни.
Коляду, який вважається сином Дажбога, а можливо, і одним з його ликів, відносять до сонячних Божеств. Дажбог Сварожич – головний Бог Сонця, Коляда є одним з його проявів, наймолодшим уособленням, Сонцем-Немовлям. Недарма свято цього Бога відбувається на зимове сонцестояння. З цього дня сонце повертає на літо і щодня додає своїх сил.
Коляда молоде Сонце, яке змінює старе Сонце Світловита, яке хилиться до заходу сонця. Молодий Коляда – це сильний і завзятий Бог, який починає “протистояння” зимі.
Етимологія слова-імені “Коляда” до кінця не зрозуміла. Багато істориків і лінгвістів намагалися розшифрувати його якомога точніше, але зараз існує кілька версій, жодна з яких, на жаль, так і не підтверджена з точністю на 100%.
Сучасне мовознавство пов’язує значення слова «коляда» з коло – можливо від кола – сонця, а також неба – небесного коловороту. Ім’я язичницького Бога і назва язичницького свята походять від слова “коло”, тобто “колесо” або “колесо сонця”. Оскільки Коляда є Богом Сонячним, то можна припустити, що це одна з найдостовірніших версій.
Та й саме слово «коляда» багатозначне: свято зимового сонцевороту, обряд славлення, назва Святого Вечора, сама пісня, винагорода за колядування, а можливо ще й і різдвяний подарунок.
Звісно, що залежність людини та її життя і господарювання від пор року, що визначаються положенням кола-Сонця, стала обрядовою святковою послідовністю. Коляда, як втілення новорічного циклу, що споконвічно повторюється.
Частіше за все коляду зображував сніп чи солом’яна лялька, принесені до Різдва. Його ім’я згадувалося у величних різдвяних піснях «колядках» — піснях, які виконувалися молоддю, що ходила по дворах. Це дійство завжди містило в собі магічні закляття: побажання добробуту будинку та сім’ї, вимога подарунків від господарів — інакше скупим передрікалося руйнування.
Іноді самі подарунки: печиво, коровай — називалися колядою. Супроводжувалося все це вбранням у коня, козу, корову, ведмедя та інших тварин, що втілювали родючість в різні часи.
На ці ж дні припадає вшанування діда Карачуна — найкоротший день у році та один із найхолодніших днів зими. Вважалося, що у цей день бере свою владу грізний Карачун — божество смерті, підземний бог, який наказує морозами, злий дух. Стародавні слов’яни вірили, що він наказує взимку та морозами і вкорочує світлий час доби.
Слуги грізного Карачуна — ведмеді-шатуни, в яких обертаються бурани, та хуртовини-вовки. Вважалося, що за ведмежим бажанням і зима студена триває: повернеться ведмідь у своєму барлозі на інший бік, отже, і зимо рівно половину шляху до весни пройти залишилося. Звідси й приказка: «На Солнцеворота ведмідь у барлозі повертається з одного боку в інший».
У народі поняття «карачун» існує у сенсі смерті. Кажуть, наприклад: “прийшов йому карачун”, “чекай карачуна”, “задати карачуна”, “вихопив карачун”. З іншого боку, слово «карачити» може мати такі значення — задкувати задом, поповзом, «скорячи» — скорчило, звело. Можливо, Карачуна так називали саме тому, що він ніби примушував денний час йти у зворотний бік, задкувати, повзти поповзом, поступаючись ночі.
Leave a Reply