Мемуари або спогади – це специфічний вид джерел, адже на відміну від щоденників, це майже завжди рефлексія автора на певні події і здебільшого через багато років. Проте при критичному аналізі і залученні інших видів джерел спогади стають цінним доповненням будь якого історичного дослідження. Через стилістичні особливості цього виду джерел – літературна мова, опис повсякденності та цікавих моментів, постійна апеляція і взаємодія з читачем тощо – мемуари можна також порекомендувати людям, які зацікавлені певним періодом історії, але не хочуть читати історичну наукову літературу.
Сьогодні вирішили порекомендувати нашим читачам, які бажають дізнатися про період Першої світової і Української революції 1917-1921 рр., спогади двох наших земляків: Н. Авраменко «Спомини запорожця» та О. Кобець «Записки полоненого».
Обидва автори мають у чомусь схожу долю: з небагатої родини, не будучи професійними військовими опинилися в горнилі Першої світової війни, в 1918 р. підтримали Центральну раду на шляху розбудови Української держави і, зрештою, хоч і в різний час, опинилися в еміграції. Однак вони мають зовсім різний досвід подій, фігурантами і очевидцями яких вони були. Так, якщо Н. Авраменко Українську революцію 1917 р. зустрів у чині підпоручика, то О. Кобець, як військовополонений, що тільки но повернувся з австрійського полону. Після відступу українських військ з-під Києва взимку 1918 р. Н. Авраменко залишився у війську, брав участь у Кримський операції, потім перебував у запіллі, а згодом долучився до Першого зимового походу і опинився у еміграції.
О. Кобець після 1918 р. навпаки полишив боротьбу і намагався жити звичним життям: отримав вищу освіту, маючи літературний талант видавав власні оповідання та збірки віршів, а в 1922 р. заснував літературно-мистецький щотижневик «Нова громада», в якому згодом друкувалися відомі українські письменники Б. Антоненко-Давидович, Є. Плужник, В. Підмогильний тощо. Але прилаштуватися до нового життя не судилося. Згортання українізації на початку 30-х рр., початок репресій проти української інтелігенції, голодомор (від якого в 1933 р. гине батько) – все це змусило О. Кобця замислитися над власною долею і врешті-решт відмовиться від будь-якого співіснування з більшовицьким режимом. Після нападу Німеччини на Радянський союз він вирішує не евакуюватись на Схід і в 1943 р. від’їжджає за кордон.
Хоча спогади Н. Авраменко і О. Кобця і мають різні хронологічні періоди (1890-1922 р. і 1914-1918 рр.), вони гарно доповнюють одне одного і являють собою ілюстрацію зрізу цілої епохи – революційної епохи, коли молода Українська держава почала боротися за право свого існування та за своє місце у цьому світі.
Завершити допис хотілося би рядками О. Кобця написаними в далекому 1917 р.:
«Від синього Дону до сивих Карпат
Одна нероздільна родина,
Без панства, без рабства, насильства і грат-
Вільна, незалежна Вкраїна
Ми, діти Вкраїни широких степів,
Ми завжди готові до бою,
За правду, за волю, за славу батьків,
Наш прапор лілеє горою.
Сини України! Ставаймо вільні
Під прапор ідеї одної –
Зберем з поля рідного квіти рясні
В вінок України вільної!»
Автор допису – с.н.с., к.і.н Віталій Соловйов, відділ історії України і краю 1917-1922 рр.
Leave a Reply