Матеріали щодо історії петриківського декоративного розпису в колекції Дніпропетровського національного історичного музею імені Д.І.Яворницького
Вступ
В Дніпропетровському національному історичному музеї ім. Д.І.Яворницького зберігається цінная колекція творів майстрів петриківському декоративному розпису. Цей розпис можна назвати національним в рамках української культури і мистецтва, про нього можна зараз почути в різних кутках України. Академік Д.І. Яворницький був першовідкривачем для сучасників цієї чарівної краси народного декоративного розпису. До нього на території Придніпров”я ніхто не звертав уваги на декоративний та настінний розписи, ніхто їх не колекціонував. Завдяки цьому видатному вченому, «народному академіку», як називали його сучасники, не в’яне петриківська квітка, відома зараз на увесь світ.
І. Джерельна Петриківка
Історія Петриківки давня, багата подіями та іменами видатних людей нашого краю. Виникнення селища пов’язане з історією Нової Січі — колись тут знаходилась Протовчанська паланка, козацькі зимівки, хутори. Легенди пов’язують виникнення Петриківки й назву з іменем останнього гетьмана Січі Петра Калнишевського.
Перші достовірні відомості про селище зустрічаються в документах 1772 року. Вже в ці часи Петриківка була важливим торговельним центром Протовчанської паланки, тричі на рік тут вирували ярмарки.
1775 року Петриківка стала казенною державною слободою і увійшла до складу Азовської губернії, а після ліквідації останньої — до складу Катеринославського намісництва. 1802 р. село ввійшло до складу Новомосковського повіту Катеринославської губернії.
1842 року населення Петриківки вже налічувало 8082 чол. Дуже розвинені тут були кустарні промисли, в т.ч. килимарство, вироблення полотна і, звичайно ж, художній розпис.
Село, що вільно розкинулось посеред степів, було «казенною державною слободою» і тому не знало найважчого гніту кріпацтва. Вічно живий дух непокори, горде усвідомлення своєї незалежності, особиста гідність — головні риси характеру петриківців, — формують особливий тип людини-творця, здатної не лише бачити й цінувати красу своєї землі, а й виражати її в особливій ліричності пісенних мелодій, у підкресленій вишуканості візерунків вишивок, у витонченій багатобарвності декоративного розпису.
Земля петриківська зростила не одне покоління майстрів народної творчості. Здавна славились по всьому Придніпров’ю петриківські ярмарки, куди з’їжджалися селяни, щоб придбати розмальований дерев’яний та керамічний посуд, бандури та прядки, скрині й скарбнички, вишиті скатертини та рушники із соковитим за колоритом квітково-рослинним орнаментом. Особливо цінувалися вироби місцевих «малювальниць» — майстринь із розпису хат та їх внутрішнього оздоблення. Швидкі, вмілі руки чарівниць творили дива, перетворюючи бідну селянську оселю на гарне помешкання, що вабить око.
В цьому етнографічному кутку Придніпровської землі нас зустрічає пейзажна картина Василя Степановича Соляника «Село 20-30-х років» (1960 р). Археолог, художник, директор Петриківського народного музею, учасник наукової археологічної експедиції на Дніпрельстані, Соляник тісно співпрацював з Д.І. Яворницьким, будучи співробітником Катеринославського музею ім. О.М. Поля. Їх листування яскраво свідчить про це. У спогадах В.С. Соляника можна прочитати: «Я збирав для Дмитра Івановича рідкісні слова і прізвища…». В одному з листів Василь Степанович розповів Яворницькому історію з життя в Петриківці, яку він почув від родича.
Уривок з листа В.Соляника до Д. Яворницького. 10.5.1930 р.:
«Дмитро Іванович! Посилаю Вам ось таку штуку: «Були колись у Петриківці низькі хати. Вони викопувались глибоко і схожі були на землянки або запорозькі бурдюги. Вікна робилися маленькі й ставилися знадвору, низько, низько. От бувало прийде де бобро (чоловік), скине штани та й затуле с… вікно. Це звечера, коли засвітять каганця в хаті. От баба, було дивиться, дивиться, та й каже: «Хтось у вікно заглядає — тьфу яке […]».
Цю штуку мені розказав мій родич — пастух, що пасе у Привільному. Він з Петриківки й прізвище його Нечай. Йому 56 років».
Петриківку можна назвати селищем художників, малюють тут усі. Малюють по дереву, розмальовують стіни, печі, меблі, посуд. Злітають з лакованих тарелей і ваз казкові жар-птиці, достигає червона калина, розквітає купальським цвітом буйна папороть. А творять усі ці дива жителі Петриківки. Це про них, про їх працю, про їх щедру на красу землю сказав поет Сергій Бурлаков:
І сум, і радість, хліб і молоко
У цім селі, зарученим красою.
Тут на грушині засіва Панко
Калинний клекіт щедрою рукою.
Тут дивен день підвівсь над колоском,
Як птах співучий, знайдений Патою.
Чимало дослідників намагалися розгадати таємницю петриківського розпису. Мабуть, вона й полягає у глибинах стародавньої орнаментики, яка зустрічається і на старовинних речах,що колись належали запорізьким козакам.
Самобутній по своїй суті, виконаний з великим смаком і знанням законів орнаментальної композиції, петриківський декоративний розпис має специфічні особливості, що чітко відрізняють його від розпису навіть сусідніх з Петриківкою сіл. Характерною особливістю петриківського розпису є, перш за все, переважання рослинного орнаменту (здебільшого квіткового) і створення фантастичних, небувалих в природі форм квітів, в основі яких лежить уважне спостереження місцевої флори, наприклад, “цибульки” або “кучерявки”. Широке застосування в розпису мають мотиви садових (жоржини, айстри, тюльпани, троянди) і лугових (ромашки, волошки) квітів та ягід калини, полуниці і винограду. Характерним для орнаменту є також зображення акантового листу, що його звуть “папороттю”, бутонів та перистого ажурного листя. Інколи квіти та ягоди поєднуються з птахами, рідше зустрічаються зображення тварин і людини.
Поступово складений колорит Петриківки являє собою поєднання трьох основних кольорів:жовтого, червоного та синього,звичайно на білому чи чорному тлі.
У палітрі митців розпису криється глибока символіка, в якій закодована колористична природа сонячного сяйва. Цікава також символіка мотивів Петриківки. Наприклад, квітка — вершина краси природи, її апогей, символ краси рідного краю; калина й мальва — символ дівочої краси; дуб — символ сонця; зозуля — символ таємниці вічного руху часу; півень — пробудження, відродження… В цьому мистецтві відображується своєрідність фольклорного поетичного бачення природи, глибина епічного народного мислення. Вдивіться у барвистий малюнок петриківського орнаменту — й на вас буквально пахне ароматом трав, ягід і квітів привільних дніпровських степів.
За думкою дослідників, петриківський розпис бере свій початок від тих традицій орнаментики, яка широко використовувалася у побуті українців ще за язичеських часів.
У самій своїй суті знакове письмо протилежне бездумній компіляції з чужого, прикрашательству, продукуванню «безделушек» типу декоративних тарілок. Воно створене пращурами на засадах етичних, естетичних і пізнавальних, і тому цілком співпадає з функціональним призначенням побутових чи сакральних речей. У цьому його джерельність. У цьому і джерельність петриківського розпису, який є степовим різновидом знакового письма, розвинутим до вершин творчості в доробках Тетяни Пати, Надії Білокінь, Орисі Пилипенко та Ганни Павленко. Очищення петриківського джерела — за майбутніми майстрами.
ІІ. Д.І. Яворницький — першовідкривач петриківського розпису
Діяльність Д.І. Яворницького як етнографа є невід’ємною частиною розвитку усієї етнографічної науки на Україні.
З початку своєї наукової роботи на противагу тим, хто скептично ставився до можливостей народознавства, вчений надавав великого значення фольклорно-етнографічній науці. Майже все своє життя він провів у мандрівках — пошуках архівного, етнографічного, фольклорного матеріалу. Саме Дмитро Іванович відкрив петриківський декоративний розпис для етнографів та мистецтвознавців. Уже 1905 р. в Катеринославському музеї було багато побутових предметів домашнього вжитку з таким розписом — скриня, піч, шкатулки, ложки тощо.
До Яворницького ніхто не звертав уваги ні на декоративний, ні на настінний розписи, ніхто їх не колекціонував. Не знав про цей вид народного мистецтва навіть такий відомий український етнограф, як Федір Вовк. Відвідавши Катеринославський музей незадовго перед Першою світовою війною, він, за свідченням Яворницького, був здивований і вражений тим, що побачив у музеї, і вивіз у Петербург, де працював, декілька зразків для тодішнього музею Олександра ІІІ.
Декоративний розпис, як і настінний, Яворницький вважав справжнім мистецтвом. На 1923 р. у його музеї було зібрано близько тисячі різноманітних узорів цих розписів.
Взагалі Катеринославський музей щодо багатства етнографічного матеріалу в широкому значенні цього слова був винятковим явищем. У ньому зберігалися цінні рідкісні предмети побутового вжитку, що мали різностороннє значення для вивчення життя й побуту народу, його матеріальної культури, естетичних смаків і нахилів переважно на східній Україні, особливо Катеринославщині та прилеглих до неї районів.
Розповідаючи про труднощі, які доводилось долати, збираючи етнографічний матеріал, Яворницький зазначав: «У нас етнографічні музеї дуже рідке явище. Рідке сперш усього через те, що для того треба великі кошти; по-друге, через те, що у нас небагато є таких людей, які цікавляться життям простих людей; а по-третє, і через те, що у нас дуже мало таких учених особ, які спеціально присвятили себе етнографії… Через те приходиться збирати етнографічний матеріал по крупинах і звертатись до малочисленої селянської інтелігенції, яка хоча й закинута в селянську глушину, а проте все ж таки ще умовно не ввійшла в заботи про насущний хліб і зберегла в своїй душі почуття до поспіху просвіти народу».
За ініціативою Яворницького, але, очевидно, при діловому сприянні Ф. Вовка, в Катеринославському музеї незабаром побувала петербурзька художниця Є.К. Евенбах. 1913 року художниця за дорученням Дмитра Івановича робила копії (на кальці) настінних розписів, деякі з них зберігаються в Дніпропетровському історичному музеї, і тепер їх можна побачити тут.
ІІІ. Євгенія Костянтинівна Евенбах
Євгенія Костянтинівна Евенбах народилася в Кременчузі в родині залізничника у 1889 році. Першу освіту здобула в Катеринославській гімназії, що дозволило в скрутні часи викладати французьку мову, займатися канцелярською справою. Але з дитинства Є.К.Евенбах бажала іншої освіти і роботи — вона мріяла стати художником. Вже в перших пробах пензля і пера (копіюваннях картин з журналів, карикатурах на теми життя гімназисток, етюдах, виконаних у Потьомкінському парку Катеринослава) помітне уважне сприйняття природи і суспільства, прагнення до натури, відчуття кольору. Мрія вчитись живопису здійснилась у 1910 році — через декілька років по закінченні гімназії Є.К.Евенбах приїхала до Петербурга з наміром займатися в школі Товариства заохочування художеств. Тут вона послідовно пройшла всі основні класи, і серед найбільш обдарованих студентів була зарахована до класу композиції М.К.Реріха.
Влітку 1911 року Є.К.Евенбах відвідала батьківщину своєї юності. Тут, у Катеринославі, і сталося знайомство з Д.І.Яворницьким. Це була дійсно випадкова зустріч: в Обласному музеї ім.О.М.Поля Євгенія Костянтинівна робила замальовки, Дмитро Іванович підійшов до неї, оглянув роботи, після чого запропонував поїздити по селах і там помалювати, оскільки сам уже кілька років перебував під враженням від побаченого: «В Мишуриному Розі мене здивував і захопив звичай місцевих малоросіянок розписувати свої хати і зовні і всередині всякими «квітками» й узорами найрізноманітніших фарб і найрізноманітніших комбінацій. Двадцять років я роз‘їжджав по місцях колишнього Запорожжя, такого дива до цього часу мені не довелося бачити, як у Мишуриному Розі».
Є.К.Евенбах прийняла запрошення Д.І.Яворницького і перше літо після вступу до Товариства заохочування художеств провела в Мишурином Розі та Лоцманській-Кам’янці. «Знайомство з народом» — як назвала цю подорож художниця, дала їй багато цікавого і навіть несподіваного. Те, що побачила Є.К.Евенбах в Мишуриному Розі та Лоцманській-Кам’янці, стало для неї прозрінням. Тільки тут вона зрозуміла, чим картини М.К.Реріха підсвідомо приваблювали її — вони нагадували найсильніші і перші враження дитинства: розписи українських селянських хат, багатство і яскравість українських ярмарок. Є.К.Евенбах була вражена таким несподіваним для самої себе відкриттям. Вона зробила близько 30 акварельних копій окремих фрагментів настінного розпису та різьблення по дереву.
Зроблені дуже ретельно, з великою повагою до оригіналів, акварелі Евенбах мають великий історико-художній інтерес, особливо, якщо врахувати, що творів старого придніпровського настінного розпису майже не збереглося.
Наповнена бажанням продовжити роботу, Є.К.Евенбах знов прибула до Катеринослава у 1913 році. Правда, спочатку стикнулась з труднощами і була близька до того, щоб відмовитись в: поїздки по селах. Справа в тім, що минулого разу за рекомендацією Д.І.Яворницького земські управи виділяли їй коней з возом. Цього року Євгенія Костянтинівна з Дмитром Івановичем не зустрілась. В листі Т.М.Романченка до Д.І.Яворницького читаємо: «…Приходила до нас в Музей художниця Євенбах, яка їде з доручіння С.-Петербургського Музею по селах малювати народний орнамент. Так ось вона думала, що і Ви їй дасте яку небудь роботу. Та без Вас я не міг їй нічого на це сказати».
Д.І.Яворницький у той час перебував в Харкові, і очевидно листом направив Є.К.Евенбах в Котовку до маєтку видатного колекціонера Георгія Петровича Алексєєва — свого давнього приятеля і знайомого Так Є.К.Евенбах уперше тісно стикнулась з життям «вищого суспільства». Розкіш палацу Г.П. Алексєєва становила контраст з хатами селян Котовки, де розписів та вишивок Є.К.Евенбах майже не знайшла, через що й малюнків зробила небагато. Творчий дисбаланс врятувала зустріч з простою селянкою з Петриківки Тетяною Якимівною Патою — талановитою художницею, автором оригінальних розписів коминів та акварелей на тему селянського життя. Ця зустріч настільки благодатно вплинула на Є.К.Евенбах, що в 1913 році художниця написала значно більше, ніж у 1911 р. натурних робіт, пейзажів олією, виразних і реалістичних етюдів з зображенням села, парку, палацу. Крім того, знайомство з Т.Я.Патою поклало початок вивченню і колекціонуванню мистецтва українських народних майстрів: скопійовані Є.К.Евенбах розписи коминів у Петриківці і Шульгівці, разом з ранніми малюнками Т.Я. Пати були вивезені Евенбах до Петербурга, де їх продемонстрували на виставці в школі Товариства заохочування художеств. Крім того, протягом навчання в школі художеств Є.К.Евенбах виступала з доповідями про петриківських майстрів живопису.
IV—V. Найстарші петриківські майстрині — Тетяна Якимівна Пата та Надія Аврамівна Білокінь
Навіть серед найвідоміших “малювальниць” Тетяна Якимівна Пата — явище унікальне. Вона не лише справжній художник, котрий зумів створити свою неповторну в’язь петриківського орнаменту, а й засновник цілої школи декоративного розпису.
Доля її не жалувала. Тетяна Пата (1884-1976 рр.) народилася у бідній селянській сім’ї, де було восьмеро дітей. І випала б їй доля ровесниць, сільських трудівниць, що гнули спину з ранку й до ночі на ниві і в садибі, якби не талант, дарований природою і прабатьками.
З юних літ розмальовуючи хати, печі, селянський інвентар, вона досконало оволоділа мистецтвом розпису. Вражають тонкий художній смак і живописна майстерність Тетяни Пати, котра “на око”, але віртуозно творила свої райські кущі з простих польових і садових квітів, з корчів калини й полуниць, любовно викоханих нею у власному дворі.
Зовсім по-іншому бачить і вторить світ у декоративних панно Надія Аврамівна Білокінь (1894-1980). Вона — справжній народний майстер у підході до вирішення композиційної картини. Вільно і гармонійно вплітаються невигадливі сюжети її мальовничих оповідей у багату оздобу квіткового орнаменту. Дзвінке анілінове багатоголосся святкових процесій молодиць, весільних поїздів, сватань, намальованих нею з невибагливою простотою, схожою іскристим гумором та веселощами на народні танцювальні мелодії. Наївний світ добра і щастя. Тільки щирість почуттів і щедрість душі могли породити ці яскраві барвисті картинки життя рідного села і земляків.
Поряд з визнаними майстрами декоративного розпису створювали свої орнаментальні вигадки з квітів Параска Миколаївна Павленко(1882-?), Ірина Улянівна Пилипенко (1893-1979), Надія Митрофанівна Тимошенко, Ганна Кіндратівна Пилипенко-Ісаєва (1912 р.н.), Палажка (Поліна) Іванівна Глущенко (1908-?), Василь Митрофанович Вовк (1910-1947). Їхні творчі голоси у великому хорі петриківських умільців звучать не так гучно й колоритно, як славнозвісне тріо. Однак кожен з них, майстерно виводячи власну, нехай навіть нехитру мелодію, збагачував і урізноманітнював кольорову і композиційну оркестровку орнаменту.
Розглядаючи твори петриківців старшого покоління, дивуєшся витонченому мистецтву й легкості, з якою вигадували й народжували дивної краси суцвіття ці прості селяни, котрі не мали не лише художньої, а й загальної освіти.
Точний окомір і твердість руки дозволяли їм без попередньої прорисовки одним мазком виписувати і ніжну пелюстку квітки, і гнучке стебло рослини, дотиком пальця передавати й тугу твердість плоду, і оковиту м’якоть ягоди.
Природа, яку з такою любов’ю і знанням зображували народні художники, була для них не лише невичерпним джерелом натхнення, а й щедрою коморою матеріалів для творчої роботи.
Свої райдужні фарби петриківці добували із знайомих із дитинства трав, листя, ягід та квітів, виварюючи їх особливим чином. Улюблений червоний колір одержували з вишневого соку, зелений — із пирію та листя пасльону, синій — з квітів проліска. Різні відтінки жовтого давали пелюстки соняха, лушпиння цибулі й кора яблуневих паростків. Фарби розводили на яєчному жовтку й молоці, а закріплювали вишневим клеєм чи буряковим цукром. Значно пізніше з’явились фабричні барвники, і лише в повоєнний час стали використовувати гуаш та акварель. Інструменти для розпису мали також природне походження. Палички з паростків дерев, стебел болотних трав, особливо оситнягу й рогози, саморобні пензлики з котячої шерсті та пальці самого майстра — ось небагатий набір художніх знарядь, котрими творили народні умільці велике різноманіття композицій квіткового орнаменту, яке дивує нас і понині. Популярність не обійшла стороною петриківських старійшин. Слава про них як про чарівників і чаклунів линула по всьому Придніпров’ю.
А після 1936 року, коли в Києві відкрилась перша велика виставка народної творчості, на якій були показані твори художників із Петриківки, про них дізналася вся Україна, прийшло і офіційне визнання. За участь у виставці Ірина Пилипенко та Ганна Ісаєва одержали дипломи I ступеня, а Тетяна Пата й Надія Білокінь повернулися додому із званням майстра народного мистецтва України.
Поїздка до Києва стала віхою у розвитку петриківського промислу. Зустрічі в музеях з шедеврами світового мистецтва, з творчістю провідних професійних художників сучасності, обмін накопиченим досвідом з народними майстрами з інших районів України справили величезне враження на петриківців, послужили своєрідним детонатором для сильного сплеску творчої активності. Якісно змінився і сам розпис.З прикладної “мальовки”, підпорядкованої будові сільської хати, він поступово перетворився на самоцінний художній твір. Неабияку роль у цій метаморфозі відіграла відкрита у тому ж 1936 році в Петриківці школа декоративного малюнка. Головним педагогом її на довгі роки стала Тетяна Пата. Кілька поколінь зобов’язані їй можливістю відкрити двері у невідомий, але прекрасний світ мистецтва. Талант художника й наставника, доброта й чуйність душі, котрими так щедро обдарувала природа цю, на диво скромну людину, дозволяли їй швидко завойовувати серця своїх учнів, залишатися для багатьох на все життя улюбленим Вчителем. Саме тому й говорять і пишуть про неї з неодмінною повагою й ніжністю усі її вихованці й послідовники. А серед них такі відомі нині майстри, як Галина Яківна Прудникова-Завгородня (1921 р.н.), Векла Кучеренко, Євдокія Клюпа (1921 р.н.), Іван Завгородній, Марія Тихонівна Шишацька (1921 р.н.), Олександра Пікуш, Надія Митрофанівна Шулик (1922 р.н.), Федір Панко, Василь Соколенко та Зоя Вікторівна Кудіш (1925 р.н.), життя й творчість яких тісно пов’язані з рідним селом. Однак учні Тетяни Пати працювали не тільки на Придніпров’ї. Ціла група київських художників — вихідців з Петриківки, таких як Поліна Глущенко, Віра Клименко-Жукова, Марфа Тимченко, сестри Галина та Віра Павленко — успішно розвивали традиції квіткового орнаменту в розписі по порцеляні на Київському експериментальному кераміко-художньому заводі.
Саме в цьому середовищі сформувався у повоєнний час тип народного майстра — професійного художника, у творчості якого традиційні прийоми й сучасне мислення дали несподівано цікаві плоди.
3 творчістю нинішнього покоління поєднані відродження декоративного розпису на стіні, в архітектурному інтер’єрі, великі можливості його використання у різних видах прикладної графіки та книжкової ілюстрації, в промислових виробах і тканинах. Триває освоєння під розпис різних матеріалів — порцеляни, металу, пластмаси, дерева, кераміки.
Разом з тим, саме у 1950-1960 роки, завдяки безлічі виставок мистецтво петриківців переступає межі України. У той же час найбільш талановитих народних майстрів визнають повноправними членами творчої Спілки професійних художників.
VІ. Петриківська художня школадекоративного розпису
З блискучої плеяди учнів Тетяни Пати найбільш послідовними у збагаченні традицій петриківського розпису, новаторами по духу й широті творчих інтересів стали Федір Савич Панко та Василь Іванович Соколенко (1922 р.н.). Обидва вони багато зробили для врятування промислу в 50-ті роки, коли виникла реальна загроза витіснення з ринків збуту творів умільців-одиночок більш дешевою виробничою сувенірною продукцією.
Став у пригоді блискучий організаторський талант Федора Панка. У 1958 році він зумів об’єднати окремих майстрів у цех підлакового розпису при промисловій артілі вишивальниць “Вільна селянка”. Галина Прудникова, одна з перших учасниць подій, згадує про той час: “Нам було так гарно, що ми сиділи під деревом, залюбки малювали та співали”.
Тепло дружніх, майже сімейних стосунків, що склалися в колективі з самого початку його зародження, допомогло пережити у подальшому багато організаційних і творчих труднощів. Швидко був освоєний випуск нових за виготовленням і технологією художніх виробів. Скарбнички, тарілки, скриньки спочатку з пап’є-маше, потім з деревно-стружкової маси, покриті чорним лаком і розмальовані квітковим орнаментом, отримали широке визнання на виставках і ярмарках. Усе, здавалося б, говорило про успіх підприємства. Стрімко росла його матеріальна й виробнича база. До середини 60-х років маленький колектив цеху, який налічував п’ять чоловік, поповнюється новими майстрами розпису, а напівкустарна артіль вишивальниць поступово реорганізовується у фабрику художніх виробів “Дружба”. Але задовольнити високі художні запити Федора Панка ця діяльність так і не змогла.
Дванадцять років потому, в 1970 році, він організовує експериментальну творчу майстерню, котра й стала справжнім дітищем художника. До недавнього часу Федір Панко залишався незмінним керівником цієї своєрідної творчої лабораторії, де під його наглядом відшліфовувалися грані майстерності майбутніх творців декоративного розпису. На початку 70-х років Василь Соколенко, в свою чергу, очолив цех підлакового розпису при фабриці художніх виробів “Дружба”.
Будучи тривалий час його ведучим художником, він стимулював своїм мистецтвом творче начало в роботі фабричних майстрів, не даючи їм опускатися до потокових прийомів і методів.
У числі безсумнівних заслуг майстра — відкриття при фабриці Музею історії декоративного розпису, де ним зібрані чудові зразки мистецтва як старійшин, так і сучасних художників Петриківки. Музей, який Василь Соколенко жартома любовно називає “та це ж Лувра”, мав справді важливе значення, тому що орієнтував на високе мистецтво і допоміг зберегти в умовах виробництва кращі якості петриківського орнаменту, авторську індивідуальність більшості творців.
Очоливши таким чином два головних центри промислу, займаючись вихованням своїх послідовників у художній школі, ці два великих майстри відіграли значну роль у тому, щоб не перервався “зв’язок часів”, щоб і в майбутньому люди могли захоплюватись рукотворною красою “петриківської квітки”. Однаково енергійні, з однаковими художньою підготовкою і рівнем майстерності, Федір Панко і Василь Соколенко заявили про себе в повний голос і у творчій роботі. Яскрава індивідуальність художнього почерку, народжувана такими несхожими людськими характерами, дозволяє безпомилково пізнавати руку кожного. Розпис Федора Панка соковитий, крупний, без зайвої дрібності. Малюнок орнаменту простий, але відточений. У колориті його виробів переважають червоні, сині, зелені кольори — улюблені фарби в українській народній творчості. Їх багата тональна партитура, від холодних синьо-фіолетових до гарячих охристо-оранжевих, випромінює пульсуючу радість, створює настрій справжнього свята. Якщо будь-який твір Федора Панка, хай то буде декоративна ваза чи панно, залишає враження чогось монументального і святково-урочистого, то орнаментальний малюнок на виробах Василя Соколенка — це самі рухливість і неспокій, гра контрастів у кольоровому вирішенні і масштабних співвідношеннях деталей. Разюча його здатність підмічати в природі і передавати в розписі динаміку боротьби усього живого за місце під сонцем.
Не менше вражає дар обох збагачувати споконвічні принципи орнаменту нескінченними варіаціями з нових квіткових, рослинних мотивів і сучасної символіки, заселяти його безліччю птахів і звірів. Багата поліфонія світу, створеного руками художників-життєлюбів, мимоволі привертає увагу, зачаровуючи око енергією, що виходить з нього.
Федір Панко йде ще далі у прагненні наситити орнамент поетичним змістом. Він створює серію панно, присвячених українським народним пісням, де образотворча мова, вбираючи ритм мелодії, народжує художній образ, який ніби вторить пісенному наспіву, то щемливо-сумному, то овіяному ліричними роздумами, то урочисто-героїчному.
Назвати ці роботи ілюстрацією чи просто народною картиною не можна. Для першого вони надто самостійні, для другого — у них багато від мислення петриківського майстра. Це скоріше нова гілка на пишному дереві народної творчості, яка близько торкається лубкового мистецтва.
Розсунути тематичні й пластичні кордони традицій декоративного розпису, відкрити нові шляхи його розвитку, співвіднесені з сучасністю — прагнення, котре все життя спонукає Федора Панка і Василя Соколенка йти інколи ризикованим шляхом пошуків та експериментів. Періодом зміни поколінь можна назвати 70-ті роки, коли спостерігався небувалий приплив обдарованої молоді на фабрику “Дружба” і в експериментальну майстерню. Кожне нове покоління у своєму прагненні до прогресу оглядається на попереднє і провіщує майбутнє. Творча практика петриківців-семидесятників — яскраве тому підтвердження. Вони, ніби втомившись від нескінченної гонки за новаціями своїх учителів, різко поступились і вдивилися пильним поглядом у минуле, у витоки промислу. Неусвідомлена часом ностальгія за загубленою сучасною цивілізацією єдності природи й людини змушувала шукати шляхів поєднання останніх художніх відкриттів із світорозумінням народних умільців минувшини.
У руслі цих устремлінь народжувались декоративні композиції Ніни Іванівни Турчин (1941 р.н.), Віри Тезик, Тамари Куліш, Анатолія (1947) та Ніни (1950) Чернуських, Ніни Ксенофонтівни Гордєєвої (1938 р.н.), Наталі Радіонівні Калюги (1951 р.н.), Любові Штаній, Марії Кравець, Уляни Миколаївни Скляр (1951 р.н.), Віталія Панка (1953 р.н.) та Любові Тимофіївни Бай (1943 р.н.). Та наслідування “петриківців”, яке пішло в минуле, запозичення улюблених квіткових мотивів, прагнення привносити в сучасний стиль орнаменту прийоми старих народних майстрів було явно приреченим. Зникли наївна простота і людяність пісень душі “малювальниць”.
На зміну прийшли знання, одержані в середніх або вищих спеціальних навчальних закладах, професійний досвід, віртуозне володіння секретами майстерності і широкі можливості творчої реалізації. “Петриківка” змінилася, але не стала гіршою. Гарний ніжний паросток уміння прикрашати сільські хати розписом перетворився на пишне плодюче дерево мистецтва відомого на увесь світ народного промислу.
Здавалося б, важко виділити з багатьох петриківських майстрів, котрими так багаті 70-ті роки, творчих лідерів. І все ж вони є. Це — Володимир Глущенко, Андрій та Марія Пікуші і Ганна Самарська. Кожен з них сьогодні — визнаний майстер, на рахунку якого багато виставок у нашій країні і за кордоном, безліч нагород і усіляких почестей. Мистецтво кожного з них — віха у розвитку промислу.
Серед найвідоміших художників петриківського розпису Ганні Миколаївні Самарській (1942 р.н.) відведене особливе місце. Вона — не корінна петриківчанка, народилась у селі Богданівка Київської області. Звідти ж родом і славнозвісна Катерина Білокур. Зустрічі з уславленою народною майстринею — автором живописних полотен, що співають пісню багатству й красі української землі, навчання у неї азів “святого ремесла ” художника залишили незабутній слід у житті та творчості Ганни Самарської. Від Катерини Білокур перейшли до неї схиляння перед матінкою-землею, трепетне ставлення до всього живого. Вчителька обдарувала свою талановиту вихованку здатністю помічати в природі будь-яку дрібницю і переносити її на полотно дуже бережно. Ніби чарівний кристал одержала з її рук Ганна Самарська, за допомогою якого скоротилася вдвічі відстань між людським оком і землею. Світ від цього став ближчим, цікавішим і дорожчим.
Вона й глядача ніби запрошує уважніше в нього вдивитися, щоб і той відчув радість від дотику до його багатства, яку відчуває автор. Твори живописного циклу, котрі можна об’єднати спільною назвою “Земля моя”, — це важлива, але не єдина частина мистецтва Ганни Самарської. Перебравшись до Петриківки, вона, здавалося б, швидко пристосувалася до традиційного мистецтва розпису. Однак декоративні панно й плакетки, розписані таці й тарелі, створені нею в петриківський період, свідчать, як непросто буває увійти з власним художнім світоглядом у традицію, що склалася. Але Ганна Самарська все ж знаходить особистий шлях у вирішенні цього непростого завдання. Як справжній художник, вона відмовляється від прямого запозичення споконвічних декоративних мотивів і пластичних прийомів петриківського розпису. З притаманною їй скрупульозністю, любов’ю до найменших подробиць творить вона, ніби намисто нанизує, несхожий на інші орнамент. Усе в ньому — й тендітна віртуозність малюнка, і майже монохромний, але такий вишуканий, завдяки багатій тональній розтяжці, колір — усе говорить про витончену руку народного майстра. Ця здатність органічно поєднувати своє уявлення про навколишній світ, свій творчий темперамент з віковою традицією петриківського декоративного розпису, разом з тим ретельно берегти й шанувати її як вічну у мистецтві Андрія Пікуша та Ганни Самарської, притаманна усьому поколінню семидесятників.
VІІ. Сучасні етап розвитку петриківського розпису
У 80-ті роки приходить цілковита творча розкріпаченість. Ніби прорвалися стримуючі шлюзи і стрімкий потік, хлинувши у старе русло, заповнив його по вінця чистими, свіжими струменями. Помолодшав, знову пишно розквітнув старовинний промисел. Густа поросль міцних паростків прикрасила його могутній стовбур, підгодувала знову живильними соками. Серед них невтримною фантазією кольорових і композиційних вирішень виділяються роботи Наталки Рибак (1958 р.н.), Валентини Панко (1960 р.н.), Надії Васильківської, Валентини Карпець, Олени Зінчук, Тетяни Лапшин, Ірини Назаренко, Валентини Міленко. У цьому багатому розсипу імен молодих, але вже визнаних художників по-особливому зблискували останнім часом сестри Стативи: Валентина, Лідія, Марія та Наталя. Велике майбутнє пророчать їм спеціалісти, справедливо відзначаючи майстерність, що міцніє з роками. Час вісімдесятих-дев’яностих дозволяє говорити про цілі творчі династії, де старовинним народним мистецтвом займаються усі члени сім’ї “від малого до великого”. Таких сімей у Петриківці багато, та найчастіше називають Шишацьких, Панків, Соколенків, Пікушів, Чернуських, Тимошенків, Статив, Склярів, Рибак та інших. Завдяки їм з’являються нові гілки єдиного дерева петриківського розпису, скріплені близькістю схожих смаків, звичок та поглядів, а головне — зберігається спадковість старої традиції, яка бережно передається з покоління в покоління від батьків до дітей та онуків.
Завершення
Петриківський декоративний розпис дійсно є одним з унікальних проявів української художньої культури. Культури стародавньої, яка йде корінням у глибини історії, створюваної протягом століть працею і талантом наших предків та сучасників. Культури суто національної, не скаламученої сторонніми домішками та впливами, що втілила в собі духовне багатство й творчу щедрість українського народу.
