Запровадження церковної унії на Україні та насильства з цього приводу католиків над православними. – Козацьке повстання під проводом Лободи й Наливайка. – Біографічні дані про Лободу й Наливайка. – Кривда Калиновського Наливайкові-батьку і виступ на Україну Наливайка-сина. – Його пригоди на Волині й у Білорусії. – Виступ із Січі Лободи. – Гетьман Саула. – Дії Жолкевського проти козаків. – Сутичка козаків під Білою Церквою. – Загибель Саська, контузія Саули й обрання Лободи гетьманом козаків. – Просування козаків до Києва. – Запорізька флотилія під керівництвом отамана Підвисоцького. – Відступ козаків до Переяслава й Лубен. – Жорстока битва під Солоницею. – Видача Наливайка. – Умови, запропоновані козакам Жолкевським. – Страта Наливайка і постанови польського уряду про низових козаків.
Покінчивши з Косинським і почасти знищивши, почасти розігнавши його козаків, польські пани, залишивши на татарських шляхах незначну сторожу на випадок татарського нападу, спокійно й безтурботно роз’їхалися по домівках і віддалися своєму звичному заняттю — приємним розмовам на сеймах. Цим відразу скористалися татари. У червні 1593 року вони несподівано вдерлися двадцятитисячним військом на Волинь, захопили там без ліку руських жінок і майна і швидко повернулися назад. Пани, довідавшись про напад татар, відразу звинуватили в цьому козаків, твердячи, що татар запровадили на Волинь козаки, щоб відомстити князеві Острозькому, який їх побив. Але козаки були причетні до цієї справи так само, як і самі поляки: на той час вони клопоталися пропозицією Рудольфа II і збирались у похід проти турків. Найперше став зі своїми козаками Наливайко.
Северин Наливайко 1 був за походженням, на думку одних, з міста Кам’янця, інших — з міста Острога. В Острозі у Северина Наливайка було двоє братів, один з яких на ім’я Даміан був придворним священиком у князя Костянтина Острозького; були мати, сестра, власна сім’я, а нижче міста Острога жив батько, володіючи невеликою ділянкою землі в Гусятині, яка пробудила великий апетит у місцевого пана Калиновського. Бажаючи заволодіти землею, яка йому сподобалася, Калиновський без зайвих роздумів став вимагати її у Наливайка-батька, а коли старий відмовив йому, напав на нього і так побив, що старий не витримав побоїв і помер. Син надумав помститися панові. За словами Йоахіма Бєльського, Северин Наливайко був непересічною особистістю.
Він був вродливим, сильним, хоробрим чоловіком і чудовим гармашем. Відзначаючись самовідданою сміливістю, Северин Наливайко з юних літ займався «козацьким ремеслом»: багато разів воював у різних землях проти різних народів під керівництвом різних гетьманів, а врешті пішов на службу до князя Острозького і під його стягом воював проти козаків Криштофа Косинського.
Та ім’я Наливайка стало відоме з часу укладення запорізькими козаками договору з послом германського імператора Рудольфа II Лясотою проти турків. Уклавши договір, козаки протягом 1594 й 1595 років здійснили три походи проти турків та їхніх союзників татар і молдавських господарів. Перший такий похід з метою диверсії у тилу турецької армії Наливайко здійснив наприкінці червня 1594 року. Наливайко набрав до себе вольницю різноплемінного люду, часом утікачів і злочинців, і з ними діяв проти турків і татар. Не маючи ні коштів, ні союзників, а водночас бачачи грозу, що насувалася з боку Туреччини, яка хотіла завоювати для себе Угорщину, германський імператор Рудольф II ще наприкінці лютого 1594 року просив через власного посла уряд Речі Посполитої, аби той не пропустив в Угорщину через свої володіння турецьких союзників — татар. Тоді ж прислав свого посла до поляків і турецький султан, прохаючи пропустити татар в Угорщину через Україну. Поляки відмовили туркам. Але, попри цю відмову, татари все-таки зібрались у похід на Угорщину й вирішили йти через Україну. Довідавшись про це, Северин Наливайко, який тоді ще служив у князя Костянтина Острозького, з дозволу свого патрона надіслав листа коронному гетьманові Яну Замойському і запропонував йому свої дії проти татар з тим, аби не допустити їхнього з’єднання з турками. У цьому листі Наливайко писав, що він уже зібрав навколо себе бажаючих воювати, але без волі гетьмана не бажає виступати в похід, щоб не давати приводу вважати своїх ополченців ватагою розбійників. Що відповів на цього листа Ян Замойський, невідомо, але наприкінці червня Наливайко з козаками вже вийшов проти татар. Він хотів не пропустити татар в Угорщину на злучення з турецьким султаном Амуратом, але не зміг: татари, обманувши козаків, промчали в Угорщину через Покуття. Проскакавши слідами татар до Теребовлі й переконавшись, що наздогнати їх неможливо, Наливайко повернувся назад з великою здобиччю.
Повернувшись, Наливайко вирішив відіслати з двома своїми посланцями частину захопленої ним здобичі в запорізьку Січ, бажаючи загладити цим свою провину перед низовими братчиками за те, що під час походів Косинського він боровся проти запорожців. Посланці приїхали в Січ липня 1 дня 1594 року, саме тоді, коли там був посол германського імператора Рудольфа II Еріх Лясота. Прибувши в Січ, посланці Наливайка передусім попросили вибачення у запорізьких козаків від імені Наливайка за те, що він колись виступив проти низових козаків; але так сталося тому, що Наливайко служив київському воєводі, з яким ворогували запорожці, і тому мусив коритися йому. Тепер Наливайко зібрав навколо себе від двох до двох з половиною тисяч козаків і з ними завдав поразки татарам, наздогнавши їх у Молдавії і захопивши у них від 3 до 4 тисяч коней. Дізнавшись, що запорізьке військо зазнає великої нестачі коней, Наливайко відряджає своїх посланців у Січ і через них сповіщає, що готовий поділитися з низовими молодцями своєю здобиччю і подарувати їм 1500 чи 1600 коней, аби лише запорожці вважали його своїм приятелем. Якщо ж чесне низове лицарство запідозрює його у ворожих намірах, він готовий особисто з’явитись у козацьке Коло, покласти посеред нього свою шаблю і виправдатися з висунутих проти нього звинувачень. Якщо ж чесне лицарство визнає його виправдання недостатнім, то він сам запропонує відрубати йому голову власною шаблею. Але сподівається, що низових лицарів задовольнять його пояснення, вони визнають їх поважними і завжди вважатимуть його своїм приятелем і братом, бо що стосується минулого, то Наливайко був на службі у Київського воєводи ще до того, як запорожці розпочали війну з Острозьким; коли ж їхні непорозуміння закінчилися війною, то вже власна честь не дозволила йому, Наливайкові, покинути воєводу, свого пана, хліб якого він їв віддавна і на службі якого перебував з давнього часу, тому й мусив він воювати за нього проти його ворогів.
Запорожців, очевидно, цілком задовольнило таке пояснення Наливайка, і вони стали діяти разом із ним за поляків проти татар. Це діялося восени того ж 1594 року. У Польщі стало відомо, що татари після війни в Угорщині повертатимуться у Крим і знову можуть побувати в Галичі й на Волині. Тоді супроти татар зібралося польське ополчення у кількості до 15 тисяч чоловік під керівництвом Яна Замойського і за участю Зебжидовського, Конецпольського, Острозького, Збаразького, Заславського, Мнішка, Мелецького, Остророга, Липського, Горайського та інших менш знатних панів, і почало чатувати біля Карпатських гір і проїжджих шляхів на повернення кримчаків. Але кримчаки, заздалегідь довідавшись про це, зуміли обманути панів, прорвалися через Волощину й дісталися до Криму. Тож пани ні з чим роз’їхалися по домівках.
Але окремо від інших перелічених вельможних польських панів хотів діяти снятинський староста Микола Язловецький, той самий Язловецький, якому раніше доручено було збудувати замок у Кременчуці чи в степу, аби утримати українське населення від втеч у Січ. Йому спала думка, що замість того, аби ганятися за татарами по Волині й Угорщині, доцільніше кинутися у саме їхнє гніздо, Крим, і захопити його у свої руки. Для цього Язловецький зав’язав стосунки з Григорієм Лободою і Северином Наливайком і, отримавши їхню згоду, приготувався до походу, задля чого взяв позику і зробив величезні видатки. Козаки разом із Язловецьким уже збиралися вирушати у Крим, але саме тоді їх залучив у північну Молдавію германський імператор Рудольф II, якому корисніше було бачити запорожців у Волощині, ніж у Криму. Ця невдача так подіяла на Язловецького, що він нагально занедужав від страшенних збитків і прикрості й помер.
Облишивши наміри щодо Криму, козаки під керівництвом Лободи й Наливайка розташувалися у Брацлавщині; але пробувши там скількись часу, запорожці з Лободою повернулись у Запоріжжя, а Наливайко отаборився у замку Брацлава, вигнавши звідти старосту Юрія Струся. На той час у Брацлавщині козацький стан так зміцнів, що вся місцева шляхта схилялася перед козаками і змушена була навіть давати їм необхідне продовольство і гроші на війну, або, як тоді казали, «стації» війську. Брацлавськими козаками диригував Северин Наливайко. Вимагаючи військових стацій, Наливайко з козаками почав здійснювати наїзди на шляхту і під час наїздів жорстоко відомстив панові Калиновському за свого батька. Наливайко відчував невтолиму ненависть до Калиновського і розмовляючи про це згодом із королем Сигізмундом III, сказав, що це була найгірша з кривд і найнепоправиміша для нього з усіх утрат: «Адже батько у мене був один!» Король вимагав від Наливайка, аби той розпустив свою ватагу і не чинив кривд населенню, але Наливайко не зважав на цей наказ і стягав до себе все більше й більше охочих до всіляких пригод і війни. Зібравши навколо себе значний загін, Наливайко врешті покинув Брацлав і вирушив на Кілію. Він напав на місто Тягиню; місто захопив і спалив, але фортецю здобути не міг і облишив її. Відійшовши від Тягині, він розпустив своїх козаків загонами по нижньому Бугові й Пруту; тут він спалив понад 500 турецьких і татарських селищ, захопив до 4 тисяч турецького й татарського ясиру обох статей і з багатою здобиччю повернувся назад. Але на зворотному шляху при переправі через ріку Дністер він наткнувся на семитисячний загін війська на чолі з молдавським господарем Аароном і в сутичці з ним втратив більшість своєї здобичі й частину козаків, за що свято поклявся відомстити підступному господареві. І справді, повернувшись у Брацлавщину, Наливайко порозумівся з Лободою і запорожцями й у вересні 1594 року здійснив другий похід проти турків у Молдавію. У союзників було 12 тисяч козаків і 40 хоругв, на двох з яких були цісарські срібні орли. Проводирем війська був Лобода, його помічником — Наливайко. Козаки переправились через Дністер під Сороками і рушили в північну Молдавію. Найперше вони спалили фортецю Цецору; згодом біля Сучави розгромили господаря Аарона і змусили його до втечі у Волощину, а самі переправилися через Прут, напали на столицю господаря Ясси, спалили й пограбували її, зруйнували кілька навколишніх селищ і щасливо повернулися назад.
Цей похід мав велике політичне значення в історії західних слов’ян того часу: молдавський господар Аарон після третього вторгнення козаків у межі його князівства скинув з себе залежність турецького султана, зав’язав зносини з волоським господарем Михайлом і трансільванським князем Сигізмундом Баторієм і разом з ними перейшов на бік германського імператора.
За листом князя Костянтина Острозького до князя Криштофа Радзивілла (від 24 грудня 1594 року), Лобода й Наливайко, господарюючи у Волощині, великі спустошення людям і маєтностям починили, замки й міста волоські спалили, а самі Ясси, де звичайно була резиденція молдавських господарів, обернули на попіл і після цього всього щасливо повернулися назад: Наливайко у Брацлавщину, Лобода в Бар, а деякі їхні сподвижники — на Запоріжжя, але всі вони після походу у Волощину збиралися здійснити похід «на Польщу». Повернувшись з другого молдавського походу, Северин Наливайко знову засів у Брацлаві, проголосив себе ворогом шляхти й почав збирати з навколишнього дворянства «стації». На той час у Брацлаві були призначені так звані судові «роки», на які, як завжди, почала збиратися місцева шляхта для розгляду судових справ. Знаючи настрій Наливайка, городовий писар Брацлава Байбуз терміново попередив дворян про небезпеку з боку Наливайка, і дворяни поспішили роз’їхатися по домівках. Але від’їхавши на невелику відстань, дворяни почули, начебто Наливайко зовсім знесилений, бо під час останнього походу в Молдавію втратив багато людей убитими, а після повернення у Брацлав багато козаків роз’їхалося від нього по домівках. Ці чутки шляхта сприйняла як правду й вирішила повернутись у Брацлав, розправитися з Наливайком і відкрити судові «роки». Пославши від себе шляхтича Цурковського до козаків і міщан, пани почали повертатися до міста. Наливайко затримав у себе посланця і вичекавши, доки пани підійшли до Брацлава, швидко вийшов до них з козаками й міщанами, напав на панську стоянку, побив панів і слуг, забрав у них гроші, майно, папери й повернувся у місто. Тоді шляхта поскаржилася на це королеві Сигізмунду, і король універсалом від 1 листопада 1594 року дав розпорядження потерпілим покарати як міщан, так особливо й самого Наливайка. Але й цей наказ короля не мав ніяких наслідків, як і попередні розпорядження щодо козаків: для покарання Наливайка потрібне було військо, а саме його й не було в Польщі.
Отже, Наливайко вільно залишався у Брацлаві, а неподалік, у Барі, був і козацький «старший» Лобода. Перебуваючи в Барі, Лобода, за висловом Гейденштейна, командував над старими, чистої води низівцями і початково намагався мирно поводитися з панами, в усякому разі з волинським воєводою князем Костянтином Острозьким. З ним він листувався, повідомляв його про турецькі, татарські й волоські справи й запевняв князя про мирне до нього ставлення і повагу до його власності. І все ж у середині листопада Лобода й Наливайко зійшлися у Барі, маючи при собі 12 тисяч війська. Поряд з Лободою був на той час і агент імператора Станіслав Хлопицький. Ватажки козаків поширили чутку, буцімто вони зібрали військо для майбутнього походу у Волощину, тому й зійшлися у місті Барі. І справді, Лобода й Наливайко засіли в міському замку й розпочали там якісь наради, а місто оточили своїм військом, не дозволяючи нікому ні увійти, ні вийти з нього без відома козаків. Не вдовольняючись цим, вони відрядили частину свого війська в околиці Бара з явною метою збору з населення «стацій» для майбутнього походу у Волощину. Мешканці, звичні до насильницьких дій у таких випадках з боку козаків, почали залишати свої хутори й ховатися з майном, сім’ями і слугами в потаємних і безпечних місцях. Деякі сусідні з Баром старости поспішили сповістити про все коронного гетьмана Яна Замойського з тим, аби отримати від нього допомогу проти козаків. Сам воєвода волинський, князь Костянтин Острозький, почуваючи себе або ж безсилим супроти козаків, або ж не бажаючи сваритися з ними, почувши про їхнє наближення до своїх маєтностей, обмежився на цей раз лише тим, що наказав одному зі своїх слуг виїхати в Меджибіж і спостерігати за діями козаків. У листі до свого зятя Криштофа Радзивілла Острозький висловився так, що він просить Бога вберегти його від набігів з боку козаків і відсунути їх якомога далі від князівських маєтностей, але про збройний опір козакам нічого не згадує. Козаки спокійно просиділи в Барі до кінця 1594 року, не думаючи ні про який похід у Волощину і на початку наступного року розійшлися почасти у Вінницю, почасти у Брацлав. Тоді ж Григорій Лобода знайшов собі неподалік від Бара у шляхетській родині Оборських якусь дівчину і одружився з нею: дівчина вийшла заміж не з кохання, а з примусу своїх вихователів. Тим часом скарги панів на козацьких ватажків дійшли й до короля Сигізмунда, і король вислав проти них двотисячний загін війська. Але й самі пани, такі як князь Костянтин Острозький, бачили в цьому лише безсилі спроби з боку свого уряду в боротьбі з козаками: всі знали, що війська польської республіки зайняті іншою справою — боротьбою з турками й татарами, тому боротьба з козаками вважалася на той час неможливою. І навпаки, стан справ змусив поляків не лише не переслідувати козаків, а навіть просити в них допомоги проти спільних ворогів, турків і татар.
І справді, навесні 1595 року польське ополчення під керівництвом Яна Замойського, Жолкевського й Потоцького виступило за границі польських володінь, до Дністра; тепер проти турків разом з германським імператором були вже молдавський і волоський господарі й семигородський князь. Намічалася велика війна, і поляки переживали за власні володіння. 20 липня польські ватажки були біля Шаргорода; у серпні вони довідались про переправу через Дністер на Кучманський шлях чисельної татарської орди й, не покладаючись на власні сили, визнали за потрібне просити собі на допомогу й козаків. Ще від початку весни вони всіляко улещували Григорія Лободу й намагалися залучити його до своєї справи, а тепер, опинившись перед великою небезпекою від мусульман, вони просто послали до нього гінця і через нього просили козацького вождя поспішити до них на підмогу, обіцяючи за це випросити в короля прощення козакам за їхні протизаконні дії у Брацлавщині. Наливайка поляки взагалі оминали у своїх проханнях. На запрошення панів козаки початково відповідали цілковитою відмовою, але потім якась їх частина погодилася прийняти пропозицію і йти на допомогу полякам. Пропозицію поляків прийняв саме Григорій Лобода, вийшовши на допомогу коронному військові 21 лютого, а 23 дня того ж місяця писав листа з дороги до князя Острозького з повідомленням про поразку кримського хана від мультянського воєводи. Але наблизившись до кордонів Молдавії, Лобода замість допомоги почав зі своїми козаками пустошити околиці Тягині. Замойський, не бачачи в цьому ніякої користі для себе, наказав козакам покинути Молдавію, інакше погрожував учинити з ними, як з ворогами. Тому Лобода відійшов з Молдавії і в січні 1596 року повернувся у місто Овруч. Поляки, покинуті козаками, відсиділи в таборі над Прутом, в урочищі Цецорі й 8 серпня 1595 року уклали мир з кримським ханом Казі Гіреєм.
Так закінчився похід Лободи на допомогу полякам. Щодо Наливайка, то він одразу відмовився від сприяння полякам, може тому, що взагалі не бажав допомагати своїм ворогам, чи тому, що поляки оминули його зі своїм проханням, або тому, що Наливайко через свою честолюбність не хотів грати при Лободі другу роль. Відокремившись від Лободи, який пішов до коронного війська, Наливайко розташувався в Острополі — маєтку князя Костянтина Острозького. На той час князь Острозький перебував у другому своєму маєтку — Турові на Поліссі, тому про появу Наливайка в Острополі довідався через гінця на початку березня 1595 року і сповістив про це свого зятя, Криштофа Радзивілла: «Як Лобода, бажаючи приязні зі мною, поводив себе спокійно щодо мене й моїх підданих, так цей лотр Наливайко, відставши від інших у кількості 1 тисячі чоловік, гостює тепер у маєтності моїй Острополі і видається, що доведеться мені сторгуватися з ним. Другого Косинського посилає мені Господь Бог».
Лист князя Острозького писаний на початку березня 1595 року, а в середині серпня того ж року Наливайко вже покинув Остропіль і вирушив зі своїм загоном через Семигородське князівство в Угорщину проти турків на допомогу германському ерцгерцогу Максиміліану, котрий командував імперською армією. В Угорщині Наливайко залишався до пізньої осені, після чого, здобувши велику здобич і отримавши в дарунок від ерцгерцога велику військову хоругву, повернувся через Самбір на батьківщину. Про свою чужоземну службу Наливайко згодом повідомив королеві Сигізмунду III: «Не маючи вдома заняття, а марно жити не звикши, ми, за листом до нас християнського цісаря, подались у цісарську землю, де не за гроші, а з власного бажання лицарського, прослужили немало часу; але довідавшись, що семигородський воєвода кує лихо проти коронного гетьмана, не захотіли лишатися більше в тій землі й не дивилися на ніякі подарунки». Так каже сам про себе Наливайко; іноземні ж письменники твердять, що козаки Наливайка, прибувши в Угорщину для боротьби з ворогами германського імператора, більше думали про здобич, ніж про війну, тому й пішли з Угорщини не за своїм бажанням, а усунені силою німцями.
Повернувшись із третього турецького походу, Наливайко вже не думав про закордонні походи. Тепер усю його увагу привернули внутрішні події самої України. На Україні починалася в цей час справа, що підняла на ноги весь козацький стан, стала причиною невгасимої ворожнечі між православними й католиками і врешті-решт призвела до політичної загибелі держави Речі Посполитої. Це так звана релігійна унія, вигадана папою Климентом VIII, запроваджена на Україні Сигізмундом III і прийнята руськими єпископами: Луцьким Кирилом Терлецьким і Володимир-Волинським Іпатієм Потієм, а через деякий час першим уніатським митрополитом.
Зібравши навколо себе до двох тисяч козаків, Наливайко передусім увірвався з ними у волинське місто Луцьк, люто накинувшись на слуг єпископа Терлецького, прихильника унії. Назустріч Наливайкові виїхали за місто біскуп і найвельможніша шляхта, намагаючись уласкавити його дарунками; разом з ними до ніг Наливайка поклали кілька тисяч злотих і купці. Але все одно справа для міста не минулася без шкод і збитків: скориставшись із ярмарку, що почався у місті, Наливайко пройшовся рядами караїмських крамниць і зібрав з них данину на козаків. Таку саму данину він узяв з костьолів і шляхти, після чого, погостювавши три дні в місті, відступив до Дніпра і тоді написав листа до короля Сигізмунда III про те, що він буцімто зайшов у Луцьк лише для того, аби поповнити в ньому військові запаси і потім запропонувати свої послуги коронному гетьманові, але наткнувся на зовсім незрозумілу ворожнечу з боку гетьмана й польських панів: «Паны били и мучили хлопят, паробков и ніскольких товарищей наших или на приставах, или на пути к своим родителям». Але вороже ставлення панів до Наливайка пояснюється тим погромом, який він учинив у місті; наскільки великим був цей погром, видно з королівського листа луцькому поборці Семашкові про звільнення мешканців Луцька від шинкового податку, званого «чоповим».
Оповівши всю справу нападу козаків на місто Луцьк у найбезневиннішому вигляді, Наливайко все-таки не припинив своїх подальших походів і з Волині пішов у Білорусію, дійшов до Петриковичів і вдарив на місто Слуцьк, до якого підійшов 6 листопада. Слуцьком на той час керував віденський староста Ієронім Ходкевич. Але він разом з іншими панами поїхав у Келецьк. Прибувши до Слуцька, Наливайко відрядив від себе в Копил полковника Мартинка з 500 козаками. Але Мартинко наткнувся на гайдуків Ходкевича й загинув; більшість його козаків так само вбили і спалили, і лише небагатьом пощастило повернутись у Слуцьк. Тоді Наливайко, узявши в Слуцьку 12 гармат, 80 гаківниць, 2 700 рушниць і п’ять тисяч кіп литовськими грішми, почав готуватися до виходу з міста. В цей час він отримав повідомлення, що проти нього виступила піхота литовського гетьмана Криштофа Радзивілла і приспішив свій відхід зі Слуцька. Але під час відходу, увечері 27 листопада йому не вдалось уникнути сутички з литовською піхотою, у якій він втратив кількадесят чоловік зі своєї ватаги, зате уникнув вирішальної сутички з Радзивіллом і відійшов спочатку в Олегович, а далі в місто Могилів.
Підійшовши до Могилева і зустрівши тут великий опір мешканців міста, Наливайко 30 листопада здобув його штурмом і панував у ньому протягом двох тижнів. Наїжджаючи на будинки й в маєтності шляхти, він завдав немалої шкоди шляхті, міщанам і багатим панам: «Місто славное побожное Могилев, дома, крамы, острог выжег; всіх домов до 500, а крамов с великими скарбами до 400; міщан, бояр, людей учтивых, мужей, жен, дітей малых побил, порубал, попоганил; с лавок и с домов неисчислимое число скарбов побрал»; а крім того, «сплюндровал» два костьоли, де зберігалися папери та привілеї різних осіб. Козаки ще довго могли б вправлятися у цьому погромі, аби до Могилева не наблизився гетьман Радзивілл з 14 тисячами литовського й 4 тисячами татарського війська. Тоді козаки вирішили залишитись у місті й пересидіти в ньому. Міщани, бажаючи позбутися козаків, підпалили замок, і коли Наливайко хочеш-не-хочеш покинув його, то подався на приміську Іллінську гору, укріпився тут і обставився гарматами, гаківницями й півгаками. Навпроти козаків, на так званому Буйницькому полі в маєтку князя Соломерецького стали литовці й татари. Супротивники воювали цілий день, і врешті Наливайко визнав за краще покинути Могилів і йти далі. Але, покинувши свою позицію, він наткнувся на панське військо на чолі з паном Оникієм Уніговським. Між поляками й козаками сталася сутичка, але у вирішальну хвилину литовці не підтримали Уніговського, і він поліг смертю героя. Після цього услід за козаками послали пана Буйвида з двома сотнями коней віденського воєводи і частиною панських слуг міста. Але пан Буйвид, зауваживши, що козацьке військо відступає цілком організовано, не зважився напасти на нього, і козаки дійшли початково до Рогачева, далі «припадали знову за якимись практиками» до Петриковичів, а врешті опинилися у Річиці.
Із Річиці Наливайко, вважаючи, що має рацію у всіх справах, написав листа королеві Сигізмунду III. В листі він пропонував допомогти королеві скорити всіх непокірних йому людей, але для цього просив короля надати козакам для поселення пустки між Бугом і Дністром, на татарському й турецькому шляху між Тягинею і Очаковом, на відстані 20 миль від Брацлава, де від сотворіння світу ніхто не жив; дозволити самому Наливайкові збудувати окреме місто із замком, зробити це місто центром усього козацтва, видавати козакам «стації», поставити над ними гетьмана, 3 а в Січі тримати лише помічника гетьмана. Після всього того Наливайко обіцяв королеві тримати в цілковитій покорі всіх «стаційних» козаків; нових людей, які до них напливають, або не приймати взагалі, або ж повертати назад, попередньо обрізавши їм носи й вуха; усім банітам (вигнанець) безумовно відмовляти у прийнятті до козацького війська; не вимагати «стацій» з України, а посилати для купівлі борошна та бойових припасів лише в міста Білорусії. А на початок Наливайко просив у короля дві тисячі чоловік і сукна та грошей стільки, як платять татарам чи королівським жовнірам. Не отримавши ніякої відповіді на свого листа, Наливайко покинув Річицю, пройшов через Турів і Городню й подався до Висоцька, під кінець січня 1596 року опинився на Волині й розмістився у маєтках князя Костянтина Острозького. На цей раз Наливайко не зустрів навіть млявого опору з боку князя, оскільки вони обидва зійшлися в одному питанні: протесті проти унії і захисті православ’я. Річ у тім, що саме в цей час на православній Україні почали запроваджувати унію, і головні ініціатори цієї справи Іпатій Потій і Кирило Терлецький вирушили з цим у столицю папи Рим. Наливайко знав про антипатію князя Острозького до задуманої справи, тому провадив свої дії, нічого й нікого не соромлячись. У цей час разом із Северином Наливайком виступив і його рідний брат, священик Дем’ян Наливайко, керований тим самим почуттям ненависті до унії. Князь Острозький, знаючи про всі дії братів Наливайків, зовсім не втручався у них, ні з тим, аби їх зупинити, ні з тим, щоб підтримати, що він визнав у своєму листі до зятя Криштофа Радзивілла.
14 лютого 1596 року Северин Наливайко зі своїм братом Дем’яном, Флоріаном Гедройтом і Павлом Кмітою, скориставшись із від’їзду єпископа Кирила Терлецького до Рима, зібрав навколо себе козаків і землевласників і напав з ними «непріязненным обычаем» на маєтки брата єпископа, Яроша Терлецького в Пінському повіті. Передусім Наливайко кинувся на Дубу, власний маєток Яроша Терлецького, далі на маєток його дружини Отовчичі і, помщаючись отцеві єпископу за поїздку в Рим, захопив садиби, зруйнував і сплюндрував їх; урядника, слуг і челядь поранив і побив; злото, срібло, папери на права, привілеї, важливі листи, мамрами на борги та інші необхідні документи на маєтності й права забрав; виїзних коней і різне майно захопив і потім, переховуючись по різних шляхетських будинках, поїхав у Степань, маєток пана київського воєводи князя Острозького.
Після нападу на маєтки Яроша Терлецького Наливайко вчинив напад на Пінськ, куди єпископ Кирило Терлецький перед своїм від’їздом у Рим відіслав на збереження (у дім міщанина Крупи) багату ризницю з шатами, убранням і єпископським приладдям, два дуже важливі й потрібні документи з підписами й печатками самого владики та трьох світських осіб, сховані в опечатаній скрині в ризниці. Усе це викрав Наливайко відразу після від’їзду єпископа до Рима. І марно згодом єпископ вимагав від імені його королівської величності видати йому одного з його слуг, Флоріана Гедройта, котрий брав участь у нападах Наливайка на Пінськ і, очевидно, видав секрети єпископського дому: єпископського посланця Олизаровського, вирядженого задля цього в місто Острог, місцевий староста Боровицький спочатку кинув до в’язниці й морив голодом, а потім відіслав у Кременецький гродський суд.
Крім Терлецьких, від козаків Наливайка потерпів і прихильник унії Олександр Семашко, луцький староста. Проти нього діяв Дем’ян Наливайко разом з Олександром Гулевичем і князем Петром Вороницьким. Союзники напали на маєтки Семашка Тучин і Коростяний і вчинили в них страшний розгром; брали гроші, зброю, одяг, коней, рогату худобу, домашню птицю, спиртні напої, білизну, полотно, рядна, упряж, кошики, сокири тощо, а слугам власника стрілами кололи руки, обрізали вуха, мучили, вбивали й кидали серед дороги. Після того всього вони спокійно роз’їхалися; а коли потерпілі згодом надумали звернутися до Дем’яна Наливайка з вимогою повернути частину свого майна, то острозький староста прогнав їх, і вони вночі мусили втікати у свої маєтки .
Отже, із двох відомих козацьких вождів поки що діяв лише Наливайко. Але невдовзі до нього приєднався і Григорій Лобода. Лобода після зупинки в Овручі в січні 1596 року спустився у Січ. Але довідавшись, що діється на Волині й у Білорусії, козацький вождь не витримав і, зібравши навколо себе низове товариство, «вигрібся» з ним угору Дніпром і зайняв північні прикордонні повіти Київського воєводства. Але метою свого походу він оголосив не релігійні міркування, а просте бажання здобути для свого війська так звані «стації», або, як він сам висловився у листі до коронного гетьмана Яна Замойського (від 11 січня 1596 р.), «хліба-солі» на військо: «Ваша милість пишеш до нас і наказуєш не входити в межі Великого князівства Литовського, до Мозиря, і товаришів не пускати туди; ти не вимагаєш від нас послуг Великому князівству Литовському й усій Речі Посполитій, вказуючи на мир зусібіч, з усіма неприятелями корони польської. Хвала Господові Богу за такий мир людові християнському, що він пом’якшив серце кожному неприятелеві хреста святого. Але якщо ми прийшли в цей край, то причина цього для кожного очевидна: у цей зимовий час негоди, коли ти нікуди не вимагаєш нас на допомогу, Бог знає, куди нам піти; тому покірно й принижено просимо: будь ласкавий, не борони нам хліба-солі. Щодо того свавільного чоловіка Наливайка, котрий, майже зовсім забувши страх Божий і занедбавши все на світі, зібрав на свій розсуд людей свавільних і чинив великі збитки короні польській, то ми про нього ніколи не знали і знати не бажаємо».
Як козаки здобували собі «хліб-сіль», про це можна судити з їхніх попередніх методів, але в кожному разі вони поводилися стриманіше, ніж ватага Наливайка; лише той набрід, який завжди в таких випадках оточував козаків і використовував нагоду поживитись на кошт ненависних їм панів чи навіть своїх братів, поводився якщо не гірше, то ні в якому разі не краще ватаги Наливайка. Так, сучасні акти наводять приклади насильства панів Ганського і Слуцького й міщанина Гуменницького, котрі назвали себе сподвижниками Лободи й завдали багато лиха підданим луцького старости Семашка в Коростятині й Хупкові; як і Наливайкова ватага, вони чинили раптові напади на жителів, відбирали в них гроші, коней, волів, корів, били людей, гвалтували жінок («чинили гвалты білым головам») і чинили багато інших безчинств.
Козацькі ватажки Лобода й Наливайко діяли поки що незалежно один від одного і, за поясненням Райнольда Гейденштейна, це діялося через особисту неприхильність Наливайка, людини владної і честолюбної, до Лободи. Окремо від Лободи діяв і Матвій Саула (або Шаула), який із частиною запорізьких козаків пішов у Литву й Білорусію для здобуття там «хліба-солі», але він розпочав похід з відома Лободи і з метою зібрати великі «стації» для всього Запорізького Війська.
Побачивши, до якої сміливості дійшли козаки та їхні вожді, король Сигізмунд нарешті визнав за потрібне вжити проти них рішучих заходів: він наказав своїм гетьманам «рушити проти них військо й чинити з ними як із державними неприятелями». Разом із цим наказом король наприкінці січня 1596 року послав свій універсал волинській шляхті з повідомленням про похід коронного війська проти козаків і запрошенням об’єднатись з цим військом проти спільних ворогів.
Коронним гетьманом на то час був Ян Замойський, а польним — Станіслав Жолкевський, обидва рішучі, з великими військовими здібностями, але обидва в той час зайняті завершенням молдавської справи, скиненням із престолу незаконного володаря Розвана і піднесенням на господарський трон Єремії Могили. Виїжджаючи з Молдавії, Замойський поки що дбав про те, аби козаки в його тилу не турбували турків, тому дав їм такий лаконічний наказ: «Наказую вам, козаки: не смійте турбувати Туреччину! Я вам забороняю!» Уладнавши справи в Молдавії і поставивши її господаря у васальну залежність від Польщі, Замойський повернувся на батьківщину і послав проти козаків частину коронного війська на чолі зі Станіславом Жолкевським.
Наказ короля і коронного гетьмана Станіслав Жолкевський отримав 28 лютого і, усвідомлюючи всю важливість козацького повстання для Речі Посполитої та шляхетського стану республіки, негайно рушив до Кременця. Але попри всю свою енергійність та рішучість, Жолкевський мусив діяти проти ворога не стільки відкритою силою, скільки хитрістю і несподіваністю. Річ у тім, що після походу в Молдавію польські війська були дуже виснажені й потребували грошей, які польський уряд, як завжди, або ж не доплачував, або ж затягав розрахунок на невизначений час. Щоб підкріпити своє військо і додати йому бадьорості, Жолкевський писав послання коронному гетьманові, а також київському й волинському воєводам, прохаючи в них допомоги грішми й військами. Але гетьман і воєводи на настійні прохання Жолкевського відповідали надто поволі. Тим часом Наливайко, почувши про грозу, що насувалася на козаків, визнав за доцільніше пересунутись із Волині у Брацлавщину й отаборитися у містечку Лабуні, де він уважав своє становище надійнішим, ніж будь-де, оскільки відчував тут більше співчуття простого населення до себе і звідси, як із прикордонного краю, він міг, при необхідності, вільніше перескочити в інше місце. Розташувавшись у Лабуні, Наливайко безтурботно став очікувати свою ватагу, яка роз’їхалася по дальших околицях, збираючи здобич і продовольство.
Розвідавши про це і зметикувавши, як важко буде викурити Наливайка з Брацлавщини, Станіслав Жолкевський вирішив, не чекаючи підкріплення, зненацька напасти на Наливайка, захопити його в полон і цим погасити повстання козаків у самому гнізді. Цей план Жолкевський міг би виконати, аби в самому війську гетьмана не виявився перекинчик до козаків — пан Плоскій із цілою ротою поляків. Не отримавши довгожданного королівського розрахунку, Плоскій несподівано покинув Жолкевського, перейшов до Наливайка і попередив його про небезпеку. Тоді Наливайко покинув Лабунь і пішов у маєток Острозького Остропіль. Під час цього маршу в маєтку Марциріцах князя Радзивілла, між Лабунем і Острополем, на дві сотні Наливайкового війська, очолювані Дурним і Татаринцем, напав передовий загін Жолкевського і вступив з ними в запеклий бій. Козаки щойно випили у марциріцького орендаря цілу бочку горілки, тому були не зовсім придатними до битви, та все ж, засівши у дворах і хатах села Марциріц, вчинили такий сильний опір польським жовнірам, що ті, не можучи подолати їх зброєю, вирішили за краще підпалити сховища козаків і цим знищити їх усіх. Козаки не злякалися небезпеки і, разячи поляків із полум’я, загинули всі до одного в кількості 500 чоловік, разом із двома своїми сотниками, залишивши полякам як здобич лише прапори, але жодного полоненого зі своїх товаришів.
Сам козацький ватажок Наливайко, не дійшовши до Острополя, зупинився в селі Чорнаві, початково маючи при собі, як сповіщали князеві Острозькому, лише кілька десятків козаків. Але потім він стягнув до себе із сусідніх сіл усі свої загони і став чатувати з ними 4 в Чорнаві. Три хоругви жовнірів знову непомітно підкралися до козаків, убили 30 із них у Чорнаві, але більше нічого не змогли вдіяти, хіба що змусили їх рушити до Острополя. Наливайко мав тепер трохи більше тисячі козаків, з якими усю ніч утікав від жовнірів, простуючи через Остропіль у Пиків, не зупиняючись ніде ні вдень, ні вночі. Поляки назирці переслідували козаків, але дійшовши до села Райкова, поблизу самого Острополя, Жолкевський був змушений дати відпочити своєму стомленому швидкими переходами війську і заночувати там. Захопивши тут живими б козаків, Жолкевський попрямував на Пиків і прийшов сюди лише через дві години після того, як Наливайко вийшов звідси. Наливайко узяв напрям на Брацлав і йшов, за словами самих польських письменників, з великим ладом (sprawa wielka), маючи при собі 20 гармат, багато гаківниць, ще більше пороху, ядер і куль і прикувавши гармашів до гармат, аби завжди мати їх при військові. У Пикові Жолкевський довідався, що Наливайко, перш ніж наважитися рушити на Брацлав, скерував туди посланця з проханням про підкріплення, тому польський вождь вирішив не допустити козаків до Брацлава. Залишивши зайве майно, Жолкевський прискорив свою погоню за козаками і наздогнав їх над річкою Вільшанкою. Тут зав’язалася незначна перестрілка між жовнірами й козаками, але густий ліс і наступна ніч не дали їм вступити у вирішальну сутичку. 5 Звідси Наливайко, не дочекавшись відповіді з Брацлава й тому сумніваючись у вірності міщан, визнав за ліпше йти в дикі поля до річки Синіх Вод, яка впадає у ріку Буг. Але Жолкевський не припиняв погоні за Наливайком і переслідував його доти, доки в польського вождя не забракло коней. Але дійшовши до Синіх Вод, Жолкевський зупинився в «уманському лісі» і, боячись безводних, диких і голодних степів, вирішив припинити погоню за козаками. Райнольд Гейденштейн, розповідаючи про цю подію, каже, що причиною зупинки Жолкевського була нестача в нього припасів і фургонів, скалічення полкових коней внаслідок швидких переходів, а також відсутність у дикому степу будь-яких поселень, у яких можна було знайти все необхідне для війська .
Зупинившись біля Синіх Вод і бачачи свою слабкість порівняно з коронним і панським військом, Наливайко утвердився в думці примиритися з Жолкевським, попросити вибачення у короля й розпустити своє військо. Посередником для цього він вибрав брацлавського старосту Олександра Струся і через нього почав переговори з Жолкевським. На пропозицію Наливайка Жолкевський відповів цілковитою згодою, але за умови, що він розпустить своїх козаків, видасть гармати і пришле отриману від ерцгерцога Максиміліана військову хоругву. У цих умовах Наливайко запідозрив нещирість Жолкевського й вирішив продовжувати вже розпочату справу повстання козаків проти поляків.
Але не покладаючись на свої сили, та ще й чуючи зусібіч докори за смерть багатьох людей, втрату харчів і коней і навіть побоюючись за своє життя, Наливайко вирішив звернутися до «старшого» запорізьких козаків Григорія Лободи. «Ймовірніше, що такий із таким легше зійдеться, ніж віддасться на ласку його королівської милості», — висловився з цього приводу Жолкевський у листі до Замойського.
Тим часом Лобода, який під час усієї гонитви Жолкевського за Наливайком початково стояв у північних околицях Київського воєводства, а потім спустився на південь, до Білої Церкви, через якісь сімейні неприємності зірвався з сімома сотнями найбільш надійних козаків і кинувся до Бара, маючи намір покарати за щось пані Оборську, названу матір своєї молодої дружини. Під час цього походу він ледь не зіткнувся біля Погребищ зі Станіславом Жолкевським, але зміг уникнути сутички і щасливо повернувся у Білу Церкву. В цей час Жолкевський прислав йому листа, в якому радив облишити свої бунтівливі задуми, йти на Запоріжжя і не підтримувати ніяких стосунків з Наливайком. Про Наливайка він відгукнувся як про людину непорядну, а його загін називав набродом усіляких пройдисвітів. З листом до Лободи послали якогось незугарного козака, і запорізька чернь, яка сподівалася побачити в особі посланця якогось поважного шляхтича, запідозрила в ньому шпигуна і мало не вбила. Але сам Лобода зовсім не виявив себе таким супротивним примиренню з поляками і, відпускаючи від себе гетьманського посланця, подарував йому червоний золотий, хоч на листа Жолкевського не дав жодної відповіді.
Очевидно, спільність інтересів і та сама небезпека з боку польських військ змусили Лободу забути неприязнь до Наливайка і діяти разом з ним проти поляків, а впевненість у своїй перевазі як щодо чисельності, так і щодо воєнного досвіду перед польськими хоругвами давали сміливість козацькому вождеві, як і самим козакам, погрожувати польській столиці та главі польської держави, королю. Добившись від Лободи позитивної відповіді, Наливайко покинув своє укриття поблизу Синіх Вод і піднявся до міста Корсуня, щоб бути ближче до Лободи. Та зблизившись один з одним, козацькі вожді опинилися без артилерії, оскільки Наливайко потопив свою армату у воді, коли поспішав від Жолкевського, а Лобода віддав свою Саулі, коли той відділився від нього для походу в Білорусію. Через це Лобода став нетерпляче чекати Саулу і збирати дані про маршрут його походу. Нарешті стало відомо, що Саула покинув могилівський край і приготувавши у Пропойську й Бихові човни й продовольство для козаків, попрямував на Київ. Тоді й Лобода рушив до Києва. У середині березня обидва козацькі вожді зійшлись у Києві, і тут козаки обрали загальним начальником, або гетьманом, як вони називали, Матвія Саулу. Наливайко ще залишався у Корсуні, збираючи до себе нових охочих воювати.
Упродовж усього цього часу Жолкевський стояв спочатку у Вінниці, а згодом у Пикові, очікуючи там прибуття до себе нових хоругов і лікуючи скалічених коней. Він так само, як і козацькі ватажки, гостро потребував артилерії, щоправда, знайшов у цьому певну підтримку князя Кирика Ружинського, який обіцяв надати польному гетьманові півтора десятки гармат із бойовими припасами. Не маючи можливості рушити проти козаків усією масою свого війська, Жолкевський послав від себе 500 вершників під командою князя Кирика Ружинського, того самого, котрий шість років тому разом зі своїм братом Михайлом був на пониззі Дніпра і спільно з козаками діяв проти кримчаків. Жолкевський наказав Ружинському йти в Паволоч і чекати там головні польські сили, а заодно й довідуватися про дії козаків, але триматися щодо них якомога обережніше як щодо людей, котрі звикли діяти хитрістю проти всіх ворогів. Своєю чергою і Саула вжив заходів проти Ружинського: залишаючись у Києві, він відрядив три тисячі козаків під керівництвом полковника Саська для зруйнування маєтків князя біля Білої Церкви і, якщо вдасться, спіймати самого князя біля Паволочі. Вийшовши з Києва, полковник Сасько дістався до Фастова і звідси вислав розвідувальний загін проти Ружинського. На цей загін несподівано напав Ружинський, захопив частину козаків у полон біля річки Кам’янки і з 50 полонених стратив. Довідавшись про вчинок Ружинського з полоненими козаками, Жолкевський вирішив висловити йому своє невдоволення, хоча водночас знаходив і виправдання цьому вчинкові князя: «Я, не рахуючи вбитих у бою, вберіг свої руки від крові; я волів би лікувати заражені частини тіла, аніж відтинати; зрештою, не дивуюсь і князеві Ружинському: всю цю землю, а його особливо, козаки пройняли до живого».
Розгромивши передовий загін полковника Саська при Кам’янці, Ружинський не захотів повертатися у Паволоч, а пішов на Білу Церкву, вважаючи її зручною з двох поглядів: по-перше, як «непогану» і навіть «неприступну» фортецю; по-друге, як місце, звідки можна було захищати недалекі власні маєтки. Отже, 28 березня він прибув і розмістився у Білій Церкві з усім своїм загоном. Але в ту саму Білу Церкву рушили і всі козаки. Цього разу разом із Лободою й Саулою встиг з’єднатися, покинувши місто Корсунь, і Северин Наливайко. Бажаючи виграти час і обманути ворогів, Матвій Саула 27 березня 1597 року відіслав із ксьондзом листа до Жолкевського й Ружинського. В листі до першого він висловив свій подив з приводу гніву «його милості» на невинних людей; другому він нагадував його колишню службу спільно з низовими козаками і просив бути посередником у примиренні козаків з гетьманом Жолкевським, за що обіцяв вірно й повсякчас служити польській короні за порогами Дніпра й нападати на споконвічних ворогів святого хреста. Але ксьондз, який привіз листа Саули Ружинському, розкрив справжні наміри козаків, тому козакам це нічого не дало.
Швидко просуваючись від Києва і згуртувавши під своїми прапорами до восьми тисяч чоловік, козацькі вожді прибули під Білу Церкву 2 квітня і, своїм звичаєм, стали табором навколо замку. Біла Церква, як виявилось, справді була «непоганою фортецею, а при доброму гарнізоні й неприступною»; замок стояв на горі й був добре укріплений стінами й окопами; фортецю влаштовували власне не проти козаків, а проти татар, котрі, за висловом польського письменника Сарницького, мов собаки постійно зазирали в Білу Церкву, що пояснювалося топографічним положенням цього міста на Чорному шляху, яким татари звичайно вдиралися на Україну по здобич і ясир.
Зійшовшись під Білою Церквою, обидві сторони не зважувались на відкритий бій і намагалися згубити один одного хитрістю. Першим почав Ружинський: маючи при собі кілька рот пана Станіславського й певну кількість угорської найманої кінноти під керівництвом угорця Лепшеня, Ружинський одної дуже темної ночі влаштував вилазку з міста, йдучи просто в козацький табір і залишивши в місті лише своїх слуг і 20 угорських найманців. Водночас надумали влаштувати вилазку проти поляків і козаки: залишивши в таборі Саулу з якоюсь кількістю людей для охорони табору, Наливайко, скориставшись із темної ночі, обійшов місто навколо, пробрався через задні ворота, витяв людей, які там залишились і, не зустрівши опору ні від кого, крім угорців, почав хапати різну здобич, але в цей час почув постріли у власному таборі й поспішив покинути замок. А поляки, увійшовши в табір, почали рубати й ганяти козаків, які залишилися. Не сподіваючись нападу, козаки в таборі спочатку злякались і почали відступати, але потім опам’ятались, ударили на них і погнали через весь козацький табір. Саме в цей момент повертався від замку Наливайко. Становище поляків стало безвихідним: у їхньому тилу був Саула з козаками з табору, а попереду Наливайко, що повертався з замку. За словами польських письменників, — а вони в цьому плані рідко бувають неупередженими, — із 500 польських вершників загинуло на місці 100 і дуже багато було поранено, після чого «наші, — пише Йоахім Бєльський, — бачачи, що справа кепська, утекли в замок». Тим часом Жолкевський, котрий стояв у Пикові, уже поспішав до Білої Церкви. Знаючи заповзятий і неспокійний характер Кирика Ружинського, він боявся, що князь замість звичайного спостереження за козаками вплутається у битву з ними. Тому, не чекаючи одужання своїх коней і приходу свіжого війська, Жолкевський терміново покинув Пиків. Не дійшовши 4 миль до міста, він зупинився на ночівлю у Тришках, але, почувши гарматну канонаду, покинув стоянку і швидко рушив далі. У цей час від упійманих козаків і від посланця князя Ружинського, який просив допомоги, Жолкевський дізнався про все, що трапилося між козаками й поляками, і ще більше прискорив свій похід до Білої Церкви. Але цей рух, з огляду на відкриту місцевість навколо Білої Церкви, не міг залишитися непоміченим козаками, отож козацькі вожді спішно відступили на Трипілля. Пройшовши лише одну милю, вони, зупинившись, за своїм звичаєм збудували табір: поставивши у п’ять рядів вози і скувавши їх залізними ланцюгами за колеса, вони помістили в табір військо і 24 гармати. Усі козаки йшли пішо, на конях були тільки ватажки. Жолкевський, увійшовши в Білу Церкву, спочатку розмірковував про подальші кроки: він і хотів негайно вдарити на козаків, і водночас бажав трохи почекати свіжого підкріплення, висланого йому за королівським розпорядженням з Молдавії під керівництвом Потоцького. Але настрій жовнірів, котрі давно рвались у бій з козаками, а також несподіваний як для весни глибокий сніг і легкий морозець, який стягнув не дуже прохідні в цій місцевості шляхи, спонукали Жолкевського розпочати битву з козаками. Залишивши рано-вранці місто, він кинувся слідами козаків і, тримаючись віддалік, переслідував їх аж до ночі. Довідавшись від перекинчика про незгоди серед козаків, він зважився на вирішальний бій.
Козаки стояли біля озера Чорний Камінь, де й відбулася битва. Головне, що турбувало Жолкевського, — як розмістити своїх жовнірів, аби ті найменше потрапляли під постріли козацьких гармат і потім змогли б здійснити стрімкий напад на козацький табір. Подробиці цієї битви та її наслідок відомі лише з польських джерел, які називають їх цілком сприятливими для поляків, але наслідки битви змушують думати якщо не протилежне польським свідченням, то принаймні щось невизначене для обох сторін. Зокрема, польські жовніри, попри весь запал, з яким вони кинулись на козаків, не змогли розірвати козацького табору; а козаки, залігши між возами й мужньо відстрілюючись від ворога, що йшов на штурм, зазнали втрат серед ватажків: полковник Сасько загинув, Наливайко був поранений, а Саулі відірвало руку ядром. Загалом, за словами польських авторів, козаків полягло дві тисячі, а поляків лише 32 чи 34, серед них ротмістр Ян Вірник. Але ті ж польські письменники не приховують, що після битви козаки спокійно вийшли зі свого табору й без перешкод переправилися через Дніпро, а поляки, заночувавши на полі бою, повернулися назад до Білої Церкви. Усе це свідчить про те, ,що козаки зовсім не були такими нещасливими в битві під Білою Церквою, а поляки зовсім не були такими щасливими, як самі розповідають.
Обравши замість Саули своїм ватажком Лободу, козаки покинули свій табір біля Гострого Каменя і рушили на Трипілля, переправились на лівий берег Дніпра, дійшли до міста Переяслава й зупинилися біля нього.
Жолкевський після битви під Гострим Каменем відступив назад, відійшов до Білої Церкви й затримався тут на якийсь час. До цього спричинилися ті обставини, що він, по-перше, хотів дати відпочити своєму військові, стомленому довгим переходом і запеклою битвою з козаками, а по-друге, хотів дочекатися давно очікуваного підкріплення коронного війська.
З Білої Церкви Жолкевський відрядив посланців у запорізьку Січ, аби відвернути низових козаків від спільних дій із їхніми товаришами, очолюваними Лободою. Отаманом козаків на той час був православний шляхтич Каспар Підвисоцький, а в Січі залишалося до 500 товаришів. Посланці поляків всіляко дбали про те, аби не допустити запорожців до з’єднання з Лободою та спільних із ним дій проти польського уряду. Водночас Жолкевський довідався про затримку одного з козацьких полків, очолюваного Кремпським, при переправі на лівий берег Дніпра біля міста Канева і негайно відрядив загін жовнірів під командою Ходкевича проти козаків. Ходкевич вийшов у страсну суботу великого посту у квітні й напав на козаків, які в цей день нізвідки не сподівалися лиха, багатьох порубав, багатьох потопив під час переправи через ріку. Зробивши своє, він забрав усю заготовлену, але покинуту козаками сіль у місті Каневі й містечку Терехтемирові. Далі Ходкевич не переслідував козаків, а повернувся до Жолкевського. А козаки, переправившись із правого на лівий берег, щоб утруднити дії поляків, зібрали докупи всі човни і спалили їх.
Жолкевський, дочекавшись у Білій Церкві підкріплення, покинув свій табір і рушив до Дніпра. Він поставив собі на меті неодмінно здобути головних начальників козаків і розігнати все юрмище козаків. Підійшовши до Дніпра й помітивши свою відтятість од лівого берега, Жолкевський найперше розпорядився, аби до Дніпра пригнали всі наявні човни й байдаки із Прип’яті й Тетерева, а потім послав наказ киянам виготовити нові човни й підігнати старі в певне місце для переправи польського війська на лівий берег Дніпра. Про останнє розпорядження Жолкевського небавом довідалися козаки й поквапились у Київ, аби стримати киян від будівництва нових суден і спалити старі, а в разі опору міщан спалити навіть сам Київ. Про цей намір козаків своєю чергою довідався Жолкевський і поспішив у Київ, аби зруйнувати їхні плани. На підступах до Києва, у Василькові, до Жолкевського долучився Потоцький, котрий досі стояв у Молдавії з військом, але після королівського наказу поквапився з допомогою польному гетьманові. Бажаючи будь-що-будь потрапити в Київ поперед поляків, козаки розпочали переговори з Жолкевським, щоб трохи затримати його посування. Але Жолкевський, який завжди відзначався особливою далекоглядністю і підозріливістю, цього разу не піддався козакам: не припиняючи свого руху, він випередив їх на дві години і негайно підійшов до Києва. Не вступаючи в саме місто, гетьман затримався за півмилі від Києва, під Печерськом, і, оточивши місто бекетами, відразу взявся за будівництво човнів, усюди особисто наглядаючи за роботою. Навпроти польських жовнірів, по той бік Дніпра, стали козаки зі своїм ватажком Григорієм Лободою. Але не маючи човнів, вони нічим не могли протидіяти Жолкевському, лише чекали запорожців з Низу, котрі, пливучи човнами, могли перешкодити праці киян і жовнірів польського гетьмана. Запорожців уже давно сповістили про все, що діялося між жовнірами й козаками. Ще наприкінці великого посту Жолкевський відрядив до них посланців з напученням не приставати до козаків Лободи; та низові козаки у відповідь на це закували гетьманських посланців у кайдани, а самі на ста човнах піднялись угору Дніпром, простуючи до Києва. Ріка на той час уже звільнилася від криги, тож запорожці без перешкод ішли вгору проти течії під керівництвом Каспара Підвисоцького. Але польський гетьман, заздалегідь довідавшись про рух козацької флотилії, встановив на вищому березі гармати, скерувавши їх на ріку. Не передбачаючи ніякої небезпеки, запорожці весело йшли на своїх чайках під звуки сурм і бій котлів. Погода, яка весь час їм сприяла, під кінець раптом змінилася: повіяв «верховий» вітер і вніс певний нелад серед козацьких чайок. Жолкевський скористався з цього моменту й несподівано дав наказ стріляти з гармат по запорізьких човнах. Запорожці, позбавлені можливості керувати своєю флотилією при зустрічному вітрі, втратили разом з кількома човнами й веслярами й надію з’єднатися із козацьким табором, і мусили повернути назад. При цьому вони ледь не втратили і свого отамана, у човні якого поляки встигли зробити кілька пробоїн. Усе це діялося протягом тижня Світлого Воскресіння. У суботу того ж тижня польські жовніри побачили на Дніпрі колоду, з якої стирчав лист, і пригнали її до свого берега. Лист, якого віддали Жолкевському, був писаний Лободою: той просив польського гетьмана про помилування. Жолкевський не заперечував проти переговорів з козаками, і наступного дня, у Хомину неділю, у польському таборі з’явився козацький сотник Козловський і почав просити про помилування. Від імені козаків він просив прислати в табір уповноважених для укладення договору про перемир’я, але для цього попросив спочатку глейтовий (охоронний) лист, а потім, отримавши такого листа, став вимагати від гетьмана заложників. Останню вимогу Жолкевський визнав несумісною з королівською гідністю і сповістив козаків, що для безпеки їхніх уповноважених досить і глейтового листа. Козаки з цим не погодились, але поцікавилися, за яких умов польський гетьман міг би дарувати їм мир. На цей запит Жолкевський, порадившись із кам’янецьким старостою Потоцьким і деякими ротмістрами, відповів козакам через свого посланця, що мир може бути укладений лише тоді, коли козаки видадуть Наливайка з іншими головними призвідцями бунту й віддадуть усю свою армату й усі прапори, подаровані козакам іноземними володарями. Відповідь на ці вимоги привезли Жолкевському наступного дня двоє осавулів, які прохали гетьмана змінити гнів на милість, та водночас оголосили, що не погоджуються на видачу людей і прапорів.
Бачачи, що переговори з козаками не можуть привести ні до чого певного й рішучого, Жолкевський знову почав готуватися до бою з ними, але найперше йому слід було забезпечити переправу з правого на лівий берег Дніпра. Задля цього Жолкевський, ще не відпускаючи від себе козацьких осавулів, вигадав дві мудрості. Спочатку він розпустив чутку, начебто відіслав до Острополя частину свого війська під керівництвом кам’янецького старости Потоцького для переправи через Дніпро і походу в Переяслав, щоб захопити там жінок, дітей і майно козаків. А щоб упевнити козаків у правдивості поширюваної чутки, Жолкевський наказав Потоцькому відійти на кілька миль від Києва і від себе послав 24 вози з 10 човнами буцімто для переправи через Дніпро. Не вдовольняючись цим, Жолкевський вибрав у своєму таборі якихось двох пахолків, вселив у них думку назватися польськими перебіжчиками й повідомити козакам фальшиву звістку про те, буцім до гетьмана з Литви йде на допомогу велике військо, а староста Потоцький переправляється через Дніпро під Гострим, щоб обійти козаків з тилу, далі рушити до Переяслава й напасти там на козацькі сім’ї та майно. Аби остаточно переконати козаків у вигаданих вістках, принесених їм пахолками, Жолкевський відрядив до козаків посланця і через нього вимагав видати перекинчиків, щоб стратити їх у своєму таборі, інакше обіцяв затримати в себе присланих козаками осавулів. Тоді козаки, не бажаючи порушувати свого споконвічного права не видавати зі свого середовища будь-кого захожого до них і водночас бажаючи порятувати двох своїх товаришів, які були в Жолкевського, у присутності гетьманського посланця стяли голови, нещасним пахолкам, а гетьманові висловили докір, що він задля вигляду влаштовує з козаками переговори, а насправді готує їм пастки. Пославши таку відповідь Жолкевському, козаки все ж, боячись засідки, звільнили лівий берег Дніпра і цим відкрили полякам вільний доступ до переправи, рушивши «шумно» табором уперед. При березі залишились лише Лобода й Наливайко з півторасотенним загоном кінноти. Вони збирались іще раз вступити в переговори з Жолкевським. Сівши в човен, козацький ватажок Наливайко підплив до правого берега Дніпра й почав «трактувати» з брацлавським старостою Юрієм Струсем. Але трактування знову закінчилося нічим, і Лобода з Наливайком поквапилися до своїх, а з’єднавшись з ними, пішли з козаками на Переяслав.
Після того Жолкевський почав переправлятися за Дніпро і протягом двох днів, вівторка й середи Хоминого тижня, «з милості Божої», зумів перевезти своє військо на «татарський» берег ріки «без жодної втрати», а в четвер того ж тижня уже переслідував козаків . Тим часом козаки, покинувши лівий берег Дніпра, за один день доскакали до Переяслава, а щоб мати певні відомості про переміщення Жолкевського, розмістили на шляху в багатьох місцях таємні і явні чати. Але ці чати небавом доповіли козацьким вождям, що поляки переправились через Дніпро й просуваються на Переяслав. Козацькі ватажки, отримавши цю звістку, не знали, що чинити: чи залишатись у Переяславі, чи відходити далі, у глиб України. Іти у степ було важко, бо з собою треба було тягти не лише харчі, артилерію і бойові припаси, а й жінок, дітей та майно. Залишатись у Переяславі було ризиковано, оскільки в місті не знайшлось би корму для 10 тисяч коней, та й захищатись у ньому було неможливо через його обширність, яка сягала милі. З цього приводу між козаками розгорілася сильна суперечка, з’явилися партії; одні кричали, що треба відходити, інші доводили, що слід лишатися, а треті вважали за потрібне розпочати мирні переговори з поляками. Після довгих перемов і суперечок врешті решт вирішили взяти зі собою родини, захопити частину майна і відступати в напрямку на місто Лубни, там переправитись через міст на ріці Сулі, знищити його за собою і розташуватись у відкритому, але малоприступному для поляків степу. Тоді б повторилось те саме, що було під Синіми Водами. Зважившись на відступ, козаки швидко покинули Переяслав, до якого вже поспішав Жолкевський зі своїм військом. Прийшовши до Лубен, козаки якийсь час залишались у міському замку, очікуючи тут повідомлень від розташованих на шляху від Переяслава до Лубен чат про напрям руху польського війська. Через Сулу вирішили переправлятися лише в тому разі, якщо Жолкевський наблизиться до самих Лубен.
Довідавшись про плани козаків, Жолкевський вирішив перехитрити їх: обійти з тилу, затримати біля ріки Сули і тут напасти на них. Задля цього він найперше відрядив до них їхнього давнього знайомого і «приятеля», галицького каштеляна Претвича — начебто для укладення мирного договору, а насправді, щоб виграти час і затримати їх біля ріки. Потім, дізнавшись про те, що на 20 верст нижче Лубен, біля Горошина, є переправа через Сулу, досить зручна з огляду на мілководдя, а тому відома з давніх часів татарам, Жолкевський послав до Горошина загін свого війська під командуванням Юрія Струся, разом із Кириком Ружинським і Михайлом Вишневецьким, і наказав йому переправитись через Сулу, обійти козаків і, якщо вони ще будуть у місті, стати на правому боці ріки, навпроти мосту, і затримати їхній перехід через міст. Якщо ж козаки встигнуть перейти міст, то зайти до них у тил і не пускати від ріки у степ, але в обох випадках намагатися зберегти міст через Сулу. Не вдовольняючись цим, Жолкевський спорядив іще один загін жовнірів із 500 вершників під командою пана Білецького, який свого часу вчився у запорізькому війську «лицарського ладу й діяльності», наказавши йому йти просто на Лубни і, якщо виникне необхідність, надати допомогу панові Струсю. Сам гетьман із головними силами, не поспішаючи, йшов прямою дорогою до Лубен і в цей час, 24 травня, прийняв під свої стяги в місті Переяславі литовське військо, приведене до нього князем Богданом Огінським. У всьому цьому простежується суворо обміркований і узгоджений із місцевістю план, від виконання якого залежав результат усієї боротьби з козаками. Особи, яким Жолкевський довірив виконання частини цього плану, цілком виправдали його довіру.
Каштелян Претвич, приїхавши до козаків, почав пропонувати їм одну за одною різні пільги і тримав їх у Лубнах, доки не виконав свого завдання Юрій Струсь. Струсь, діючи за інструкціями Жолкевського, початково рушив просто на Лубни, але згодом, пройшовши половину дороги, круто взяв управо й, не сповіщаючи нікого про свій план, попрямував уздовж правого берега Сули й дійшов до Горошина. Козаки, чекаючи поляків лише на головному шляху до Лубен, не потурбувалися про чати в околицях міста і тому зовсім пропустили рух Струся до Горошина. Дійшовши до переправи, Струсь перевіз зброю рибальськими човнами й очеретяними плотами, а кінноту переправив уплав. Білецький стояв напоготові, чекаючи лише моменту, щоб допомогти Струсеві.
Козаки спочатку помітили лише Білецького і зміркувавши, що відразу за ним ідуть головні сили польського війська, припинили солодкі переговори з Претвичем, залишили лубенський замок і поспішили до мосту, щоб перейти Сулу. Побачивши це, Білецький кинувся до козаків, але ніч завадила йому напасти на них. Коли козаки рано-вранці наступного дня перейшли міст і підпалили його, Білецький не лише погасив вогонь, а й полагодив міст. Козаки не перешкоджали та й не могли перешкодити Білецькому, бо слідом за ним поспішав до Лубен і сам Жолкевський, отож козацькі ватажки дбали головно про те, аби скоріше відійти від Лубен у степ. Нічого не знаючи про засідку у своєму тилу, козаки все-таки помітили куряву позад себе, але не могли й припустити близької присутності поляків і постаралися пояснити це рухом татар у степу. Лише коли Струсь, зайнявши позицію позаду козаків, гримнув із гармати за попередньою домовленістю з гетьманом, козаки зрозуміли, що опинились у лещатах. Вони стояли табором за Сулою в урочищі Солониця, за п’ять верст від Лубен і, побачивши безвихідь свого становища, спочатку не знали, на що зважитися — іти далі у степ чи залишитися на місці; але у степу військо могло залишитися без води, а в річковій низовині, багатій на озера й затоки, воно було забезпечене водою. Збагнувши це, козаки почали влаштовувати табір і робити окопи. Передовсім вони зробили коло з чотирьох рядів возів, скувавши колеса возів між собою ланцюгами; всередині, за рядами возів, викопали навколо рів і вздовж рову насипали високий, вище возів, вал; між ровом і валом у різних місцях зробили кілька воріт, а навпроти кожних воріт, для прикриття входу в табір, насипали пагорби, на кожному з яких поставили гармати; крім того, у центрі табору влаштували високі, вище валу, зруби, заповнені землею, і на них встановили окремо гармати. Загалом козацький табір одним боком виходив у степ, а другим примикав до непролазних боліт ріки Сули.
Поки козаки займалися цим усім, польські полководці безперешкодно зносилися між собою, і в цей час Жолкевський, бажаючи виграти час, наказав Струсеві розпочати мирні переговори з козацьким ватажком Лободою, якого Струсь знав особисто. Козаки й цього разу піддалися на обман і дали полякам вільно наблизитися до себе. Спокійно перейшовши лубенський міст, коронне військо, за словами Райнольда Гейденштейна, розташувалося навколо козацького табору, відтяло козаків від ріки й від пасовищ і, не з’єднуючись із загоном Струся, вільно зносилось із ним.
Оточивши козацьке військо, поляки стали трьома загонами в такому порядку: з одного боку став Струсь із Ружинським, Вишневецьким, Ходкевичем, Фредром, Собеським, Чарниковським, Бекешем, Горностаєм та іншими; з другого боку розташувався Жолкевський зі Щасним-Гербуртом, Ковачевським, Рурським, Сладковським, Тарнавським, угорцем Лепшенем, трьома Потоцькими, Зебжидовським, князем Порицьким, Даниловичем, Гербуртом, двома Пшерембськими, Плесневським, Улясницьким і князем Огінським; з третього боку стала звичайна варта, переважно з дрібної, але кінної шляхти.
Загалом усього польського війська було 3500 чоловік, тим часом як у козаків, не рахуючи жінок і дітей, було понад 8 тисяч. Але ці цифри, як завжди в подібних випадках, слід уважати лише приблизними, по-перше, тому, що про цю подію розповідають лише польські письменники, які завжди применшували чисельність своїх і перебільшували кількість ворогів; по-друге, тому що в польському війську рахували тільки шляхту, котра становила так звані військові хоругви, але кожен шляхтич у хоругві мусив наймати трьох жовнірів-нешляхтичів, так званих шеренгових, або челядь, яка входила до лав хоругви. Стосовно ж козацького війська польські письменники могли оповідати цілком навздогад, бо підрахувати всіх козаків поляки взагалі не могли.
Влаштувавши табір і зайшовши до нього, козаки відразу відчули всі незручності свого становища. Передовсім вони відчули брак корму для коней: аби прогодувати масу коней, потрібні були великі пасовища, а ці пасовища закрило від козаків польське військо. Незабаром козакам почало бракувати продовольства, свіжої води, зовсім закінчилася сіль. Це було в середині травня 1596 року, погода була дуже спекотна. Становище погіршувалось іще й тим, що в козацькому таборі разом з козаками були жінки й діти. З усіх лих найвідчутнішим був брак корму для коней. Аби здобути фураж, козаки мусили щоразу встрявати у дрібні сутички з жовнірами і щоразу втрачати кількох своїх товаришів. У цих випадках козаки вдавались до так званих «герців», на які виряджали найбільш хвацьких і хоробрих вершників у бік поляків, наказавши їм «задирати ляхів». Розпалившись, ляхи гнали за сміливцями до козацького табору і тут частенько гинули; так загинули житомирський староста Дениско, пани Татицький, Пеньовський, Милковський та інші. Тим часом інші козацькі сміливці проривались у степ і встигали здобути корм для коней.
Так минуло 14 втомливих і тяжких для обох сторін днів. Становище козаків із дня на день ставало все тяжчим і безпросвітнішим, і декотрі з них почали втікати з табору світ за очі. Через брак харчів, води й корму гинули люди й коні, а під дією страшної спеки трупи швидко розкладались і заражали повітря. До того ж у козацькому таборі почалися суперечки і незгоди: їх підтримував Жолкевський, безупинно спілкуючись із Григорієм Лободою, але ігноруючи Наливайка. Розбрат серед козаків призвів до того, що «наливайківці» вбили Лободу, обравши замість нього своїм вождем якогось Кремпського.
Обравши нового ватажка і заспокоївшись на якийсь час, козаки влаштували посеред свого табору так звані «долки» й, залігши в них, влучно й безнастанно відстрілювались від поляків і цим не допускали неприятеля до своїх окопів. Тому становище й самих поляків ставало не менш скрутним, ніж становище козаків. Поляки вдень і вночі мусили пильнувати через безперервні вилазки з боку своїх супротивників; до них постійно вривалися сміливі вершники, які зневажали всі небезпеки і про яких навіть виникла легенда, буцімто вони, навіть дев’ять разів убиті на місці, щоразу знову оживають і вмирають лише після десятого разу. Часом козаки, несподівано вирвавшись із свого табору, серед білого дня кидались до польського табору, вихоплювали з нього кількох панів і відразу ж, на очах поляків, одних садовили на палю, інших четвертували. Тому поляки мусили весь час стерегтися і не сходити з коней, їхні коні, вкриті страшними саднами, або здихали від виснаження, або падали з ніг. Самі жовніри відчували брак продовольства, яке привозили здалека й воно було дуже дорогим, а ще більше води: вона хоча й була, але каламутна й тепла, свіжої і чистої не було взагалі. Попри всю перевагу становища, поляки все-таки не могли подолати козаків. Жолкевському бракувало великих польових гармат, аби здалека обстрілювати козацький табір; за цими гарматами польському вождеві довелося посилати в Київ. До того ж у Жолкевського виявилось надто мало піхоти, з якою можна було б підступити до козацького табору. Чекаючи, доки прибудуть гармати з Києва, Жолкевський наказав щільно оточити козацький табір і, чергуючи змінами, стежити за козаками вдень і вночі, аби вони не змогли вийти в поле. В цей час до Жолкевського прибув підляський воєвода князь Заславський із 300 вершниками. Наливайко, який діяв зі своїм полком окремо від Кремпського, багато разів пробував прорватися через польський табір, але жовніри щоразу відбивали його. Врешті привезли гармати, і 4 червня Жолкевський почав обстріл козацького табору з усіх наявних у нього гармат. Два дні не стихала польська канонада. Цей рішучий приступ ще більше погіршив становище козаків: поляки остаточно позбавили козаків води й палива, і ті мусили брати воду з копанок, а страву варили під фургонами на трісках із розбитих возів. Не вдовольняючись дводенним обстрілом, Жолкевський призначив на 8 червня загальний штурм козацького табору, а щоб мати більше піхоти, наказав кінним жовнірам зійти з коней і діяти пішки. Жовніри, що давно очікували кінця справи, охоче сприйняли наказ свого вождя. Поляки вже приготувалися до штурму й чекали лише сигналу, аби кинутись на козацький табір. Але в цей час серед козаків здійнявся страшний крик. Дізнавшись про підготовку штурму й передчуваючи неминучу загибель, козаки вирішили просити помилування у Жолкевського й погодитися на всі пропоновані їм раніше умови: видати головних своїх ватажків — Наливайка, Саулу й Шостака. Та головний серед них, Наливайко, почувши про таке рішення, почав відбиватися від козаків разом із деякими своїми прихильниками. Галас від цієї сутички й почули поляки. Це було надвечір. Поляки, почувши про заворушення у козацькому таборі, охопили цепом козацький табір, наміряючись ударити на козаків. Але козаки заграли в бойові сурми і вдарили в тулумбаси, оголосивши, що вони видадуть польському вождеві своїх начальників. Поляки зупинились. Тоді козаки схопили Наливайка, саме коли він скочив у рів, аби прорватись через польський цеп, а наступного дня, 8 червня, видали його Жолкевському. Інших «призвідців», Саулу й Шостака з товаришами, козаки обіцяли приставити наступного дня, а разом з тим обіцяли віддати всю свою армату і всі хоругви, надані їм іноземними володарями, а взамін за все це просили дарувати їм волю. Жолкевський, вислухавши козацьких парламентерів, висунув вимогу, аби насамперед кожен пан узяв серед козаків свого підданого, якого впізнає, навіть коли б цей підданий уже п’ять років належав до козацького стану. Вислухавши цю вимогу, козаки відповіли, що вони на все готові, але видавати своїх товаришів не бажають і боронитимуться до останньої краплі крові. «Бороніться», — відповів Жолкевський козакам, і в ту ж мить поляки зі зброєю в руках кинулись на козацький табір. Козаки не встигли ні взятися за зброю, ні вишикуватись у лави, й кинулись урозтіч. Поляки розгромили їх немилосердно, за словами Йоахіма Бєльського, і за короткий час стільки їх нарубали, що труп лежав на трупі на відстані понад милю. З 10 тисяч козаків, їхніх жінок і дітей, врятувалося лише півтори тисячі під проводом Кремпського, які втекли у степ. Переможці захопили багато зброї, 24 гармати, два цісарські прапори імператора Рудольфа II, один прапор ерцгерцога Максиміліана, одну пару цісарських срібних котлів, невелику військову скарбницю і так зване турецьке добро, оцінене поляками лише в 4 тисячі золотих. Так оповідає про кінець солоницької справи польський історик Йоахім Бєльський. Дещо інакше розповідає про її фінал секретар Замойського Райнольд Гейденштейн. Він твердить, що багато хто з поляків радив Жолкевському задля прикладу й відстрашення на майбутнє витяти всіх козаків до останнього. Але Жолкевський побоявся доводити козаків до відчаю з огляду на збереження власного війська: після тривалої облоги їх, не рахуючи жінок і дітей, усе ще налічувалося близько 8 тисяч (!), отож Жолкевський запропонував їм такі умови капітуляції: 1. Негайно розійтися по домівках і ніколи не збиратися без королівського дозволу. 2. Видати всіх призвідців бунту разом із хоругвами та іншими військовими пра порами, надісланими їм іноземними володарями, так само віддати гармати, ядра, порох та інші бойові засоби. 3. Повернути все, що козаки встигли награбувати, і віддати своє добро польському військові. 4. Звільнити всіх полонених.
Ці умови негайно було виконано: козаки видали своїх ватажків і розійшлися на всі боки, в тому числі і Кремпський зі своїми козаками. Гадають, що він, вислизнувши з табору під Солоницею, зміг об’єднатись із козацьким отаманом Підвисоцьким і відійти на Низ у Січ. І справді, близькість Підвисоцького і більш-менш безпечне його розташування щодо поляків цілком дозволяють прийняти це припущення. Протягом усієї солоницької битви Підвисоцький стояв зі своїми чайками й низовими козаками на ріці Дніпрі, навпроти гирла ріки Сули і якщо й не міг надати допомогу своїм у критичну хвилину, то в цьому йому заважали польські чати уздовж Сули. Зате козацький отаман, не бажаючи бути бездіяльним, почав винищувати міста й села, належні тим польським панам, які були під Лубнами. Він діяв на Сулі до того часу, як довідався про поразку козаків під Солоницею, після чого повернув назад і поплив униз. Саме в цей час до нього й міг пристати Кремпський і з ним півтори тисячі козаків. Той самий Гейденштейн каже, що після поразки козаків під Солоницею гетьман Жолкевський доручив черкаському підстарості вмовити Каспара Підвисоцького припинити нищення панських маєтків, і Підвисоцький негайно пішов на Низ.
А Йоахім Бєльський, розповідаючи про козацького вождя Кремпського після його відходу від Солониці, зауважує, що, пішовши за пороги, Кремпський поводився там спокійно і ніякого «зла» не задумував.
Спеціальний дослідник перших козацьких рухів у Речі Посполитій, розповідаючи про кінець солоницької справи, на основі листа Претвича до Нечковського вважає, що ніякого визначеного терміну укладення миру між козаками й поляками не було: козаки просто на якийсь час стихли, чекаючи, поки все вляжеться само по собі, а поляки вважали за ліпше не розпалювати пристрастей переможених.
Так чи інаше, але цього разу сила була на боці поляків, і Жолкевський, покинувши поле битви, повернувся у Київ, а звідти у Львів і тут вручив коронному гетьманові Яну Замойському всі свої воєнні трофеї і кількох полонених козаків на чолі з Наливайком. Полонених під керівництвом шляхтича Порембського відправили зі Львова до Варшави. У Варшаві поляки шістьох козаків стратили негайно, а Наливайка тримали до того часу, доки не зібрався загальний сейм. Під час сейму йому відрубали голову, а тіло четвертували й кожну частину повісили в різних місцях. Згодом серед українців виникла легенда, яка потрапила й на сторінки українських літописів, начебто Наливайка спалили живцем у мідній кобилі чи в мідному бику у Варшаві за наказом самого короля.
У боротьбі Лободи й Наливайка з поляками значно чіткіше виявилися причини ворожнечі козаків проти поляків, ніж у боротьбі Косинського й низових козаків з волинськими панами. Що там було лише натяком, те вилилося тут у чітко окреслені форми. Таких причин було тоді три: станова, економічна та релігійна. Станова причина полягала в тому, що на Україні цілий стан людей після Люблінської унії 1569 року взагалі не був визнаний законами Речі Посполитої як самостійний: він не пасував ні до шляхти, ні до міщанства, ні до селянства. Козацький стан виявився аномалією серед існуючих станів, і його чисельність послідовно намагалися скоротити. Польський уряд відверто діяв проти козаків; але так само відверто відстоював право на своє існування і козацький стан. На підмогу козакам ішов нижчий стан України. Останній, перебуваючи перед Люблінською унією у вільних стосунках із землевласниками (за Литовським статутом), з другої половини XVI століття почав втрачати свою особисту волю і зазнавати тяжкого гніту з боку польських землевласників, які ставились до людей простого звання не лише як до нижчої породи людей, а як до безсловесної худоби — «бидла», собачої крові («пся крев»). Та тяжкий стан нижчого прошарку на Україні залежав, крім того, ще й від інших причин — економічного становища і пригноблення православної віри.
Економічне становище нижчого стану населення України залежало від зміни в середині XVI століття системи господарювання у всьому польсько-литовському королівстві: до цього часу, як ми зауважували, у західноруських землях лісове господарство переважало над рільництвом. Але така система народно-державного господарства могла існувати лише за незначного населення і за невеликих народних потреб. Зі збільшенням населення і з поступовим виснаженням протягом століть і без того бідних грунтів південно-західного краю з’явилася потреба у великих ділянках родючого чорнозему. Ці потреби могла вдовольнити лише Україна з її великими й багатими покладами чорнозему. І польські пани масами потяглися на Україну після приєднання її до польсько-литовської республіки. Великі й малі пани постійно випрошували у королів листи на право володіння різними маєтностями на Україні і йшли туди, як німецькі піонери наших часів у нові й малозаселені землі. Але щоб утримати у своїх руках такі землі, аби достатньо обробити їх і захистити від набігів татар, панам потрібні були робочі руки. Але пани на той час навіть не чули про вільних робітників, отож стали обертати нижчий стан України, а часом і вільних козаків, на кріпосний стан. Селяни ж і козаки, не витримавши такого становища, почали покидати рідні місця на Україні і втікати на Запоріжжя, а звідти, зі зброєю в руках, виходити проти своїх гнобителів — панів. Григорій Лобода і Матвій Саула просто заявляли, що вони йдуть у Білорусію здобувати «хліб-сіль», а Северин Наливайко збирав навколо себе «панських підданих», повсюди домагався «стацій», трусив панські «шкатулки» і намірявся відібрати в панів усе нажите ними за рахунок селян і придворних слуг. До двох згаданих причин додалась і третя — кривда православ’я. Важко сказати, якій із двох причин — економічній чи релігійній — слід віддати щодо цього перевагу: з одного боку, не можна не сказати того, що простий люд береться за кіл лише тоді, коли в нього видирають шматок хліба з рота; а з другого — не можна змовчати і про те, що для українського народу зневаження прадідівської православної віри завжди слушно вважалося нагіршою і найтяжчою з усіх образ. А що про образу православ’я йшлося при боротьбі козаків під проводом Наливайка з поляками — це видно з нападів козацького ватажка на костьоли, на маєтки уніатського єпископа Терлецького та його брата, на панів — прихильників унії. Кращим доказом цього можуть бути наїзди священика Дем’яна Наливайка, вченого захисника православ’я, на маєтки польських духовних і світських осіб, прихильників унії. Так чи інакше, але приборкавши козаків, польський уряд видав грізну постанову для всіх україно запорізьких козаків: низовиків оголосили ворогами вітчизни, гідними смертної кари. Але ця постанова лише озлобила козаків і сприяла зростанню чисельності їхнього товариства: «Марно наказували панам і дозорцям ловити й заковувати гультяїв, що втікали з королівських і дідичних маєтків, і повертати їх на місця, де вони попередньо жили і де їх могли відразу стратити лютою смертю. Доки Запоріжжя зі своїми дніпровськими і придніпровськими хащами не було під владою панів, не задушити було козацтва. Люд, що втікав від панів, знаходив собі перший притулок на Низу».
Примітки:
- У Куліша він зветься Семеном, у Костомарова — Семерий Наливайко.
- Довга фортечна залізна рушниця.
- Очевидно, гетьманом Наливайко хотів бачити себе.
- «Чата» або «чат» у перекладі з тюркської означає перехрестя, у переносному значенні роз’їзди на перехрестях доріг.
- У Бєльського і Гейденштейна ми знаходимо суперечливі свідчення: один каже, що між козаками й поляками дійшло до битви, інший каже, що битви не сталося, бо настала ніч.
