Поява на Січі царевича Семиона Олексійовича.— Його прикмети за розповідями ватажка Міюського.— Зустріч і допит царевича Сірком.— Оповідь царевича про свою втечу з Москви.— Направлення царських послів Чадуєва і Щоголева до Сірка з наказом видати їм самозванця.— Зустріч запорожців із царськими послами на Україні і в самому Запорожжі, розмова з царевичем.— Прибуття послів на Січ.— їхня розмова з Сірком в курені та з царевичем біля посольської хати.— Обурення запорожців послами.— Військова рада і смертний вирок послам.— Утихомирення козаків під впливом Сірка.— Приватна бесіда Сірка з послами і перерахування ним усіх несправедливостей царя у ставленні до кошового.— Недовір’я запорожців до московських послів і відправка до Москви власних посланців.— Затримання царевича на Січі.— Повернення послів до Москви і їхня розповідь про все бачене на Запорожжі.
У той час, коли Сірко промишляв під Тягином, на початку зими 1673 року на Січі сталася подія, досі не чувана: там з’явився царевич Семион, який оголосив себе сином царя Олексія Михайловича. Він перебував спершу на річці Самарі, лівій притоці Дніпра, а звідти спустився на Чортомлик, у саму Січ. Незважаючи на те, що саме тоді поширилася чума, занесена торговим чоловіком із Кам’янця-Подільського, і охопила два запорозькі курені, шкуринський та батуринський, «в ту ж пору, на виду у всіх козаків, прибув на конях, називаючи себе царевичем, і розташувався на тому місці, де Косагов з великого государя ратними людьми стояв До приходу Сірка». Зовні цей чоловік був гожий і стрункий, довгобразий, не рум’яний і не русявий, трохи смаглявий, неговіркий, дуже молодий, усього близько п’ятнадцяти років, на тілі мав дві помітки — орли і криві шаблі; одягнутий у зелений, підшитий лисицями кафтанчик; з ним прибуло вісім донців з ватажком Іваном Міюським, хохлачем за походженням. Міюський під клятвою сказав запорозькому судді, ніби у царевича на правому плечі й на руці є позначки, схожі на царський вінець.
Після прибуття на Січ царевич протягом тижня чекав приїзду Сірка, а потім, дізнавшись, що Сірко наближається до Січі, розпустив знамена і вийшов зустрічати кошового. Сірко прийняв його так само, як і інших козаків. Залишивши військо за містом, кошовий один пішов у Січ, щоб прочитати листи, які були надіслані йому гетьманом Іваном Самойловичем і зберігалися у військовій скарбниці. Вислухавши листи, Сірко знову пішов за місто і вже звідти послав за царевичем. Коли той прибув, Сірко спершу запросив його сісти між собою і знатним запорозьким козаком Григорієм Пелехом, а потім запитав: «Почув я від свого наказного, що ти називаєшся сином якогось царя; скажи правду і побійся Бога, бо ти дуже молодий; чи ти син нашого великого государя і великого князя Олексія Михайловича, чи іншого якого-небудь, що перебуває під великодержавною рукою його, скажи істинну правду, щоб ми не були ошукані тобою так, як іншими пройдисвітами, що прибивалися до нашого війська». На ці слова Сірка молодий чоловік підвівся, зняв шапку і відповів мало не плачучи: «Не сподівався я, що ти почнеш мене страхати, хоча й бачу, що так воно і є насправді. Бог мені свідок, я справжній син вашого великого государя, царя і великого князя Олексія Михайловича, всія Великої, Малої і Білої Русі самодержця, а не когось іншого». Почувши таке, Сірко зняв шапку і разом із своїми товаришами уклонився царевичу до землі, а відтак почав його пригощати напоя похнюпившись. Відтак гетьм ти власноручно писати до ге великого государя, чи повід с гетьману шлю уклін усно, а з лист не потрапив до боярськ мого листа прямо в руки го змилуйся наді мною і нікому дому я відлучився тому, що Степан Разін був на острові, я при ньому перебував, а потЬ молодцям наймав; після того н короля їхати». До сказаного царевича є знаки, схожі на и Дізнавшись про появу на Михайлович, за всієї своєї гр послав до гетьмана Самойлов сотника Василя Чадуєва та і таке: «Відомо великому гос в той час, коли Сірко був під Тягином, об’явився з Дону вор і самозванець, 15 років, а з ним 8 донський він, самозванець, сином його Семионом Олексійовичем… І Сірко прийняв його лагідно, кланявся і питвом частував. Тепер великий государ наказав оголосити гетьману й кошовому, що благовірний царевич Семион Олексійович народився 1665 року, квітня 3 дня, а помер у 1669 році, червня 18 дня, і похований у церкві архістратига Михайла поруч з патріархами, митрополитами та архієпископами руськими і патріархом вселенським і суддею Паїсієм александрійським, про що сповіщено було особливими грамотами гетьману і кошовому; а з дня народження і до дня смерті царевичу виповнилося всього чотири роки, а нині, якби він жив, було б дев’ять, а не п’ятнадцять літ». Чадуєву та Щоголеву велено, повідомивши це, просити гетьмана, щоб він дав їм, Чадуєву і Щоголеву, двох чи трьох осавулів або військових товаришів і відправив на Запорожжя. А прибувши туди, говорити кошовому і всьому поспільству, що приймати їм вора і самозванця аж ніяк; не годиться і що кошовий, пам’ятаючи, які клятвенні обіцянки він давав у Москві у присутності царя, бояр і думних людей, мав би вищезгаданого вора та шахрая з його однодумцем Міюським і поплічниками прислати до великого государя. А оскільки цього не зроблено, цар вимагає, щоб кошовий отаман Іван Сірко і все поспільство негайно віддали усіх тих ворів і шахраїв Чадуєву, Щоголеву та гетьманським посланцям, давши їм з Коша скільки треба провідників. Крім того, повідомити кошовому і всій громаді, що за їх чолобитною і царським указом їм надіслані ломові гармати, ядра, гармаш, який уміє стріляти ядрами, а також чимало сукна, як і торік. А за все це вони мають вірно служити цареві і над кримчаками усілякий промисел чинити.
Посли виїхали з Москви 14 грудня 1673 року, а 21 грудня прибули в Батурин і виклали гетьману усе, що їм було велено. Вислухавши, гетьман сказав, що їхати тепер на Запорожжя не можна, бо він ще не знає, чи припинився там мор, чи ні. Гетьман порадив послам діждатися його гінців, котрих він відправив і на Січ і через яких зажадав од Сірка, аби той самозванця, шахрая, вора й пройдисвіта надіслав би до нього, гетьмана, зі своїми козаками. Одначе він має сумнів у тому, що запорожці виконають його наказ. Адже вони твердять, що ми, мовляв, військо вільне: до нас будь-хто приходить по волі і покидає так само. Прийнявши послів у Батурині, гетьман прибув разом з ними у Гадяч, а звідти поїхав у містечко Омельник на річці Псьол. Там він дізнався од запорожця Пелеха з товаришами, що Сірко із Запорожжя вийшов і подався на морські плеса, а йдучи із Січі, наказав, аби козаки царевича шанували і всілякі почесті до нього виявляли. Від того ж Пелеха гетьман довідався, що його посланці затримані в Січі, а навіщо те зроблено, невідомо. Із Омельника московські посланці, залишивши гетьмана, поїхали до містечка Келеберди на лівому березі Дніпра. Там вони зустрілися із запорозьким козаком Максимом Щербаком, котрий, дізнавшись, з якою метою царські посли їхали на Січ, почав говорити їм таке: «Чи знаєте ви Щербака донського, а він знає, навіщо ви, Василь і Семен, послані на Запорожжя; їхати вам туди нічого, марне пропадете, бо на Запорожжі об’явився справжній царевич, і я про те все і знаю, і відаю: той царевич діда свого Іллю Даниловича Милославського ударив блюдом і через те утік, і по всій Москві поговір пішов, що то була правда, а я саме тоді сидів у московській тюрмі, а потім завдяки чолобитній Дем’яна Многогрішного був звільнений і подався на Дон, а звідти — на Запорожжя». На ті слова Максима Щербака Чадуєв і Щоголев відповіли, що то не царевич, а вор, шахрай, самозванець і пройдисвіт. У відповідь Щербак сказав їм, щоб вони плюнули самі собі в очі і зав’язали свої роти, бо за таку мову свою приймуть злу смерть. Із Келеберди Московські посли спустилися в містечко Кишенку біля річки Ворскли і там зустрілися з гетьманськими гінцями й запорозькими козаками, що їх супроводжували. Гетьманські посланці повідомили Чадуєву і Щоголеву, що Івана Сірка дійсно нема на Січі і що він перебуває на морі. А щодо самого війська запорозького, то воно, вислухавши гетьманського листа про самозванця, стало сміятися над гетьманом та грубо і непристойно глузувати над московськими боярами, а самозванця, за наказом Сірка, величало царевичем, писати гетьману зовсім відмовилося, а натомість писав до нього сам самозванець і листа свого скріпив власною печаткою, подібною до печатки царської величності. А печатку ту виготовили йому запорожці із скарбничих єфимків, і важила вона тридцять золотників. Крім того, запорожці пошили йому прапор з двоголовим орлом і гарне вбрання. Коли гетьманські посланці покидали раду, самозванець всіляко ганьбив гетьмана, називав його дурнем за те, що він нарік його вором і шахраєм, а самим гінцям сказав, що якби у них не прісні душі, то він велів би їх повісити; якщо ж гетьману треба знати його, то хай він пришле обозного Петра Забілу та суддю Івана Домонтовича оглянути його. А на завершення самозванець сказав, що бояри від імені царської величності багато разів будуть за ним, царевичем, присилати з грамотами знатних бояр, проте він раніше трьох років нікуди не поїде, а буде ходити на Чорне море і в Крим, а хто буде присланий, хай начувається.
Так говорили про самозванця посланці гетьмана, а запорожці, які їх супро-воджували, називали Семиона істинним царевичем і погрожували московським послам за нього смертю. З тими ж гетьманськими посланцями прибули із Запорожжя в Кишенку челядник Василя Многогрішного Лучка і товариш самозванця Мерешка. Лучка сказав московським послам, щоб вони на Запорожжя не їздили, бо козаки зустрінуть їх вище Січі в Кодаку й повісять, а царевича видати й не подумають, бо він справжній царевич, і сам Лучка, тривалий час живучи з ним, бачив на тілі його природні червоні знаки: царський вінець, двоголовий орел і місяць із зіркою. А Мерешка додав до цього те, що він прийшов з царевичем з Дону, а чому той називає себе царським сином, він не знає. У ту ж Кишенку прибув і посланець Івана Сірка Гнат Голобля, що прямував із Січі до гетьмана Самойловича. Голобля повідомив московським послам, що кошовий отаман Сірко перебуває вже на Січі, прибув він з моря на сирному тижні і називав Василя Чадуєва, за царевича, собачим сином і збирався його убити.
Дізнавшись про настрої Сірка і всього товариства, посли подбали про власну безпеку: вони схопили Щербака, Лучку, Мерешку та Голоблю і відправили їх до гетьмана з наказом тримати їх, доки Чадуєв і Щоголев повернуться із Запорожжя на Україну. У тій же Кишенці посли дізналися, що Сірко прислав із військової скарбниці у містечко Переволочну якомусь Петру Перехресту 40 єфимків для купців самозванцю всіляких продовольчих запасів. І той Перехрест усе необхідне скупив і відвіз на Запорожжя, а кошовий із товаришами оддав усе куплене самозванцю.
Зібравши потрібні дані і убезпечивши себе заложниками, московські посли написали гетьману про те, що їм уже пора їхати на Запорожжя, а тому просили виділити посланців і провідників. У відповідь на це гетьман відправив генерального осавула Черняченка і дозволив послам узяти з полтавського полку сорок козаків для охорони. Тоді посли 1 березня залишили Кишенку і подалися на Запорожжя. По дорозі в десяти верстах од Січі, на річці Томаківці, вони зустріли запорожців, колишніх кошових отаманів Євсевія Шашола і Лук’яна Андреева та інших знатних козаків, які випасали коней. З ними був і супровідник царевича Іван Міюський. Тут осавул Черняченко почав пригощати запорожців горілкою. Під час частування Іван Міюський зізнався одному з полтавських козаків, що запорожці не видадуть самозванця, бо вірять у нього, як у справжнього царевича, і що він має у них повну свободу і збирається побувати в Криму. Після розмови з послами усі запорожці разом з Іваном Міюським рушили на нове пасовисько до правого берега Дніпра в урочище Тарасівське. Лише один Лук’ян Андреев залишився біля Томаківки, бо він повинен був переправити послів через річку у власному човні, привезеному на своєму коневі.
У той час, коли посли почали переправлятися через річку, на переправу прибули запорозькі козаки, Іваник з десятьма товаришами, і стали просити горілки. На це Лук’ян Андреев запитав їх, навіщо вони приїхали, і почав обзивати їх ворами й розбійниками, які уже двічі побили і пограбували царських посланців, а тепер, мабуть, мають намір учинити це втретє. А відтак він став квапити Чадуєва і Щоголева якомога швидше переправитися через річку і йти далі на Січ. Коли посли переїхали на той берег, Іван і його товариші прибили Лук’яна Андреева, залишили Томаківку і подалися за рештою козаків у Тарасівське. А Лук’ян Андреев встиг сказати послам на прощання, що на Січі самозванець буде над ними збиткуватися.
Дев’ятого березня 1674 року царські посли нарешті прибули на Січ. Кошовий отаман Іван Сірко і все товариство зустріли їх за містом і порадили зупинитися за Січчю, у грецькому помешканні на березі річки Чортомлик. А осавулу Черняченку разом з провідниками веліли зайти до міста і розташуватися по куренях, хто де забажає. У той же час з моря повернулися знатні козаки, Улас із товаришами, і привезли з собою шістьох татар та декілька татарських листів. Десятого березня кошовий отаман Іван Сірко закликав до свого куреня суддю, писаря, курінних отаманів, знатних козаків-радників, а разом з ними і московських послів Чадуєва та Щоголева і оголосив, що сьогодні козацької ради не буде і тому царської грамоти на цей раз вони прийняти не можуть; причина ж та, що нині лише почнуть перекладати татарські листи, і коли справу буде закінчено, то на одній раді козаки вислухають і листи, і царську грамоту. Листи ж послані гінцями татарським військам з Криму у Волоську землю, і якщо в них будуть якісь відомості про воєнні приготування турків і татар, то козаки пошлють їх царській величності. Після цих роз’яснень кошовий отаман Сірко, курінні отамани й козаки-радники запитали послів: «Для яких великого государя справ вони до них послані, чули, нібито за царевичем?» — «Не царевич він, а вор, шахрай, самозванець, справжнісінький брехун і боговідступник, Стеньки Разіна учень»,— відповідали посли. На це кошовий з товаришами твердили, що прибулець істинний царевич Семион Олексійович і бажає з ними, послами, бачитися і говорити. Посли відмовилися од такої зустрічі, бо вони, мовляв, прибули від великого государя до кошового отамана і до всього війська не для того, щоб теревенити із самозванцем, а щоб забрати його з собою. На це запорожці, у свою чергу, відповіли, що покажуть його послам на раді, і тоді посли, вислухавши юнака і вдивившись у його обличчя, все ж визнають справжнього царевича і уклоняться йому. Від таких слів посли ще дужче почали картати самозванця та його супровідника і врешті покинули курінь. Після цього Сірко, суддя Степан Білий, писар Андрій Яковлев та курінні отамани мало не весь день пили у самозванця, «і Сірко упився і ніби заснув». За години дві до вечора самозванець підвівся, узяв шаблю і в супроводі судді, писаря, осавулів і трьохсот п’яних козаків пішов до хати, де розташувалися посли разом з охороною. Козаки зажадали, щоб Семен Щоголев вийшов до царевича. Але той не послухався, а натомість у сіни вийшов Василь Чадуєв і сказав: «Хто і навіщо питає Семена Щоголева?» На це самозванець відповів: «Ходи-но сюди». Василь Чадуєв запитав його: «А хто ти такий?» — «Я царевич Семион Олексійович».— «Страшне і велике ім’я згадуєш, такого великого і преславного монарха сином називаєшся, що і розум людський не добере; царевичі степами і долинами так ходити не зволять; ти сатани і боговідступника Стеньки Разіна учень і син, вор, шахрай і брехун». Самозванець у відповідь почав обзивати Чадуєва і його товаришів пузанями й зрадниками, паплюжити брутальними словами, а потім звернувся до козаків з такими словами: «Подивіться, наші хлопи та над нами й збиткуються». А потім вихопив з піхов шаблюку і з вигуком «Я тобі покажу!» кинувся на Чадуєва. Той ухопив пищаль і вирішив убити самозванця. Але писар Андрій Яковлев хутко ухопив самозванця за поперек і сховав його за хлібну бодню, а потім повів його до міста. Решта козаків почала приступом брати помешкання послів, стали розбирати дах, усіляко ганьбили Чадуєва і дорікали йому за те, що він хотів застрелити царевича. Перед лицем великої біди Чадуєв, Щоголев і стрільці взяли пищалі, шаблі та мушкети, попрощалися один з одним і вже чекали смерті. Але потім схаменулися, дістали государеву грамоту і попросили козаків, щоб вони залишили їх живими до ради, а на раді вислухали б, що в царській грамоті написано. Козаки вгамувалися, звеліли судді й осавулу виставити біля послів сторожу, аби вони не втекли, бо москалі уміють з рук вислизати, а відтак поодинці порозходилися. Після цього з’явився полковник Олексій Білецький з козаками і став у сінях біля дверей помешкання, повсякчас готовий до бою.
Того ж дня увечері Сірко направив до послів суддю, писаря та курінного отамана Федора Срібляника, які сказали таке: «Кепсько ви, Василю і Семене, учинили, що на виду усього війська хотіли застрелити царевича; 12 березня відбудеться рада, і на ній буде царевич; що ви хотіли його порішити, усім відомо, і коли він велить війську щось з вами зробити, воно умить розітре вас на макове зерня». Щоб виправити помилку, козаки напучували послів на раді бити чолом і кланятися до землі царевичу, аби він їм простив. «Якби Семен Щоголев,— додали козаки,— вийшов тоді, коли його викликали, і став би картати царевича або неввічливо з ним розмовляти, то, звичайно, царевич і за це і за попередні образи Семенові порубав би його шаблею. А якби після того, коли Чадуєв хотів царевича застрелити, Семион звелів послів з їхніми людьми повбивати і в Чортомлик повкидати, козаки те зробили б, бо вони його вважають за царського сина, слухають його і що накаже, те й робитимуть». На це Чадуєв і Щоголев відповіли: «Недобрий, небогоугодний і негідний для підданих це вчинок, що ви, називаючи себе вірними слугами царської величності, просите й одержуєте його милості, а тим часом послів великого государя, повіривши якомусь невідомому вору, шахраю та брехуну, убиваєте. Ми не на смерть до вас послані, а на радість і сповіщення про велику царську милість».
12 березня козаки відібрали у послів ножі й запросили їх на військову раду, а разом з ними наказали йти і чотирьом охоронникам з мушкетами. Посли усе розповіли, як їм було велено, і вручили кошовому Сірку царську грамоту. Кошовий, вислухавши грамоту, наказ і гетьманський лист, звернувся до запорожців з таким словом: «Браття мої, отамани-молодці, військо запорозьке, низове, дніпрове, і стар, і млад! Передусім у війську запорозькому, у вас, добрих молодців, того не бувало, щоб когось комусь видавали. Не видамо і цього молодика». На це військо відповіло: «Не видамо, пане кошовий!» Сірко продовжував: «Товариство моє любе, як одного його видамо, тоді й усіх нас Москва по одному розтаскає. А він не вор і не шахрай, справжнісінький царевич, і сидить, як птиця в клітці, і ні перед ким не винен». На ці слова Сірка військо відповідало: «Хай вони на того шахрая самі подивляться, тоді й знатимуть, що то за шахрай. Кивають вони на печать і на лист, але він (царевич) каже, що усе те пишуть самі бояри і присилають послів без царського указу й надалі будуть присилати; пора їх або втопити, або руки й ноги пообрубувати». Під час цих промов самозванець стояв у церкві і дивився на раду через вікно. А тим часом Сірко, почувши страшну ухвалу ради щодо послів, знову заговорив: «Побережіть, браття, мене, потерпіть, врешті, й ради тих наших козаків, що перебувають у гетьмана; пам’ятайте, що посли для своєї безпеки відіслали їх до нього. Тому подержимо їх живими або ж одного з них відпустимо, щоб як-небудь своїх звільнити. А втім, і те сказати: охорона біля них міцна, не втечуть. Товариство, отамани, браття, військо запорозьке! Пошлемо до Дорошенка, щоб він оддав нам на Кіш клейноди військові та й сам до нас приїхав. А він мене послухає, бо ж кум мені. Спасибі йому за те, що він до сього часу не віддав тих військових клейнодів Ромодановському. Така правда у того Ромодановського: коли побив Юрія Хмельницького і військові клейноди у нього забрав, то тих клейнодів нам, війську запорозькому, не віддав, то й тепер так учинить, якщо Дорошенко віддасть їх йому». Козаки на слова кошового відповіли: «Пошлемо, пане кошовий! Вели листа Дорошенку писати». Відтак Сірко наказав послам залишити раду і йти у своє помешкання за місто в супроводі писаря та охоронників. Але тут козаки знову зажадали, щоб привели царевича на раду й показали його послам, аби вони все по волі його учинили, а якщо відмовляться, побити їх. На це Сірко заперечив товариству: «Навіщо царевичу по радах тинятися? Прийде час, вони побачать його й без ради і зроблять усе по волі його, а поки той час не настав, відпустіть їх».
Увечері того ж дня прийшли до послів суддя, писар, осавул та самозванець. Останній був дуже опечалений тим, що його не покликали на раду, і тому хотів бачитися з послами. Прибулі козаки сказали послам, що Сірко хоче звести їх з царевичем у своєму курені і примусити говорити з ним. На це посли відповіли: «Прислані ми від царської величності до війська запорозького за ним, самозванцем, а не бесідувати з ним. І якщо кошовий так учинить і закличе нас до себе, маючи у своєму курені самозванця з шаблею, і той почне бешкетувати, то яка ж тут правда? Ми, як і раніше, в кошового у курені голову не підставлятимемо».
13 березня Сірко скликав до себе в курінь отаманів і знатних козаків-радників, запросив туди ж царських послів з генеральним осавулом Черняченком і звернувся з такою промовою до послів: «Багато ви на Запорожжі накоїли, на велику людину руку підняли, царевича вбити хотіли, і за це смерті ви заслужили. А нам Бог послав з неба многоцінне перлинне зерно і самоцвітний камінь, чого споконвіку у нас на Запорожжі не бувало. Сам же він розповідає, як його з Москви вигнали. Був він одного разу в палатах свого рідного діда Іллі Даниловича Милославського, котрий саме на той час бесідував з німецьким послом. Царевич завадив тій розмові, за що Ілля Данилович грубо відтрутив його рукою. Тоді царевич пішов у царські палати і сказав государині Марії Іллівні, що, якби йому, царевичу, дали хоча б три дні на царстві побути, він би усіх небажаних йому бояр негайно згубив. А коли цариця запитала його, кого ж саме він згубив би, то царевич відповів, що передусім боярина Іллю Даниловича, а за ним і решту. Тоді государиня кинула в нього ножем, і ніж увіткнувся в ногу царевича, від чого той занедужав. Після цього цариця веліла стряпчому Михайлу Севастьянову отруїти сина, але той отруїв замість царевича якогось півчото, схожого на нього, і поміняв їхній одяг. А царевича стряпчий таємно зберігав три Дні, потім найняв двох старих жебраків, одного безрукого, а другого кривого, дав їм сто червінців і велів вивезти царевича з міста у невеликому возику під покривалом. Старці вивезли і віддали його посадському мужику, а той привів царевича на Архангельську пристань. Царевич тривалий час там поневірявся, аж поки не прибився на Дон і став плавати по морю із Стенькою Разіним як кашовар, не зізнаючись про справжнє своє звання і називаючи себе Матюшкою. Лише перед тим, як Стеньку Разіна забрали в Москву, він зізнався йому, під присягою, про себе. Після Стеньки був на Дону якийсь царський посланець з казною і обдарував Семиона подарунками. Через того посланця царевич передав царю власноручно написаного листа про себе, але того листа бояри до монаршої величності не допустили. А коли прийде час, він пошле до царя про себе листа з такою людиною, яка б особисто вручила його государеві». На закінчення Сірко додав, що спершу він мало вірив царевичу. Але потім, коли той під чае посту почав говіти, кошовий велів батюшці на сповіді допитати юнака під клятвою, чи правда усе те, що він розповів. І царевич запевнив, що усе сказане ним — суща правда, і після цього прилучився до святих тайн. Тому тепер, хоч що б там про нього говорили й писали, усі вірять у його царське походження. І Сірко, перехрестившись, сказав, що це справжнісінький царевич і що ні син государя, ні військо не відмовляються просити собі, що належить за розписом, а саме: на три тисячі з гаком козаків по 10 аршинів на чоловіка в рік кармазинного сукна, крім того, грошей, свинцю та пороху, також важких гармат з ядрами і майстра, який тими ядрами умів би стріляти, а чайки у них будуть. Після Сірка узяв слово самозванець і сказав, що посли самі добре знають, чому ні донським, ні запорозьким козакам не дають ні платні, ні гармат, ні чайок, ні всіляких воїнських припасів,— тому що царська величність до них прихильна і багато обіцяє, а бояри анічогісінько не дають. А щодо присланих царською величністю сукон, то козакам з них дісталося лише по півтора ліктя на брата. Тому жупан пошив лише той, хто мав змогу скупити потрібну кількість шматків. Решта ж пошила з тієї мізерії лише сумки для кременя та куль.
У відповідь кошовому, курінним отаманам і козакам-радникам посли наполягали на тому, щоб облишити зайві балачки, віддати їм самозванця і відправити їх у супроводі козацької сотні до його царської величності, за що государ віддячить їм щедрими милостями. Лише в такому разі на Кіш будуть надіслані платня, сукно, важкі гармати, ядра, майстер, зілля, свинець і чайки. А насамкінець царські посли додали: «А що той справжнісінький вор, шахрай, самозванець і достеменний брехун нахвалявся, що він був у боговідступника і клятвопорушника Стеньки Разіна, то знайте, що Стеньку, за його бешкетування, страчено». Кошовий та курінні отамани на це одказали послам таке: «Якщо ми й тисячу козаків пошлемо з ним, то по дорозі його одберуть і до царської величності не допустять. А тому, коли прийдуть за ним дворяни чи воєводи з ратними людьми, то й тоді не віддамо його. Москва і нас всіх називає ворами і шахраями, ніби ми самі не знаємо, хто є хто». А Сірко ще й додав: «Якщо ж государ, за намовою бояр, доручить гетьману Самойловичу, щоб той не пускав до нас на Запорожжя хліб і всілякі харчі за те, що ми не оддали царевича, як і Дем’ян Многогрішний колись не пропускав, то ми і тоді без хліба не були, і тепер не зостанемося без нього, бо знайдемо собі іншого государя. Дадуть нам хліба і кримські міщани і раді будуть, аби тільки брали, так само як за гетьманства Суховія давали нам хліб із-за Перекопу. А про царевича відомо й кримському ханові, який уже прислав до нас довідатися про нього, і ми відповіли, що такий чоловік у нас справді є. А ханський гонець на власні очі бачив царевича. До того ж і турецький султан цієї весни неодмінно хоче бути під Києвом і далі. Отож нехай царі між собою домовляються, а ми собі пристанище знайдемо: хто сильний, той і государ нам буде. Шкода мені Павла Грибо-вича: якби він тепер був зі мною, то знав би я, як у Сибір через поле заглядати, дізнались би тоді, який жовнір Сірко».
А присланому від гетьмана Самойловича генеральному осавулу Черняченку Сірко мовив таке слово: «Якому йолопу вони гетьманство віддали — він своїх спустошує, а чужих плюндрувати не вміє: Дніпром поплуганився, поволочився, нічого путнього не зробив і назад повернувся. Тепер у них чотири гетьмани: Самойлович, Суховієнко, Ханенко й Дорошенко, та ні од кого добра нема: сидять дома й за гетьманство, маєтності та млини кров християнську проливають. Краще було б Крим спустошити і на цьому війну закінчити. А був же час, коли військо під час ради мене запитувало, чи не став би я гетьманом, але Ромодановський зробив гетьманом Самойловича. Не по правді він учинив і мене образив. Чутно, що багато міст з того боку і Лизогуб до нашого гетьмана тепер перейшли. І за те хвала Богу, що Лизогуб до гетьмана підлизався: він як лизне, то аж у п’ятах буде гаряче. А коли б мені, Сірку, гетьманство дали, то я б не так учинив. Та й тепер, якби мені бодай на один рік гетьманство дали або гетьман-попович, московський обранець, дав мені чотири козацькі полки — полтавський, миргородський, прилуцький та лубенський,— то я б знав, що з ними діяти, і увесь Крим спустошив би».
Замість Черняченка кошовому відповіли посли, що тепер під орудою боя-рина й гетьмана перебуває чотириста тисяч ратних людей великого государя і що Сірко може йти до них і чинити промисел. «Ні, тепер,— заперечив послам Сірко,— більше мене не ошукають, як колись. Перед цим Ромодановський відписав мені на картці цареву милість, я й повірив і поїхав до нього, а він продав мене за дві тисячі червінців».— «А хто ж ті червінці за тебе дав?» — запитали посли.— «Царська величність, уболіваючи за мене, веліла Ромодановському ті червінці дати»,— відповів Сірко.
17 березня перед обіднею Сірко послав батюшку з одинадцятьма курінними отаманами оглянути природні знаки на самозванцеві. Посланці не знайшли на ньому ні подобизни царського вінця, ні двоголового орла, ні місяця із зіркою, як свідчив челядник Василя Многогрішного Лучка, а помітили тільки на грудях, від одного до другого плеча, вісім схожих на лишаї білих і широких плям. З приводу цих плям самозванець сказав, ніби про них знає цариця, його мати Марія, і що тепер, окрім стряпчого Севастьянова, його ніхто не пізнає, та й він, окрім Севастьянова, нікому не повірить і писати буде лише царській величності. Відтоді й кошовий Сірко, і козаки ще більше увірували в справжнє походження царевича.
Того ж дня Сірко закликав до себе царських послів і в присутності курінних отаманів сказав їм: «Вирішили ми гуртом відпустити вас до царської величності, а з вами відпустити й своїх посланців, не вірячи ні в те, що в грамотах до нас написано, ні в те, що ви нам про царевича казали. У листі своєму ми передамо усі слова царевича, та й він сам напише царській величності і гетьману Самойловичу. Послів же своїх посилаємо головним чином для того, щоб вони почули із самих государевих уст царське слово про царевича і потім нам про це розповіли. А тоді і в нас свій розум буде».
18 березня Сірко і все товариство зібралися на раду і читали свої листи й лист царевича, написані до царської величності та гетьмана. Московські посли не були запрошені. Після читання запорожці вибрали посланців до царя — Процика Золотаря, Трохима Троцького та писаря Перепелицю, а відтак запросили царських послів у курінь кошового і там прочитали їм свої листи, в яких було викладено усе, що царські посли чули про царевича на раді. Про одне лише сказано інакше: царевичу приписувалося шістнадцять років, хоча посли дали йому більше двадцяти. Потім того ж дня Чадуєв, Щоголев та Черняченко були відпущені з Січі.
Від’їхавши три версти, царські посли мусили деякий час чекати запо-розьких посланців, затриманих на Січі кошовим та царевичем. Нарешті козацькі гінці догнали царських послів і повідомили, що з ними є лише січові листи, а послання царевича нема, бо він його пошматував через те, що кошовий і товариство не дозволили йому, царевичу, ні зустрітися з московськими посланцями, ні провести їх. Посли не йняли віри в те, що лист царевича був порваний. Навпаки, вони були переконані, що посланці приховують його від них, аби власноручно вручити цареві, інакше бояри, мовляв, того листа не допустять до государя. Царські посли сумнівались також і щодо того, чи везли запорожці саме ті листи, які були читані на раді, чи вже інші, бо козацькі посланці після від’їзду царських гінців ще досить довго залишалися на Січі. А ще запорозькі посланці повідомили про те, що коли вони покидали Січ, царевичу були подані троє осідланих коней, по парі пістолів при кожному, і царевич домагався провести Чадуєва та Щоголева, аби постріляти їх, але Сірко цього не дозволив. До цього запорозькі посланці додали, що коли Чадуєв і Щоголев прибули на Січ, до царевича була приставлена міцна охорона, хоч до їхнього приїзду він вільно їздив полями один.
Залишивши Січ, Чадуєв і Щоголев прибули в Кобеляки, а потім 4 квітня добралися в Переяслав до гетьмана Івана Самойловича. Там вони зупинилися погодувати коней. Саме тоді до них приїхали із Січі та різних міст ще тридцять чотири козаки, які хотіли їхати до царя. У Переяславі гетьман Іван Самойлович та боярин Григорій Ромодановський з товаришами говорили царським послам, аби вони доповіли государеві, а государ би указати зволив, кого прислати на Україну, щоб будинки і все господарство Сіркове великому государеві відписати, а дружину його і зятів у фортеці тримати. Зятів Сіркових боярин велів узяти до себе в Переяслав, а будинки і господарство кошового і його зятів він накаже відписати государеві. Але саджати у фортецю дружину й зятів не сміє без указу великого государя, аби запобігти наклепу з боку Сірка, як було раніше, коли кошовий скаржився на боярина за свою рідню. Гетьман і боярин просили також доповісти цареві про необхідність для Самойловича указу, за яким можна було б нікого не пропускати на Запорожжя ні з хлібом, ні з іншою провізією чи якою справою з усіх міст і від людей різних верств та чинів. А без царського указу гетьман сам не сміє таке вчинити. Самойлович хотів навіть послати з таким попередженням, до прибуття царського указу, хорунжого свого у фортецю Переволочну, де переїздять з лівого берега Дніпра на правий, тобто з України на Запорожжя. А щодо самозванця, то він гадає, що забрати його із Запорожжя неможливо, бо козаки увірували в нього, як мусульмани у свого Магомета. Стосовно ж тих січовиків, котрі приєдналися до царських послів, не будучи посланими із Запорожжя, гетьман сказав, що хай би їх було і сто чоловік, він усіх пропустить до царя. Але у Москві хай цар велить відпустити назад на Січ лише двох-трьох, а решту накаже затримати і надіслати на Запорожжя царську грамоту: якщо козаки того самозванця не видадуть, то государ усіх залишених у Москві їхніх товаришів накаже стратити.
Від гетьмана царські посли поїхали 6 квітня і того ж місяця прибули до Москви. Там вони докладно розповіли про все, що бачили й чули на Запорожжі, а насамкінець сказали, що на Січі вони зберегли своє життя завдяки грошам: старшині й козакам, які до них приходили й смертю погрожували, давали по одному, по два, а то й три єфимки. А гроші ті по двадцять карбованців на кожного перед тим позичили в Івана Самойловича буцім для купівлі коней і все роздали, чим врятувалися од біди. А пищаль, з якої Василь Чадуєв хотів застрелити самозванця, взяв собі Сірко, а коштує вона вісім карбованців.
Після від’їзду царських послів із Запорожжя царевич став просити Сірка, щоб той дав йому сто або двісті козаків, з якими він міг би поїхати на острів Чортомлик і звідти написати на Дон до простолюду, щоб голота вирубала старшину і прихилилась до нього, царевича: «А коли та голота погодиться, тоді я, зібравши ще людей по містах, зможу йти на Москву». На це йому Сірко сказав: «Навіщо тобі збирати військо? Коли хочеш їхати до Москви, я відпущу тебе з провідниками».— «Не можна мені їхати у Москву з одними провідниками, бояри уб’ють мене». Після цієї розмови Сірко став особливо «берегти» царевича, щоб він куди-небудь не поїхав із Січі.
