Прихід короля Яна Собеського в західну Україну і розгубленість серед старшини і козацької маси на східній Україні.— Доноси Самойловича на Сірка в Москву.— Виправдувальне посольство Сірка в Москву.— Відмова царя у проханні Сірка.— Стосунки Сірка з польським регіментарем Мондреєвським та королівським послом Завишею.— Розповідь про це самого Сірка та царського посла Перхурова.—; Похід Сірка під Перекоп.— Дружба Самойловича і Сірка та ворожнеча між ними.— Доноси Самойловича на Сірка в Москву.— Виправдувальний лист Сірка до царя.— Стосунки Сірка з Дорошенком і його намагання схилити гетьмана на бік Москви.— Присяга Дорошенка Сірку на вірність московському царю.— Невдоволення за те на Сірка з боку царя.— Помста турків Сірку за Дорошенка.
Початок 1675 року позначився різними чутками, які стривожили жителів усієї України. Приводом для цього послужив прихід на західну Україну поль-ського короля Яна Собеського. А коли жителі лівого боку почули, що польський король рухається правобережжям, вони подумали, що він збирається одібрати у російського царя Київ, а разом з ним і всю східну Україну. Тоді серед просто-люду і козацької старшини почався розбрід, чвари й доноси один на одного. Так, відтоді гетьман Самойлович безперестанку писав донос за доносом на кошового Сірка, вказуючи на його невірність і на свою відданість московському царю. Сірко, у свою чергу, писав цареві, що він повністю відданий йому, але вважає цілком правомірним підтримувати стосунки і з польським королем, і з правобережним гетьманом, укладати і руйнувати мир з кримським ханом і турецьким султаном.
У половині січня 1675 року гетьман Самойлович через московського під-дячого Михайлова доніс цареві, що до нього, гетьмана, дійшла достеменна звістка про Сірка, котрий нібито збирався спустошувати ті самі російські міста, які плюндрував вор і відступник Стенька Разін, і не здійснив свого задуму лише тому, що йому завадила старшина запорозька. Тепер же він, бузсумнівно, збирається до польського короля і вже листовно запитував того, як наказано буде йти до короля,— піхотою чи кіннотою, з гарматами чи без гармат. А на початку лютого той же Самойлович у листі До запорожців вислов-лював до них свою колишню прихильність, радив не довіряти дружбі ляхів, воювати з турками і докоряв Сіркові за те, що він не пам’ятає доброти гетьмана і навіть ставиться до нього вороже: «Краще любов мати, аніж виявляти неприязнь: любов усе добре між людьми примножує, а незгоди усе нищать нанівець. На Келеберду, яку просив собі пан кошовий, хай не втрачає надії: якщо він забажає жити з нами в містах, то для нього не тільки це містечко, а й інші знайдуться. А оскільки КеЛеберда ще не обжита як слід, то нічого про неї особливо й думати. Про Переволочну переправу мушу вам сказати, що одну половину її прибутків вам буде доставляти полтавський полковник, а друга залишатиметься на полкові потреби. Хай він, кошовий Сірко, не ремствує на нас і за те, що ми затримали до царського указу королівських послів разом із запорожцями-провідниками: будучи під владою монарха, ми повинні робити те, що йому, як Богу, до вподоби. А втім, послів ваших ми тримаємо не у в’язниці, а в повному достатку — і для них особисто, і для їхніх коней. Коли прийде царський указ, то ми готові відпустити їх туди, куди буде нам велено».
На початку березня запорожцям, на ім’я Сірка, надійшла царська платня — 500 червінців, 150 половинок анбурзького та польського сукна, 50 пудів свинцю і 50 пудів пороху. А на початку квітня гетьман Самойлович написав князю Ромодановському скаргу на кошового Сірка, в якій називав того таємним недоброзичливцем російського царя і явним прибічником польського короля: «Повідомляю тобі, моєму благодійникові, що давній ворог Сірко прислав на сирному тижні до нас писаря свого разом із кількома військовими товаришами нібито з вимогою припасів, а насправді для вивідування про поведінку наших полків і про розташування польських військ. А про те, що завжди говорить Сірко, мені сам писар одверто розказав і власною рукою на папері написав, а саме: Сірко служити Москві не помишляє і присягав він їй вимушено, бо як народився з ляхами, так і померти з ними хоче. А що звільнили його з Сибіру, то він про те нікого не просив. Крім того, у нього з кількома людьми був замір, щоб самим звідти утекти. А що через голову гетьмана просив собі містечко Келеберду, то він недаремно того домагався: якби він тільки міг туди увійти, то у нього було б нарешті пристанище. Був і є у Сірка намір діяти спільно з ляхами, от тільки військо не зголошується на те. А щодо пущеної ним чутки про прихід на Україну ляхів, то це він робив для того, щоб прихилити на свій бік полтавський полк. Наостанок він таке вирік війську: «Хоч на десятьох конях поїду, але буду там». І я, гетьман, знаючи непостійність Сірка, посилав гінців до запорозьких козаків, радячи їм триматися нашого государя і зберігати зі мною добрі стосунки. А він, собака, відписав мені листа, немов до недоумкуватого. Того листа надсилаю твоїй милості і прошу його мені повернути. А щодо його погроз, то про них соромно й писати твоїй милості: нахваляється підняти орду, учинити бунт і шарварок. І попри усе це знову просить царську величність, аби йому дали війська, а надто дозволили набрати калмиків та направити їх на Запорожжя. Побачиш, твоя милосте, що він набере калмиків, але на Крим не піде. Та й самозванця він тримав тому, що сподівався на калмиків, з якими гадав іти на Астрахань і в Сибір. У мене така гадка, щоб калмиків тих доручити або кому-небудь на Дону, або харківському полковнику. Звідти з ними можна надійніше спустошувати Крим, аніж із Запорожжя… Про все те мені розповів писар Сірка і просив, щоб я його не! продав, за що обіцяв мені і надалі тайкома сповіщати про все».
Зовсім інше повідали посланці Сірка полковник Грицько Мінченко на чолі сорока одного козака, що прибули до Москви 2 травня 1675 року. Вони розповіли, що після їхнього приїзду до Батурина Самойлович затримав їх на півтора тижня. Гетьмана допекло те, що на Січ надійшли царські грамоти, за якими Сіркові передавалася Келеберда, а Січі — перевіз на Переволочиш, а також захоплені у Ханенка гармати. Ті ж посли розповіли, що польський король чотири рази надсилав на Січ до Сірка своїх гінців із запрошенням іти до нього в обоз, але Сірко щоразу відмовлявся, пояснюючи це тим, що без указу царської величності не може так учинити. Таку відповідь Сірко передавав через королівських посланців, але своїх ніколи до короля не посилав. Не посилав він туди і тих двох чечельничан, котрих затримав у Батурині і які добровільно пішли з королівськими послами. Не одержував Сірко й платні від короля Яна Собеського. Лише від покійного короля Михайла Вишневецького козаки одержали тисячу єфимків, а більше такого не бувало. Не зв’язувався Сірко і з Дорошенком, та й Дорошенко нікого до Сірка не присилав. Сірко тільки те й зробив, що після Різдва, у м’ясниці, послав з трьома сотнями піших козаків та кількома кінними полковників Миська і Волошенка під турецьке місто Очаків. Ті полки захопили отари під Очаковом та й повернулися до Коша. А в Пилипів піст приходило до Сірка калмиків сто чоловік, надісланих од тих, що стояли на Молочних Водах у сотні верст од Січі, але Сірко з ними нікуди не ходив. По-перше, коней не було, а по-друге, нікого було послати, бо військо розділилося навпіл і стояло урізнобіч. Сірко дав калмикам хліба й солі та й відпустив їх з Коша. До всього цього посланці додали, що коли минулої весни повертався з України у Крим Калга-султан, то за шістдесят верст нижче Січі, на Тамані, запорожці розбили його й одібрали великий ясир і намет, а потім той намет одіслали гетьману в подарунок. Запорожці й тепер завдавали б туркам клопоту, безперестанку ходили б на море, але для цього у них немає великих човнів. Є для власнихпотреб невеличкі судна, в яких може розміститися до десяти чоловік. Але ходити ними в море не можна. Тримають же їх для риболовлі та заготівлі палива.
Услід за Грицьком Мінченком Сірко посилає цареві листа через Грицька Дробиненка, що прибув до Москви 3 травня 1675 року. І тут Сірко запевнив царя у своїй відданості.
«Божою милістю, великому государю, царю і великому князю Олексію Михайловичу 66 вірні слуги військо запорозьке Дніпрове, кошове, верхове, низове, розташоване по полях, лугах, на полянках і по всіх урочищах, дніпрових і польових, і морське, кошовий отаман Іван Дмитрович Сірко, старшина і голота, вашій царській пресвітлій величності багатоліття і звитяги над ворогами і вашим, царської пресвітлої величності, нащадкам від всесильного Христа Спаса, від вірної служби нашої щиро бажаємо і найнижчі поклони до самісінької землі перед вашою царською пресвітлою величністю учиняємо. Нинішнього 1675 року, березня 8 дня, посилаємо ми з Коша наших побратимів Грицька Дробиненка та Федька до вашої царської пресвітлої величності, сповіщаючи вам, що його королівська величність утретє пише нам про те, щоб ми йшли до неї на службу і чинили спільно промисел над бусурманами. Але ми вірно служимо вашій величності, без указу вашого не йдемо, а буде на те ваш указ, тоді йти готові. І через цих посланців наших б’ємо чолом ва-шій величності прислати нам на Запорожжя двадцять тисяч війська. Крім того, просимо послати донському війську та калмицькому тайші Аюку указ про приєднання до нас для спільного промислу над, кримськими улусними людьми, а гетьмана направити в Крим Муравськими шляхами. І як тільки прийде до нас на Кіш гетьманське військо, ми одразу ж підемо одностайно за віру православну і за церкви Божі чинити промисел в Криму і кримських улусах. Маємо достеменну звістку, що уся військова орда пішла на допомогу турецькому султану, а тільки-но хан прочув би про наш вихід, то негайно покинув би чужу й повернувся б на свою землю. Б’ємо чолом вашій величності і про гармати, порох, ядра, про всі наші клейноди та військові коні, котрих забрав гетьман Іван Самойлович у Михайла Ханенка і тепер тримає у себе й не повертає кам на Кіш. І хай би ваша царська пресвітла величність пожалувала нам перевіз в Переволочній, який нам так і не дали. Просимо і про морські човни, скільки їх є готових, щоб усі були нам прислані на Переволочну. Змилуйся, великий государю, не погребуй нами, вірними твоїми слугами. При сьому найшанобли-віші послуги наші вашій царській величності у премногу милість віддаємо. Написано в Коші над Чортомликом, нинішнього 1675 року, березня 4 дня. Вашій царській величності вірні, щирі слуги, кошовий отаман Іван Сірко з усім військом запорозьким до самої землі чолом б’ють».
У травні того ж року Сірко знову написав цареві листа, в якому просив великого государя взяти його, Сірка, оточеного на Січі небезпеками, із Запорожжя і дозволити йому жити, з жінкою та дітьми, «у Мерефі в своєму домі».
На цей лист цар, підбурений наклепами Самойловича, відповів Сірку повною відмовою по всіх пунктах прохань: до польського короля не ходити, а йти одному з козаками на море; про клейноди і не думати, бо клейноди ті вручені польським королем Ханенкові, а Ханенко передав їх Самойловичу; про Келеберду та Переволочанський перевіз дізнатися від гетьмана, котрий відповість Сірку на свій розсуд; ні про царські війська, ні про донське козацтво, ні про калмицького тайшу не просити,— калмицький тайша разом з черкеським князем Каспулатом Муцаловичем, ногайськими та єдисанськими ордами, окремо від Сірка, підуть на кримські улуси, а сам гетьман, об’єднавшись з князем Григорієм Ромодановським, піде проти турецького султана і кримського хана. Насамкінець Сірку було вказано, щоб надалі із Запорожжя до Москви присилалось не півтораста, не сто і не сорок посланців, а всього лише десять чоловік, зайві ж будуть харчуватися у Москві за свій кошт.
Після цього й не дивно, що Сірко не виконав одного з наказів царя — припинити стосунки з польським королем. Травня 13 числа 1675 року із Меджибожа надіслав Сірку листа коронний регіментар Андрій Мондреєвський, в якому сповіщав про те, що тільки-но дізнавшись від пана Стремежського, знайомого кошового, про похід Сірка на оборону віри християнської, на захист престолу королівського і на поверження пихи бусурманської, він, Мондреєвський, одразу ж парокінь повідомив королеві про дворазову перемогу Сірка над ворогами і про визволення ним багатьох бранців. Наприкінці листа Мондреєвський запрошував Сірка з побратимами приїхати до короля, за що обіцяв йому самому велику милість та вічну віддяку од короля, а всім його товаришам багатий крам і достаток у всьому. Міста, куди б Сірко міг приїхати до короля, Мондреєвський визначив — Бар або Деражня. До цього листа був долучений інший лист все до того ж Сірка і від тієї ж особи. У ньому, від 5 червня 1675 року, регіментар сповіщав Сірка, що до нього було направлено, для послуг, сотника і товариша Мондреєвського з десятьма корогвами, яким Сірко міг звеліти приєднатися до своїх військ біля Олатичева та Браїлова. Але оскільки ці корогви піхотні і Сірко через те не вимагає сотника до себе, у зв’язку з цим Мондреєвський просив Сірка, щоб той прислав йому на підмогу каїнове військо, бо ворогів зійдеться набагато більше, ніж передбачалося, а саме кілька десятків тисяч. До того ж піше військо завжди зручніше залишати при фортеці, а комонним нападати на ворогів. А коли б самому Сірку захотілося обложити піхотою Вінницю, бодай з боку Седлища, то там посполитих завжди можна найняти, лиш би пана Стахорського, хоч де б він був, сповістити про те.
Наприкінці травня Самойлович повідомив цареві, що Сірко приймав у себе в Січі посла польського короля Яна III Собеського, ротмістра Івана Завішу. А потім під виглядом проводів посланця кошовий узяв з собою чимало війська і вийшов у степ. Але військо, збагнувши, що Сірко має намір іти до короля, зупинилося, вибрало собі іншого старшого й повернулося на Січ. Сірко ж з невеликою, але вірною йому дружиною і польським послом направився до короля. Проте ця звістка гетьмана виявилася не зовсім точною, про що самі запорожці запевняли царя в листі від 1 червня 1675 року. За словами запорожців та їхнього наказного отамана Брекала, діло було так. Квітня 21 дня козаки приймали у себе московського посла Василя Перхурова, що привіз їм царську платню — п’ятсот червінців, сто п’ятдесят половинок сукна, п’ятдесят пудів свинцю та пороху. Запорожці затримали у себе посла з 21 квітня по 1 червня. Сталося ж це тому, що козаки очікували Сірка, а чому і як той вийшов з Січі, вони пояснювали так. Весною на святу чотиридесятницю приїздив до них польський посол Іван Завіша і запрошував козацьке військо на службу до польського короля. Але військо відмовилося і послало з тим шляхтичем двох своїх козаків до польського короля. Про все це військо сповістило і гетьмана Самойловича. Відбулося це 12 квітня. Того ж дня Сірко з частиною кінного війська у кількості понад двісті чоловік пішов за Буг по здобич та язика, розгромив там орду і розташувався табором, очікуючи нагоди, щоб знову напасти на ворогів. Саме в цей час і прибув царський посол Василь Перхуров. Запорожці, так і не дочекавшись Сірка, вирішили врешті-решт не затримувати більше царського посла на Запорожжі і відправили його 1 червня, пообіцявши сповістити царя про повернення Сірка на Січ і про всі новини, які він привезе з собою. Кошовий повернувся 19 червня і про все, що з ним трапилося в поході на Буг, сповістив боярина Ромодановського: «Квітня 12 числа вийшов я з Коша з частиною козаків лише для того, щоб чинити промисел над ворогами, турками й татарами та дізнатися про їхні наміри. Пробув кілька тижнів у Кучмані та інших місцях, де завжди сновигають супостати, одним нападом розгромив орду і тисячу забраних у ясир християн визволив. А коли дізнався, що присланий турецьким султаном Ібрагім-паша від Дністра подався на Рашків, а кримський хан біля Чорного острова став і обидва вирішили спільно йти на Київ, то негайно повернувся до Коша. Дорогою поблизу річки Великий Інгул я наразився на кримську орду та міщан, що йшли до Дорошенка. З Божою поміччю та щастям великого государя я їх усіх розбив і язиків узяв. Ті язики зізналися мені, що вони йшли до ханового сина, який був при Дорошенкові з півтисячею татар. Повернувшись на Кіш червня в 16 день, я про все твоїй княжій милості докладно написав. А перед моїм приходом на Січ до нас прибуло понад дві сотні калмиків та донських козаків, охочих до битви з ворогами, а особливо ударити на Крим, бо там тепер, окрім одного Калги-султана в Перекопі, зовсім немає військ. І якби твоя милість разом з паном гетьманом погодилася прислати нам козацького війська й ратних людей, то ми могли б тепер великий шарварок у Криму вчинити».
Інакше виклав усю цю справу царський посол Василь Перхуров, що приїхав до Москви червня 24 дня. Він розповів таке. Прибувши на Січ квітня 21 дня, кошового отамана Сірка посол не застав, бо 10 квітня той пішов із Запорожжя. А річ у тім, що до кошового приїздив польський посол Іван Завіша і обнадіяв Сірка, що королівська величність його щедро обдарує, зробить гетьманом над усіма гетьманами, бо король завжди шкодував, що Сірко, такий славний воїн, у ратній справі великий мастак і потверджує це протягом багатьох літ, і досі честю й шаною обділений. Привіз той посол для військової старшини королівську платню — кошовому сорок, а судді, писарю, осавулу по Десять червінців. Та козаки відібрали у старшини усі ті сімдесят червінців і поклали їх до військової скарбниці. Під час перебування посла Сірко збирав дві ради, на яких Завіша закликав запорожців знову стати підданими польського короля і йти йому на допомогу, спокушав їх грішми, сукнами та іншими винагородами. Але військо відповіло, що колись воно ходило на допомогу до польських королів у штанах, а поверталося від них без штанів. Тоді Сірко із Завішею залишили круг, потім до них у полі приєдналося ще близько трьохсот козаків. Сердитий на козаків, незадоволений гетьманом за те, що не він, Сірко, одержав цей чин, плекаючи надію на польського короля, кошовий призначив замість себе наказного отамана Івана Брекала, а сам подався в Польщу. Козаки умовляли його, аби не йшов до польського короля. А якщо піде й стане йому служити, то вони відшукають його дружину і триматимуть її у фортеці. На це Сірко їм відповів, що передусім воліє догодити королю, а король зробить його гетьманом і визволить дружину. Після від’їзду із Січі од загону Сірка одділились близько ста козаків на чолі з Власом Бородавченком та пішли під турецькі міста Кизи-Кермен та Касмин. Потім Влас Бородавченко повернувся на Січ і привів із собою трьох язиків. Ті язики розповіли, що турецькі паші стоять під Рашковом і Брацлавом, а скільки там всього війська, того не знають. Під час перебування царського посла на Запорожжі ходив із Січі під Перекоп колишній кошовий отаман Луцик з трьома сотнями козаків, а по дорозі назад — у Білогородчину. Повернувся він на Січ з великою здобиччю та ясиром — на кожного козака по одному ясирові. А перед приїздом посла на Січ ходили морем під турецькі міста близько сорока козаків і благополучно повернулися, добувши собі по п’ятнадцять єфимків та по два ясири на людину. А за тиждень перед від’їздом посла із Запорожжя п’ятсот козаків ходили під Перекоп на чолі з Василем Трофимовим, тим самим, якого раніше було затримано у Москві до прибуття самозванця. Крім того, на море ходило чоловік триста або й більше.
Усі запорожці дуже бажали, щоб до них прийшли калмики, чоловік триста або п’ятсот, тоді б вони негайно напали на Крим. Давно були б козаки і під Перекопом, та Сірко своїм походом їх зупинив.
Узагальнюючи усі, чотири свідчення — Самойловича, Сірка, Брекала та Перхурова,— ми бачимо, що запорожці зі свого боку приховували усі свої плани, а Самойлович і Перхуров надто підозрювали їх у підступних намірах. Безперечне тут одне: хоч Сірко і зв’язувався з польським королем, бажаючи через нього добитися гетьманської булави, але він зовсім не думав зраджувати російському цареві, а тим паче прихилятися до кримського хана.
1 жовтня 1675 року Сірко сповіщав гетьмана Самойловича, що на Січ за царським указом прибули черкеський князь Каспулат Муцалович, стольник Іван Леонтьев, ватажок стрільців Іван Лукашкін, донський отаман Фрол Минаев з двома сотнями донців і калмицький мурза Мазан. Разом з ними, маючи при собі півтори тисячі козаків, Сірко 17 вересня ходив під місто Перекоп. Татари заздалегідь дізналися про цей похід від перебіжчика і виставили застави. Але попри це Сірко з об’єднаним військом розгромив чималий ворожий загін, попалив села, велику здобич захопив, багато християнських душ з неволі визволив і без будь-яких втрат повернувся на Січ.
Дізнавшись про дії Сірка супроти татар, Самойлович почав напоказ виявляти до нього прихильність, а для цього прислав на Січ гостинці — хлібні запаси, шинку й вино. А втім, через вісімнадцять років після цього запорожці говорили, що дружня прихильність Самойловича до кошового була спричинена погрозою Сірка віддячити гетьману за одібраних у запорожців бранців: «Коли колишній гетьман Самойлович спробував над нами так позбиткуватися,— писали запорожці Мазепі,— то Сірко написав йому, що до нього готується сто тисяч шабель. Самойлович так налякався, що негайно прислав нам і вина, і шинки, і всіляких запасів».
Так чи інак, але Сірко листовно подякував гетьману за одержаний гостинець, причому висловив повну готовність помиритися з ним і спільно діяти супроти ворогів на благо вітчизни та в ім’я вірності цареві: «Оскільки ми колись перед образом Христа і Богоматері зобов’язалися підтримувати дружні стосунки, то я від усієї душі хочу виправдати обіцянку, хоча злохитрий ворог постійно й зусібіч дає привід для руйнування тієї дружби і доброго союзу між нами. Тепер же, коли твоя вельможність надіслала мені лагідного листа з виявом дружби своєї до мене, я готовий пригадати обопільну клятву нашу перед святим образом і закликати на допомогу всемогутнього Бога, щоб він продовжив згоду між нами задля блага рідної вітчизни». Тут же Сірко не забув попросити гетьмана, щоб той поклопотався перед царем, аби кошовому, зважаючи на старість, дозволили жити у власному домі подалі від усіляких бід.
Невдовзі, одначе, дружба гетьмана з кошовим виявилася дружбою двох котів в одному мішку. Не минуло й двох тижнів після обміну листами, як Самойлович дізнався про стосунки Сірка з Дорошенком і почав знову шкварити доноси на кошового в Москву, приписуючи йому підступність та невірність царю. Але Сірко й на цей раз гадки не мав зраджувати ні гетьману, ні царю.
«Гетьман війська запорозького Петро Дорошенко,— писав Сірко цареві,— віддавна маючи підданські наміри до пресвітлого престолу вашої царської величності, не зміг їх здійснити через перешкоди, утворені деякими заздрісними людьми. Але тепер, бажаючи ті наміри здійснити, написав війську низовому, щоб ми приїхали до нього задля цієї доброї справи. Ми зібрали загальну раду військову і вирішили до нього йти. Коли ми з військом низовим запорозьким і частично донського прибули до Чигирина, Дорошенко одразу ж, у присутності чину духовного, з усім старшим і меншим товариством, з усім своїм військом і посполитими людьми, перед святим Євангелієм присягнув на вічне підданство вашій царській величності. А ми присягнули йому, що він буде прийнятий вашою царською величністю в батьківську милість, залишиться недоторканим і при здоров’ї, у пошані, з усім нажитим добром, з усіма побратимами й військом, при клейнодах військових, без будь-якої за колишні злочини помсти, від усіляких недругів, татар, турків і ляхів буде військами вашої царської величності захищений, а всі занедбані місця на цьому (західному) боці Дніпра знову людом заселяться і тішитимуться вони вольностями, і розживатимуться, як і задніпровський (східний) бік».
Літописець Самійло Величко, розповідаючи про цю зустріч Сірка з Дорошенком майже буква в букву з наведеним листом, додає лише те, що після присяга Дорошенка Сірко кілька днів гуляв у Чигирині, а на прощання одержав, разом із запорозькою знатною старшиною, великі подарунки, а для всього війська — три добрих гармати з кіньми й усіма обладунками.
Про це ж писали сам Сірко, Дорошенко і гоголівський батюшка Ісаакій гетьману Самойловичу, а переяславський полковник Войца-Сербин київському воєводі Олексію Голицину. Сірко лише приховав те, як поставилася до нього більшість козаків під час його перебування в Чигирині. Полтавський Полковник Левенець з цього приводу повідомив гетьману, що запорожці розгнівалися на кошового та військового товариша Квашу за якусь казну і мало не прикінчили їх посеред Чигирина. А гадяцький полковник Михайлов повідомив гетьману, що Сірка мало не вбили по дорозі з Чигирина — по-перше, за те, що він не взяв із собою Дорошенка, коли для цього з’явилася така зручна нагода; по-друге, за те, що не всі клейноди військові з собою захопив і залишив багато гармат за містом; по-третє, за те, що до обопільної присяги Сірка й Дорошенка, не доїжджаючи п’яти верст до міста, гетьман кланявся Сірку за уряд гетьманства і булаву йому свою вручив. Це останнє найбільше роздратувало козаків. А коли Сірко твердив, що самі ж вони, дозволивши покрити стіл знаменами, гетьманство йому давали, козаки відповіли, що він з гетььаном замислили щось зле для вітчизни своєї. Врешті Сірко ледве встиг утекти од розлючених козаків. Один гадяцький козак розповідав, що Сірко наздогнав його парокінь і запитав, якого той куреня, а коли дізнався, що перед ним містечковий козак, побіг шляхом од нього. За здогадами козака, Сірко запитав про курінь тому, що запорожці хотіли ділити одержану в Чигирині горілку по куренях, а коли завершилась дільба, то козаки під п’яну руч побили старшину.
Після прийняття від Дорошенка присяги на підданство російському цареві Сірко розіслав листи про це усім полковникам гетьмана Самойловича: «Оголошую, що гетьман Петро Дорошенко од турецького султана і кримського хана відступився і під високодержавиу десницю царської величності прихилився. Тому прошу міжусобні чвари між народом християнським облишити і передати це багатьом з тих, хто спільній християнській справі не рад. Бо всі ми єдиного Бога творіння, треба жити, щоб Богу було прийнятно і людям почесно і щоб Бог повернув своє несамовите обурення на бусурманів. Усім людям перекажіть, щоб ніхто не ходив на той бік кривду чинити».
Коли гетьман Самойлович дізнався про події в Чигирині, того ж дня, 19 жовтня, він написав українським полковникам і всьому народові своєму «про хитрощі та підступність Дорошенка й Сірка». Потім написав самому кошовому Сірку, аби настійно порадив Дорошенку, якщо той щиро бажає перейти на бік царя, їхати із старшиною до Батурина і там у присутності гетьмана та бояр присягу на підданство православному монарху прийняти. Того ж таки дня Самойлович у листі до боярина Артемона Сергійовича Матвеева назвав Сірка підступною та хитрою людиною і радив не у всьому вірити черкеським і калмицьким послам, які їдуть із Січі до Москви з вістю про перемогу козаків у Криму: «Нині збагнув я, що Сірко підбурив їх, бо черкеси і калмики заявили нам у Батурині: «Нам з Москвою важко ходити, бо руські тяжко ходять. Хай з нами одні козацькі війська ходять». Та й у справі Дорошенка ні Сірку, ні Дорошенку вірити не можна. І турки, й татари залишили тепер Дорошенка без допомоги. Гетьманувати йому ні над ким, тому що від Дніпра до Дністра душі живої нема. Годувати військо у зимову пору йому нічим, через те й вигадав він підданство православному цареві, аби весною знову йти проти нас. А Сірко й минулими справами відомий нам. Торік, як і тепер, він завадив нам зробити добре діло і через своїх посланців Білого і Кривоноса передав Дорошенку таке: якщо на тебе наступатиме Москва, тобі допоможе частина війська запорозького, тому клейнодів військових Москві ніколи не оддавай».
А цар був оповіщений про події в Чигирині 17 листопада. На лист Самойловича государ відповів грамотою на ім’я Дорошенка від 25 листопада, в якій наказував тому, якщо він бажає стати підданим великого монарха, прийняти присягу в присутності боярина Ромодановського та гетьмана Самойловича. А ще цар зажадав, щоб Сірко відіслав клейноди гетьману. Про все те були сповіщені гетьман Самойлович і боярин Ромодановський.
Одержавши від воєводи і гетьмана звісточку про необхідність їхати на присягу, причому з турецькими санджаками, Дорошенко наполохався і послав до Сірка гінців за порадою, чи варто йому оддавати санджаки за Дніпро, чи ні.
Водночас не відчуваючи перед царем жодної вини і щиро бажаючи перейти на його бік, Дорошенко відправив до Москви власного посланця Івана Сенкевича з докладним роз’ясненням того, що відбулося між ним і Сірком у Чигирині. У Москві Сенкевич розповів, що, посланий Дорошенком, він насамперед з’явився до гетьмана Самойловича, а від нього поїхав до Ромодановського. Виїхав він з тридцятьма запорозькими козаками — Євсевієм Шашолом з товаришами, залишеними в Чигирині. Гетьман їх не прийняв, а воєвода відпустив Сенкевича, але затримав Шашола з товариством. Дорошенко наказав посланцеві бити чолом великому государеві про вічне підданство під його самодержавну руку. А про гетьмана Самойловича і воєводу звелів сказати, що він до них для присяги тому не поїхав, аби не трапилося з ним так, як з Брюховецьким і Сомком. Остерігаючись цього, він запросив до Чигирина Сірка, щоб той був свідком його присяги на підданство його царській величності. На це запрошення кошовий отаман узяв з собою близько півтори тисячі запорозьких козаків, донського станичного отамана Флора Минаєва з двома сотнями донців, вирушив до Чигирина і зупинився за п’ять верст од міста. Тоді Дорошенко з людьми духовного та мирського чину, з малими дітьми вийшов Сірку назустріч. За півверсти од міста був проспіваний молебень за государеве многоліття, а відтак Дорошенко з усією старшиною та поспільством, у присутності Сірка, Минаєва і всього війська, приніс присягу перед святим Євангелієм на вірне й вічне підданство його царській величності і всі клейноди військові вручив Сірку та війську. Після присяги протягом майже всього дня влаштовано пальбу з гармат і дрібних мушкетів. Сірко й Минаєв обідали в Дорошенка. Всього ж пробули в Чигирині тринадцять днів. А потім залишили загін запорожців у кількості тридцять чоловік на чолі з Євсевієм Шашолом, трьох донських козаків, захопили з собою клейноди — булаву, знамено, шість гармат полкових, дві бочки пороху й подалися на Запорожжя. А про решту клейнодів сказали йому, щоб він зберігав їх до весни й царського указу. Сірко звелів Дорошенку, щоб той і надалі, до царського указу, величав себе гетьманом.
Зрозуміло, вчинок Сірка й Дорошенка не міг сподобатися цареві, і тому він на повідомлення Дорошенка й Сірка відповів кошовому грамотою: «Ти вчинив це не за нашим указом, не дав знати князю Ромодановському і гетьману Самойловичу. Тобі і всьому війську запорозькому надалі не слід зв’язуватися з Дорошенком і втручатися в його справи, а відтак не сваритися з гетьманом Іваном Самойловичем. Нам відомо, що ти взяв у Дорошенка клейноди військові гетьманські, раніше дані нами гетьманам — булаву, бунчук, знамено,— і відвіз їх до себе на Запорожжя. Негайно одішли їх до князя Ромодановського і гетьмана, тому що досі на Запорожжі ніколи гетьманських клейнодів не бувало».
Водночас була послана царська грамота і гетьману Самойловичу. А вже виходячи з неї, 18 грудня Самойлович написав листа кошовому, в якому дорікав йому за те, що він порозсилав свої листи полковникам про відхід Дорошенка од турецького султана й кримського хана, і за те, що він з такою непевною людиною, як Дорошенко, налагодив дружбу. Адже Дорошенко стількох православних людей власноручно спровадив до турків і татар. А на завершення радив відмежуватися од сумнівних справ Дорошенка, не надсилати більше листів до гетьманських полковників і не утверджувати зрадника на гетьманстві.
Але попри усе це Сірко не переставав просити царя (через посланця свого Максима Щербака, у 1675 році, листопада 12 дня) виявити премногу свою милосердну милість гетьману Дорошенку, причому сповіщав, що турецькі санджаки, даровані Дорошенку султаном, кошовий надсилає государеві. На лист Сірка цар Олексій Михайлович відповів Дорошенку грамотою (1675 року 21 грудня), в якій наказав гетьману їхати до Ромодановського та Самойловича і в їхній присутності прийняти присягу. А щодо безпеки гетьмана, то цар послав 27 грудня особливі грамоти і Самойловичу, і Дорошенку. В них йшлося про те, що, коли Дорошенко виявиться справді вірним царю, усі його колишні витівки будуть забуті. А якщо він захоче зі своїми родичами переїхати до Москви, то отримає там премногу милість і платню, а при бажанні буде знов відпущений в одне з малоросійських міст.
Тим часом про перехід Дорошенка до російського царя одразу ж дізналися турки. Довідалися вони й про те, що виною тому був кошовий Сірко, і вирішили за це йому помститися: «Турецький султан звелів кримському хану готуватися в похід на Дорошенка й Сірка, як тільки-но зійде сніг і скресне крига. Він же вирішив весною послати ратних людей, суходолом і по воді, на Січ, щоб там поставити фортецю, аби запорозькі козаки в майбутньому в море не виходили і турецькі землі не спустошували».
Погроза турецького султана справдилася у грудні 1675 року. Про цю подію докладно розповідає малоросійський літописець Самійло Величко.
