План турецького султана Магомета IV по зруйнуванню Січі.— Прибуття від нього в Крим п’ятнадцяти тисяч яничарів.— Похід кримського хана на Січ із сорока тисячами татар та п’ятнадцятьма тисячами яничарів.— Випадковий рятівник Січі Шевчик.— Винищення на Січі тринадцяти з половиною тисяч яничарів.— Погоня за ханом та очищення Січі від ворожих трупів.— Лист хана на Сім з проханням про викуп полонених.— Похід Сірка в Крим, поділ війська на частини і жахливе спустошення Криму.— Повернення Сірка, відпочинок у степу і винищення трьох тисяч християн.— Прибуття Сірка на Січ. Лист кримському хану та глумливе послання турецькому султану.
Турецький султан Магомет IV винищив силу-силенну українського народу, сплюндрував, обернув у попіл і зрівняв із землею сімнадцять міст, у тому числі Ладижин та Умань, але на цьому не вгамувався, а вирішив розгромити запорозьке військо і спустошити сам Кіш. Задля цього він восени 1675 року відправив із Константинополя морем п’ятнадцять тисяч добірних стамбульських яничарів і звелів кримському хану з приходом зими разом з ними та всією кримською ордою постаратися вигубити усіх запорожців, а саму Січ зруйнувати дощенту. Хан забажав почути той наказ з вуст самого султана та його візира, одразу ж відвідав Стамбул і негайно повернувся в Крим. Після цього він безперервне радився із своїми кримськими султанами, агами й мурзами, вишукував способів якими б можна було здійснити свій зловісний задум щодо війська запорозького низового та його Коша. Врешті-решт було вирішено виконати лихий наказ Порти неодмінно цієї зими на Різдво, коли військо запорозьке завжди п’є й гуляє. І от коли тодішня зима завдяки міцнющим морозам замурувала товстенними льодами дніпровські глибини та річки польові і одягла усе навкруги розкішними снігами, хан наказав сорока тисячам кримської орди приготуватися до походу, а п’ятнадцяти тисячам яничарів велів дати коней, але нікому не пояснювати, куди саме він їх поведе. По закінченні Пилипового посту хан з усім військом рушив на Запорозьку Січ, тримаючись у декількох милях від берегів Дніпра, щоб не помітили запорожці, які зимували на дніпровських острівцях, і не повідомили своє товариство. На третю чи четверту ніч після Різдва хан підійшов до Січі, захопив Сторожу в одній чи двох верствах од Коша і від неї дізнався, що п’яне військо безтурботно спить по куренях, а іншої охорони ні поблизу, ні в самій Січі немає. Хан дуже зрадів з цього, вибрав найкращого з-поміж охоронців, пообіцяв йому волю та велику винагороду і звелів провести яничарів в середину Січі через хвіртку, яка, за свідченням сторожі, в ту пору не була замкнена. Напучуючи яничарів, хан наказав їм «учинити добрячий промисел над п’яносплячими запорожцями», а сам з ордою тим часом оточив Січ з усіх боків, аби не випустити живим жодного козака. Та цього разу сподівання хана на вигублення усього запорозького війська і спустошення самого Коша не здійснилося. Хоч він і знав, що військо козацьке любило у святкові дні випити й безтурботно поспати, але не врахував того, що саме на Різдво багато запорожців сходилося на Січ з усіх низових дніпровських лугів. Більшість із цих прибульців були тверезі. І от настала північ. Усе військо, й гадки не маючи про наміри бусурманів, спокійно спочивало. Яничари тихо пройшли крізь відкриту хвіртку, показану впійманим запорозьким охоронцем, заповнили усі вулиці й завулки Січі і з’юрмилися так, як буває часом у церкві. Але всевидящий Бог, мабуть, затьмарив їм розум. Бо як інакше розцінити те, що йдучи на таку справу, яничари заздалегідь не обміркували, у який спосіб їм зруйнувати оте лицарське гніздо дніпровських козаків. Можливо, начальники яничарів у тісноті не змогли зійтися докупи й порадитися, як почати й закінчити своє лихе діло. Так чи інак, але бусурмани заповнили усю Січ, захопили всі гармати і на деякий час ніби застигли, спантеличені й мовчазні. Коли ж повернуло за північ, уседержитель благоволив зберегти православне і преславне низове запорозьке військо і відігнав сон якомусь Шевчику, козаку одного з куренів. Він підвівся для своєї нужди, відкрив кватирку, аби глянути, чи не світає ще, і раптом побачив на вулиці силу-силенну ворогів. Козака охопив жах. Одначе він тихо і прожогом засвітив кілька свічок, знаками сповістив про біду кільком побратимам, які ще не повкладалися спати, закрилися в кутку куреня і грали там в карти. Товариші покидали карти і тихенько кинулися до віконних щілин, аби переконатися, чи правду повідав їм Шевчик. Коли ж самі побачили, що Січ наповнена турками, негайно і якомога тихіше побудили усіх товаришів свого куреня, яких було до півтораста чоловік, і повідомили їм про лихо. Усі швидко повставали, тихо повдягалися, обережно взяли зброю, а потім порадилися з курінним отаманом і вирішили влаштувати таке: поставити до кожного вікна по декілька кращих стрільців, щоб вони безперестанку стріляли, а інші щоб тільки заряджали мушкети і подавали їх першим. Козаки підготувалися до цього без особливого шуму, помолилися Богу, одразу повідчиняли усі вікна і почали шалено стріляти у стовписько яничарів. Цю стрілянину почули в інших куренях і відкрили й собі з усіх вікон густий і безперервний мушкетний вогонь. По двоє і по троє турків падали від одного пострілу. Здавалось, блискавиці освітлюють темну ніч над Січчю. Яничари ж, скуті неймовірною тіснявою, не могли спрямовувати своє оружжя прямо на вікна і тому стріляли в повітря, безладно металися і падали на землю убитими, захлинаючись у власній крові. Коли ж вороже юрмище почало рідіти і лише третина яничарів уціліла, запорожці побачили, що тепер вони стріляють у супротивників, а потрапляють одне в одного і завдають собі шкоди. Тому козаки одностайно, мов по команді, висипали з куренів і кинулися в рукопашний бій. Озброєні мушкетами, луками, списами, шаблями і дрючками, запорожці нещадно добивали решту турків. На світанку все скінчилося. І Січ, і курені з усіх боків, і божественну церкву, і всі гармати обагрила і осквернила бусурманська кров. А січові вулиці й завулки були захаращені ворожими трупами. Вони лежали, облиті власною кров’ю, склеєні й заморожені сильним морозом. Як їх було багато, видно з того, що з п’ятнадцяти тисяч яничарів утекло із Січі і врятувалося на конях лише десь півтори тисячі. А тим часом хан, який стояв неподалік од Січі і чекав завершення задуманої розправи, побачив ганебний кінець своєї затії, завив, мов вовк, і тим нагадував Мамая, переможеного руським військом на Куликовому полі. Він розраховував завоювати Запорозьку Січ, а натомість втратив силу-силенну добірних стамбульських яничарів. Хана охопив неймовірний переляк. Він притьмом кинувся од Січі, день і ніч мчав у Крим, боячись, що розлючені запорожці наздоженуть його і прикінчать.
Після моторошної і кровопролитної ночі настав похмурий і невеселий день. По військовій раді за наказом Сірка близько двох тисяч запорожців сіли на коней, об’їхали довкола Січі і кинулися услід за ханом. Але потім переконалися, що той чимдуж погнався на Крим, повернули назад і прибули в Кіш якраз на кінець церковної відправи. Наприкінці божественної служби усе військо відспівало спільний Молебень на подяку своїй милостивій захисниці пресвятій Діві Богородиці, а потім узялося до похоронів загиблих побратимів. Усього в нічній завірюсі полягло п’ятдесят козаків, а поранено близько вісімдесяти. Убитих товаришів поховали за всіма звичаями і наказали січовим священикам негайно і безперестанку, за чималу винагороду, служити сорокоуст. А поранених оддали на лікування січовим цирульникам з оплатою за рахунок військової скарбниці. Після цього козаки розійшлись і цілий день гуляли в своїх куренях, стріляли з мушкетів, палили з гармат, рясно окроплених бусурманською кров’ю. А трупи задубілих яничарів поки що залишалися на вулицях та завулках і бовваніли, мов справжні вали і могили.
Наступного дня, ледь розвиднілося, за наказом кошового ударили в казани на збір. Військо радилося, як учинити з трупами яничарів. Одні казали, що треба їх виволокти із Січі і спалити за бусурманським звичаєм. Інші вважали зручним оддати звірам і птицям. Треті пропонували позакопувати, четверті — у воду повкидати. Із цих порад три не було прийнято. Якщо в землю закопати, треба багато часу витратити, та й ніхто даром мерзлу землю не копатиме. Якщо палити, багато дров довелось би збавити. Якщо оддати на поталу звірям, то розохочені звірі і живому війську можуть завдати шкоди. А на останній тій пораді усе військо зупинилося: повитягати із Січі усі трупи яничарів і віддати їх дніпровським глибинам та бистринам.
Негайно після ради на Дніпро було направлено кількасот козаків для рубання ополонок. Іншим наказано повідділяти задубілі трупи один від одного і приготувати їх для витягування із Січі. Треті готували коней та аркани. Козаки з Дніпра повідомили, що вони вже приготували п’ять чи шість широченних ополонок. Тоді негайно було наказано заарканювати трупи, прив’язувати до стремен по десять, двадцять і більше, волокти геть із Січі і залишати біля ополонок. А ті, хто був на Дніпрі, почали пускати трупи під лід. А позаяк того дня всі трупи витягти із Січі не вдалося, то й наступного дня військо змушене було займатися цим до обіду.
Від убитих яничарів запорожцям, окрім зброї, дісталося дуже мало. На задубілих трупах жупани, кунтуші, кожухи, шаровари, шапки, пояси, чоботи були просякнуті бусурманською кров’ю і здавалися суцільними замерзлими плитами. Якби хто захотів що-небудь зняти з убитих і тим самим осквернити руки свої, то хіба відрубував би один труп від іншого сокирою, а дорогі шати збирав би шматками. А коли б хто захотів витягти з-під мертвих яничарів зброю (одразу після битви було легко брати оружжя, оскільки тіла ще не задубіли), то знову ж таки повинен був би розрубувати трупи, а роги і шабелтаси просто відрізувати від них.
Коли нарешті трупи були віддані дніпровським глибинам, військо заходилося вичищати та вишкрібати вулиці й завулки і всю нечисть разом із снігом вимітати за Січ. Були також пообмивані та пообтісувані усі облиті кров’ю стіни курінні та’гармати січові. А наступного дня січові священики відправили заутреню, відспівали молебень і воду освятили, а потім з усім церковним кліром пішли по вулицях, завулках і куренях, безперестанку молитви читаючи та святою водою усі місця окропляючи. Після очисної церемонії військо до самого вечора пило й гуляло, прості козаки по куренях, а знатні — у кошового Сірка. Але гульба на цей раз була тихою, без гарматних та мушкетних громів.
Наступного дня запорожці піднялися рано, знову зібралися на раду, поділили за жеребками усю зброю, знайдену між трупами яничарів і до часу складену в загальну купу, а потім вирішили відправити гетьману Дорошенку «прикрого й дошкульного» листа, приписуючи лихий замір турків і татар гетьмановій злобі та підступності. Сірко послав листи чигиринськими чумаками, які були о тій порі на Січі. Дорошенко через того листа страшенно розгнівався на запорожців, але потім оговтався і надіслав козакам розлоге послання, в якому клятвенно переконував, що він чистий у ставленні до січових козаків і почуває до них особливу приязнь і дружбу. Запорожці у відповідь на це пом’якшали і в свою чергу запевняли, що вони теж, крім приязні, нічого іншого не почувають до гетьмана.
Після страшної і кривавої битви, крім 13.500 убитих, на Січі залишилися у полоні півтораста яничарів та чотири аги, які заховалися в різних місцях між будівлями. Кримський хан дізнався про це і листовно попросив Сірка й усе запорозьке військо відпустити бранців у Крим. Козаки погодилися. Тоді хан прислав за полоненими підводи, а разом з підводами і подарунки низовому товариству: дванадцять тисяч киндяків 2 та шість великих бутлів доброго кримського вина. Запорожці прийняли подарунки, відпустили півтораста яничарів, давши їм на дорогу хліба, м’яса й риби, а чотирьох агів залишили у себе, бо хотіли одержати за них викуп по дві тисячі левів за кожного. Коли ж гроші надійшли, чотири аги з харчами були чесно відпущені у Крим. А тим часом турецький султан після загибелі своїх яничарів на Запорожжі дуже обізлився на свого візира, який надоумив його на цей невдалий похід. Володар ладен був стратити свого найближчого радника, але потім передумав, зате забрав усе його майно до султанської казни, а самого довічно заслав на острів Родос.
Після такого винищення яничарів на Січі турки більше не наважувалися затівати походи проти запорозьких козаків з метою руйнування їхнього військового Коша. Навпаки, напад татар і турків послужив приводом для вторгнення запорожців у Крим.
1676 року наприкінці липня Іван Сірко скликав на головну раду запорозьке товариство з ближніх і дальніх помешкань і запропонував йти на Крим, щоб помститися ханові за підступний напад і шкоду, завдану низовому війську, а саме за те, що хан разом з турецькими яничарами по-злодійськи серед ночі прокрався на Січ і хотів зруйнувати її дощенту, а все козацьке військо вигубити або забрати в полон. Військо охоче відгукнулося згодою на таку пораду і попросило Сірка вести його на таке добре діло. Тоді кошовий розпустив військо по ріках і рукавах, наказав йому приготуватися у тритижневий похід на Крим, запастися харчами та іншим військовим спорядженням і через два тижні з’явитися на Січ. Товариство радо виконало наказ і прибуло на Кіш з усім необхідним. Тоді Сірко відібрав двадцять тисяч найкращих козаків, перейшов з ними Дніпро і якомога швидше попрямував на Крим. Але не прямо під Перекоп, а ліворуч у степи, щоб випадково не зустрітися з татарами, які повсякчас нишпорили там ради промислу. Розрахунок кошового цілком виправдався: татари дійсно його не помітили і не змогли сповістити про козацький похід у Крим. Тим часом Сірко з усім військом швидко минув розлогі степи і через Сиваш переправився у Кримське ханство, добре йому відоме, залишивши далеко праворуч Перекоп.
Потім кошовий залишив при собі три чи чотири тисячі молодців і розташувався з ними над Сивашем біля переправи, а решту війська під орудою досвідчених ватажків, добре знайомих з тамтешньою місцевістю, відправив у самий Крим, аби нещадно ним трусонути і на п’ятий день повернутися на переправу. Тоді військо посідлало своїх вітроногих коней, розділилося за раніше наміченим планом на кілька частин, раптово увірвалося всередину кримських поселень і заповнило собою усе ханство. Вогнем і мечем були знищені, крім дрібних селищ, такі міста, як Козлов, Карасів і навіть ханська столиця Бахчисарай. Хан дізнався «про таку фурію несподіваних і недишкретних гостей», ледве устиг вислизнути із Бахчисарая з усіма своїми султанами та мурзами і втік у кримські гори. Туди ж прибилася частина татар, яким пощастило урятуватися від козацького війська. Друга частина сховалася у неприступні фортеці, а третя — полягла од козацької зброї. Від пійманих запорозьких язиків хан дізнався про січове військо, його склад і ватажка, а також про шлях, яким запорожці проникли у ханство. Тоді кримський володар зібрав у горах п’ятдесят тисяч своїх воїнів і негайно рушив до Сивашськбї переправи, сподіваючись перестріти там запорожців, котрі повертатимуться з Криму. Він не знав, що там залишилася друга частина козацького війська.
І дійсно, хан з ордою прибув якраз у той день, коли і запорожці розраховували повернутися до Сірка на переправу. Але спершу він побачив загін кошового, вирішив, що то усе запорозьке військо, і наказав своїм воїнам готуватися до бою. А тим часом до Сірка уже наближалося з чималою здобиччю та полоненими те саме військо, яке погостювало у Криму і залишило після себе великі руїни. По дорозі військо дізналося від татарського язика, що хан рушив на Сивашську переправу, одразу ж звернуло вбік, залишило із невеликим загоном частину своєї здобичі й грошей, потім підняло, для обману татар, мусульманські знамена, добуті в бою, і поспішило услід за ханом.
Хан побачив позад себе військо з ординськими знаменами, подумав, що то йому на допомогу йдуть розігнані татари, і з неймовірною силою рушив на Сірка, але не зміг його одразу зламати. Навпаки, втратив близько чотирьох тисяч ординців і відступив. Сірко побачив позад хана військо, дізнався, що то його побратими, і почав шикуватися, аби вдруге зустріти ординську навалу. Хан, у свою чергу, очікував на допомогу від прибулих військ і теж вишикувався навпроти Сірка. Але і за другим разом він наразився на шалений опір кошового і знову відступив з великими втратами. Тоді військо Сірка миттєво осідлало коней і шалено навалилося на орду. А коли ханське воїнство ще й побачило, що позад нього не ординці, а запорожці, воно геть утратило мужність і доблесть, швидко і безладно розсипалося і стало легкою здобиччю козаків. Запорожці ганялися по полю за переляканими татарами, кілька тисяч з них знищили, кілька тисяч забрали у полон і мало не піймали й самого хана.
Після такої блискучої перемоги усе Сіркове військо з’єдналося, забрало здобич, тимчасово залишену осторонь, і прибуло якраз опівдні на Сивашську переправу. Після невеликого відпочинку та обіду воно рушило із Криму через Сиваш. До кінця дня переправу було подолано, і далі військо пішло трохи інакше, аніж коли рухалося на Крим, на Колончак, до Чорної долини і Кочкарів, залишаючи Перекоп ліворуч. По дорозі запорожці спустошили чимало татарських пасовиськ, захопили багато худоби та овечих отар разом з обслугою і попрямували уверх по Дніпру на Січ, маючи при собі велику здобич та тринадцять тисяч ясиру — полонених татар та визволених з кримської неволі християн. Коли військо оддалилося на декілька миль від Криму, Сірко наказав у зручному для випасу місці зупинитися і наварити побільше каші, щоб вистачило усім — і війську, і ясирові, а потім звелів розділити ясир — християн окремо і бусурманів окремо. Тоді кошовий наказав усіх бусурманів пов’язати, а до християн, яких було, чоловіків і жінок, сім тисяч, звернувся, випробовуючи їх, з такими словами: «Хто хоче, хай іде з нами на Русь, а хто не хоче, повертайтеся в Крим». Християни і народжені від них у Криму «туми» після такого звертання розділилися на дві частини: три тисячі вирішили, що краще повернутися в Крим, аніж на християнську землю; решта чотири тисячі забажали на рідну Україну. Сірко наказав усіх їх нагодувати, а потім одних залишив при собі, а інших відпустив у Крим. Але перед тим запитав їх, чому вони прагнуть назад у ханство. Ті відповіли, що в Криму у них є майно і господарство і там їм буде краще жити, аніж на Русі, де у них нічого немає. Відпускаючи цих людей, кошовий ще до кінця не вірив, що вони справді підуть у Крим, і сподівався, що вони все-таки повернуть на Русь. Тому Сірко піднявся на могилу і довго дивився їм услід, аж поки їх не стало видно. Тоді він врешті переконався у твердому намірі визволених земляків знову йти в Крим і наказав молодим козакам осідлати коней, наздогнати відпущених і всіх до одного нещадно порубати. Кошовий додав, що він негайно поїде слідом, аби переконатися, як виконано його наказ. Козаки здійснили веління отамана і не залишили жодної душі. Трохи згодом кошовий поскакав туди, де виконувався його наказ. Коли Сірко пересвідчився, що його волю здійснено точно, він подякував козакам, а до мертвих звернувся з такими словами: «Простіть нам, браття, а самі спіть тут до страшного суду Господнього замість того, щоб розмножатися вам у Криму між бусурманами на наші християнські молодецькі голови і на свою вічну без хрещення погибель». Після цього Сірко повернувся до війська і рушив на Запорожжя. Поблизу Січі він наділив своє тозариство здобиччю та добром. А вже на місці з усім військом оддав хвалу передовсім всесильному Богові, своєму помічникові, і молебну подяку пресвятій Діві Богородиці. Потім наказав приготувати для всіх куренів доволі м’яса з кримської худоби та овець, яких було захоплено до вісімнадцяти тисяч, і влаштувати на Січі гучний бенкет. Два дні гуляли Сірко й усе військо, досхочу тішилися гарматними і мушкетними громами. Після цього розійшлися по річках і рукавах, а вивезені з Криму християнські бранці з новохрещеними на Січі бусурманами, яких налічувалося півтори тисячі обох статей, були відправлені в Малу Русь. А з бусурманського ясиру одна частина послана в Москву, друга — до гетьмана Самойловича, а третя, у кількості чотирьох тисяч, залишена на Січі. Останнім Сірко з отаманами оголосив, що коли вони бажають повернутися у Крим, хай подбають про негайний викуп. Якщо ж бранці не клопотатимуться за це, то всі вони незабаром будуть відправлені до Москви у довічну неволю. Коли татари це зачули, вони дуже сполошилися, одразу почали торгуватися із Сірком і отаманами і пропонували за себе викуп, виходячи зі своїх статків. Врешті-решт усі вони, і старе й мале, написали по-татарськи реєстр своїх імен та розмір обіцяного викупу, випросили у Сірка трьох татар і послали ними той реєстр ханові з палким проханням якомога швидше зібрати викуп і доставити його на Січ. Через тих татар і Сірко з товариством листовно пояснили ханові причини вторгнення козаків у Крим, яке сталося з вини самих же ординців, і тут же нагадали хану про споконвічну доблесть і лицарство війська запорозького.
«Ясновельможний мосце хане кримський із многими ордами, близький наш сусіде! Не мислили б ми, військо низове запорозьке, входити у війну і неприязнь з вашою ханською милістю і з усім кримським панством, якби не бачили причин цього з вашого боку; ваша ханська милість, послухавши дурної ради навіженого і божевільного цареградського візира, а затим і наказу найяснішого і найвельможнішого султана свого, почали з нами війну минулої зими. Ви приходили до нас, низового запорозького війська, із султанськими яничарами і многими кримськими ордами; підкралися поночі до нашої Січі, зняли біля неї нашу сторожу і послали в Січ п’ятнадцять тисяч яничарів, яким наказали (що соромно було вам робити) не «по кавалерству» вигубити і винищити усіх нас, молодців, військо запорозьке, сонних і беззахисних перед бідою, а купу нашу січову дощенту спустошити і зруйнувати; самі ж ви з ордами стали біля Січі, щоб жодної нашої душі не випустити. Але ваш замір і задум Христос Бог і премилосердніший наш Спаситель обернув на благо, а болячки й біди наші у болячки і біди на голови турецьких яничарів, про що ваша ханська мосць добре знає. Не передбачаючи від вас жодного злого заміру і прихованого підступу (а ви ж захотіли діяти таємно супроти тих людей, які займаються лицарською справою), ми ніде не очікували вас, не дбали про свою безпеку і не були готові дати вам відсіч. Один Господь Бог Спаситель зберіг і захистив нас від вашої напасті і нашої гіркої біди. ї позаяк ваш учинок завдав нам, війську запорозькому, великої прикрості й досади, то ми, за прикладом давніх предків і братів наших, вирішили за образу і збиткування помститися вашій ханській мосці і всьому ханству, рівним за рівне, але не таємно, як ви вчинили, а відкрито, по-лицарськи. І Бог допоміг нам краще погостити у вашому кримському панстві, аніж вам у нашій січовій купці. І якщо та гостина наша у вашому панстві видалась вам «недишкретною», то, можливо, так воно і є, бо козаки, як не однієї матері діти, так і не одного норову: один стріляє направо, другий наліво, а третій прямо, але так добре, що всі у ціль влучають. Та й «недишкреції» тієї ми од вас навчилися, а не самі вигадали, бо, не прийнявши нас за гостей і добрих кавалерів у самому Криму, ваша ханська мосць разом із своїми сильними ордами поспішили до Сиваша, до тієї самої переправи, через яку ми увійшли у ваше панство; очікуючи нашого повернення, ви хотіли нас винищити, а не пустити через переправу. Але тут знову всемогутній Бог не допустив здійснення вашого заміру, а нам за правду явив свою милість і дав можливість узяти верх над вами. І якщо ми в цьому торжестві чим-небудь потурбували вашу ханську мосць і вам видалось що-небудь з нашого боку «недишкретним», то вибач нам за те, ваша ханська мосць; не забувай, проте, Що будь-яка «недишкреція» платиться за таку ж «недишкрецію». Зрозуміло, вашій ханській мосці й не снилося, щоб наше низове запорозьке військо, у такому малому числі, осмілилось наступати війною на знамените і велелюдне кримське панство. Але цього могло б і не бути (звісно, не внаслідок нашого остраху, а завдяки нашій сусідській приязні), якби з вашого боку не було приводу й причин для ворожнечі та війни з нами, запорозьким низовим військом. Тому просимо вашу ханську мосць не лякати нас зброєю і не вважати нас за ніщо, а надалі на нас відкритою війною наступати. А то якщо будеш учиняти інакше, то й ми зберемося докупи вже набагато краще і в більшій силі, з’явимося у кримське панство не на Сивашську переправу, а прямо в самий Перекоп, виламаємо в ньому і відчинимо собі ворота, для чого маємо усі засоби, і доти з нього не вийдемо, поки з усесильною Божою допомогою не побачимо кінця своєї справи. Бо якщо й колишні відважні кавалери і мужні вожді війська запорозького, наші славні предки віддавна воювали Крим і царство турецьке , то нам, їхнім нащадкам, хто може заборонити йти тим же самим воїнським шляхом? Отже, ми, військо запорозьке низове, не бажаємо воювати і ворогувати з вашою милістю і з усім кримським панством. Одначе коли знову буде з вашого боку привід до війни, то ми навзаєм не побоїмося напасти на кримське ханство. А стосовно того, що деякі ваші й наші завзяті молодці, гуляючи широкими й дикими степами, вступатимуть між собою в боротьбу, то нам і вам не слід розглядати це як причину для великої війни. Не будемо більше затягувати нашого листа до вашої ханської мосці. Повідомимо лише, що ваших кримських невольників, знатних і простих, у нас знайдеться чотири тисячі. Ці бранці самі написали список своїх імен, визначили за кожного окремо викуп, випросили у нас трьох татар і через них посилають той список вашій ханській милості. Якщо ти зволиш, ваша ханська милосте, наказати родичам невольників доставити той викуп якомога швидше до нас на Кіш з особливим від вашої ханської дишкреції для нас, війська запорозького, подарунком, то ми усіх бранців відпустимо у Крим. А якщо протягом півтора місяця того викупу не буде, то попереджаємо, що ми відішлемо усіх невольників до пресвітлої царської величності, доброго і багатого государя і добродійника нашого, котрий за те неодмінно винагородить нас із своєї монаршої казни. Виклавши усе це, бажаємо вашій ханській мосці доброго здоров’я і щасливого життя. Писано на Запорозькій Січі 1676 року, вересня 23 дня. Вашої ясновельможної ханської мосці доброзичливі приятелі Іван Сірко, отаман кошовий А усім війська низового запорозького товариством».
Проте ненависть мусульман до запорозьких козаків і всього християнського населення України після усіх цих подій так роз’ятрилася, що турки вирішили здійснити або, принаймні, поширювали чутки, що збираються здійснити похід на Запорозьку Січ і спустошити її дотла. Існує переказ, що, перш ніж відправити війська на Запорожжя, турецький султан Мухаммед IV послав козакам листа з вимогою добровільно підкоритися йому як непереможному лицарю. У відповідь запорожці, не перебираючи висловів, відповіли султанові теж листом, в якому заперечували будь-яку його доблесть і нещадно глузували над пихатістю «непереможного лицаря». У багатьох любителів південноруської старовини і досі зберігаються копії цих, можливо, і несправжніх, але цілком суголосних духу тієї епохи листів.
«СУЛТАН МУХАММЕД IV — ЗАПОРОЗЬКИМ КОЗАКАМ
Я, султан, син Мухаммеда, брат сонця і місяця, онук і намісник Божий, володар царств — македонського, вавилонського, єрусалимського, Великого і Малого Єгипту, цар над царями, володар над володарями, винятковий лицар, ніким не переможний воїн, невідступний хранитель гробу Ісуса Христа, попечитель самого Бога, надія і втіха мусульман, великий захисник християн, наказую вам, запорозькі козаки, здатися мені добровільно і без будь-якого опору і мене вашими нападами не примушувати непокоїтися.
Султан турецький Мухаммед IV».
«ЗАПОРОЗЬКІ КОЗАКИ — ТУРЕЦЬКОМУ СУЛТАНУ
Ти — шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш і самого люципера секретар! Який ти в чорта лицар? Чорт викидає, а твоє військо пожирає. Не будеш ти годен синів християнських під собою мати; твого війська ми не боїмося, землею і водою будемо битися з тобою. Вавилонський ти кухар, македонський колесник, єрусалимський броварник , александрійський козолуп, Великого і Малого Єгипту свинар, вірменська свиня, татарський сагайдак, кам’янецький кат, подолянський злодіюка, самого гаспида внук і всього світу і підсвіту блазень, а нашого Бога дурень, свиняча морда, кобиляча с…а, різницька собака, нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт! Отак тобі козаки відказали, плюгавче!
Невгоден єси матері вірних християн!
Числа не знаєм, бо календаря не маєм, місяць на небі, год у книзі, а день такий у нас, як і у вас, поцілуй за те ось куди нас!..
Кошовий отаман Іван Сірко зо всім Кошем запорозьким».
