I
Місто Катеринослав – цілком витвір князя Г.О.Потьомкіна. Князь Потьомкін, відомий фаворит Катерини II, знаходячись на висоті своєї слави і своєї могутності, подав імператриці “сміливий до зухвалості”, як тоді писали, свій прожект про вигнання турків з Європи, чого не могли зробити всі європейські монархи Західної Європи в середні віки, під час хрестових походів. Потьомкін хотів пробити вікно на схід, до Азії, як цар Петро І прорубав вікно до Європи. Захоплена “прожектом” кн. Потьомкіна, Катерина II, що визнавала його геніальною людиною, вирішила посадити на згаслий трон візантійських імператорів одного зі своїх онуків і дати йому ім’я Костянтин, яке б нагадувало імператора Костянтина Палеолога, який геройски защищав столицю Константинополь у 1453 році від незліченних полчищ турецьких. Маленькому великому князю Костянтинові Павловичу дана була навіть у годувальниці грекиня Олена Корданова 1.
Але багатий і чарівний схід з його золотом, порфірами, вісонами, миртами, пальмами, сикоморами – це тільки в майбутньому, тільки на перспективу. Потрібно було, насамперед, заволодіти турецькими фортецями, що стояли на 2 поніззі Дніпра, обома його берегами, і загороджували росіянам шлях у Чорне море. Це були Очаків, Кизикермень, Арсланкермень, Мубереккермень, Кінбурн. Туди й направлені були, насамперед, російські війська. Разом з російськими військами там же діяло протягом чотирьох років – 1771-1774 – і запорізьке військо. А як діяли запорожці, видно з того, що в 1771 році за особливі військові подвиги запорізький полковник Панас Ковпак і його осавул Євстафій Кобеляків “милостиво были пожалованы” кожен золотою медаллю для носіння на шиї на Андріївській стрічці. Сам кошовий отаман П.І.Калнишевський у цей же час дуже успішно діяв біля р.Бугу.
Подвиги запорожців цілком були оцінені Катериною II, і тоді в Запорізьку Січ на ім’я кошового отамана Калнишевського послана була грамота, у якій цариця писала: “Получа рапорт ваш от 5 минувшего ноября о прибытии вашем с войском в Сечь, не могла оставить, чтоб не изъявить вам, кошевой атаман, и всему войску нашего императорского благоволения за оказанную нам в течение минувшей компании, при маскировании города Очакова, службу и отменную ко оной ревность и усердие. Мы несомненно надеемся, что сие похвальное и нам верноподданное войско запорожское не оставит и впредь во всяком случае службы нашей оказывать испытанного своего сколько усердия, сколько же мужества и храбрости, каковыми оно до сего в целом свете славится, а тем самим усугубить наше благоволение. Декабря 2 дня 1771 года” 3.
У 1772 році запорізьке військо, продовжуючи показувати свою ретельність і мужність, також виступало разом з російським військом проти татар і турків. Відрізнився той же полковник Панас Ковпак з іншими козацкими полковниками і старшинами.
У цьому ж 1772 році запорожці вперше побачили й кн. Потьомкіна. У той час кн. Потьомкін, ще в чині генерал-майора, служив у 1-й діючій армії під проводом графа Румянцева і мав при собі трохи запорізьких козаків і двох старшин, з яких одному, а саме Якову Троневичу, випрохав золоту медаль 4.
Хоробрість запорізьких козаків, їхнє молодецтво і веселість так сподобалися кн. Потьомкіну, що він вирішив записатися до запорізького Кущевського куріня, внаслідок чого звернувся з листом до кошового отамана запорізького війська П.І.Калнишевського. Називаючи його милостивим батьком і запевняючи у своїй любові до всього запорізького війська, він просив записати його до козацького реєстру. “Не оставьте, вельможный пане, милостивым батьковским адресом (ответом) в сем меня. Вашей вельможности милостивого батька всегда готовый слуга Грыгорий Потемкин. 15 апреля 1772 года” 5.
У відповідь на такий лист кн. Потьомкіна кошовий отаман П.І.Калнишевський писав йому: “Почтеннейшее В. П. писание имели мы честь получить в день счастливого случая и тем, что оный застал и нас готовых последовать со удовольствием вашему прошению. Коего во исполнение открытый лист, сие есть аттестат (на прием в козаки), где препровождая товарищем здешнего войска, куреня Кущевского, поздравляя, покорно просим не оставлять вашею милостью и войска запорожского при всех случаях. 25 мая 1772г.”.
Князь Потьомкін відповідав: “Аттестат ваш чрез Василия Чернявского получил, за что вам искренне благодаря, прошу взаимно и мой гостинец благосклонно принять, который есть первый знак моего усердия, покуда дойдет мне случай действительно показать, сколько я есть. Вельможного Пана милостивого государя покорный слуга Григорий Потемкин” 6.
Користуючись своїм звичаєм давати нове призвисько кожному, хто вступав до Запорізької Січі, запорожці прозвали кн. Потьомкіна Нечесою, дивлячись на ту перуку, що він носив відповідно до моди того часу. Не розуміючи того чи придурюючись, що не розуміють, запорожці і прозвали Потьомкіна Грицьком Нечесою.
Продовжуючи діяти проти турків, запорожці були в 1773 році під Очаковом і під Кінбурном під командою того ж хороброго і відважного полковника Панаса Ковпака.
У наступному 1774 році полковник Панас Ковпак спершу був під Очаковом, а потім був перекинутий під Перекоп, до Колончака; скрізь він діяв з великим успіхом, громив і розбивав турків. У цьому ж 1774 році запорізьке військо одержало приємну звістку про те, що кн. Потьомкін найвищим указом призначений був генерал-губернатором Новоросійської губернії і “главным командиром войск тамо поселенных”. Запорожці дуже зраділи такому високому призначенню свого співтовариша і чекали від нього всіх благ.
В тому ж 1774 року прийшла інша звістка: у ніч з 21 на 22 число липня місяця прибув з головної квартири гр. Румянцева до села Кучюк-Кайнарджи кур’єр і привіз радісну звістку про те, що між двома імперіями, Росією і Туреччиною, укладений був вічний мир липня 10 числа.
Компанія 1774 р.
Тоді князь В.М.Довгорукий, що діяв проти кримського хана, відправляючи свою армію на батьківщину, на прощання ыз запорожцями послав кошовому отаману П.І.Калнишевському такий ордер: “По заключении теперь с Портою Оттоманскою вечного мира, вам, господин кошевой, и всему войску запорожскому изъявя достодолжную благодарность за мужественное в минувшую войну противу неприятеля устремление, рекомендую с получения сего следовать немедленно в свои селения и войско распустить в домы – так как и пехоту внизу Днепра на лодках состоящую”.
Про полковника Афанасія Федоровича Ковпака кн. В.М.Довгорукий писав кошовому отаману особливо: “Отправляя ныне к войску полковника Колпака, считаю за должное отдать полную справедливость самому ревностному и усердному к службе Ея Императорского Величества старшине, а как о его храбрых поступках вы, господин кошевой, старшина и войско известны, то остается мне заключить сие принесением отменной ему похвалы за доброе поведение, храбрые дела и усердную службу. Из Перекопа 24 августа 1774 года” 7.
Отже, важка і тривала російсько-турецька війна закінчилася. Запорожці, що приймали у ній саму гарячу і саму живу участь, вправі могли очікувати милості від цариці й уваги від ясновельможного князя Потьомкіна, співтовариша свого по Кущевскому куреню. Але як однако ж гірко, як жорстоко вони оманулися у своїх чеканнях! Після закінчення війни Росії з Туреччиною вони були вже не потрібні ні цариці, ні Потьомкіну, і тому не пройшло й року, як з ними заговорили зовсім іншою мовою. Вони виявилися “грабителями, разорителями, убийцами, разбойниками, ослушниками царских указов”. “Сперва ведя холостую, праздную и беспечную жизнь, они затем стали заводить собственное хлебопашество, тем расторгали самое основание зависимости от престола нашего и помышляли конечно составить из себя, посреди отечества, область совершенно независимую, под собственным своим неистовым управлением” 8.
Які ж були причини такої раптової і несподіваної зміни судження про запорожців Катерини II? Причини бачаться в самому указі цариці. Насамперед потрібно сказати, що Запорожжя було свого роду держава в державі. Держава без царя, без бояр, без наказних, держава, що не допускала в себе кріпосницького ярма. Запорожці називали усі свої землі вільностями і про себе говорили: “Мі веселі, бо над нами нема стелі”, тобто ми завжди живемо весело, тому що не знаємо ніякого тиску зверху. Надалі за сприятливих обставин вільна Запорізька Січ могла зробитися ядром такого вільного народоправства, яке було колись у вільних містах Новгороді і Пскові й з яким довго довелося боротися Москві. А чи могла терпіти Катерина таке народоправство в Росії, створивши, так би мовити, надвиробництво дворянства з його кріпосництвом і отримавши назву в народі “цариці панської” переважно? Для такої цариці Запорожжя було темною плямою на світлому її оці.
Це була перша причина, чому Катерина II знайшла необхідним знищити Запорізьку Січ.
Була й інша причина.
Воюючи цілі роки, цілі століття то з татарами, то з турками, то з поляками, запорожці довго і головним чином задовольнялися військовими “добутками” і мало “укидались у свою власну землю”. Тепер, після укладення з Туреччиною в 1774 році “вічного миру”, запорізьке військо повинне було перейти на свої хліби. А для того потрібно було поступово перебудувати свій військовий лад на землеробський. Це відразу зразуміли благомисливі “батьки” запорізького війська, на чолі яких стояв розумний і далекоглядний кошовий отаман Петро Іванович Калнишевський. Піддаючись намовлянням розважливих військових старшин, козаки все більше й більше стали міняти свої шаблі на плуги і все кмітливіше й кмітливіше “нахилятись до хліборобства”. Це й стривожило царицю Катерину II.
Крім того, самий край запорізький з його невичерпним багатством, з його рибальськими ріками Дніпром, Бугом та іншими, з його роздольними степами, розкішними пасовищами, все це не могло не притягати до себе російських дворян-рабовласників. Вони давно “зазіхали” на запорізький край і, “зазіхаючи”, намагалися вселити думку цариці знищити Запорізьку Січ і землю дарувати дворянству.
Приводом до знищення Запорізької Січі стали нескінченні скарги Катерині ІІ на запорожців з боку іноземних вихідців, що викликані були до Росії ще в царювання Єлизавети Петрівни і своїми поселеннями зайняли східні і західні окраїни запорізьких вільностей, заснувавши на заході Єлисаветград, на сході Луганськ. То були болгари, румуни, угорці, серби, відомі під загальним найменуванням ново-сербів і славяно-сербів. Вони затискували запорожців з двох боків, як здавлює людину величезного розміру гад своїми кільцями.
Неточні розмежування земельних кордонів між прибульцями і запорожцями викликали часто суперечки, які переходили на бійки, і навіть вбивства з одного і з іншого боку. Оберігаючи свої вільності від загарбників, запорожці посилали до столиці скарги за скаргами. Але де ж їм, малим людям, було боротися з такими великими людьми, як Хорвати, Милорадовичи, Депрерадовичи, Шевичи та інші, котрі, перейшовши з закордону до Росії, незабаром одержували і землю, і високі чини і мали доступ до самого царського престолу. У столиці запорожців трактували як диких людей, як грабіжників, як вбивць, що повинні підлягати політичній карі.
Це й призвело до того, що в 1775 році 4 червня Запорізької Січі не стало.
Ой з-під города, з-під Ялисавета
Сизі орли вилітали,
А у Mocкві та в засіданім домі,
Ой там пани санатори,
Превеликі генерала, полковники,
Вони думали-гадали:
Ой та як би ж нам, ой та як би ж нам
Запорожців з степу позганяти,
A вci землі запорізька co6i одібрати.
Одібрали пани землю запорізську,
Почали пани ділити,
Запорожці посідлали коні ворониї
Та під турка втікали.
Після падіння Січі облаштування Новоросійського краю покладено було на генерал-губернатора кн. Потьомкіна.
З чого ж він почав?
Він почав, насамперед, з роздачі запорізьких земель стороннім людям, винятково панству… “Раздели ризы мои и об одежде моей меташа жребий”, – казали запорожці вустами псалмоспівця, залишаючи рідний край і обливаючись гіркими сльозами.
Колишнє Запорожжя вже іменується не Запорожжям, а Слов’янською і Херсонскою провінціями. “Место, где была Запорожская Сечь, именовать на словах и на письме городом Покровским. По прежнему правлению называемые курени, со всякими к ним пристройками, именовать отныне казеннными казармами для постою, следственно и принадлежащия к ним в базаре крамные лавки, шинки с ледниками и погребами, сколько б их не было, именуются отныне не куренными, а казеннными, для найму состоящими, почему и доход с них надлежит в казну, впредь до рассмотрения, на нынешнем основании” 9.
Через роздачу запорізьких угідь панству, потрібно було мати під руками точну карту всього колишнього Запорожжя. Тому князь Потьомкін 18 червня 1775 року наказав генерал-поручику Петрові Текелію, щоб він негайно наказав Новоросійському генерал-губернатору В.М.Муромцеву “снять верную карту Сечи Запорожской и их бывшего владения через знающих офицеров; в недостатке сих офицеров прикажите требовать из армии от господина Нефедьева” 10.
Одержавши такий наказ від кн.Потьомкіна, генерал-майор В.М.Муромцев доручив зі свого боку дивізіон-квартирмейстеру Федорову спуститися від місця колишньої Запорізької Січі вниз правим берегом Дніпра, причому під час спуску наказано було “примечать”, чи є островами Дніпра ліс, які річки впадають у Дніпро і чи немає лісом чагарників, чи очеретів. Лівим берегом Дніпра наказано було спуститися підполковнику Місюрєву 11.
Чи була складена така карта Запорізької Січі та усіх володінь запорізького краю – невідомо. Відомо лише те, що було зроблено у цьому відношенні підполковником Петром Норовим. Ще під час існування Запорізької Січі при ній знаходився так званий російський Новосіченський ретраншемент, у якому містився гарнізон з двухротної команди. Коли замість Січі стало місто Покровськ, тоді комендантом Покровську тимчасово, за поданням генерал-майора В.М.Муромцева, призначений був підполковник Петро Норов Інгерманландського полку. Норов зібрав у 1775 році “точные сведения о слободах и зимовниках в бывших вольностях запорожских Козаков и учредил в поселениях особых смотрителей”. Якими були ті відомості – це також залишилося невідомим 12.
Невідомо, коли саме почалася роздача запорізьких земель: чи у самий рік падіння Січі, тобто в 1775, чи ж у наступному 1776 році. “Відомість про відведення поміщикам земель в Екатеринославском повіті” позначена 1776 роком 13. Варто сказати те, що великі чини одержували й великі ділянки, менші чини – менші ділянки землі.
Давалися в одні руки ділянки в 500 десятин, 1000, 1200, 8000, 10000, 15000, 20000, 21000 десятин 14. Генерал-прокурор князь О.О.В’яземський і генерал-фельдмаршал князь О.О.Прозоровський одержали кожний по 100 000 десятин.
Скільки захопив собі сам ясновельможний князь Г.О.Потьомкін, невідомо. Відомо тільки те, що в 1788 році він писав Катеринославському губернатору В.В.Коховському такий наказ: “В прошлом 1787 году предложено от меня Екатеринославскому наместническому правлению отвесть Александрийского уезда, Глинской округи, при урочищах вершин речек Бересовки и Макарихи состоящую В казеннном ведомстве землю и лес 1100 десятин господина действительного тайного советника обер-шталмейстера и кавалера Льва Александровича Нарышкина супруге Марине Осиповне Нарышкиной. Но как доныне от нея для принятия той земли и леса не прислано поверенного с законною доверенностью, и потому оная остается без всякой казне прибыли, то предписываю вашему превосходительству приказать оставить означенной лес с землею за мною и, отмежевав формально, выдать мне план и узаконенные документы на вечное и потомственное владение” 15.
У 1789 році січня 21 дня князь Потьомкін писав Катеринославській казеннній палаті таку “пропозицію”: “В прошедшем 1788 году, во время владения моего деревнею Самотканею, написанных во оной, по последней ревизии, крестьян породы малороссийской мужеска 229, женска 190, а обоего пола 419 душ, подарил я умершему господину генерал-майору и кавалеру Ивану Максимовичу Синельникову в вечно потомственное его владение, а землю со всеми строениями и заведениями отдал я напоследок с протчими и с купленными в наместничестве Екатеринославском, под имянем моим, деревнями в казеннное ведомство. И как сии крестьяне тогда же им Синельниковым переведены в его деревни, состоящие в уездах Екатеринославском и Новомосковском, то предлагаю Екатеринославской казеннной палате означенное число душ, исключа из деревни Самоткани 16, причислить в те самые умершего генерал-майора и кавалера Синельникова деревни, в которые им оные люди переведены и поселены, считая их за наследниками его” 17.
Для роздачі землі малася особлива комісія. По цій комісії насамперед земля давалася тільки дворянам; селяни й однодворці землі не одержували. Землю одержали й великі добродії і дрібні чиновники, колезькі реєстратори, секунд-майори, архівісти. Всім тим, кому давалася земля, давалася пільга на 10 років від всяких податей, і тільки після 10 років потрібно було вносити до скарбниці плату “по пяти денег”, тобто по 2 копійки від десятини. Якщо хто встиг оселити на отриманій ним землі в кількості 1500 десятин 13 дворів, той ставав повним власником її і міг продати або закласти землю, кому він забажає. І не тільки росіянам – земля давалася й різним чужоземцям, якщо тільки вони приймали російське підданство і приносили в тому присягу.
Російський уряд став зазивати до Росії іноземних колоністів “для расширения в ней торговли и промышленности”, як це говорилося у маніфесті ще імператриці Єлизавети Петрівни. Але Єлизавета Петрівна, яка не любила німців, заселяла окраїни запорізьких вільностей тільки так званими “слов’янами”. За Катерини II, після падіння Січі, повалили у колишнє Запорожжя іноземці різних національностей і більш за все німці. Це були болгари, греки, грузини, вірмени, калмики, німці, молдавани, валахи, євреї.
Насамперед, а саме в 1776 році, прийшли болгари з Силістрії та оселилися трьома річками Ташликам, річкою Височіною і Великим Інгулом, а згодом, а саме в 1801 році, частина болгар оселась й Дніпром 18.
Далі в 1778 році прибули до колишніх запорізьких вільностей так звані кримські греки, тобто залишки готів, які вціліли у Криму, потім справжні анатолійські греки і греки з острову Мінорки. Одних кримських греків було не менш 20000 чоловік. Вони заснували 20 селищ pp. Калміусом, Кальчиком і Калкою та північнмм берегом Азовського моря. На північному березі Азовського моря вони ж заснували місто, назвавши його, як кажуть, на честь богоматері Марії Маріуполем. Греки, які вийшли з острова Мінорки, оселилися на південній окраїні колишньої за запорожців Самарской паланки, тепер Павлоградского повіту. Їм видали хліб, худобу та гроші на перше облаштування 19.
У 1779 році до земель колишнього Запорожжя переселилися, за грамотою від 14 дня місяця листопада, греки, грузини та вірмени григоріанського і католицького віросповідання, яків вийшли під проводом митрополита Ігнатія, архімандрита Маргоса і патера Іакова. Все це виіедення християн обійшлося уряду в 250 тисяч карбованців. Число тих, хто вийшли обох статей було 31386 душ 20. Из этих переселенцев армянские переселенцы, поселенные патером Иаковом в предместье Екатеринослава I, спустя несколько лет, когда в Крыму воцарился мир, переселились в город Карасубазар 21.
У 1782 році на місце колишнього Запорожжя, потім Катеринославського намісництва, переселені були з уральського степу калмики, у числі 459 чоловік чоловічої статі та 439 душ жіночої 22.
У 1786 році на запорізькі попелища прийшла перша партія німців-колоністів, про залучення яких особливо клопотався князь Потьомкін і сама Катерина. Німцям давалися кращі місця в Катеринославському, Олександрівському, Новомосковському повітах. Граф Румянецев-Задунайський під час перебування свого за кордоном у Семилітню війну звернув свою увагу на тих, хто жили у Прусії, особливо біля Данцигу й Ельбингу, німцев-менонітів, що набули слави гарних скотарів, і після повернення до Росії доповів про це імператриці Катерині. Знаючи, що зі збільшенням населення менонітів їм будуть потрібні більш великі й більш родючі землі, ніж ті, які були в Західній Європі, російський уряд Катерини II відправив до Прусії колезького радника Траппе з дорученням запросити менонітів до великого, багатого степами Новоросійського краю. Меноніти уклали з російським урядом умови й після того в 1786 році, – у кількості 500 чоловік чоловіків і 400 жінок, потім у 1789 році у кількості 228 родин, прибули до Новоросійського краю. Спершу переселенців оселили на р.Конці, а потім дали їм землю на острові Велика Хортиця і на правому березі Дніпра, трохи вище острову, по 65 десятин на душу. У названих місцях переселенці заснували 8 колоній за назвою “Хортицкого округу”. У 1790 році за ордером князя Потьомкіна від 23 числа місяця червня цим колоністам дозволено було на їхнє прохання перевезти з міста Новомосковська, де вони раніш поселися, дві невеликі церкви, що залишилися там пустими після відходу звідти греків та вірмен 23, коли й саме ім’я Катеринослав I зовсім зникло і замість нього виникла в 1789-1790 р. колонія Юзефсталь 24. У 1793 році прийшла нова партія німецьких переселенців у числі 273 душ обох статей. Вони спершу оселилися в Старому Кодаку, а потім заснували селище Ямбург у 17 верстах від міста Катеринослава 25.
У 1788,1789 і 1792 роках прибули до Катеринославської губернії з розорених селищ Слободзеї та Караташу молдаван 159 чоловік, з Коротної волохів 31 чоловік так зі слободи Яски – 25 чоловік, всього 215 26. У 1792 році, вже після смерті кн. Потьомкіна, сама Катерина писала:
“Молдавские бояре, в подданство наше поступившие, заслуживают к получению там (т.е. в Новороссии) земель особенное уважение” 27.
У 1793 році до колишніх вільностей запорізьких козаків кинулися і євреї, яких імператриця Єлизавета Петрівна всіляко не пускала до Росії. За Катерини II вони прибули до Новоросійського краю після другого поділу Польщі, коли Росії дісталися Білорусія і Південна Русь, крім західної частини Волині 28.
Всім іноземним переселенцям відпущено було зі скарбниці спочатку на допомогу 250000 карбованців.
Крім іноземних переселенців, до колишнього запорізького краю переводилися переселенці й з Великої Росії. Так, з малоземельних великоросійських губерній переселені були на казеннний рахунок економічні та державні селяни. Поміщики, що одержали землі у Новоросійському краї, часто переселяли туди селян з власних великоросійських вотчин. Стародубовським і єлизаветським старообрядникам дозволено було оселитися на левому березі Дніпра при впаданні у нього р. Білозерки, де вони заснували велике село Білозерку. Дозволено було поселятися й різним сектантам, якими були молокани і духобори. Іноді до Новоросійського краю виселялися й злочинці після понесених ними покарань 29.
До 1784 року було роздано запорізької землі всього 4470302 десятини 30.
II
Разом з раздачею запорізької землі почалося будівництво нових у краї міст, якими є: Херсон, Катеринослав, Миколаїв та інші. Всі будівлі повинні були споруджуватися не тільки в широких, а в гігантських розмірах. Але з усіх міст Катеринослав повинен був прославити імператрицю Катерину II і увічнити її ім’я назавжди. Для заснування Катеринослава спершу обрано було місце при впаданні річки Кильчені до лівого притоку Дніпра – у р.Самару, де стояло селище Лошаковка 31, інакше на 3 версти вище Старосамарського ретраншементу чи Богородицької фортеці, по-теперішньому на 5 верст вище Самарського залізничного мосту. Місто заклав у 1777 році губернатор В.О.Чертков, місце саме зручне, на його думку, для підходу до нього різних суден.
Травня 10 числа 1778 року архієреєм Євгенієм Булгарісом була закладена в зазначеному місці церква в пам’ять зішесття святого духу на апостолів, яка споруджувалася казенними людьми з казеннного лісу і була закінчена жовтня 14 дня. На початку червня того ж 1778 року губернатор В.О.Чертков переїхав до нового міста з усіма відділеннями азовської губернської канцелярії.
У 1782 році місто Катеринослав налічувало у собі 2194 душі населення, мало чотири церкви – російську, грецьку, католицьку та вірменську, мало два училища для дітей дворян й різночинців, які навчалися у них російської граматики, катехізису, німецької, французької та турецької мов, потім арифметики, геометрії, історії, інструментальної та вокальної музики. Для залучення до міста торгових людей відкриті були чотири ярмарки. Крім того, неділями дозволено було влаштовувати торги, на которі приїжджали не тільки навколишні жителі, але й продавці з Кримського півострову.
У березні місяці 1783 року до нового міста Катеринослава, за наказом імператриці Катерини II, посланий був у розпорядження князя Потьомкіна знаменитий свого часу художник-архітектор М.Ф.Козаков “для исправления порученного дела”. Козаков відправився до Катеринослава зі своїм помічником Іваном Єготовим, а довірену йому практику й архітекторську команду віддав “в смотрение” іншому помічнику, прапорщику Поливанову. У Катеринославі Козаков пробув до грудня того ж року, а потім “за болезнью” знову був відправлений до Москви. Будучи в Катеринославі, Козаков брав діяльну участь у плані забудови нового міста 32. Однак місце, обране губернатором В.О.Чертковым, виявилося для житла непридатним. По-перше, воно щорічно затоплялося весінньою водою; весняні води залишали в ньому після себе гнилі болота, що згубно діяли на здоров’я людей. По-друге, судноплавність р.Самари виявилася настільки слабка, що до міста могли підходити тільки занадто малі торгові судна, великі зовсім не могли підходити.
Про такі незручності місця розташування Катеринослава було повідомлено до столиці, і тоді для огляду міста і його околиць зі столиці був відряджений штаб-доктор Шенфогель. Шенфогель, приїхавши на місце, зробив огляд міста і зі свого боку вказав на всі незручності і на шкідливу для жителів місцевість, на якій стояло місто 33.
Тоді м.Катеринослав I наказано було перенести на більш підвищене місце до Богородицького ретраншементу, що й та ж Стара Самара, найменувати його повітовим містом Новомосковськом. Воно сіло на місце Новоселиці та “поглило собою цю слободу” 34.
Тим часом указами від 30 березня 1783 року і від 22 січня 1784 року Катерина II замість колишніх губерній Новоросійської та Азовської наказала відкрити Катеринославське намісництво з 15 повітів і призначила правителем його генерал-поручика Т.І.Тутолміна. Місце для влаштування міста Катеринослава II веліла обрати на правому березі Дніпра, там, де вкаже його світлість генерал-губернатор Катеринославський, Саратовський та Астраханський кн. Г.О.Потьомкін.
Князь Потьомкін вибрав місце для Катеринослава на правому березі Дніпра, там, де була запорізька слобода Половиця, між слободами Новим і Старим Кодаками і, спідкавшись генерал-поручика Т.І.Тутолміна, призначив замість нього бригадира, потім генерал-майора І.М.Синельникова. Синельников тимчасово повинен був перебувати у місті Кременчузі, як і намісницьке правління і всі взагалі присутствені місця 35.
У 1786 році вересня 23 дня кн.Потьомкін писав І.М.Синельникову: “По неудобности нынешнего города Новомосковска 36, которой в разсуждении низменного положения своего нередко потопляем бывает от наводнения реки Днепра, нанося чрез то жителям немалое разорение и отвращая прочих от поселения в том месте, вашему превосходительству рекомендую переместить тот уездный город сходственно прежнему моему на возвышеннейшее место к Богородичному ретраншементу, предоставя купцам, в оном живущим, полную свободу селиться там или в новом Екатеринославе, для чего и уездные судебные места устроить в Новомосковске на сем, новоизбранном месте, живущих же там армян всех перевесть в оной губернской город, доставя выгоды и помощь со стороны казеннной к переселению их. Состоящие ж там в Новомосковске казеннные строения, отделяя часть надобную для судебных уездного города мест к Богородичному ретраншементу, а прочие обратить в Екатеринослав, ненадобные же с публичного торгу продать” 37.
Жовтня 10 дня того ж 1786 року кн. Потьомкін знову писав правителю Катеринославського намісництва І.М.Синельникову: “Предложа Екатеринославской казеннной палате об отпуске вашему превосходительству двухсот тысяч рублей на построение губернского города Екатеринослава, предписываю вам, по принятии означенной суммы, приступить немедленно к заготовлению материалов и припасов, сколь можно в большем числе, по близости к назначенному от меня под город месту, где теперь находится деревня Половица. Ваше превосходительство, примите также меры к приисканию мастеровых и рабочих людей, дабы таким образом ничто уже не препятствовало открытию и произведению работ в сем новом городе, посвященном славе имени великия нашея самодержицы” 38.
Відпускаючи суму грошей на побудову міста Катеринослава, князь Потьомкін ордером від 10 жовтня того ж 1786 року призначив самому правителю намісництва І.М.Синельникову 250 карбованців на місяць столових грошей 39.
Яким повинен бути Катеринослав, це видно з “начертания города”, написаного власноручно кн. Потьомкін і поданого ним імператриці Катерині. “Повергая к священным стопам Вашего Императорского Величества проекты строения города Екатеринослава, осмеливаюсь испрашивать на произведение оных всех оставшихся за расходами сумм доходов губернских. Сия часть империи вашей, будучи, так сказать, в сущем еще младенчестве, однако ж содержит все чины и расходы по наместничеству, выплачивает отпущенные три миллиона на строение крепостей в Тавриде, а затем остатки довольны еще будут на создание знаменитого города. Всемилостивейшая государыня, где же инде как в стране, посвященной славе вашей, быть городу из великолепных зданий. А потому я и предпринял проекты составить, достойные высокому сего града названию. Во-первых, представляется храм великолепный, посвященный преображению Господню, в знак, что страна сия из степей бесплодных преображена попечениями вашими в обильный вертоград, и обиталище зверей в благоприятное пристанище людям, из всех стран текущим. Судилище, наподобие древних базилик, в память полезных ваших указаний. Лавки полукружием наподобие пропилеи или преддверия Афинского с биржею и театром посредине. Палаты государские, где жить и губернатору, во вкусе греческих и римских зданий, имея посредине великолепную и пространную сень. Архиепископия при соборной церкви Преображения, с дикастериею и духовной схолой. Как сия губерния есть военная, то призрение заслуженным престарелым воинам – дом инвалидной со всеми возможными выгодами и с должным великолепием. Дом губернаторской, вице-губернаторской, дом дворянской и аптека. Фабрика суконная и шелковая. Университет с академией музыкальной. Для всех строений довольно всяких припасов приготовлено” 40.
Тим часом правитель Катеринославського намісництва І.М.Синельников, одержавши наказ про перенесення колишнього міста Катеринослава I з перейменуванням його на Новомосковськ, поспішив виконати наказ ясновельможного. Місто Новомосковськ у старовину як у вустах народу, так і на паперах називався Самарою, Самарчуком, Самарчиком, Новоселицею, Новоселівкою. Перші обивателі Новоселиці були вихідці з найближчого м.Старої Самари, де знаходився головний стан російських військ 41. Саме у цю Новоселицю й був перенесений колишній Катеринослав I, названий Новомосковськом. У ньому відкрита була в 1787 році перша шестигласна дума 42. Частина обивателів колишнього Катеринослава I пішла на правий берег Дніпра, до селища Новий Кодак, а частина пішла до Черноморії. Покинута земля віддана була німцям-колоністам, які заснували там у 1789-1790 р. дві колонії Йозефсталь і Кронсгартен 43.
Отже, починається “бытие города Екатеринослава II, или настоящего города надежд и славы для увековечения имени императрицы Екатерины II”. Для спорудження міста потрібна була маса робітників, різного роду майстрів, підрядчиків, нарядників, доглядачів, прикажчиків, техніків й ін., але приміщень для них у місті, що виникало, не було і не могло бути. Довелося таким людям поміщатися у найближчому до майбутнього міста селі Новому Кодакі.
Село Новий Кодак було давнім запорізьким селищем, відомим вже у 1660 році. У 1750 році це село йменується в паперах запорізького архіву містом. У той час місто Новий Кодак було центром управління запорізької Кодацкой паланки, тому що воно знаходилося біля самої переправи через річку Дніпро і стояло у битого чумацького шляху. У кінці XVIII століття чисельність населення міста Нового Кодаку була значно поповнена козаками, вихідцями з Січі, що, поселяючись у ньому, обзаводилися родинами і замість зброї бралися за плуги для підняття ними багатого і родючого ґрунту.
З прибуттям до Нового Кодаку маси люду, що брав участь у будівництві міста Катеринослава, чисельність населення його ще більше зросла. З 1787 року й по 1791 рік Новий Кодак заміняв собою майбутній новий Катеринослав і тому в живій мові й у деяких офіційних паперах іменувався містом Катеринославом II.
Трьома-чотирма верстами нижче Нового Кодаку знаходилася невелика запорізька слобода Половиця. Своє найменування Половиця, без сумніву, одержала від річки Половиці, що там протікала. Річка Половиця починалася по-теперішньому від Озерного базару, спершу одним жолобом, йшла проспектом, де тепер канава, потім, поступово ухиляючись уліво, з’єднувалася з іншим жолобом, що витікав з Жандармської балки 44, далі йшла вже одним жолобом, біля версти довжиною, паралельно Дніпру, відокремлюючи собою досить значний півострів і нарешті сходилася з Дніпром, е на 500 – 550, не доходячи до Монастирського, тепер Богомоловского острову 45.
У різних документах XVI – XVIII ст. і у різних українських письменників половиця означало половину взагалі будь-чого: половина війська, половина грошової податі, половина скла, виготовленого на заводі для продажу, половина улову риби, половина купленого млина, половина майна 46.
Так, річка, що тече паралельно двома руслами, одержала найменування Половиці, а від річки й селище набуло собі таку назва. Відомо, що дуже багато міст запозичають свої назви від річок: ріка Москва і місто Москва, річка Тверда і місто Твер, ріка Вологда і місто Вологда, річка Кур і місто Курськ, річка Вовчі Води і місто Волчанок, річка Купянка і місто Купянск, ріка і місто Ахтирка.
Саме село Половиця більш пізнього походження. Воно стало заселятися біля середини XVIII ст. У 1768 році, після несподіваного нападу на Запорізьку Січ татар, частина козаків – зимовчан кинулася на північ у Кодацьку паланку й оселась там біля річки Половиці. Там же, біля Половиці, знайшли собі пристанище й частина козаків-січьовиків, які не змогли піти з товаришами за Дунай і залишалися доживати свого віку “на рідних згарищах”. До Половиці також переходили й деякі “абшитовані” з Нового Кодаку козаки, як, наприклад, колишній запорізький осавул Лазар Глоба.
Нарешті, у Половиці знаходили собі притулок й різні вихідці з польської України.
На плані міста Катеринослава 1786 року слобода Половиця показана на нижній частині нинішнього міста, приблизно від Яковлевського скверу до Кудашевської вулиці й у Каменях до саду Потьомкіна, річкою Половицею. Через слободу Половицю проходили дві балки – Войцехова і Бобирева, які нині Фабрична й Аптекарська, уздовж яких селилися українці й поляки 47. Скільки в ній було дворів і яка чисельність населення, різні дослідники показують по-різному. У “Матеріалах для історико-статистичного опису Катеринославської єпархії” у 1779 році показано 125 дворів 48. У “Літописі Катеринославської архівної комісії”, у роботі проф. В.О.Бєднова показано в 1783 році 113 1/4 дворів 49. У матеріалах, які зберігаються в місцевому обласному архіві, у 1784 році показано: “Жителей в Половице: казеннных поселян, питающихся хлебопашеством мужчин – 400, женщин – 302. Занимающихся черною работою мужчин – 38, женщин – 31. Дворов (по количеству хат) деревянных 50 и мазаных – 80. В Половице было 5 водяных мельниц и 3 кузницы”. Коли було вирішено перенести до Половиці головне намісництво, то городничий ще тоді неіснуючого Катеринослава склав “Описание окружностей города Екатеринослава и жительствующих в нем разного звания людей и о прочем”. У тому “Описании” говорилося не тільки про Половицю, але й про Старий і про Новий Кодаки і про село Кам’янку (Лоцманську). “Всей окружной земли принадлежит 39000 десятин. Поселена она (Половица) возле самой реки Днепра, при извилистых в оной заливах… Вольная рыбная ловля и ловится разного рода рыба. Бывает в год ярманков. Привозят с Крыму, Польши и России разного сорта молочные товары,¬ которые жители покупают. Всего в окружности города Екатеринослава населения мужчин – 1981, женщин – 1639” 50. У поселенні Половиці, де нині губернське місто Катеринослав, нараховувалося з установи міста в приході до 1790 року 155 дворів і в них обох статей 1450 душ 51.
Належачи приходом до Новокодацької церкви, жителі слободи Половиці в 1779 році зверталися з проханням до архієрея Никифора про дозвіл побудувати їм дерев’яну церкву в ім’я Петра і Павла у своїй слободі. У числі прохачів у церковних архівах згадуються колишні осавули запорізького війська Лазар Глоба, Гнат Каплун і Андрій Мандрика, колишній полковий хорунжий Данило Касалап, ктиторы Федір Крошка, Федір Скок, громадский писар Василь Кияниця. Дозвіл було дано, і церква, закладена в 1781 році, була цілком закінчена в 1783 році. Залишалося тільки її освятити і потім проводити у ній службу. Але до освячення вона 6 серпня раптово згоріла з невідомої причини. Іконостас і все начиння, які були у церкві, встигли врятувати, тому що пожежа почалася не усередині церкви, а зверху, і не в нічний час, а о першій годині пополудні. Після того жителі слободи Половиці збудували собі молитовний будинок в ім’я Казанської божої матері, і він довго заміняв їм церкву.
Коли в 1786 році почалося будівництво міста Катеринослава, тоді до Половиці прибуло безліч майстрового народу. Тоді половичан потроху почали розселяти по сусідніх слободах. Одна частина їх спустилася нижче гори, течією Дніпра, інша частина піднялася нагору до слободи Сухачівки. В період часу від 1791 до 1793 року губернське місто Катеринослав остаточно сіло на місці колишньої запорізької слободи Половиці. Але й у розумі й у вустах місцевих старожилів ще довго жила запорізька слобода Половиця, і коли хто-небудь з людей похилого віку збирався їхати до міста, то він говорив, що їде не до Катеринослава, а до слободи Половиці 52.
Так з волі всесильного і всевладного кн.Потьомкіна на місці глухої запорізької слободи Половиці повинно було виникнути величезне, величне, сяюче красою і багатством місто Катеринослав, яке буде служити вічним і гідним пам’ятником безсмертних діянь великої монархині імператриці Катерини II.
Задуми князя Потьомкіна були воістину велетенські.
III
За планом, складеним під безпосереднім наглядом самого князя Потьомкіна, місто Катеринослав повинно було займати в довжину, течією ріки Дніпра, 30 верст, а в ширину від Дніпра до річки Мокрої Суры 25 верст 53. Обидві сусідні з ним слободи, Новий Кодак і Старий Кодак, повинні увійти до складу міста, як його форштадти. Під пасовище відводилося місту 8000 десятин землі.
Головні споруди повинні бути на горі, проти ріки Дніпра і Монастирського острову. Такими є: присутствені місця, цивільна і духовна дикастерія, на зразок давніх базилік, гостиный двір, крамниці на зразок афінських пропілей, біржі, театр, архієрейський будинок, кілька православних церков і найголовніша з них Преображенський, на 12 престолів, собор. Усі вулиці в місті повинні бути в 30 садженів ширини.
У самому місті повинні працювати 12 фабрик, які будуть постачати весь край своїми виробами й усюди поширювати достаток і щедрість 54. З 12 фабрик двом, а саме сукняній і шовково-панчішний, видана була субсидія 340000 карбованців, завдяки чому обидві фабрики відразу відкрили свої роботи. Сукняна фабрика була доставлена до Катеринослава з міста Могильова. На перевезення її потрібна була сума в 30000 карбованців. На ній повинне було вироблятися тонке сукно для інженерного кадетського корпусу. Директором усіх фабрик призначений був колезький асесор Липрандій, а “исправляющий должность директора” колезький асесор Кнорінг 55.
При цій фабриці, як описує очевидець, був великий двоповерховий будинок – лікарня. Крім того, було ще три .лікарняних будинки для фабричного доктора і службовців. Була лазня, для якої викопані два колодезі, звідки “журавлі” витягали в двох баддях воду. Була й церква в ім’я Покрова богоматері, а при церкві мався й хор 56. Була, нарешті, й школа, на що вказує контингент фабричних писарів, який складався і поповнювався з синів фабричних робітників.
Управлінню фабрики даний був цілком військовий лад: канцелярські обов’язки виконували військові писарі з кантоністів, що носили загальписарську військову форму, а класні посади займали чиновники цивільні, котрі називалися взагалі комісіонерами і розрізнялися за посадами і класами. Директор фабрики, що стояв на чолі управління, звичайно п’ятого і навіть четвертого класу. Комісіонери при фабриці носили військову форму – сюртуки й мундири з червоним коміром, зі срібними петлицями на комірі мундира і з білими металевими ґудзиками, прикрашеними малюнком палаючої бомби. Директори фабрики жили в казеннному будинку. Поруч з будинком директора була контора, яка розміщалася у флігелі.
Управління фабрики мало тісний зв’язок з головним комісаріатським депо, яке було у Кременчузі, куди щороку посилалися з Катеринослава комісіонери з вахтерами то за одержанням грошей на витрати по фабриці, то за матеріалами для робіт на ній. Гроші золотом з Кременчука перевозилися на поштових возах у барилах, під конвоєм озброєних вахтерів і під наглядом комісіонера.
Всі фабричні робітники вважалися військовими, тобто солдатами, хоча форми військової не носили; вони були на кшалт військових поселенців. Чоловік, дружина і все сімейство, не виключаючи й малолітніх, ще не здатних до роботи на фабриці, одержували казеннні пайки, а за роботу платню, при готовій квартирі, опаленні і освітленні. Для кожних двох сімей побудовані були в три лінії казеннні будиночки. Це поселення складало так звану фабричну слобідку. Слобідка була на нижній придніпровській рівнині, в кінці міста, чимось на зразок пригороду, у напрямку до Нового Кодаку. Слобідка населена була фабричними людьми, присланими з села Павлова Московської губернії, де існувала казеннна сукняна фабрика. Прислані були ті люди з села Павлова до Катеринослава, як ватажки, що затіяли там якийсь бунт чи смуту. Їх так і називали “павловці” 57.
Про цю ж фабрику в 1825 році, серпня 31 дня, писав відомий свого часу професор А.Ф.Воєйков, який багато подорожував Росією й був у Катеринославі два рази. “Я осмотрел обширную фабрику тонкого сукна…58 С того времени она распространена и улучшена; все новоизобретенные самопрялки, станы, стригольницы сюда выписаны из Лондона, а с образца делаются и новые здешними мастерами. Синие и алые сукна не уступают английским в тонкости, краске и отделке и превосходят их добротою. Директор угостил меня сытным завтраком и дал полное понятие о прежнем и нынешнем состоянии сего важного государственного заведения, о постепенном его усовершенствовании, о том, что тонкие сукна Екатеринославской фабрики отпускаются по самой умеренной цене бедным офицерам и что государь император имеет несколько мундиров из сукон, здесь выработанных. Сии последние слова произнес он с гордостью, показывающею, сколь для него лестно такое отличие” 59.
З директорів Екатеринославской сукняної фабрики набули популярності найбільше два – Григорович, з причетницьких дітей, як людина енергійний й дуже вимоглива, і військовий генерал Адлерберг, як “начальник строгий до суровости”.
Останнім директором фабрики був Василь Іванович Драгневич, родом серб, моряк часів Чесменского бою, у якому він брав участь у чині гардемарина. Драгневич перший з директорів подав проект про закриття казеннної сукняної фабрики в Катеринославі, вказавши на величезні витрати по ній, на розкрадання і на зловживання, з якими директорам доводилося постійно боротися. Драгневич доводив, що для скарбниці незрівнянно вигідніше й зручніше робити виготовлення для гвардії сукон за замовленням на приватних фабриках. Проект Драгневича був прийнятий, і казеннна сукняна фабрика в Катеринославі закінчила своє існування в 1837 році 60.
Окрім величного, грандіозного собору на 12 престолів й окрім 12 фабрик у новому місті Катеринославі вирішено було також спорудити “чудовий університет” з двома училищами при ньому – хірургічним і народним, за планом, складеним кн.Потьомкіним, особисто розглянутим і затвердженим Катериною у 1784 році, вересня 4 дня 61. Разом з університетом – академія музична й художня, щоб “не только науки, но и художества преподаваемы быть долженствовали”.
Для університету були запрошені професори для викладання, хоча самого будинку ще не існувало. Такими є: історіограф Гюен (dе Guenne) з платнею 1500 карбованців на рік, при казеннній квартирі і дровах. Якийсь професор Гібал з платнею 800 карбованців на рік, також при казеннній квартирі і дровах. Професор землеробства Василь Прокопович з платнею 600 карбованців у рік, з відрахуванням з неї 6 карбованців на шпиталь 62, при казеннній квартирі і дровах. У 1791 році, 10 вересня, від кн.Потьомкіна зі столиці Молдавії Яс на ім’я правителя Катеринославського намісництва надісланий був ордер “об отрешении от должности помощника директора экономии Екатеринославского наместничества титулярного советника и земледелия профессора Василия Прокоповича”. Чи було це розжалування чи призначення на іншу службу, про це в ордері не говорилося 63. У числі інших професорів університету рахувався також титулярний радник, агроном Михайло Ливанов з платнею також 600 карбованців, за відрахуванням з них на шпиталь 6 карбованців 64. Професор Ливанов був відряджений кн.Потьомкіним до місцевості між pp.Бугом і Дністром для дослідження краю, наскільки він придатний для розвитку господарства і промисловості. Провадячи там дослідження, професор Ливанов наштовхнувся на поклади мінеральних багатств і відкрив у Кривому Розі, як сам доносив про те князю Потьомкіну, існування срібних руд, мармуру, порфіру й залізних руд. Князь Потьомкін був такий радий цим відкриттям, що подарував Ливанову маєток, і, коли професор потім занедужав, відправив його для лікування за кордон на казеннний рахунок.
Автор книги “Столітній ювілей Катеринослава” К.М.Корольков говорить, що до університету приписаний був Монастирський острів для насадження на ньому ботанічного саду 65. Але на плані м.Катеринослава 1786 року на Монастирському острові написано: “Сад публічний” 66.
Катеринославський університет відразу забезпечувався великим книжковим багатством: князь Потьомкін приніс йому в дарунок бібліотеку з 1500 томів, яку він купив за 6000 карбованців у місцевого архієпископа Євгенія Булгаріса, зібрану ним за кордоном.
Член С.-Петербурзької Академії наук, С.-Петербурзького Вільного економічного товариства, Лондонської Академії старожитностей, архієпископ Євгеній Булгаріс був родом болгаро-грек. Предки його, болгари, оселилися на острові Корфу, де він і народився. Спочатку Євгеній Булгаріс вчився у Греції, потім, прийнявши чернецтво, переїхав до Італії. Був у Падуї, проповідував у Венеції, побував у Константинополі. У 1753 році різні нещастя змусили його виїхати до Німеччини. У Німеччині він прожив сім років і весь віддався науці. Був у Лейпцизі, Галлі, Геттінгені, Берліні, після чого набув широкої слави вченого. Він чудово вивчив мови – єврейську, латину, італійську, французьку. Він славився як богослов, філософ, історик, археолог, математик. Не було такої галузі знань, якій не присвятив би він свої праці. Незважаючи на своє чернече звання, він користувався великою повагою з боку прусского короля Фрідріха Великого. Через Фрідріха Великого він став відомим і російській цариці Катерині II. Катерина II доручила йому перевести з французької на новогрецьку мову знаменитий її “Наказ”. У передмові до того перекладу Євгеній Булгаріс висловив бажання бути у підданстві “у великої монархині”. Катерина II запросила його з-за кордону до Росії. На проїзд йому призначена була сума 1000 карбованців. У 1771 році Євгеній Булгаріс прибув до С.-Петербургу й привіз із собою велику бібліотеку. Платню йому призначили 1500 карбованців і при тому дали привід мати привабливі надії на нові в майбутньому милості. Спершу Катерина II призначила Євгенія Булгаріса своїм бібліотекарем і часто розмовляла з ним, у цій посаді він пробув чотири роки і почав у цей час, за бажанням Катерини, переклад “Енеїди” і “Георгік” Вергілія на грецьку мову гекзаметрами. У 1775 році Катерина призначила Євгенія Булгаріса архієпископом у нову “Словено-Херсонську” єпархію. Він довго відмовлявся від такої високої честі, але під кінець прийняв сан архієпископа. Тоді йому подарована була панагія, прикрашена алмазами, і видано було 20000 карбованців на облаштування. Але недовго, однак, Євгеній Булгаріс керував новою єпархією. 9 вересня 1775 року він вступив в управління, а у травні 1779 року випрохав собі звільнення, причому йому була призначена пенсія в 2000 карбованців довічно. Після того він залишився тільки вченим і написав багато нових праць, між якими й одна така: “Якою мовою говорили сармати”, які жили колись берегами Меотиди, Євксінопонта і вище від них. Помер Євгеній Булгаріс у С.-Петербурзі в 1806 році, на 96-м році життя 67.
Велика бібліотека, привезена Євгенієм Булгарісом з-за кордону до Росії й куплена у нього кн. Потьомкіним, призначена була для Катеринославського університету, але тимчасово розміщена була у м.Кременчузі, у будинку самого князя. Після смерті ясновельможного вона була перевезена племінником померлого князя, генералом Самойловим до Петербургу й зберігалася там при Найсвятішому синоді, після чого через нездійснене у м.Катеринославі будівництво університету була передана у власність Казанського університету 68.
Як забезпечувалися архієрейський будинок і монастир, видно з іменних царських указів.
“По имянному указу 1775 г., октября 9, и 1793 г., мая 10, на включенный во 2 класс славянский архиерейский дом – 6070 р. 32 1/2 к. да прибавочных по росписи 18 декабря 1797 г. 3699 р., всего 9769 р. 32 1/2 к. По имянному указу 17 мая 1793 г. на содержание при архиерейском доме больницы для монашеского чина 40 р. да прибавочных по росписи 18 декабря 1797 г.- 60 р. На викарный новороссийский и днепровский архиерейский дом – 3072 р. 50 к. Да сверх того на духовные правления, коих числится в Новороссийской, на каждое по 120 р., а на все 1440 р. Итого 14 381 р. 82 1/2 к. По имянному указу также ведено на назначаемый монастырь поблизости города Екатеринослава, для пребывания архиереев, отпускать по учреждению того монастыря 69.
Для музично-художньої академії при університеті були запрошені – живописний майстер Василь Неретін, який навчався у Петербурзькій академії мистецтв; далі викладачі Герасим Захарченко і Михайло Бухаров з платнею кожному по 120 карбованців на рік при казеннній квартирі й дровах 70.
Директором музично-художньої академії був запрошений італієць Джузепе Сарті, з яким кн.Потьомкін уклав у С.-Петербурзі особливий контракт. За контрактом Сарті зобов’язувався бути директором академії музики при Катеринославському університеті, навчати створенню її та самому складати музичні п’єси, у яких буде потреба. За все це директору призначалася платня з 1 квітня 1787 року 3500 карбованців на рік, казеннні покої і дрова, окремо на проїзд від С.-Петербургу до м.Кременчука й далі до м.Катеринослава 2900 карбованців 71.
Джузепе Сарті спершу був придворним капельмейстером у Копенгагені, потім капельмейстером у Миланському соборі. У 1784 році він був запрошений до Росії зайняти місце придворного капельмейстера у С.-Петербурзі. З 1787 року призначений був директором майбутньої музичної академії у м.Катеринославі. У 1789 році у головній похідній квартирі кн.Потьомкіна Сарті виконав власного витвору ораторію “Тобі бога хвалимо” хором у 300 чоловік, окремим оркестром, декількома оркестрами військової музики, з дзвоном і гарматною стріляниною із 10 гармат. Після смерті кн.Потьомкіна Сарті повернувся до С.-Петербургу і зайняв місце придворного капельмейстера до смерті імператора Павла I.Помер у 1802 році по дорозі до Італії 72.
Для успішного провадження будівельних робіт у місті Катеринославі засновані були особливі експедиції – будівнича чи власне міська й університетська під безпосереднім веденням генерала І.М.Синельникова 73. Вересня 10 дня 1784 року за царським іменним указом на провадження у Катеринославі публічних будівель було визначено 20000 карбованців на рік, які видавалися до 20 жовтня 1787 року 74.
Щоб мати приблизне уявлення про розміри університету, який передбачався у місті Катеринославі, потрібно знати про саму підготовку для спорудження його.
Будівельна експедиція проводила торги на доставку цегли у кількості 3000000 штук, вапна й алебастру близько 20000 чвертей, дроту близько 28000 кубічних саженів, бутового й цокольного каменю (граніту), піску, води, дошок, цвяхів, стройового лісу й іншого у величезній кількості. Торги проводилися неодноразово. Майстри викликалися цілими сотнями (по 200 – 300 чоловік). Крім того, запрошувалися художники, механіки й архітектори з іноземців. Для простих робіт використовували цілі полки солдатів, полонених турків, узятих при штурмі Очакова в 1788 році 75.
Метою заснування університету в Катеринославі було – служити розсадником освіти у краї. У ньому не тільки науки, але й мистецтва повинні викладатися як для підданих Росії, так і для сусідніх народів, щонайпаче ж єдиновірних з нами 76.
Місце для спорудження університету, судячи з плану міста Катеринослава 1787 року, було обрано по-теперішньому між губернською земською лікарнею і казармами колишнього Сімферопольського полку, звідки відкривається далекий й чудовий краєвид на р.Дніпро, а також з однієї сторони на острів Монастирський 77, а з іншого боку – на острів Становий.
Через необхідність підготовки юнаків для вступу до університету наказано було також завести народні школи в Катеринославському намісництві й у Таврийській області за зразком шкіл, заснованих у Росії.
Кошти для спорудження університету вишукувала сама Катерина. Указом вересня 4 дні 1784 року вона повеліла звернути на будівництво Катеринославського університету наступні кошти: 6000 карбованців з окладних сум; 8080 карбованців з отриманих на утримання Азовської губернії; 9391 карбованець 90 копійок і 5084 карбованця 10 копійок з отриманих на утримання чоловічого й жіночого училища у місті Кременчуці. Останні училища, чоловіче й жіноче, з міста Кременчука були переведені до міста Катеринослава й увійшли до складу народного училища, яке відкрилося у ньому, причому жіноче після річного існування було зовсім закрите. Крім того, з кременчуцького банку на спорудження університету переведена була сума 282785 карбованців, яка склалася з наступних сум: 1) капітальної, розданої під відсотки, – 187005 карбованців 57 1/3 копійки, 2) збірної за продані маєтки запорізької старшини – 29912 карбованців, 3) ретраншементної – 10330 карбованців 14 копійок, 4) церковної – 10000 карбованців, 5) за проданих казенних коней 43467 карбованців 90 1/2 копійки, 6) садової – 2070 карбованців. Нарешті, на той же університет визначено було весь доход від соляних озер на Кінбурнській косі, які віддаються на відкуп, а також на якісь відсотки від продажу “гарячого пінного вина” 78.
Самий князь Потьомкін, знаходячись у Бендерах, писав 10 вересня 1791 року правителю Катеринославського намісництва В.В.Коховському: “Имеющееся у господина статского советника и кавалера Фалеева на Ингульце горячее пенное вино 13000 ведер приказал я черноморскому адмиралтейскому правлению принять в казеннное ведомство на производство порций, в число же следуемой за сие вино в заплаты суммы, полагая за каждое ведро по 3 рубля 40 копеек, предписываю зачесть на нем Фалееве в екатеринославскую университетскую сумму состоящей с указными, и сколько зачтено будет долгу, ко мне отрапортовать для удовольствия его доставною суммою” 79.
Для університету, також і для академії мистецтв і всіх присутствених місць у Катеринославі привезено було навіть кілька англійських годинників того часу, але усі вони потім різними шляхами, переважно під виглядом зіпсованих, перейшли до приватних рук 80.
Але все-таки головною й самою величною прикрасою нового міста Катеринослава повинен був бути собор Преображення господня з 12 престолами і з двома боковими вівтарями: один в ім’я св. великомучениці Катерини, інший в ім’я св.Йосипа.
Спорудження собору було запропоновано князем Потьомкіним французькому архітектору Леруа. Собор повинен бути самий величезний у всьому всесвіті і з дивним, ніким не баченим куполом на ньому. Архітектор, злякавшись такого замовлення і не сподіваючись виконати його, втік, як кажуть, за тридев’ять земель 81.
Указом Катерини II для катеринославського кафедрального собору велілося вислати з міста Чернігова дзвін у 300 пудів вагою, відлитий одним з удільних чернігівських князів зі срібла, добутого під час воєн росіян з татарами й іншими народами, і висівший на дзвіниці чернігівського кафедрального собору. Але цей дзвін, за смертю Катерини II, не був доставлений до Катеринослава і залишився висіти на своєму місці у Чернігові 82.
Для прискорення робіт у місті Катеринославі, про що особливо клопоталася заснована університетська стройова експедиція, кн. Потьомкін передбачав ще зрушити до Катеринослава 12 полків хоробрих гренадерів, знаючи те, що російський солдат не тільки вміє руйнувати міста, але він вміє також їх і створювати 83.
Завдяки таким рвінням будівельний матеріал, тобто гранітний камінь, вапно, алебастр, бутовий камінь, був заготовлений у достатку, для виробництва цегли влаштовані були заводи, для столярних і ковальських робіт – майстерні.
Щоб жителі нагорної частини міста не мали нестачі у воді, велено було влаштувати на горі шість колодезів і великий басейн з численними фонтанами. Крім того, двома балками, якими текла вода, запропоновано було зробити греблі для затримання води. Для збільшення населення у місті Катеринославі кн.Потьомкін скликав з всієї імперії до нового міста купців і міщан, надаючи їм усілякі вигоди і переваги, постачаючи їх грошима для торгівлі та промисловості й потрібними матеріалами для всякого роду побудов.
Ведено було також побудувати кілька дерев’яних будинків на казеннний кошт з метою продажу їх чиновникам, купцям і міщанам з розстрочкою на десять років і без відсотків за тією ціною, у яку вони обійшлися скарбниці. Крім того, усім бажаючим селитися у місті обіцяний був казеннний матеріал й кращі місця, а також звільнення від постою солдатів. Дарованими пільгами тоді ж скористалися деякі з чиновных людей. Так, між іншим, дружина генерала І.М.Синельникова, Авдотья Василівна, уроджена Страхова придбала собі один з таких будинків, який потім був подарований Синельниковим для місцевої духовної семінарії 84.
Саме собою зрозуміло, що для зведення численних будівель у місті були потрібні величезні кошти. Для міських будівель одноразово було відпущено, як раніш зазначено, 200000 карбованців, видача яких була продовжена потім ще на п’ять років; визначені були всі суми скасованих Новоросійської та Азовської губерній, також усі грошові суми, які надійшли до повітових казначейств Катеринославського намісництва; крім того, наказано було брати гроші з місцевої казеннної палати. Нарешті, понад усе асигнована була щорічна субсидія в 2000 карбованців на “непередвиденные надобности” 85.
Так кн.Потьомкін, перетворивши весь великий Новоросійський край на велику майстерню, природно хотів показати усе імператриці Катерині II, перед якою хотів сяйнути своїми геніальними задумами і своїми великими адміністративними і будівничими талантами. “Я, матушка, прошу воззреть на здешнее место, как на такое, где слава твоя оригинальная и где ты не делишься ею с твоими предшественниками: тут ты не следуешь по стези другого” 86.
І матінка цариця, що так вірувала у геніальні дарування кн.Потьомкіна, висловила своє бажання поглянути на з знов облаштовуваний і заселений Новоросійський край.
IV
Січня 6 дня 1787 року імператриця Катерина II, залишивши Санкт-Петербург, направилася до Києва. У Києві вона пробула до 22 квітня й у цей день пустилася Дніпром до місця майбутнього міста Катеринослава.
Імператрицю супроводжував блискучий пошт з дам і чоловіків, російських та іноземних. По дорозі імператриця мала дати аудієнцію польському королю Станіславові Августу Понятовскому і потім з’їхатися з австрійським імператором Йосипом II, який їхав до Росії під ім’ям графа Фалькенштейна для переговорів про різні політичні справи.
Усіх персон при імператриці було 40. Камер-фрейліна Ганна Степанівна Протасова, камерюнгфера Мавра Савишна Перекусихіна; кн.Голицина, кн.Долгорукова, гр.Браницька, гр.Скавронська, гр.Чернишова та ін. Далі кн.Потьомкін, гр.Дмитрієв-Мамонов, він же Червоний Каптан 87, кн.Барятинський, гр.Чернишов, гр.Шувалов, гр.Румянцев, гр.Безбородько, гр.Ангальт, Наришкін, камергери Валуєв і Салтиков та ін. З іноземних осіб – австрійський посланець гр.Кобенцель, французький принц де Лінь, французький дипломат гр.Сегюр, принц Нассау-Зиген, великобританський повноважний Фріц Герберт.
Крім того, сама імператриця й маленький графчик Браницький, дуже займавший імператрицю своею дитячою кумедністю, гостротою й спритністю. Князя Потьомкіна окремо супроводжував відомий віршотворець Петров, що був домашньою людиною у ясновельможного й скрізь слідував за ним. Для нанесення на папір й на полотно найбільш важливих моментів подорожі високих осіб Дніпром запрошений був художник Хатфільд.
Крім того, імператрицю супроводжували ще депутати від 30 народів, підвладних російському царю – від татар, калмиків, киргизів, осетин та інших різного ступеню культурності, різних цивілізацій, різних вдач, співжиття, фізіономій, мов, поговорів, віросповідань, одіянь.
Царська флотилія складалася з 80 суден з 3000 чоловік команди під проводом віце-адмірала Петра Івановича Пущіна. Судна були раззолочені, прикрашені амурами, повиті всілякими квітами, майоріли різнобарвними прапорами і дивували цілим лісом високих й струнких щоглових дерев.
Кожне судно звалося від імені рік Російської імперії. Так, галера, на якій була імператриця Катерина, називалася “Дніпро”, дев’ята за рахунком, сама блискуча, під червоним оксамитним, з золотим шиттям, павільйоном. За нею слідувала десята галера “Буг”, на якій знаходився кн.Потьомкін зі своїми племінницями гр.Браницькою і гр.Скавронською та їхніми чоловіками. Похідна їдальня була улаштована на галері “Десна”. “Трудно себе представить, – оповідає очевидець граф Сегюр,- судно более великолепнее, изящнее и роскошнее этого”. На одній з галер слідували медик і аптекар з медикаментами.
За царською флотилією лідувала безліч її шлюпок, що проводжали, дубів, човників та ін.
Флотилія Катерини ІІ на Дніпрі.
На галерах було 200 чоловік співаків і музикантів під керуванням директора катеринославської музично-художньої академії Сарті.
Особливо чудова була гра на ріжках. Рогова гра полонила навіть австрійського імператора Йосипа II, який назвав її “небесною, хоча він на все інше дивився іронічно” 88.
Окремо у самого кн.Потьомкіна було ще 186 чоловік співаків і музикантів.
Там резкий трубный зык,
Там бубнов гром,
Там стон валторн
Созвучно в воздух ударяет,
Там глас свирелей
И звонких трелей
Сквозь их изредка пробегает,
Как соловьиный свист
Сквозь шум падущих вод 89.
Скрізь береги Дніпра горіли яскравими і різнобарвними вогнями, оголошувалися могутніми і нескінченними вигуками народу; скрізь, “точно з землі, виростали палаци, будинки, вежі”, тріумфальні арки; в одну ніч з’явлалися дивовижні сади; у різних місцях виступали з арфами і цевницями музи, вітаючи “північну богиню”, і тішили її мелодичною грою.
Іноземні посли, що бачили багато всіляких чудес на заході, не закривали своїх ротів від здивування і не переводили духу від захвату. Цей захват відбився й у записках одного з учасників подорожі імператриці Катерини II, французького дипломата графа Сегюра: “Императрица, – оповідає він, – пустилась в путь на галере в сопровождении великолепнейшей флотилии, которая когда-либо шла по широкой реке. Она состояла из 80 судов с 3000 человек матросов и солдат. Впереди шли семь нарядных галер огромной величины, искусно расписанных, со множеством ловких матросов в одинаковой одежде. Комнаты, устроенные на палубах, блистали золотом и шелком… Каждый из нас имел комнату и еще нарядный и роскошный кабинет с покойными диванами, с чудесною кроватью под штофною занавесью и с письменным столом красного дерева. На каждой из галер была своя музыка. Множество лодок и шлюпок носилось впереди и вокруг этой эскадры, которая, казалось, создана была волшебством”.
“Мы подвигались медленно, часто останавливались и, пользуясь остановками, садились на легкие суда и катались вдоль берега, вокруг зеленеющих островков, которыми усеяна река. Множество парода громкими кликами приветствовало императрицу, когда при громе пушек матросы мерно ударяли по волнам Борисфена своими блестящими, расписанными веслами. По берегам появлялись толпы любопытных, которые беспрестанно менялись и стекались со всех сторон, чтобы видеть торжественный поезд и поднести в дар императрице произведения различных местностей. Порою на береговых равнинах Днепра маневрировали легкие отряды Козаков. Города, деревни, усадьбы, а иногда простые хижины так были изукрашены цветами, расписными декорациями и триумфальными арками, что вид обманывал взор, и они представлялись какими-то дивными городами, волшебно созданными. Снег таял; земля покрывалась зеленью; луга запестрели цветами; солнечные лучи оживляли, одушевляли и украшали все предметы. Гармонические звуки музыки с наших галер, различные наряды побережных зрителей разнообразили эту роскошную и живую картину”.
“Когда мы подъезжали к большим городам, то перед нами в определенных местах выравнивались строем превосходные полки, блиставшие красивым оружием и богатым нарядом. Так, стихия, весна, природа и искусство, казалось, соединялись для торжества могучего любимца (Потемкина). Окружая императрицу такими дивами, когда она проезжала страны, недавно покоренные оружием, он надеялся возбудить ее самолюбие и внушить ей желание и смелость решиться на новые завоевания”.
“Я никогда не видел императрицы более любезной, как в первый день нашего плавания… Весна молодила наши умы… Уверенность видеть каждый день новое, любопытные предметы, все это возбуждало и подстрекало воображение, которое в стремлении своем опережало нас самих” 90.
Рухаючись далі вниз Дніпром, флотилія зупинилася квітня 25 дня проти м.Канева, де Катерина прийняла польського короля Станіслава Понятовского, який приїжджав зі своїм почтом для взаємного з’ясування різних політичних питань. Станіслав Понятовский розраховував, що Катерина прийме його, як князя Понятовского, з яким вона була колись у близьких відносинах, але з тих пір пройшло 29 років, і Катерина зустріла його дуже стримано. Після взаємного уклону, поважного, гордого й холодного, Катерина подала королю руку, після чого вони увійшли до кабінету і пробули там усього лише півгодини.
Король вийшов з кабінету з виразом суму в очах, який не могла приховати його примушена посмішка, і слідом за тим увійшов до приймальної зали, повної блискучими зборами на чолі з кн.Потьомкіним 91.
Через кілька хвилин до залу увійшла й Катерина.
На ній був одяг слов’янського покрою, рід кунтуша, з шовкової, затканої золотом матерії лілового кольору, з золотим шиттям навколо, з довгими, відкидними назад рукавами; голова була прибрана дуже мистецьки декількома шпильками й егреткою з діамантами незвичайно великої величини; на грудях блищала діамантами Андріївська стрічка над зірками георгієвською і владимирською 92.
Після взаємного представлення чинів з тієї й іншої сторони король був запрошений до обіду, а потім у 8 годин вечора того ж дня повернувся до Канева, де дав блискучий бал почту імператриці, у якому, однак, сама Катерина відмовилася взяти участь.
Коли наступила нічна темрява, то канівська гора раптом запалала яскраво сліпучими вогнями; уступами її була прорита канава, наповнена пальною речовиною. Коли її запалили, то вона здавалася лавою, що тече вогнедишащої гори; подібність була тим разючішою, що на вершині гори вибух більше 100000 ракет опромінив повітря і подвоїв світло, відбившись у водах Дніпра. Феєрверк зображував собою виверження Везувію і вийшов блискучим. Уся флотилія була чудово освітлена, так що на той раз для усіх не було ночі 93.
Однак з 26 квітня на Дніпрі піднялися жорстокі низові вітри, що іноді переходили на справжню бурю. Один раз під час такої жорстокої бурі галера “Дніпро”, на якій сиділа імператриця, була “притиснута” до берега ріки, але все обійшлося зрештою благополучно, і Катерина заборонила про це давати офіційні повідомлення.
Крім бурі, безліч островів, острівців, вигинів і місцями підводних каменів також перешкоджали руху галер, які часто йшли тільки на веслах, без вітрил. Іноді однако ж бурі стихали, і тоді природа виступала там у всій своїй принадності й красі.
Квітня 29 числа флотилія зупинилася проти містечка Крилова, куди виїхали назустріч імператриці правитель Катеринославського намісництва І.М.Синельников, губернський проводир, повітові проводирі дворянства і багато дворян.
Квітня 30 числа флотилія при чудовій погоді кинула якір у пристані міста Кременчука, де зустріли імператрицю кн.Потьомкін як генерал-губернатор краю й катеринославський архієпископ Амбросій.
“Все деревья, – писала Екатерина из Кременчуга в столицу, – даже и дуб раскинулись и тепло так, как у нас в июне; вообще с тех пор, как мы въехали в Екатеринославское наместничество, воздух и все вещи и люди переменили вид и все кажется живее” 94.
Прийом, улаштований кн.Потьомкіним імператриці Катерині у місті Кременчузі, позитивно привів у захват як її особисто, так і її численний почт і всіх іноземних гостей. У пориві захвату Катерина після огляду війська сказала Потьомкіну: “От Петербурга до Киева мне казалось, что пружины моей империи ослабли от употребления: здесь они в полной силе и действии”.
“Потемкин, необыкновенный всегда и во всем, – говорит граф Сегюр, – явился здесь столько же деятельным, сколько был ленив в Петербурге. Как будто какими-то чарами умел он преодолеть всевозможные препятствия, побеждать природу, сокращать расстояния, скрывать недостатки, обманывать зрение там, где были лишь однообразно песчаные равнины, дать пищу уму на пространстве долгого пути и придать жизни степям и пустыням. Станции были размещены таким образом, что путешественники не могли утомиться: флот останавливался всегда в виду селений и городов, расположенных в живописных местах. По лугам паслись многочисленные стада; по берегам располагались толпы поселян; нас окружало множество шлюпок с парнями и девушками, которые пели простонародные песни; одним словом, ничего не было забыто. Надобно согласиться, что хотя Потемкин был плохой полководец, своенравный дипломат и далеко не государственный человек, но зато он был самый замечательный, самый ловкий царедворец” 95.
“Я был, – писал участник путешествия Екатерины II по Днепру В.А.Чертков, – с его светлостью в Тавриде, в Херсоне и Кременчуге месяца за два до приезда туда ея величества. Я удивлялся его светлости и не понимал, что то было такое, что он там хотел показать ея императорскому величеству. Нигде там ничего не видно было отменного; словом, я сожалел, что его светлость позвал туда ея величество по-пустому. Приехав с государынею, бог знает, что там за чудеса явились. Черт знает, откудова взялись строения, войски, людство, татарва, одетая прекрасно, козаки, корабли. Ну, ну, бог знает что… Какое изобилие в яствах, в напитках, словом, во всем, ну, знаешь, так, что подумать нельзя, чтоб пересказать порядочно. Я тогда ходил, как во сне, право, как сонный. Сам себе ни в чем не верил, щупал себя: я ли? где я? не мечту ли? или не привидение ли вижу? Н-у! Надобно правду сказать: ему, ему только одному можно такие дела делать, и когда он успел все это сделать? Кажется, не видно было, чтоб он и в Киеве занимался слишком делами, ну, знаешь, как и здесь. Только и слышно было “Василия Степановича” да “Попова”, “Попова” да “Василия Степановича” 96, но все ведь одно. Удивил! Ну, подлинно удивил! Не духи ли какие-нибудь ему прислуживают?” 97
Травня 3 дні, з відходом флотилії від пристані Кременчука, знову на Дніпрі піднялися великі низові вітри, які сильно перешкоджали руху суден по воді. Низовий вітер, розвиваючи свою силу протягом декількох днів, примусив флотилію 6 травня зупинитися і ночувати біля правого берега Дніпра, проти села Григор’ївки, тепер м. Верхньодніпровська.
Травня 7 числа зненацька для усіх призупинилася і навіть зовсім припинилася подорож Катерини Дніпром.
О четвертій годині ранку, ледь рушила флотилія в дорогу від села Григор’ївки, як через годину біля берега Дніпра показався екіпаж, звідки гукнули подати до берега човен. Коли човен подали, то до неї скочив граф М.П.Румянцев і з неї піднявся прямо на галеру “Дніпро”. Ще травня 4 він був посланий назустріч імператору Йосипу II, який їхав для побачення з Катериною II. Тепер граф прискакав доповісти про це імператриці. Але імператриця ще не вставала з постелі, і її довго не зважувалися будити. Нарешті, за сприяння Маври Савишни Перекусихіної доповіли про приїзд графа Румянцева зі звісткою, що напередодні ввечері граф Фалькенштейн прибув до села Новий Кодак і їде назустріч імператриці.
Було 11 годин ранку; треба було поспішати. Піднялася велика метушня. Доставили екіпажі і коней. Катерина з гр.Браницькою, гр.Дмитрієвим-Мамоновим і принцем де Лінем сіла до чотиримісної карети. За нею мчали у шестимісній кареті Протасова, Лев Наришкін, гр.Безбородько, Ангальт, Румянцев. Князь Потьомкін направився прямо до Нового Кодаку, щоб там прийняти обох вінценосних осіб.
Своє побачення з Йосипом II Катерина II описала в листі до барона Грима до Петербургу.
“Седьмого этого месяца, находясь на своей галере за Кондаками, я узнала, что гр.Фалькенштейн скачет ко мне навстречу во весь карьер. Я тот час вышла на берег и тоже поскакала ему навстречу, и оба так поусердствовали, что съехались в чистом поле нос с носом. Первое слово его было, что вот де в какой просак попались все дипломаты: ни один не увидит нашей встречи. При нем находился его посланник, при мне принц де Линь, Красный Кафтан (т.е. Дмитриев-Мамонов) и графиня Браницкая”.
“Их величества, поместившись в одном экипаже 98, одним духом, без остановки, проскакали 30 верст до Койдак. Но проскакав таким образом одни одинешеньки по полю (причем он рассчитывал обедать у меня, я же рассчитывала найти обед у фельдмаршала кн.Потемкина, а сей последний вздумал поститься, чтобы выиграть время и приготовить закладку нового города), мы нашли кн.Потемкина только что возвратившимся из своей поездки и обеда не оказалось. Но так как нужда делает людей изобретательными, то кн.Потемкин затеял сам пойти в повара, принц Нассауский в поваренки, генерал Браницкий в пирожники, и вот их величествам никогда еще, с самого дня их коронаций, не случалось иметь такой блистательной прислуги и такого плохого обеда; невзирая на то, кушали, много смеялись и удовольствовались обедом, приготовленным с грехом пополам” 99.
Самий імператор Йосип II описував свою зустріч з Катериною II у листі до фельдмаршала Ласі від 19 травня нового стилю у таких словах: “Любезный маршал, пользуясь свободным временем, пишу из запорожской деревни (Койдак). Императрица вчера не могла продолжать свое путешествие по Днепру вследствие бурной погоды… Я в это самое время ехал ей навстречу, и мы съехались на расстоянии всего четверти версты от ее судов 100. Она посадила меня в свой экипаж, и мы вместе прибыли обратно в Койдак. Здесь оказалось, что вся ее прислуга отстала и потому некому было ни приготовить кушанья, ни подавать на стол. Тогда кн.Потемкин, который обогнал нас вместе с принцем Нассауским, и польский генерал Браницкий затеяли стряпать сами. Со мною был поваренок; я послал было за ним, но они не допустили его ни до чего и благодаря этому обед представлял смесь блюд, очень невкусных…”
Про зустріч Катерини з Йосипом II у відкритому степу в “Камер-фурьерському журналі 1787 року” говориться так: “За три версты, не доезжая Койдак, последовало радостное свидание Ея Императорского Величества с графом Фалькенштейном, которое тем более ощутительно было видеть, что когда великие путешественники едва издали приметили следовавшие один к другому экипажи, не соединяя оных, чрез довольное расстояние остановясь, вышли из своих экипажей и следовали друг к другу пеша, а соединившись, сделав взаимность дружественного приветствия, обще сели в карету Ея Императорского Величества” 101.
Імператор Йосип II, продовжуючи повідомляти про перші хвилини свого побачення з Катериною II, писав своєму фельдмаршалу Ласі: “Вчера было так холодно, что мы понадевали шубы, а вечером Ея Величество приказала затопить камин… Галеры, в которых ехала вся свита, красивы, очень удобны, но немножко велики и грузны. На Днепре слишком много отмелей, и потому он неудобен для плавания больших судов. Войско обмундировано заново. Потемкин делает все, что вздумает; его положение при дворе лучше, чем когда-либо, и власть его не имеет границ. Новый фаворит (Дмитрієв-Мамонов) совсем дитя, лет 26, без образования, недалек умом, довольно красив, сам, кажется, не верит своему счастью. Сама императрица немного похудела, впрочем пользуется превосходным здоровьем” 102.
Імператор Йосип II в очі дуже хвалив усі розпорядження кн.Потьомкіна і навіть доглядав за ним, але у своїх листах до близьких засуджував все, що бачив, не знаходячи ні порядку, ні інтересу. Він особливо засуджував кн. Потьомкіна за те, що той не піклувався про дрібних офіцерських чинів.
У Новому Кодаку вже заздалегідь все було улаштовано для прийому високих мандрівників. Біля берегів ріки Дніпра споруджені були на судах тріумфальні ворота, оздоблені гірляндами з усіляких живих квітів і золотого колосся у вигляді слів: “Твоя от твоих, тебе приносящих”. Окремо улаштований був чудовий дерев’яний палац, згодом перетворений на місцеву сукняну фабрику.
При наближенні мандрівників до села Нового Кодаку почалася гарматна стрілянина і червоний дзвін. У церкві св.Миколи високих гостей зустрів катеринославський архієпископ Амбросій Серебреников, а біля палацу, на під’їзді, з хлібом і сіллю самий генерал-губернатор ясновельможний князь Потьомкін, як хазяїн краю 103.
У чеканні прибуття всіх суден, з яких деякі сіли на мілину, Катерина пробула у Новому Кодаку два дні, 7 і 8 травня, причому з ранку приймала у палаці архієпископа Амбросія катеринославських шляхетних громадян, чиновных і військових службовців. Імениті громадяни піднесли імператриці на фаянсових блюдах хліб-сіль і місцеві фрукти. Усі жаловані були до руки імператриці.
До вечора 8 травня прибули до пристані Нового Кодаку всі запізнені судна і, як виявилося після огляду їх, без всяких ушкоджень. Але суднам було потрібно пройти далі через 9 порогів і через найстрашніший з них – Ненаситець.
За наказом Катерини кн.Потьомкін закликав кращих кодацких і каменських лоцманів і запитав у них, чи можуть всі царські судна пройти благополучно через усі пороги Дніпра і йти далі до міста Херсона. Лоцмани попросили дозволу оглянути докладно всі судна. Одержавши дозвіл і оглянувши судна, лоцмани заявили, що судна можуть пройти через пороги тільки у тому випадку, коли з них зняти рулі і замість рулів установити “стерна”, тобто довгі, товсті й широкі, на зразок лопат, дошки, витесані кожне з однієї колоди. Такі “стерна” повертаються то в один, то в інший бік керманичами, що стоять один проти одного, у числі 10 – 12 чоловік, і тоді судно, лавіруючи між каменями, стрімко несеться вперед.
Дозвіл на таку переробку був даний, і тоді всі судна 9 числа травня, ранком, від Нового Кодаку рушили вниз Дніпром, а сама імператриця зі своїм почтом сухим шляхом того ж числа, біля 9 години ранку, у день св.Миколи, направилася з Нового Кодаку до слободи Половиці для закладення собору.
Імператриця їхала в шестимісній кареті з австрійським імператором Йосипом II, графинею Браницькою, кн.Потьомкіним, графом Кобенцелем і Дмитрієвим-Мамоновим.
Слобода Половиця знаходилася внизу і тяглася уздовж річки Половиці. Зі сходу від слободи Половиці піднімалося високе, відкрите, ніким не заселене узгір’я, з якого відкривався далекий і прекрасний вид на степ, вкритий у той час густою, ярко-зеленою травою і засіяний безліччю різного роду квітів.
Піднявшись на узгір’я й оглянувши його з усіх боків, цариця сказала: “Место сие имеет вид приятного обиталища” 104.
Тут і бути місту. Тут же бути і соборному храму Преображення господня. Місце для соборного храму вже заздалегідь було обране керівником робіт Фалеєвым. Михайло Леонтійрвич Фалеєв, спершу простий купець Крюкова, потім полковник, улюбленець кн.Потьомкіна, права рука генерала І.М.Синельника, також заздалегідь спорудив біля майбутнього собору легкі, але дуже витончені павільйони, у яких передбачалося почастувати розкішним обідом імператрицю і весь її блискучий почт.
Окремо від улаштованих павільйонів поставлений був імператорський намет з походною військовою церквою.
“В восьми верстах от Кодак, – пише перий історик Новорісийського краю архієпископ Гавриїл Розанов, – на возвышенном берегу Днепра, с которого видны были излучины оного с лесистыми островами, на местоположении очаровательном, зеленью и цветами покрытом, где следовало быть поставленною святыне господней, разбита была императорская палатка с походною при ней полковою церковью; преосвященный Амвросий, архиепископ Екатеринославский и Херсонисо-Таврический, встретил государыню с крестом и святою водою, отслужил в церкви божественную литургию в присутствии императрицы. В церкви, во время служения, не было никого, кроме певчих да прибывших с государынею фрейлин двенадцати душ. Иосиф II только заглянул в церковь и пошел тотчас “со светлейшим” и прочими генералами к тому месту, где расчищали землю под заложение собора… Когда литургия была окончена, преосвященный Амвросий поднес крест императрице; она приложилась к нему, поклонилась на обе стороны и пошла к устраиваемому месту на заложение собора в сопровождении “светлейшего”. Місце ж для майбутнього собору показане було тільки в розмірах: де повинен бути фундамент, там тільки зробили доріжки й зрівняли землю, тому що, говорить очевидець Микита Леонтьйович Корж, на швидкий і раптовий випадок не встигли вирити фундаменту, а рили рови вже після проїзду цариці 105.
Там, де повинен бути престол у соборі, викопана була велика яма, на зразок “склепу” чи печери, глибини майже сажень, ширини більш двох сажнів; для спуску до склепу зроблені були сходини, вистелені, як і весь склеп, килимами.
Потім початий був церемоніал, случаю сему пристойний: весь собор архієрейський з усім духівництвом і з всією процесією, зайшовши спочатку від полудня, потім звернувшись до сходу, зробили хресний хід розчищеним місцем до місця, де повинен бути престол. А преосвящений Амбросій, идучи з хрестом, кропив святою водою обома сторонами. Прийшовши до місця склепу, усі зупинилися. Тоді імператриця з Йосипом II і ясновельможним князем почали “чинно” сходити сходинами до самого склепу, а за ними і деякі з шляхетних осіб. Там усі вислухали “церковное славословие, совершившееся по чиноположению”; по закінченні якого преосвящений прочитав молитву і закропив місце святою водою. Тоді імператриця, перехрестивши і вклонившись на обидві боки народові, поклала перший камінь у фундамент собору, додавши до того 8 різних монет, усього на суму 67 карбованців. Це були: золотий імперіал 1756 року і золотий півімперіал 1785 року; срібні – карбованець 1780 року; 25 копійок 1765 року; 20 копійок 1785 року; 15 копійок 1781 року; 10 копійок 1769 року; 5 копійок 1745 року 106. Останньої монети, тобто 5 копійок, бракувало, тоді, як говорить переказ, Катерина запитала: “Нет ли пятачка?” Один з присутніх подав п’ятачок генералові І.М.Синельникову для передачі його цариці. Все це було закрите мідною визолоченою дошкою, на якій були вирізані слова: “Екатерина II, императрица всея России, во основание храма Преображения Спасителя нашего, первый камень положила 1787 года”. Доску подал императрице кн.Потемкин 107.
Другий камінь у фундамент собору поклав імператор Йосип II. “Мы с императрицей Екатериной в один день совершили великое дело: она положила первый камень в основание собора, а я второй и последний”. Так прорык австрійський імператор після закладення собору своїм наближеним. І його пророцтво, як показало майбутнє, цілком виправдалося.
Французький посол граф Сегюр зі свого боку зауважив, що у закладеному храмі навряд чи коли-небудь, буде відбуватися богослужіння.
Третій камінь у фундамент храму поклав кн.Потьомкін. Четвертий камінь поклав архієпископ Амбросый і п’ятий – генерал І.М.Синельников. Після закладення собору великому імені синкліт духовний виголосив многая літа, і всенародне “ура” при звуці дзвонів, при громі вогнепальної зброї розлилося по країні пустельній. Потряслися береги Борисфену від радісного гуку 108.
Таким чином, церемоніал був закінчений, місце освячене, і соборний храм о 12 престолах закладений. Розміри закладеного храму архієпископ Гавриїл визначає так: “Соборная церковь мерою в длину 71 саж., в ширину 21 саж. с аршином также. Следовательно, святилище в Екатеринославе предполагалось самое обширное в свете, с которым по пространству могла бы равняться разве одна церковь св.Петра в Риме”.
А щоб церква св.Петра у Римі не зрівнялася з Преображенским собором у Катеринославі, князь Потьомкін при закладенні його сказав архітектору: “Додай один аршинчик!” І архітектор, як говорить місцевий переказ, й додав. Мабудь, про таке збільшення знав і архієпископ Гавриїл, тому що у нього написано: “71 саж. и 21 саж. с аршином”.
У той же самий час, у той же день, годину, говорить Гавриїл, і місто це від вуст самої імператриці одержало своє найменування – назване Катеринославом… Жителі, що були до того у Половиці, усі розійшлися іншими селищами на проживання, по наданій їм указом свободі, куди хто забажає. З них одна, велика частина, переселилася до Сухачівки, а інша, менша частина, перейшла до Мандриківки, у якій тоді тільки один козак сидів зимовником і займався большею частиною рибною ловлею на Дніпрі. За призвиськом Мандрики, що оселився біля нього половицькі жителі назвали селище своє Мандриківкою 109.
“Именитые граждане нового города лелеяли себя мыслию, что императрица после закладки собора осчастливит их своим присутствием и разделит с ними трапезу, но оказалось, что обед для высоких особ назначен был при первой остановке после отъезда из Екатеринослава.
При выезде из Екатеринослава императрице поднесли, как изделие местной шелково-чулочной фабрики, прекрасные шелковые чулки такой паутинной тонкости, что их можно было вложить в скорлупу простого ореха. Впрочем, уже тогда же ходили слухи, что за теми чулками “светлейший” посылал заблаговременно особого фельдъегеря в Париж” 110.
При громі гармат, при тріску рушниць і при захоплених вигуках народу імператриця Катерина з всім своїм багаточисельним поштом того ж дня відбула з Катеринослава.
Тим часом ті, що залишилися при підніжжі закладеного храму, “осчастливленные лицезрением и действием монархини, как-то: знатнейшее духовенство, господа дворяне, купцы и весь вообще народ, угощаемы были служившим в особой доверенности при особе его светлости подполковником М.Л.Фалеевым; и празднество происходило, сказывают, необыкновенное. Ибо каждый не только представлял, но и уверен был, что Екатеринослав сделается средоточием и силы, и богатства, и народного просвещения всего южного края, будет второй Рим, новые Афины. За несомненное событие того ручался гений кн.Потемкина” 111.
V
Тим часом імператриця Катерина, виїхавши з Катеринослава, направилася до маєтку генерала І.М.Синельникова, який знаходилося біля правого берегу р.Дніпра, проти найбільшого з усіх порогів – порогу Ненаситецького.
І.М.Синельников на всьому протязі дороги, 45 верст, обома боками її, завчасно насадив в обкопаних трикутниках великі кущі троянд, що на той час були в повному розквіті і давали дивовижний аромат, а для точного проходження степом поставив з боків дороги кам’яні піраміди, так звані в народі “милі”, починаючи від самого собору м.Катеринослава і до м.Херсону, на відстані 10 верст одну від іншої.
У самій садибі І.М.Синельникова, тепер Никольському, саме проти Ненаситця, на високих верхв’ях величезних вікових скель, що вдалися похило уступами у поріг, до приїзду імператриці споруджений був на казеннний кошт дерев’яний, з відкритим балконом, чудовий палац, звідкіля відкривався чарівний краєвид на дикий, грізний і величний поріг.
О другій годині того ж травня 9 дня імператриця Катерина підкотила до палацу. Хазяїн зустрів високу гостю з хлібом-сіллю, а селяни власника піднесли їй тільки що пійманого, небувалих розмірів осетра.
У цей же час до Ненасытецького порогу прибула й царська флотилія, яка розташувалася біля великого острову Козлового, при вході до самого порогу.
Перед початком обіду Катерина вийшла на балкон палацу і наказала спускати свої галери через Ненаситецький поріг.
Вирішено було спершу у вигляді дослду і для показу ходу пустити через поріг так званий дуб і судно 112 підполковника М.Л.Фалеєва. У дуб сіли п’ять чоловік рибалок з місцевих селян І.М.Синельникова, з яких один, на прізвище Беляй, правив за керманича.
Поріг Ненаситець падає поступово дванадцятьма “лавами” чи уступами.
Рибалки сміливо зійшли до дубу, набожно перехрестилися й швидко понеслися до порогу. Вже пронеслися вони через одинадцять лав, але от на останній, дванадцятій, лаві дуб якось сильно і зненацька рвонувся вперед, миттєво пірнув у каскад кипучих вод і, здавалося, зовсім безвісті зник під водою, а клекочущі хвилі Дніпра в одну мить ока поглинули і самих плавців…
Цариця, що стежила з живим інтересом за дубом, що плив через поріг, з переляком відвернулася від порогу і, глянувши на князя Потьомкіна, зі здивуванням запитала його: “Как, разве они погибли?” Князь самий був стривожений страшним видовищем, але генерал Синельников, що звик часто бачити такі видовища на порозі й такий, що знав добре кмітливість і спритність своїх лоцманів, спокійно вказав князю на відважних пловців, які опинилися вже далеко нижче порога, біля правого берегу Дніпра.
Імператриця, однак, заспокоїлася тільки тоді, коли сама побачила вдалині плавців. Керманича Беляя вона побажала особисто бачити. Наказано було видати йому нагороду – 50 карбованців золотими 113.
Після проходу через поріг дуба пустилися вже одна після іншої царські галери під керуванням каменського лоцмана Мойсея Івановича Полторацького та його помічника кодацького лоцмана Непокритенко. Катерина дивувалася спритності, мистецтву й безстрашності лоцманів, які супроводжували флотилію через поріг.
Усі судна пройшли цілком благополучно через грізний і найстрашніший з усіх порогів поріг. “Тогда императрица приказала светлейшему представить ей того самого лоцмана, который управлял ее судном. И когда лоцман явился, то она сама спросила его: “Ты ли Полторацкий, атаман над лоцманами?” – “Я тот самый, о коем вы изволите спрашивать”. – “Жалую тебя, Полторацкий, за твою верную услугу поручиком. Есть ли у тебя дети?” – “Есть, ваше императорское величество: один сын 13 лет”, – сказал Полторацкий. Императрица и сына изволила пожаловать прапорщиком и обещала прислать им грамоты на чины и на дворянство всему их потомству” 114.
Потрібно думати, що цариця приділила свою увагу й помічнику Полторацького, лоцману Непокритенко. Принаймні, в офіційному документі того ж 1787 року 19 грудня він іменується прапорщиком 115.
Очевидець переправи царської флотилії через Ненаситецький поріг гр.Сегюр описав цю картину так: “Мы остановились в усадьбе губернатора Синельникова. Она была расположена на берегу реки, в виду главнейшего порога, который долго считался непреодолимым препятствием для прохода торговых судов. В самом деле, Днепр в этом месте во всю свою ширину загроможден цепью скал, из которых одни в уровень с водой, а другие высятся над уровнем и местами образуют несколько столь шумных водопадов, что мы не могли расслышать слов друг друга. Поток здесь с яростью и пеною бьется о скалы. С первого взгляда кажется, что невозможно проехать между этими скалами в легком челне и самыми отважными гребцами. Однако ж. невдалеке стояло на якоре большое судно и лодка, назначенные для проезда через пороги.
Князь Потемкин, принц Нассау и я хотели было отважиться на эту поездку, но нас остановило решительное запрещение императрицы.
Суда в виду нас счастливо прошли опасный пролив с быстротой стрелы. Но их так сильно качало, что, казалось, они ежеминутно могут разбиться или исчезнуть в волнах; особенно мелкие лодки беспрестанно исчезали из виду. Нам сказали, что при полной воде проезд этот удобнее, особенно при помощи ловких старых запорожцев, привыкших к таким опасным подвигам. Кн.Потемкин так полагался на их опытность, что предположил спустить до Херсона все суда, на которых мы плыли из Киева до Койдак” 116.
Залишивши маєток генерала Івана Максимовича Синельникова, Катерина з всім своїм поштом до вечора того ж 9 числа травня прибула до сeл.Хортиці, яке належало камергеру В.О.Черткову.
Наступного дня імператриця Катерина їхала чистим степом і до вечора прибула до село Грушевки, маєтку генерал-прокурора князя О.О.В’яземського.
Травня 11 числа Катерина була в селі Носоковці, а ввечері того ж дня була вже у місті Бериславе, звідкіля написала до Москви генералу П.Д.Єропкіну такого листа: “Хорошо видеть сии места своими глазами; нам сказывали, что наедем на жары несносные человечеству, а мы наехали на воздух теплый и ветер свежий, весьма приятный и самый весенний; степь, правда, что безлесная, но слой земли самый лучший и такой, что без многого труда все на свете производит; почиталась она безводною, а мы видели повсюду ручьи и речки, при которых поселений уже не в малом числе” 117.
Травня 12 числа Катерина прибула до села Никольського, маєтку генерала В.В.Енгельгарда, звідкіля проїхала до села Миколаївки, а звідти до садиби генерала Я.М.Репнинського, на левому березі р.Малого Інгулу 118, після чого того ж дня прибула до Херсону, де дуже урочисто була зустрінута всім населенням міста.
З Херсона вона писала генералу П.Д.Єропкіну й до Петербургу Я.О.Брюсу так: “Дитя сие (т.е. Херсон) не существовало восемь лет тому назад. Народа здесь, кроме военных, великое множество и разноязычные с большей части Европы. Я могу сказать, что мои намерения в сем крае приведены до такой степени, что нельзя оных оставить без должной похвалы. Усердное попечение везде видно, и люди к тому избраны способные” 119.
“Третьяго дня к вечеру приехали мы с граф.Фалькенштейном благополучно и в добром здоровье сюда в Херсон и к немалому нашему удивлению узрели прекрасного города в таком месте, где шесть лет тому назад не было ничего, окроме голой степи. Здесь не только военные, но и гражданские строения все в лучшем виде, одним словом Херсон почитать можно между самыми городами нашими лучшим. Сие дитя много обещает: где сажают, тут все растет; где пашут, тут изобилие, строения все каменные; мы жары по сю пору не чувствуем, все здоровы; здешние люди больного вида не имеют, и все колышется, людство великое и стечение людей со всех край (краев), наипаче же полуденные” 120.
Інакше писав про все бачене в Херсоні австрійський імператор Йосип II своєму фельдмаршалу Ласі: “Херсонские укрепления выведены очень дурно, фасы очень длинны, куртины слишком коротки, фланги также, и поэтому все орудия для обстреливания фасов вытянуты в ряд вдоль этих куртин. Все верки земляные, в земле слишком много песку, обложки нет никакой, а один дерн пристает очень плохо. Скаты чрезвычайно круты, и так как тачки здесь очень дороги, то солдаты таскают землю на плечах в маленьких мешках и высыпают на верки не размельчая и без утрамбовки, а только разбрасывая ногами осыпанную кучку земли. Осадная артиллерия великолепна, но у них нет заммельвагонов для перевозки орудий большого размера, а также нет и десятой части необходимых зарядов и ядер и пушек. Спущенные корабли из очень сырого леса годятся только на показ. Мачты очень плохи и нет ни канатов, ни парусов; все это предполагают привезти сухим путем из Кронштадта в Херсон” 121.
У такому ж роді писав у своїх мемуарах і граф Сегюр. “После проезда четырехсот верст по степям, нас неожиданно и приятно обрадовал своим видом Херсон. Но и без этой случайности мы не могли не дивиться, видя столько новых величественных зданий… Правда, это первоначальное, минутное удивление наше несколько охладилось размышлением. Рассмотрев Херсон вблизи и подробно, мы заметили, что его местоположение дурно выбрано, что корабли вообще не могут подыматься по Днепру иначе, как без груза, а военные суда, здесь построенные, не могут свободно спускаться по реке без помощи камелей. Не устроено ни набережной, ни пакгаузов для товаров; судебные места отправляют дела медленно и дурно, наконец, испарения болот и островов, наполненных тростниками возле города, не только вредно действуют на здоровье жителей, но нередко и смертельны. Чтобы исправить дело, князь предполагал устроить торговую часть в 30 верстах ниже по Днепру, учредить карантин, построить набережную и магазины, преобразовать суды и осушить соседние болота. Но высушка болот мне казалась невозможною: для этого нужно истребить весь тростник, необходимый для топки и покрышки домов в этом краю, где на пространстве нескольких сот верст не было лесу” 122.
З бесід Йосипа II і графа Сегюра видно, що вони прийшли до одного висновку. Вони не очікували гарних результатів від адміністративних заходів кн. Потьомкіна у краї. “Я вижу, – казав Йосип II гр. Сегюру, – что во всем этом более эффекта, нежели внутренней цели. Князь Потемкин деятелен, но он гораздо больше умеет начинать, нежели довершать. Впрочем, так как здесь никаким образом не щадят ни денег, ни людей, то все может казаться нетрудным. Мы в Германии и во Франции не смели бы предпринять того, что здесь делается. Владелец рабов приказывает, рабы работают; им или вовсе не платят, или платят мало; их кормят плохо; они не жалуются, и я знаю, что в продолжение трех лет в этих вновь приобретенных губерниях, вследствие утомления и вредного климата болотных мест, умерло около 50 000 человек; никто не жаловался, никто не говорил об этом… Вы видите, что здесь ни во что не ставят жизнь и труды человеческие; здесь строятся дороги, гавани, крепости, дворцы в болотах, разводятся леса в пустынях без платы рабочим, которые, не жалуясь, лишены всего, не имеют постели, часто страдают от голода”.
На це граф Сегюр зі свого боку відповідав Йосипу II: “Все здесь начинается, ничто не оканчивается. Князь Потемкин часто оставляет то, что только им было начато; ни один проект не составляется солидно, ни один не исполняется до конца. В Екатеринославе мы видели начало города, который не будет обитаем, начало церкви, в которой никогда не будет службы; место, избранное для Екатеринослава, безводное; Херсон окружен опасною болотистою атмосферою. Старались все украсить для императрицы. После отъезда ее все эти чудеса исчезнут. Я знаю князя Потемкина; его пьеса сыграна, занавес упал; князь займется теперь другими задачами или в Польше, или в Турции. Настоящая администрация, требующая постоянства, не согласуется с его характером”.
Йосип II скінчив свою бесіду з графом Сегюром, назвавши всю подорож Катерини II галюцинацією 123.
Але Катерина чи не зауважувала, чи не хотіла зауважувати всіх недоліків у діяльності князя Потьомкіна, поамічених Йосипом II і графом Сегюром.
Травня 14 дня Катерина з Херсона їздила до маєтку графа О.А.Безбородько, сіла Белозерки, де їй і всьому почту даний був блискучий і розкішний обід 124.
Після того Катерина знову повернулася до міста Херсона і 17 числа того ж місяця, переправившись з правого берега Дніпра на лівий, виїхала до Криму.
Червня 1 числа імператриця Катерина II, повернувшись з Криму, прибула до м.Берислава, де зустрів її правитель Катеринославського намісництва генерал-майор І.М.Синельников. З Берислава Катерина попрямувала вже іншим шляхом, західною окраїною колишніх запорізьких вільностей, минаючи Катеринослав, а саме: на Нову пошту, Давидів брід, Блакитну, Шестірню, Пономареву, Кривої Ріг, Євстаф’евку, Гіннівку, Жовту, Курячу балку, Хитке, Онуфріївку і нарешті прибула до Кременчука 125.
З Кременчука Катерина попрямувала на Полтаву, Харків, Бєлгород, Курськ, Орел, Тулу. Червня 28 була вже в Москві, а липня 11 у С.-Петербурзі.
Правитель Катеринославського намісництва І.М.Синельников, проводив імператрицю до кінця свого намісництва, знову повернувся до своїх обов’язків, побудові міста Катеринослава і заселення Новоросії.
Однак недовго довелося І.М.Синельникову цього разу залишатися при будівництві Катеринослава. Серпня 21 числа того ж року відкрилася друга російсько-турецька війна, і Синельников викликаний був до С.-Петербургу за ордером кн.Потьомкіна.
Від’їжджаючи до столиці, І.М.Синельников доручив управління намісництвом віце-губернаторові Андрію Воїнову і дав йому доручення: по-перше, піклуватися про добробут заведених училищ; по-друге, зберігати училищні суми 300000 карбованців; по-третє, відправляти до нього кожного місяць і кожну третину про те відомості.
Тим часом російсько-турецька війна, що почалася, чим далі, все більш й більш розпалювалася, а разом з тим будівництво у м.Катеринославі все більш й більш скорочувалося. Указом від 20 жовтня 1787 року “по причине наставшей внезапной войны” велено було визначених на будівництво “присудственных мест на все губернии по 20000 руб. в каждую до будущаго повеления не отпускать” 126.
Однак, щоб будівництво м.Катеринослава все-таки так чи інакше продовжувалося, у 1788 році виданий був указ надсилати для робіт з центральної Росії на південь усіх колодників, присуджених до каторжних робіт 127.
Тим часом І.М.Синельников зі столиці повернувся до Катеринослава і знову став до виконання своїх обов’язків. Однак і цього разу він залишався у Катеринославі недовго: кн.Потьомкін знову викликав його до себе, але вже не до столиці, а на театр воєнних дій, до турецької фортеці Очакова. Але тут, при облозі росіянами Очакова, Синельников був важко поранений у ногу і після невдалої операції, за якої випливало зовсім відібрання у хворого ноги, липня 29 дня 1788 року помер, маючи усього лише 47 років від роду 128. На місце померлого І.М.Синельникова правителем Катеринославського намісництва 24 вересня того ж року призначений був Василь Васильович Коховський 129.
Після від’їзду кн. Потьомкіна на фронт і після смерті генерала Синельникова роботи зі спорудження будинків у Катеринославі відразу утратили свій темп. Так, для спорудження грандіозного собору в місті протягом трьох років, тобто з 1787 по 1789 рік, зробили тільки те, що вирили рови, забутили їх великим й дрібним диким каменем і залили вапняним розчином. На цьому й закінчилося все будівництво.
Грудня 21 дня 1788 року, знаходячись при Очакові, кн.Потьомкін наказував звідтіля Катеринославській казеннній палаті сплатити з губернських доходів, за рахунок будівельної суми, купцю Жеребцову та селянину Аладову за постачання вапна “на будівлю міста” так двомстам мулярам 20485 карбованців за умовою, укладеною з ними покійним правителем Катеринославського намісництва І.М.Синельниковим 130.
У наступному 1789 році січня 21 дня кн.Потьомкін також наказував тій же Катеринославській казеннній палаті сплатити ще з тієї ж будівельної суми полковому осавулу козацкого війська Гутуєву “за поставленный им в новый город Екатеринослав на строение церкви дикий цокульный камень следующее ему число денег 8093 р., как представил о том правитель Екатеринославского наместничества” 131.
Також повільно посувалося у новому місті Катеринославі й спорудження будинку для генерал-губернатора, так званого тепер Потьомкінського палацу. Він будувався також три роки, тобто з 1787 по 1789 рік. Але все-таки спорудження його так чи інакше було доведено до кінця, тоді як спорудження “найбільшого у світі християнського храму” можна тільки на плані бачити.
Місце для генерал-губернаторського палацу обрано було на березі Дніпра, проти Монастирського острова, де він стоїть і тепер.
Місце це належало “абшитованому”, тобто відставному, осавулу запорізького війська Лазарю Остаповичу Глобі. Лазар Глоба народився у містечку Ведмедовці Київської губернії Чигиринського повіту, звідкіля пішов до Запорожжя і, не будучи одруженим, вже в 1743 році оселився на правом березі Дніпра, проти Монастирського острову. Будучи жагучим аматором садівництва, Глоба розвів три сади: на Монастирському острові, на самому березі Дніпра, проти острова, і внизу при слободі Половиці. Разом з тим він же улаштував на Дніпрі чотири млини, поставлені – одні на каменях, інші на байдаках; крім того, мав ділянку землі для обзаведення на ньому дванадцяти селянських дворів 132.
Своїми садами Лазар Глоба володів доти, коли на місці слободи Половиці почали будувати місто Катеринослав. Князь Потьомкін купив у Глоби всі його сади, але за скільки, точно невідомо. Історик Нової Січі О.О.Скальковський говорить, що ніби-то сади придбані у 1787-1789 роках за 3000 карбованців 133, але така сума занадто велика для того часу. Архієпископ Гавриїл говорить, що казеннне відомство заплатило Глобі за продане ним місце 500 карбованців 134. Після продажу свого “майна” Глоба спустився з гори вниз, де жив при слободі Половиці в насадженому ним же самим саду. У 1793 році він помер, проживши більше 100 років, і там же був похований. Над ним поставлений був кам’яний стовп замість пам’ятника 135.
Разом з Глобою там же, на березі Дніпра, проти Монастирського острова, жили ще два товариші його – колишній осавул війська запорізького Ігнатій Сидорович Каплун і Микита Леонтьйович Корж зі своїми родинами. Вони розміщалися всі троє в одній хаті, під одним дахом, у якій було два відділення, тобто “дві хати”. У Коржа, крім того, на річці Сурі був зимовник і було скотарство там, де сіло Михайлівка 136. Коли нагорне місце було куплене, то всі козаки-власники “ушли оттуда по своим местам”. Микита Леонтьйович Корж прожив 104 роки, помер у 1835 році і був похований у селі Сурсько-Михайлівці, у церковній огорожі 137. Усні оповідання Коржа про життя запорізьких козаків, про подорож Катерини II у південний край, про закладення собору в Катеринославі записані зі слів його й свого часу надруковані місцевим архієпископом Гаврихом Розановым, якого Корж часто відвідував.
Отже, на місці, що звільнилося, після відходу з нього “абшитованих” козаків, тобто на правом березі Дніпра, проти Монастирського острову, і наказано було ясновельможним князем Потьомкіним спорудити генерал-губернаторський палац.
“Дворец князя Потемкина, – говорит архиепископ Гавриил,- поставлен был на самом веселом месте, лицом прямо к Днепру, против алтаря собора, от которого ко дворцу парк из деревьев предположен”.
У довжину будинок зі службами 55 саж., завширшки з боків 17 саж., всредині 20 саж. Низ з білого, гладкого, тесаного каменю, середина і верх цегельні, покрівля тесова.
Історик Нової Січі і Новоросійського краю О.О.Скальковський додає до слів Гавриїла ще те, що палац споруджений у венеціанському смаку і будувався він три роки – 1787-1789 138. Навколо палацу наказано було насадити “аглинский сад”. А щоб той сад був дійсно “аглинский”, для того виписаний був з Лондону прославлений садівник Гульд. Дерева для саду привозилися з трьох місць. З польського маєтку самого князя Потьомкіна Дубрівни привезена була на барках Дніпром велика оранжерея з 29 садівниками. З Молдавії доставлені були великі фруктові дерева і 12 хур виноградних лоз, при яких прибуло кілька людей болгар, мистецьких виноградарів 139. З казеннного саду, що був у м.Кременчуці при намісницькому палаці, правитель Катеринославського намісництва В.В.Коховський жовтня 2 дні 1789 року за ордером “ясновельможного” наказав городничому міста Градіжська 140 Адлерштралю перевезти конями з Кременчука до Катеринослава казеннний фруктовий сад, тобто всі яблуні, вишні, груші, волоські горіхи, виноградні лози. Велілося викопати з землі, навантажити на підведення і “без замедления” відправити до Катеринослава.
Жовтня 4 дні того ж 1789 року В.В.Коховський писав князеві Потьомкіну повідомлення: “Во исполнение повеления вашей светлости аглинский сад в городе Екатеринославе господином Гульдом и отделывается и насаждается. Деревья из Кременчуцкого сада привезутся, о чем в покорности моей донести честь имею” 141.
Автор книги “Столітній ювілей Катеринослава” К.М.Корольков, описуючи палац кн. Потьомкіна, говорить: “Вокруг дома находился обширный редкий сад, в котором было две оранжереи: одна ананасовая, другая же состояла из лавровых, померанцевых, лимонных, апельсинных, гранатных, финиковых и других иностранных деревьев; ветви некоторых деревьев простирались во все стороны на несколько десятков аршин” 142.
В даний час у нашому розпорядженні мається більш докладний список дерев, що знаходилися в оранжереї “аглинского” саду при палаці генерал-губернатора. У 1797 році “в казеннной ранжерее”, которая имеет с теплицами 15 саж., всех дерев 507. Они таковы: лавры, померанцы обыкновенные, померанцы дикие, померанцы аранские, апельсины, помаданы, лимоны, кателеры, фиги, миртусы, лаврусы, цынусы, розаны, гранаты, таксы, флюсы, пан-сонисы, ананасы, жасмины, цересы, цыпрезусы, пуртулаки, персики, абрикосы. При этом некоторых деревьев по одному экземпляру, а некоторых больше ста, как, например, диких померанцев 191 дерево” 143.
Скільки було дерев, що росли на відкритих місцях, і які то були дерева, невідомо.
Після смерті кн.Потьомкіна, коли виникло питання про те, скільки після нього несплачених боргів, то між різними стягувачувами сплати грошей англійський садівник Гульд заявив, що йому за двома рахунками варто одержати 19207 карбованців і 73 копійки за насіння і землеробські інструменти, вивезені ним з Лондону, та за лікування ноги, що була зламана під час перебування у Катеринославському намісництві, та ще за обіцяне ясновельможним князем зі ста душ село. На тій же заяві, збоку, приписано контролем: “За инструменты и семена 4282 р. 22 к., за излечение ноги 2425 р. 51 к., 12500 р. за обещанную деревню предоставляется вышнему разсмотрению” 144.
Будівничим генерал-губернаторського палацу і всіх інших великих казенних будинків у новому місті Катеринославі призначений був императрицею Катериною архітектор М.Ф.Козаков, кращий з російських зодчих кінця XVIII століття, який показав всю силу свого грандіозного таланту при спорудженні будинку сенату. Козаков, за виразом його біографа, розповів славу Катерининського царювання. Спершу він був відряджений до м.Катеринослав I, заснованого губернатором В.О.Чертковим при впадінні річки Кильчені до річку Самари, “для исправления порученного дела”. Але там сильно занедужав й змушений був повернутися до столиці. Тепер Козаков прибув вже до нового Катеринослава, закладеного у здоровому місці, біля правого берегу Дніпра, проти Монастирського острову, для зведення у ньому різних будівель.
Але і цього разу перебування М.Ф.Козакова у Катеринославі було нетривалим: почалася російсько-турецька війна, і він ледь устиг спорудити кам’яний одноповерховий палац для генерал-губернатора, як був відкликаний до столицю, і “все мечты его остались лишь в одном начертании” 145.
Ні імператриця Катерина, ні князь Потьомкін ніколи не бачили у Катеринославі генерал-губернаторського палацу, тому що в 1787 році, коли закладалося нове місто Катеринослав у присутності Катерини і князя Потьомкіна, палацу ще зовсім не було. У “Журналі подорожі імператриці Катерини II” 146, де завжди й усе з точністю записувалося, куди виїжджала чи куди виходила цариця, кого приймала і що говорила на прийомі, ні слова не говориться про те, щоб вона після 1787 року знову починала поїздку Новоросійським краэм і удруге відвідала місто Катеринослав. Ніде не говориться про те ж й про князя Потьомкіна. Вся увага була звернена у той час на нову війну між Росією і Туреччиною, під час якої фельдмаршал князь Потьомкін виявився далеко не на висоті свого становища.
Чим більше розпалювалася російсько-турецька війна, тим більше скорочувалося будівництво в Новоросійському краї, зокрема у м.Катеринославі. Князь Потьомкін, знаходячись на фронті, час від часу посилав зі ставки різні накази на ім’я правителя Катеринославського намісництва Василя Васильовича Коховського. Зі свого боку Коховський відправляв рапорти “ясновельможному” про різны справи і події у краї.
У 1791 році В.В.Коховський між іншим доповідав князеві Потьомкіну про деяке утруднення, що виникло у м.Новомосковську при виборах членів до складу міського магістрату; це стосувалося також і міського магістрату у м.Катеринославі. У чому полягало утруднення, видно з відповіді Потьомкіна Коховському: “Ваше превосходительство рапортом представляете мне, что по случаю отделения на козацкую службу мещан, а купцов за переходом в город Екатеринослав, в Новомосковске остаются одни отлучные, составляющие самое малое число, а потому, при учиненных на трехлетнее служение выборах, потребных в Новомосковский городовой магистрат судей избрать было не из кого. Напротив того в Екатеринославе хотя и числится по книгам 280 душ граждан к составлению магистрата, советного и сиротского судов, но на открытие повеления не имеется, то в такоем случае господин вице-губернатор Тибекин предписал екатеринославскому магистрату перевести городовой магистрат из Новомосковска в Екатеринослав, именуя его, до особого от начальства разрешения, новомосковским же и наполнить оный положенными по штату чинами из граждан екатеринославских. Ваше превосходительство, находя и с своей стороны, по изъясненным обстоятельствам, лучшею выгодою как для производства дел, так равно и для граждан магистрату подсудимых, помянутый городской магистрат, приведенный из Новомосковска в Екатеринослав, навсегда с наименованием оного екатеринославским испрашиваете на то моего повеления. Я, будучи с мнением вашим согласен, утверждаю оное и для того предписываю от ныне новомосковский городовый магистрат именовать екатеринославским. Яссы, сентября 10 дня” 147.
Це останнє було розпорядження кн.Потьомкіна, що торкалося міста Катеринослава.
Знаходячись всі в тій же столиці Молдавії Ясах, кн.Потьомкін вів довго переговори з турецьким послом про мир між Росією і Туреччиною. Вже кілька днів перед тим він почував нездужання. Жовтня 5 дня 1791 року він залишив місто Яси і попрямував до міста Миколаєва. Але проїхавши усього лише 40 верст від Яс, відчув себе дуже погано і змушений був зупинитися серед безлюдного і дикого степу. Його вийняли з коляски і поклали на траві. Два лікарі, що знаходилися при ньому, кинулися до нього з різними медикаментами. Але медикаменти не врятували хворого, і він зненацька для всіх помер на місці.
Звістка про раптову і непередбачену смерть всесильного і норовливого фаворита цариці зловісно пронеслася по всьому краї. Всі відразу відчули, що смерть є початок кінця всіх широких і грандіозних його задумів у краї.
І справді. Незабаром імператриця Катерина II повеліла правителю Катеринославського намісництва В.В.Коховському надіслати їй до столиці план міста Катеринослава, а разом з планом подати докладні відомості про число всіх казеннних і приватних споруд у місті й у них жителів усякого стану 148. План, розглянутий і перероблений наново, повернутий був назад. Коштів для спорудження нових будинків не було поки зазначено.
Що ж відбулося у цей час у столиці? Ще за життя князя Потьомкіна Катерина наблизила до себе молодого, дуже вродливого, але не сяючого ніякими талантами поручика кінної гвардії Платона Олександровича Зубова. З поручиків він швидко був зведений у вищі військові чини, зведений у графське, потім князівське достоїнство, наділений величезними маєтками з десятками тисяч кріпосних людей. Після смерті князя Потьомкіна він відразу призначений був генерал-фельдцейхмейстером, Новоросійським генерал-губернатором і начальником чорноморського краю.
Чим же ознаменувалося управління графа П.А.Зубова Новоросійським краєм?
Насамперед потрібно сказати те, що граф Зубов управляв Новоросійським краєм, ніколи не виїжджаючи на південь зі столиці. Очевидно, він був потрібний більше для самої цариці, ніж для Краю. Потім Зубов, як людина недалекого розуму, мало знаюча, бездіяльна, така, що ніколи не бачила краю, не міг внести до управління нічого нового, самобутнього.
Перше, чим вітав Новоросійський край графа Зубова, це був голод у 1794 році, названий офіційно “недостатком пропитания населения”. Про те повідомив графу Зубову новий правитель Катеринославського намісництва генерал-майор І.І.Хорват. Зі свого боку граф Зубов доповів імператриці Катерині, після чого вже він сам від себе послав Катеринославській казеннній палаті “пропозицію”.
“На представление мое об оказавшемся в Екатеринославской губернии недостатке в пропитании, от бывшего тамо повсеместного неурожая, и на мое же представление о способах, коими я предполагал отвратить сей недостаток, ко мне последовал в 19 день месяца декабря именной высочайший ея императорского величества указ, копию с коего при сем посылаю Екатеринославской казенной палате. Мне позволено употребить денежную сумму из доходов Екатеринославской губернии и Таврической области, сколько необходимо потребуется, как на закупку хлеба, так и на перевозку провианта в разные места, коих жители сами доставить оного себе будучи не в состоянии. То и имеет палата, на сказанное употребление, по получении сего, из доходов своих, отпустить 50 000 рублей к правителю Екатеринославской губернии господину генералу-майору и кавалеру Хорвату, коему поручено от меня по сему указу исполнение, а когда оные деньги отпущены будут, меня уведомить. Граф Платон Зубов. В Санкт-Петербурге декабря 21 дня 1794 года” 149.
У “Відомості про зроблені Катеринославською казеннною палатою витрати понад розписані у 1794, 1795, 1796 роках” написано: “На закупку и доставку в подлежащие места хлеба к продовольствию обитателей Екатеринославской губернии по случаю бывшего в 1794 году в -тамошнем краю неурожая, выдано было 27155 р. 85 3/4 коп.” 150
Потрібно думати, що ця грошова сума видана було як додаток (“понад розпис”) до виданої раніш суми 50000.
У тому ж 1794 році граф Зубов з найвищого бажання писав Катеринославській казеннній палаті нову “пропозицію” – відпустити 45055 карб. на спорудження у місті Катеринославі малої кам’яної церкви і 1075 карб. на утримання Катеринославської верфі 151.
Місто Катеринослав, засноване у 1787 році, по тому протягом семи років було, можна сказати, недоступне ні для пішого, ні для кінного, ні з одного, ні з іншого боку, внаслідок того, що не мало моста через р.Дніпро. Тільки в 1794 році вересня 30 дня даний був найвищий на ім’я графа Зубова указ “Про переведення з Кременчука й улаштування у Катеринославі моста”. Зі свого боку граф Зубов послав від себе наказ про те ж правителю губернії генерал-майору Хорвату. Для прийняття того моста послані були до Кременчука від Катеринославської казеннної палати радник і архітектор. По оцінці цих осіб, за мостові припаси, як те: плениці, якорі, канати, порьми, диби й різні інструменти – 17020 карб. 47 1/2 коп. Так крім того, за приготовані до того мосту нові матеріали – 7575 карб. та за перепровадження того мосту перевізних суден й усіх до того принадленостей – 3280 карб. 152
Граф П.О.Зубов, як і раніше сидячи у столиці і ніколи не виїжджаючи з неї, не маючи ніякого уявлення про край, яким він управляв як генерал-губернатор, склав доповідь і подав її Катерині – через зручність управління великим Новоросійським краєм заснувати нову губернію і назвати її Вознесенською з губернським містом Вознесенськом.
Доповідь була прийнята цілком прихильно, і на неї пішов найвищий указ. “Генерал-фельдцейхмейстеру, Екатеринославскому, Вознесенскому и Таврическому генерал-губернатору графу Зубову в 27 день генваря 1795 года в Санктпетербурге. Разсмотрев поданный от вас в 18 день генваря сего года доклад со всеми приложениями и быв согласны…, возлагаем на вас воздвигнуть и устроить губернский город сего наместничества вдоль реки Буга, в окружностях местечка Соколов, под именем Вознесенска, где повелеваем заложить и воздвигнуть соборный храм, во славу имени вознесения Господня, именуя и губернию Вознесенскою” 153.
Як раніш на князя Потьомкіна, так після нього на графа Зубова Катерина у своєму осліпленні покладала великі надії на те, що нову Вознесенську губернію і весь Новоросійський край він підніме на рівень найвищого благоустрою.
Місто передбачалося побудувати у дуже великих розмірах. У ньому повинні бути будинки – для генерал-губернатора, губернатора, архієрея, також училища, казарми та інші, а насамперед храм Вознесіння Господня. Головним начальником усіх будівель призначений був правитель Катеринославської губернії генерал-майор Йосип Іванович Хорват, архітектор інженер-полковник де Волан і при ньому офіцер Андрій Шостак 154.
На провадження була потрібна, за поданням графа Зубова, сума грошей 3000000 карбованців, і Катерина затвердила 155.
Але звідки ж добути таку велику суму грошей?
“Что касается сумм, потребных на устройство всех частей сей новой губернии, – писала сама Екатерина, – на строение губернского города, в нем соборной церкви, присудственных мест, заведения внутренних пристаней, магазинов и лавок для обозрения и распространения торгов и промыслов, также во всех городах присудственных мест и уездных кладовых, а равно карантинных, таможенных и других, то разсудили мы повелеть нашему фельдцейхмейстеру и Екатеринославскому, Вознесенскому и Таврическому генерал-губернатору графу Зубову употреблять на все сие остатки доходов порученных ему губерний в течение 10 лет, сколько за удовлетворением положенных по штатам и прочим нужным по губерниям тем расходам собраться может, предоставляя все те доходы единственному его распоряжению, и предписав в начале каждого года представить на утверждение наше предполагаемое им расписание сумм на тот текущий год, а при окончании подавать нам обстоятельные отчеты о употреблении оных и о успехах оными произведенных” 156.
Першим губернатором Вознесенська був призначений князь Петро Оболенський. Через відсутність генерал-губернатора всього краю П.О.Зубова першоприсутнім усіх урядових закладів трьох губерній і начальником козацьких військ вважався генерал-майор Хорват 157.
Суму грошей на витрати з приводу свята відкриття нової губернії призначила сама Катерина з доходів Катеринославської губернії. На посилку до двору кур’єрів і на відправлення нарочних для відкриття повітів – 5000 карб. Правителю Катеринославського намісництва генерал-майору Хорвату на його власні витрати – 6000 карб. Всего 11000 карб. Митрополиту Катеринославському і Херсонісо-Таврійському, що мав бути присутнім при відкритті губернії – 1000 карб. На убори присутствених місць Вознесенської губернії – 5000 карб. 158.
Стихійні лиха, тобто повселюдний неврожай, а за ним й голод, які вразили край у 1794 році, давалися взнаки і на початку 1795 року. У минулому 1794 році грудня 21 дня видано було з Катеринославської казеннної палати на продовольство населенню 50000 карбованців, але, мабудь, така сума грошей виявилася недостатньою, а тому у наступному 1795 році лютого 17 дня за “пропозицією” зі столиці генерал-губернатора графа Зубова на руки правителю намісництва генерал-майору Хорвату видана була з тієї ж казеннної палати сума грошей 100000 карб. 159
Що зробив у цей час генерал-губернатор граф Зубов власне для міста Катеринослава, це видно з “Відомості про зроблені Катеринославською казеннною палатою витрати понад розписані у 1794, 1795, 1796 роках”.
За поданим рахунком від генерал-губернатора графа Зубова і за пропозицією генерал-прокурора графа Самойлова, березня 1 дня 1794 року була переведена сукняна фабрика з Могилевської до Катеринославської губернії. На улаштування тієї фабрики і “снабдение” шовково-панчішної – 101171 карб.
При катеринославських фабриках побудований був будинок для директора з усіма до нього службами; куплене місце, що лежить між міським форпостом і фабриками, з фруктовими деревами, для шовково-панчішного саду. Усього сплачено 11814 карб. 25 к. Зверх того куплене інше місце для шовково-панчішного саду. Заплачено 3000 карб. За купчу – 165 карб. 22 коп. Крім того, на побудову двох зв’язків при сукняній фабриці для шовково-панчішної фабрики. Заплачено всего 13054 карб. 70 коп. 160
До тієї “Відомості” приписана ще “примітка”: “На переведение означенной фабрики и устроение оной, равно и шелково-чулочной и накопление капиталами оных отпущено в разные времена по именным указам: от 8 мая 1792 г. бывшему вице-губернатору Тибекину из заемного банка 200000 р., 30 мая 1793 г. бывшему губернатору Коховскому из Екатеринославской казеннной палаты 50000 р., 1 марта 1794 г. из заемного банка бывшему генерал-губернатору князю Зубову 64386 р. 78 2/3 коп. На перевоз из Могилева суконной фабрики 30000 руб… Из Екатеринославской казеннной палаты в капитал чулочной фабрики в училище внутреннего суконной фабрики производства остальных, всего 101171 – 151171 руб.” 161
У 1795 році жовтня 2 дня за найвищим рескриптом видано було з казеннної палати генерал-губернатором князем П.О.Зубовим з числа призначених на 1796 рік 200000 карбованців – на придбання дров для топлення казеннних будинків, на будівництво церкви для цвинтаря, на перевезення до Катеринославу дерев’яної церкви зі скасованого Сокольского монастиря і на платню чинам експедиції будівництва міст – 15388 карб. 162
Які “доповіді” підніс би надалі князь П.О.Зубов цариці Катерині і наскільки ті “доповіді” були б корисні і необхідні для краю, невідомо, тому що насталий 1796 рік поклав кінець усім його планам і заходам: цього року 6 листопада раптово померла імператриця Катерина II.
“Плачьте, кремнистые берега Борисфена, рыдайте, быстротекущие воды Буга! Сердобольная мать, преимущественно о вас попечение имевшая, переселилась от временной жизни в вечную!”- вигукнув катеринославський архієпископ Амбросій 163.
VI
Наступник імператриці Катерини II, насичений, так би мовити, ненавистю до усіх фаворитів своєї матері, поспішив, насамперед, іменним указом від 12 листопада 1796 року змістити князя П.О.Зубова від усіх посад, що були покладені на нього Катериною II. Далі указом грудня 12 дня знищувалося Катеринославське намісництво, а замість нього засновувалася Новоросійська губернія, яка складалася з 12 повітів. Саме місто Катеринослав велено іменувати Новоросійськом. Січня 13 дня 1797 року військовим і цивільним губернатором Катеринославської губернії призначався генерал-лейтенант М.М.Бердяєв з окладом платні 3600 карб. на рік, і у посаді цій він знаходився до 29 листопада 1797 року 164. А указом від 1 грудня того ж року “доручено” генералу від інфантерії, командуючому таврійською дивизією, графу Михайлові Васильовичу Коховському управління Новороссийскою губернією з видачею кормових 3600 карбованців на рік, а колишньому у Київській губернії директору економії надвірному раднику Неверовському виконувати посаду віце-губернатора 165.
Слід за тим указами від 18 і 20 грудня наказано були “все строения во всей губернии остановить” 166. Тоді всі матеріали, призначені для будівель, були продані чрез казеннну палату з публічного торгу. Казеннні будинки, побудовані для чиновників і купців, які загинули від пожеж, які прийшли у негідність і розвалилися. Вигінна земля, відведена для міста Катеринослава, яка відійшла до Старого і Нового Кодаків, Лоцманської Кам’янки, яка потрапила до приватних власників. Монастирський острів потрапив у розпорядження лісового відомства. Становий острів зробився власністю генерал-фельдмаршала князя О.О.Прозоровського. Чудова оранжерея, що мала 15 саженів довжини, що коштувала дуже великих грошей, з прекрасними теплицями і з усім тим, що зростало у Потьомкінському саді, тобто рідкісні, привізні, тропічні дерева, кількістю 507 штук, чудові декоративні рослини – все це було продано протягом року за незначну кількість грошей – усього лише 1039 карбованців 167.
Так, за одним розчерком пера наступника Катерини II Павла I не стало багатого і рідкісного саду. Але все-таки він був і його бачили, бачили і захоплювалися місцеві жителі. Що до грандіозного 12-престольного Преображенского собору, що до “прекрасного” університету, музичної консерваторії, художньої академії, то мешканці міста Катеринослава, на жаль! ніколи їх у дійсності не бачили. З дванадцяти проектованих різних фабрик тільки дві з них проіснували до 1837 року.
Таким чином, місто Катеринослав, яке стало зненацька Новоросійськом, яке прагнуло сяяти золотом, яке обіцяло зробитися давніми Афінами, стати могутнім Римом, у самий короткий час позбавилося усього. Воно повернувся до судини глиняної чи до тієї самої первісної Половиці, на якій було засноване 168.
А яким було насправді у той час місто Новоросійськ, про те пише сенатор і член академії наук П.І.Сумароков, який багато подорожував Росією: “Новороссийск есть ничто иное, как мудреная загадка, которую проезжающему надлежит осмотрительно отгадывать. Он увидит губернский город, расположенный в полуверсте от Днепра, на гладкой степи, при подошве горы, простирающейся над ним наподобие вала. Он увидит десятка три обмазанных господских и купеческих домиков, две церкви, ряд деревянных лавок, весьма широкие с худым строением улицы, некоторую монастырскую пустоту, скучное уединение, и весь город не обширнее, притом некрасивее порядочного местечка: это будет нынешний Новороссийск.
Но чтобы подать читателю мысль, какое назначалось ему пышное бытие и каким образом он при самом начале своем пришел в немощь и упадок, то нужно представить хронологическое повествование. В 1779 году построен был на левой стороне Днепра, при самом устье впадающей в него реки Самары 169, губернский город Екатеринославль, который потом, по причине разлива воды, его потопляющего, оставлен без внимания, и в 1782 г. преобращен в простой уездный с переименованием Новомосковска. В сие время Новороссийская и Азовская канцелярия перевелись в Полтаву, а оттуда в Кременчуг, где оныя, продолжая разбор своим подсудным городам, составили в 1784 году из соединенных двух своих губерний новое Екатеринославское наместничество; и Кременчуг учрежден ему столицею.
Дела пробыли в сем состоянии до 1787 года, когда покойная императрица Екатерина великая, проезжая для обозрения Тавриды, осчастливила сей край своим присутствием. Она избрала верстах в двух отсюда, при красивом над Днепром местоположении, необитаемую гору и повелела создать тут новый город, даровав ему в наименование дражайшее свое имя паки Екатеринославля. Младенствующий Екатеринославль получил тогда, при рождении своем, и самое блистательное крещение. Ея величество и достойный ей сопутник император Иосиф положили священными руками два начальные камня к сооружению великолепнейшего храма… Старый город с другого берега Днепра перевезен сюда; появился огромный дворец, ценою стоющий до 120 тысяч рублей, дом губернаторский, английские при них сады, в коих каштановые, персиковые, абрикосовые, тополевые и редкие деревья предстали к осенению терассов и аллей; построено несколько каменных судебных домов, и все обещало возвести его наверх величия и славы.
Наконец перемена обстоятельств переменила и его состояние, опровергнув всю его надежду. Ныне начатой по горе город являет на пустырях готовящиеся к падению построения; наваленные каменья лежат при его погребении, и оный, по многих своих странствованиях, преданный забвению, отделяется степью от определенного ему предместья, который составляет теперешний город под названием уже Новороссийска.
Я часто слыхал о купленной у князя Потемкина здешней фабрике и иду смотреть оную. Длинная улица представила мне множество деревянных и обветшалых построений, кои стоили казне, как утверждают, более 200 тысяч рублей, где также приписанные ремесленники, числом до 1500 обоего пола душ, имеют свои жилища, В одном отделении ткали на 60 стенах сукна, а в других на 80 – шелковые чулки, перчатки, колпаки. Странно, притом приятно видеть толикую кучу людей в беспрестанном движении, несколько сотен вертящихся вокруг колес и слышать неумолкаемый стук. Но сколько усматриваешь тут бледных, томных лиц, сколько?.. Мне кажется, что изчислении употребленного на оную капитала, потерянных с него процентов, той пользы, которую работники принесли бы земледелием или другим каким упражнением, едва ли оная не в убыток казне откроется. Надлежало бы, чтобы всякого рода фабрики отправлялись наемными вольною ценою людьми, дабы столь скучная и непрерываемая работа, собственное произволение имела себе в отраду…
Двухнедельное пребывание в сем городе меня с ним очень познакомило. Я бродил по улицам, не встречая нигде тени, в знойные часы страдал от чрезмерного жара, и униженные домики на единообразном положении имел всегда пред своими глазами. Я не понимал, почто на столь безвыгодном месте, при самом пределе губернии, тут, где никакая главная дорога не пролегает, утвержден был прежде губернский город.
Арбузы и дыни составляют многочисленный здесь торг, и их такое изобилие, что воловья фура стоит не более двух рублей. Нет прохожего, который бы не нес с собою арбуза, нет времени во дни, в которое бы сидящие в кружку крестьяне ими не прохлаждались, а многие, заедая оные хлебом, употребляют вместо обеда. Нищие и колодники получают их в подаяние, а в остроге составляют они безпрерывное лакомство” 170.
Але недовго нове місто, засноване з думкою уславити ім’я імператриці Катерини II, звалося Новоросійськом. Спадкоємець Павла I Олександр I, що вступив на престол березня 12 дня 1801 року, оголосив, що він буде правити “по законам и по сердцу великой бабки своей Екатерины II”. І він підтвердив свої слова справою. Указом від 8 жовтня 1802 року він повелів город Новоросійськ знову іменувати Катеринославом і Новоросійську губернію – Катеринославською. Всю Катеринославську губернію розділив на три губернії: Миколаївську (через рік перейменовану на Херсонську), Таврійську та Катеринославську з повітами Катеринославським, Новомосковським, Павлоградським, Бахмутським і Ростовським 171.
У 1820 році як піднаглядного вигнанця у Катеринославі прожив 18 днів знаменитий російський поет О.С.Пушкін. “Служа под знаменами либералистов,- говорить історик М.М.Карамзін,- он написал и распустил стихи на вольность, эпиграммы на властителей и проч. Это узнала столичная полиция. В одно прекрасное утро полицеймейстер пригласил Пушкина к градоначальнику графу Милорадовичу. Когда привезли Пушкина, Милорадович приказал полицеймейстеру ехать в его квартиру и опечатать там все бумаги. Пушкин, слыша такое приказание, говорит графу: “Граф, вы напрасно это делаете. Там не найдете того, что ищете. Лучше велите дать мне перо и бумагу, и я здесь же все вам напишу”. Милорадович, тронутый этой свободной откровенностью, торжественно воскликнул: “Ah, c’est chevaleresque” и пожал ему руку. Пушкин сел и написал все контрабандные стихи. Списал целую тетрадь.
На другой день граф Милорадович был у государя с докладом. Подал тетрадь и сказал: “Здесь все, что расбрелось в публике, но вам, государь, лучше этого не читать”. Государь улыбнулся на заботливость Милорадовича. Потом граф рассказал подробно, как было дело. Государь слушал внимательно и наконец спросил, что же он сделал с автором. “Я? Я объявил ему от имени вашего величества прощение”. “Тут, – говорит Милорадович, – мне показалось, что государь слегка нахмурился. Помолчав немного, он с живостью сказал: “Не рано ли?” Потом, еще подумав, прибавил: “Ну, коли уж так, то мы распорядимся иначе: снарядить Пушкина в дорогу, выдать ему прогоны и с соблюдением возможной благовидности отправить на службу на юг”. Пушкину дали 1000 рублей ассигнациями, и он отправился по белорусскому тракту в город Екатеринослав.
По белорусскому тракту ехал в мае 1820 года товарищ его по лицею и друг Иван Иванович Пущин. “Белорусский тракт, – говорит он, – ужасно скучен. Не встречая никого на станциях, я обыкновенно заглядывал в книгу для записывания подорожних и там искал проезжих. Вижу раз, что накануне проехал Пушкин в Екатеринослав. Спрашиваю смотрителя, какой это Пушкин. Смотритель говорит, что это поэт Александр Сергеевич, едет, кажется, на службу на перекладных, в красной русской рубашке, в опояске, в поярковой шляпе” 172.
Пушкін був відряджений у розпорядження голови “Попечительного комитета по устройству колонистов юєной России”, генерал-лейтенанта І.І.Інзова, при якому і повинений був залишатися.
По приїзді до Катеринослава Пушкін відвідав канцелярію “Попечительного комитета” разу три, з яких в один з разів рекомендувався генералаві Інзову. Усе-таки час свого перебування у Катеринославі він присвячував катанню у човні Дніпром і гулянням лісами, тому що все місце, де тепер Соборна і Севастопольська площі, було покрите дубовими деревами 173.
Але де ж власне жив Пушкін по приїзді до міста Катеринослава?
Тут є дві думки. Одні говорять, що Пушкін жив у самому місті, а інші стверджують, що він жив у передмісті міста, Мандриківці. На жаль, самий Пушкін ніде про це не каже.
Навіщо було, говорять одні, Пушкіну забиратися у таку глухомань, як Мандриківка? Пушкіну, який одержав виховання у ліцеї, який звик до певних культурних зручностей, Пушкіну, який все-таки зобов’язаний був час від часу показуватися у канцелярій “Попечительного комитета”, що знаходилася у самому місті. Він, безсумнівно, жив у самому місті. На доказ наводиться такий переказ: “Известно, что в 20-х годах настоящего столетия по случаю болезни прожил в Екатеринославе от 2 до 3 недель знаменитый поэт А.С.Пушкин”. Розповідають, що він зупинявся у будинку Тихова 174, у якому містився чи не кращий на той час постоялий двір. На дверях будинку, говорять, був навіть написаний Пушкіним якийсь вірш. Будинок цей тепер перероблений і знаходиться у володінні Я.М.Михайличенко 175.
Там же, на так званій Качельній площі, була в’язниця, звідки втекли два брати-розбійники, що навіяло поетові написати поему “Розбійники”, про що він писав князю П.О.В’яземському: “Вот тебе и “Разбойники”. Истинное происшествие подало мне повод написать этот отрывок. В 1820 году, в бытность мою в Екатеринославле, два разбойника, закованные вместе, переплыли через Днепр и спаслись. Их отдых на островке, потопление одного из стражей мною не выдуманы” 176.
Інші, навпроти, кажуть, що Пушкін по приїзді до Катеринослава, безсумнівно, прожив усі 18 днів на Мандриківці, а не в місті. Насамперед, про який тут можна говорити “кращому в місті будинок” і “кращий постоялий двір” Тихова, коли самий поет, прибувши до Катеринослава, писав своєму братові Леву Сергійовичу: “Приехав в Екатеринославль, я соскучился, поехал кататься по Днепру, выкупался и схватил горячку, по моему обыкновению. Генерал Раевский, который ехал на Кавказ с сыном и двумя дочерьми, нашел меня в жидовской хате, в бреду, без лекаря, за кружкою оледенелого лимонада” 177.
Про непривабливу обстановку, у якій знайшли Раєвські Пушкіна, говорить й доктор Є.П.Рудиковський, який їхав з генералом Раєвським як військовий лікар на Кавказ: “Едва я, – говорить він, – по приезде в Екатеринослав расположился, после дурной дороги, на отдых, ко мне, запыхавшись, вбегает младший сын генерала: “Доктор! Я нашел здесь моего друга; он болен, ему нужна скорая помощь, – поспешите со мной!” Нечего делать: пошли. Приходим в гадкую избенку, и там, на досчатом диване, сидит молодой человек, небритый, бледный и худой. “Вы нездоровы?” – спросил я у незнакомца. – “Да, доктор, немножко пошалил, купался;, кажется, простудился”. Осмотревши тщательно больного, я нашел, что у него была лихорадка. На столе перед ним лежала бумага. – “Чем вы тут занимаетесь?” – “Пишу стихи”. Нашел, думал я, и время и место. Посоветовавши ему на ночь напиться чего-нибудь теплого, я оставил его до другого дня. Мы остановились в доме губернатора К. 178 Поутру гляжу – больной уже у нас: говорит, что он едет на Кавказ вместе с нами. За обедом наш гость весел и без умолку говорит с младшим Раевским по-французски. После обеда у него озноб, жар и все признаки пароксизма. Пишу рецепт. “Доктор, дайте чего-нибудь получше, дряни в рот не возьму”. Что будешь делать? Прописал слабую микстуру. На другой день закатил ему хины. Пушкин морщился. Мы поехали далее” 179.
Генерал М.М.Раєвський виклопотав Пушкіну відпустку, і 4 чи 5 числа він разом з Раєвськими виїхав на Кавказ.
Так, й за словами доктора Рудиковського, Пушкін жив у “гадкой избенке”, а не в “лучшем постоялом во всем городе дворе”. Але де ж саме була та “гадкая избенка” – у самому місті чи на Мандриківці, – доктор теж не говорить. Визначено говорить колишній проводир дворянства Катеринославської губернії. Пушкін прожив у Катеринославі в 1820 році днів 18, до приїзду до Катеринославу генерала Раєвського, який зі своїм сімейством проїздом зупинився у Катеринославі на прохання свого сина, що хотів побачитися зі своїм приятелем Пушкіним. Вони знайшли Пушкіна, за вказівкою генерала Інзова, у будинку, чи скоріше у будиночку, на Мандриківці. Коли генерал Раєвський з сином увійшли до кімнати, то перед очами їхнім стало наступне: Олександр Сергійович лежав на дощатому ослоні чи дощатому дивані. Він був хворий. На Раєвських він справив гнитюче враження за цієї обстановки. При появі Раєвських у нього з радості показалися сльози. Раєвський виклопотав йому відпустку, і 4 чи 5 червня він разом з ними виїхав на Кавказ. Мій батько був у той час при генералі Інзові – він й розповідав мені про все вищевикладене.
Про те, що Пушкін жив на Мандриківці, говорить також якийсь Григорій Мекленбурцев, пасинок князя А.М.Аслан Гирея: “Мой покойный отчим, князь А.Н.Гирей указывал мне место, где жил Пушкин. Жил он в доме Краконини, находящемся на Мандрыковке, против усадьбы моего отчима, князя Гирея. Усадьба, где жил Пушкин, прилегает к Днепру. В Мандрыковке, близ Днепра, находилась тюрьма, из которой во время пребывания Пушкина бежали два брата арестанта, побочные дети помещика Засорина. Ныне (т.е. в 1889 г.) усадьба принадлежит Кулабухову”.
Хто ж такий Аслан Гирей? Під час російсько-турецької війни кримський князь Аслан Гирей, нащадок кримських Гиреїв, перекинувся в 1829 році до Росії зі своїм племінником. У 1835 році вони обоє прийняли православну віру. Хрещеним батьком Аслан Гирея був катеринославський губернатор Никанор Михайлович Лонгінов. При водохрещенні князь названий був Олександром Никаноровичем. Племінник князя помер, а самий князь, одержуючи призначену йому пенсію 250 карбованців на місяць, оселився на Мандриківці. Прийнявши водохрещення, він оженився на вдові Пауліні Мекленбурцевій, приєднаної до православ’я і найменованої Марією. Ця Пауліна-Марія мала від першого чоловіка свого сина Григорія Мекленбурцева, який і повідомляв про те, що Пушкін дійсно жив на Мандриківці 180.
“Могу подтвердить, – говоритт В.Татаренко, – верные указания Мекленбурцева о доме, где жил Пушкин. Он действительно жил на Мандрыковке… Бывший городской голова Кулабухов говорил лет 10 – 20 тому назад моему дяде фотографу Н.А.Иванову, что дом, в котором жил Пушкин, был разобран лет 40 тому назад его отцом ввиду его ветхости… В то время здесь находилась масса вековых деревьев, а невдалеке протекал Днепр. Место это живописное. Мандрыковка вообще очень живописна, особенно в мае, когда все зацветет” 181.
“Пушкина, как знаменитого поэта, уже знали и в Екатеринославе, и пребывание его в городе стало событием для людей, восторженно к нему относившихся. Одним из тех людей был тогдашний профессор Екатеринославской семинарии А.С.Понятовский. И вот он, в сопровождении богатого помещика С.С.Клевцова, надобно думать, такого же энтузиаста, отправляется его отыскивать. Находят. Входят в лачужку, занимаемую поэтом. Пушкин встретил гостей, держа в зубах булку с икрой, а в руках стакан красного вина. “Что вам угодно?” – спросил он вошедших. И когда они сказали, что хотели иметь честь видеть славного писателя, то славный писатель отчеканил им: “Ну, теперь видели? До свидания!” 182
Лишається шкодувати, що й ці особи, які відвідали Пушкіна, не повідомили, де ж саме вони знайшли його: чи у самому місті Катеринославі, чи ж у передмісті його, Мандриківці.
Якщо Пушкін жив не на Мандриківці, а дійсно у самому місті, то у всякому разі не “в лучшем постоялом дворе Тихова”, тому що “жидовская хата, гадкая избенка, лачужка” – поняття несумісні. Для точного визначення місцеперебування Пушкіна у Катеринославі потрібні справжні історичні дані. Але таких даних поки не знайдено, а тому посилатися у такому випадку на одні усні перекази потрібно з велкою кмітливістю.
Немає жодного листа Пушкіна, у якому б він писав кому-небудь з друзів про Катеринослав. Не видно, щоб він оглядав палац губернатора або ж був на сукняній фабриці з її тритисячним населенням. “Конечно, в таком маленьком городке, говорят, каким был в то время Екатеринослав, наличие такого громадного предприятия не могло не остановить на себе зоркого внимания Пушкина, кстати сказать, настроенного революционно. Отсюда есть основание предполагать, что он наглядно и, быть может, впервые “познакомился с бытом фабричных рабочих” 183. Можливо, що Пушкін чув і про ті повстання селян проти поміщиків, що у той час широкою хвилею розлилися по навколишніх місту Катеринославу селах – все це можливо припускати, але стверджувати це можна буде лише тоді, коли будуть знайдені справжні архівні на те вказівки.
Саме місто Катеринослав, мабудь, нічим не вразило Пушкіна. У той час у ньому було всього населення 2555 чоловіків і 2247 жінок, будинків 1095, з яких казенних 13, громадських 3, церков 3, один богоугодний заклад, одна гімназія, одна семінарія й одне повітове училище 184.
Старожили Катеринослава, які жили в місті біля того часу, коли у ньому знаходився Пушкін, описують місто так.
“Тут, где теперь город, были болота и непролазные камыши. Город сей небольшой и помещался внизу. Хаток было мало. Только тут, где теперь Pохлин 185, были деревянные хатки, крытые соломой да камышом, а там, где Раскольничий садок 186, там было болото и рос лесок, а дальше везде камыши, в которых водились волки. Страшно было и жить. Волки таскали овец не только ночью, хватали и днем. Потягне звірюка вівцю, то ти його и не чіпай. Скот всегда пасли на горе, а как только спустишься вниз, под гору, туда, где теперь пристань, так и беда: от зверя не отобьешься. Сказано: волка столько было, что и волчьи сапоги носили и в волчьих кожухах ходили. На горе, где стоит Катерина 187, там была такая высокая трава, что если кто бывало едет верхом на лошади, то травы по брюхо лошади. И везде тут была такая же трава. Везде косили сено. Росли тонконог и тырса, а потом уже пошел бурьян; “тогда, как стал селиться народ, выкинулся молочай. Теперь так и того нема: посбивали так, что часто травы и совсем не бывает. Где они, те травы, и подевались? Точно их тут никогда и не бывало” 188.
“В городе Екатеринославе я родился и теперь в нем живу; на днях 80 годиков стукнуло, как живу на белом свете. Екатеринослав теперь называется городом, а раньше он прозывался слободкой. Тогда каменных зданий не было, а были везде разбросаны убогие деревянные лачужки. Начиная от теперешней городской управы и до самых боень и даже дальше тянулся длинный лес и густой терновник. На том самом месте, где теперь городская управа, был большой овраг, и там, где теперь реальное училище, был базар. Потом на том же месте был большой деревянный театр. Немного выше была пустошь. Ярмарочная площадь 189 в то время была голая степь: ни единого домика, не было еще ни собора, ни богоугодного заведения… С 1830 до 1836 года строились здания богоугодного заведения под наблюдением архитектора Николая Грязнова, при котором эти постройки и закончились… Я помню (еще) два больших наводнения в 1835 и 1845 годах. Вода доходила до того места, где теперь дом Климова и до теперешнего дома Трифонова на Качельной площади 190. Дубы свободно приставали к этим новообразовавшимся берегам 191, а по канавам свободно проходили барки” 192.
В Екатеринослав я переехала в 1824 году, с моею матерью и зятем, по приглашению преосвященного Феофила, который был родной брат моей матери; нам было отведено помещение при архиерейском доме, и мы пробыли тогда в Екатеринославе недели две; из тогдашних моих впечатлений осталось в памяти немного. Помню, что меня поразили тогда пустынность и разбросанность города, его ветхие, низкие постройки, огромные рытвины и очень крутой и трудный подъем на гору. Помню еще случай с нами при отъезде из Екатеринослава: нас провожало несколько человек из приближенных дядюшки. При въезде на мост все остановились и начали прощаться с нами, причем провожавшие подошли все с одной стороны экипажа, куда и мы обратили все свое внимание, а фабричные рабочие сейчас воспользовались этим и вытащили из экипажа чемоданчик нашего зятя. Нас и предупреждали, что вечером близ фабрик ни проходу, ни проезду не было: грабеж был полный, и несмотря на то, что мы ехали среди бела дня, все же не минули общей участи. Говорили тогда, что ловкость фабричных была такова, что они отрезывали воротники шинелей и шуб у мужчин, скакавших чуть не в карьер мимо фабрик. Не знаю, правда ли, но тогда все обвиняли за эти разбои генерала Назимова, заведывавшего фабриками.
В следующем году я приехала в Екатеринослав совсем, вышедши замуж за С.С.Молчанова, который служил тогда в консистории и был регентом архиерейского хора. Мы поселились в доме, выстроенном преосвященным Феофилом. Этот дом стоит и поныне на углу Проспекта и Волосской улицы… Поселившись в верхнем этаже дядюшкиного дома, я стала осматривать, точно с каланчи, свое новое местожительство. От нашего дома до Александровской улицы строений не было; на запад тоже была степь и провалья; выше нас был плохенький домик мещанина Бондарева, а за ним, порядочно отступя, старое, некрасивое здание семинарии. По другую сторону большой улицы – площадь, на которой по воскресеньям собирался базар; на этой площади, над самыми провальями, где сад г.Кнотте, стояло несколько качель, а там, где дом г.Лабинского, несколько деревянных лавочек, где на ярмарку располагались краснорядцы; дальше, по направлению к дворцу Потемкина, стояли прямо на степи четыре дома межевого ведомства; при них не было ни забора, ни деревьев. Ниже базарной площади был дом губернаторский – большое, но низкое и ветхое деревянное здание с крыльцом в сад, который был там, где ныне реальное училище; самый дом губернаторский был в глубине двора, а на улицу стояла конюшня с широким окном, чрез которое конюхи выбрасывали навоз прямо на Проспект, где его накопились огромные кучи. Нижнего города я могла из своего окна видеть только дальнюю часть, а ближайшая заслонялась выпуклостью горы, которая до проведения шоссе и бульваров была очень высока; за нею было огромное провалье, где ныне дума, а где дом Пронина, там была балка и в ней “степная криница”, откуда нам носили воду. Когда впоследствии строили дом, где дума, то работы там было страшно много: с одной стороны срезывали бугор на месте думского двора и двора казначейства и заваливали провалье, где сараи пожарной команды; а с другой стороны на месте будущего дома вынимали из провалья наносную глину и только докопавшись до твердого грунта, начали ставить фундамент, засыпая его изнутри и снаружи всякою всячиною, так что фундамент этого дома, пожалуй, больше, чем высота самого дома.
Припоминаю время первой холеры, когда город наш оцепили: ни в город, ни из него никого не пропускали, улицы также перегородили. Поднялся в городе целый содом. Все овощи и фрукты воспрещено было продавать, а их как нарочно в тот год была масса. Эта первая холера была страшна особенно тем, что ее приняли за чуму: к заболевшим боялись подходить, хоронили без гробов, по несколько трупов бывало везут на тачках и хоронят вместе… Помню, как однажды зимой у кого-то из мещан успенского прихода угорели двое детей – мальчик и девочка; доктора не позвали – докторам тогда не доверяли, а, приняв их за мертвых, по тогдашнему обычаю в тот же день вынесли их на ночь в Успение – тогда еще старую деревянную церковь; ночью была мятель, и под церковные двери напорошило снегу; утром отворяют двери и видят на снегу детские ступни; входят в церковь, а бедные дети лежат в одном гробике, замерзли, и видно, что брат, старший из них, старался своею одеждою прикрыть сестренку. Весь город тогда перебывал в Успении…
На следующий год зимой, в январе месяце, было у нас землетрясение, сильно напугавшее всех нас. Под вечер сижу я в спальне и дитя кормлю, вдруг чувствую, что вокруг меня качнулось, двери в соседних комнатах заскрипели и затворились, чайная посуда зазвенела. Мой муж, крикнув старшим детям, чтоб они молились богу, выбежал на галлерею. Но, слава богу, колебание больше не повторилось. На другое утро ко мне приходила знакомая и рассказывала, как она испугалась этого колебания и как у нея деньги, поставленные на столе столбиками, рассыпались и разбежались по комнате… Сообщение нашей горы с нижним городом улучшилось с приездом губернатора Фабра, который в губернаторском доме жил не более месяца, а затем нанял квартиру в верхнем этаже дома Мунштейна, а губернаторский дом тотчас сломали. Затем начали срезывать гору. Начиная от нынешней семинарии и вниз до казначейства, начали орать улицу в несколько плугов, а потом сбивали короткими перекладинами по две доски, положенные ребром; к концам этого ящика 193, припрягали по несколько волов и стаскивали взоранную землю вниз; потом снова орали и стаскивали землю, и так продолжали до тех пор, пока срезали весь бугор. Тогда закипела новая работа: одни перила ставят, другие шоссе прокладывают, а третьи дерева сажают. Фабр все, бывало, сидит на балконе и наблюдает за работой.
Деревья на бульваре все хорошо принялись, и тут-то открылась настоящая война против коров и свиней. Зачастую, бывало, видишь, как свинья возвращается с бульвара и тащит за собой внутренности. Многим тогда пришлось распродать своих свиней и коров, а в том числе и мне, потому что, вследствие моего ближайшего соседства с Фабром, даже куры мои были постоянно под его строжайшим наблюдением.
На следующую весну зацвела сирень, и тогда открылась война против любителей даровых букетов. Чуть свет, Фабр уже гуляет по бульварам и излавливает желающих воспользоваться сиренью. Не раз случалось, что он приводил за уши в уездное училище парочку “уездников”, вызывал смотрителя и кричал, чтоб он их сейчас же выпорол за порчу растений, а затем, уходя, на ухо смотрителю говорил, чтоб он их попугал, а сечь, мол, не надо. Очень заботился он о своем бульваре, зато и бульвар вышел на славу: пирамидальные тополи были на всем протяжении вперемежку с кленами, между каждыми двумя деревьями – огромные кусты сирени, так что идешь по бульвару, как по коридору, и тень была и прохлада.
На месте нашего города встарь, должно быть, было настоящее сражение, иначе откуда взялись бы в моем дворе в таком огромном количестве шарообразные свинцовые пульки, величиной в лесной орех, с маленьким бугорком с одной стороны; и если этот бугорок срезать, то в нем заметна небольшая дырочка. Я знаю, что в моем дворе до меня никто не жил, я поселилась в только что отстроенном доме; двор представлял собой кусок степи, только что отгороженной, и часть двора, более удаленная от дома, очень долго сохраняла характер степи по своей траве и степным цветам; на этой-то половине двора дети мои, а потом внуки после каждого дождя, смывавшего верхнюю пыль, находили по целой горсти этих пулек.
В первые годы жизни моей в Екатеринославе мне не раз приходилось слышать, что из дворца Потемкина есть к Днепру подземный ход… В начале шестидесятых годов, когда новые обвалы провалья подошли близко к юго-восточному крылу дворца, тогда еще стоявшему в полуразрушенном виде, открылось отверстие подземного хода, выложенного из кирпича в виде арки; многие пробовали входить в него, но дальше 10 сажен не могли, потому свечи и фонари гасли и дышать было очень трудно. Когда я высказывала мнение, что это, должно быть, труба для отвода нечистот, то мне возражали, что такие трубы никогда не делались, что подобной трубе не нужно было бы давать изгибов, как здесь, и что она шла бы прямо из-под дворца, а этот ход шел сначала на юг, а потом поворачивал под прямым углом к Днепру.
До конца пятидесятых годов не знали, что под средним корпусом дворца есть подвальный этаж, потому что со стороны сада земля возле дворца была высока и скрывала под собой двери; а когда одним летом жил во дворце предводитель дворянства г.Миклашевский, то эту землю приказано было срезать, чтобы возле дома развести цветник; и тогда были открыты двери в подвальный этаж, в одной из комнат которого, говорят, было найдено какое-то старое оружие и два скелета 194.
VII
Під час управління архієпископа Феофіла Татарчевського, тобто з 1823 року по 1827 рік, у нижній частині міста Катеринослава була церква в ім’я Успіння богородиці, яка закладена в 1796 році і проіснувала до 1850 року. Про те говорить напис, зроблений на свинцевій дошці, знайденій під жертовником церкви: “Во имя Отца и Сына и Святого Духа Аминь. Основася сия церковь в губер. г.Екатеринославе. Во славу Великаго Бога и Спаса нашего Иисуса Христа. В честь и память Успения Пресвятыя Богородицы; при державе благочест. Самодер. Великой Государыни Императрицы Екатерины Алексеевны втор.; Благосл. Преосв. Гавриила митрополита Екатеринославскаго и Херсонеса Таврическаго, иждивением Государств., а старан. благопопеч. Его Высокопреосв. Гос. генерал Поручика Правителя Екатеринославскаго наместн. и разн. орден Кавалера Иосифа Ивановича Хорвата 1896 г. 195 месяца Августа 31 д. в день празднования положения честнаго пояса Пресвятыя Богородицы. Церемонию совершал соборне священник Герасим Мартынов. За совершенною ветхостию бывши на сем месте деревянной церкви, по Указу Святейшаго Правительствующаго Синода от 31 Мая 1883 г. заложена вблизи оной новая каменная во имя Успения Божия Матери церковь Июня 18 дня 1839 года, которая потом старанием и иждивением прихожан окончена в 1850 г. 196 и соборне освящена того же года Ноября 26 дня. По благословению Преосвященнейшаго Инокентия Епископа Екатеринославскаго и Таврическаго Ректором Семинарии Архимандритом Иоанном совместно с священнослужителем Успенской церкви” 197.
У 1795 році березня 10 дня Катеринославський, Вознесенський і Таврійський генерал-губернатор граф П.О.Зубов наказував Катеринославській казеннній палаті відпустити суму грошей 49000 карбованців у розпорядження правителя Катеринославської губернії, генерал-майора Хорвата, на якого покладалася побудова малої кам’яної церкви у губернському місті Катеринославі для того, щоб той “отпуск не зделал остановки другим нужным расходам” 198.
Чи видана була така сума грошей у розпорядження генерал-майора Хорвата і чи взялися до спорудження кам’яної церкви у місті Катеринославі, невідомо. Потрібно лише знати те, що вже в наступному 1796 році, після смерті Катерини II, граф Платон Зубов позбавлений був звання Катеринославського, Вознесенського і Таврійського генерал-губернатора і разом з тим виданий був указ наступником Катерини, Павлом I, про скорочення витрат з облаштування Новоросійського краю.
Як би те не було, але на нижній частині міста Катеринослава був дерев’яний храм, закладений вже в 1796 році, а на нагорній частині міста не було ні кам’яного, ні дерев’яного.
За планом, затвердженим імператрицею Катериною II, всі урядові заклади в Катеринославі повинні були знаходитися на нагорній частині міста. Але з усіх споруд лише дві – кам’яний генерал-губернаторський палац і поблизу нього дерев’яний будинок губернаторський – стояли довго самітньо на горі, порослій високою і густою травою. Тільки 48 років потому на нагорній частині міста Катеринослава споруджено був нову будівлю – Преображенский кафедральний собор. Але чи був те собор, закладений у 1787 році на 12 престолів, найбільший з усіх християнських храмів у світі? Стоїло багато турбот і багато зусиль місцевому архієпископу Гавриїлові Розанову і місцевому населенню міста Катеринослава домогтися дістати кошти від уряду на спорудження собору. А як це вчинилося, про те пише самий архієпископ Гавриїл, перший історик нашого Новоросійського краю: “Аз видех и свидетельствую: в 20 день апреля 1830 года, погода была сухая, день ясный, теплый, только ветренный. Тогда в четыре часа пополудни, при собрании почетного дворянства, знатного купечества и прочих сословии, сделано очертание нового строиться имевшего собора. Глава положена во главу, т.е. престол назначен совершенно на том же месте, где оному быть назначили при первом заложении собора; а пространство в стенах сокращено сообразно вновь созданным плану и фасаду. Поле открылось, дан знак, и делатели приступили к своему орудию. Тот час начали копать рвы для построения, во-первых, фундамента церковного, что для мастеров было не без особливого затруднения; ибо им следовало из старого фундамента выбрать столько камня, сколько надобным казалось для фундамента нового, и потом из тех же камней, крепко скипевшихся между собою, строить новый фундамент.
При сем случае за важнейшее почтено: дойти в старом фундаменте до той глубины, где напечатлены следы августейших рук покойной государыни императрицы, т.е. где лежат драгоценные монеты, собственною Ея Императорского Величества десницею, при первой торжественной храма Преображения Спасителя закладке, положенные, сколько в подражание общему древнему христиан обычаю при таких случаях, столь наиболее во свидетельство потомству особенных ея благотворении и милостей Екатеринославу. Радостию озарились лица, вместе же с тем и трепетом объялись некоторых души. Нашли во-первых ярко вызолоченную медную доску с вырезкой на ней, потом все положенные монеты, всего суммою на шестьдесят семь рублей… Далее шел бут или фундамент обыкновенный.
Вынутые из земли вещи были предметом общего любопытства до 22 дня следовать имевшего майя месяца (1830г.), а на сие число, при вторичной закладке храма, они снова и в новый положены фундамент точно тем порядком и таким же образом, как лежали прежде, с присовокуплением только к ним нескольких новых монет, в том числе одного серебреного рубля 1830 года. На обороте той же самой вызолоченной медной доски вырезано вновь: “Николай I храм Преображения Спасителя нашего воздвиг на сем месте повелением своим и щедротами, 1830 года, мая 22 дня”.
На будівництво храму скарбниця асигнувала 178246 карбованців 50 копійок асигнаціями, а в дійсності будівництво обійшлося в 300000 карбованців. Недостатню суму, близько 100000, дало населення міста Катеринослава 199.
Закладений кафедральний собор цілком закінчений був у 1835 році 9 травня. Замість 12-престольного – трехпрестольный, дуже скромний за розмірами.
Для увічнення події спорудження храму архієпископ Гавриїл поставив у соборній огорожі велику мармурову, з чотирьохкінечним хрестом, колону, вивезену з дрвнього Херсонесу Таврійського, де прийняв водохрещення київський князь Володимир. На мідній дошці, прибитій до постаменту, на якому стоїть колона, вирізано напис: “В память благочестивейшей Государыни Императрицы Екатерины 11-я, положившей здесь в 1787 году собственною своею десницею первый камень в основание соборного сего храма, совершившагося щедротами благочестивейшаго Государя Императора Николая I. Колонна из древняго Таврическаго Херсонеса, откуда проистек на Россию свет Христов. 1835 года месяца Майя 9 дня” 200.
За тим же планом Катеринослава 1787 року на нагорній частині міста, крім собору, повинен бути ще “великолепный университет”. Але якщо собор, хоча далеко не грандіозний, але все-таки є, то університету в той час ніхто не бачив. Замість університету указом 1792 року велілося відкрити у Катеринославському намісництві народні училища. “Господин генерал-майор Екатеринославский губернатор Коховский, – писала Екатерина, – повелеваем вам открыть народные училища в Екатеринославском наместничестве на основании изданного об оных устава, для чего и отправлен к вам с данным из комиссии о училищах наставлением, надворный советник Бебер, которому и производить жалованья по тысячи рублей на год 201, к лучшему сего дела успеху имеете преподать все зависящее от вас способствование, по установлении сих училищ имеет он отправиться для равнаго оных в область Таврическую” 202.
До призначення на посаду директора народних училищ у Катеринославському намісництві надвірний радник Іван Іванович Бебер знаходився “по инспекторской должности в артиллерийском и инженерном шляхетском кадетском корпусе”. Йому запропоновано було здати посаду призначеному замість нього армії прем’єр-майору Петрові Масону, “и что будет сдано Бебером, а Массоном принято, подать за общими руками ведомость” 203.
Травня 12 дня 1792 року прибулий з доповіді справ Його Імператорської Величності генерал-майор Василь Степанович Попов писав з Царського Села Беберу: “Препровождаю при сем два письма: одно к Петру Ивановичу Мелиссино 204 о назначении вашем, другое к Петру Васильевичу Заводовскому об отправлении, с надлежащим наставлением, в Екатерине слав, к открытию и управлению народных училищ. Я не премину снабдить вас рекомендациею к господину губернатору и уверяю вас, что вы найдете в нем благодетеля и покровителя вашего” 205.
Травня 31 дня 1792 року управитель усіх навчальних закладів у Росії й укладач для них статутів, згодом граф і міністр народної освіти П.В.Заводовський повідомив Катеринославському губернаторові В.В.Коховському про те, що, виконуючи найвище веління, він відправляє до Катеринослава чотирьох чоловік учителів, називаючи їх по іменах і самі їхні науки, разом з тим посилає найвище затверджений статут, який містить у собі все те, що стосується заснування училищ, утримання їх, управління і поширення, дає на руки навчальні книги і приналежні до них речі колезькому асесору Беберу, милостиво обраному на посаду директора училищ Катеринославської губернії. При цьому висловлює такі думки. “С одной стороны, заведение школ, как способствующее народному просвещению, – представляет свою важность, с другой стороны, пособия к оному, как они немаловажны бывают, могут иногда представлять большие, по хозяйственной части, затруднения… В таких случаях следует привлекать самих граждан. Известно, что в тех губерниях, где уже есть народные училища, некоторые граждане, ревнительные об общем благе, добровольным подвигом, одни выстроили школы, другие отдали свои дома под школы, многие и денежные подаяния учинили. “Подвигнуть подобное благотворение средствами, поощряющими усердие и благость, будет делом вашего благоусмотрения”. К открытию главного училища потребные для него книги посылались в достаточном количестве. Снабжение книгами как екатеринославского главного училища, так и разводимых от него, впредь будет состоять на попечении Приказа Общественного Призрения, как о том изображено в уставе, в параграфе сто третьем. Приказ будет закупать на наличные деньги в лавке книжной комиссии об учреждении училищ, здесь находящейся 206. Комиссия, со своей стороны, в пособие Приказу, при сих покупках, будет уступать в пользу училищ по 25 копеек с рубля, буде покупки те не меньше ста рублей, полагая уступку как на издержки по провозу, так и на раздачу некоторых книг безденежно бедным ученикам”.
“Нахожу еще за нужное вашему превосходительству мое разсуждение донести: хотя главным училищам положено быть везде по губернским городам, но буде в вашем, по новости его, окажется столь малое количество учеников, что училища открыть бы было некем, то от благоусмотрения вашего превосходительства зависеть будет избрать и назначить к тому другой какой губернии вашей город, где бы оно на первое время могло быть открыто с большею пользою и удобностию для жителей, а со временем перенестися, где быть ему следует” 207.
При листі П.В.Заводовського В.В.Коховському прикладений іменний список учителів з указівкою на те, чому кожний з них буде вчити. Василь Якубовський навчати буде в класах 3-м і 4-м арифметиці, геометрії, механіці, архітектурі цивільній, фізиці і мовам – латині й російській. Данило Саєвський – у класах 3-м і 4-м – географії, історії політичній і природній. Іван Савастьянов усім предметам 2-го класу. Сава Белецький усім предметам 1-го класу і притому малюванню у всіх класах. Про закон божием не сказано ні слова. Відразу додавався й “розпис” книгам та іншим навчальним посібникам для головного народного училища в Катеринославі.
1. Букварі. 2. Правила для учнів. 3. Керівництва до краснопису. 4. Скорочені катехізиси без питань. 5. Скорочені катехізиси з питаннями. 6. Великі катехізиси. 7. Про посади людини і громадянина без питань. 8. Про посади людини і громадянина з питаннями. 9. Арифметика, частина I. 10. Арифметика, частина II. 11. Священна історія. 12. Граматика російська. 13. Короткий землеопис Російської держави з картами. 14. Всесвітня історія, частина I. 15. Загальний землеопис. 16. Пояснення євангелія. 17-22. Керівництва до геометрії, фізики, механки, архітектури, цивільної математичної географії. 23. Таблиці азбучні церковні. 24. Таблиці азбучні цивільного друку. 25. Таблиці для складів усіх трьох друків. 26. Природна історія, частина 1. 27. Природна історія, частина II. 28. Фігури, що належать до другої цієї книги. 29. Прописи. 30. Великий землеопис Російської держави. 31. Видовища вселенські з латиною. 32. Видовища вселенські з французькою. 33. Статути народним училищам. 34. Керівництва вчителям. 35. Зростаючого винограду для майбутньої бібліотеки. 36. Атлас російський малий. 37. Ландкарт планіглобий Америки Південної і Північної. 38. Генеральна карта Російської Імперії. 39. Європейський атлас, частина I. 40. Глобус земний. 41. Глобус небесний. 42. Камера обскура з приладом. 43. Готовальня. 44. Геометричне тіло. 45. Архітектурні креслення: геометричні фігури й обломи. 46. П’єдестали й карнизи Тосканского ордера. 47. Доричного. 48. Іонічного. 49. Коринфского. 50. Римського. 51. Віконця п’яти ордерів. 52. Плани архітектурні. 53. Різні малюнки. Понад цього один екземпляр Порівняльного словника всіх мов і прислівників безгрошово для майбутньої бібліотеки.
Частина книг куплена за продажними цінами, частина – за двадцять відсотків поступки з карбованця. За шухляди, ціновки, мотузки, за укладання й обшивання. Всего 1493 карбованця 85 копійок 208.
Червня 24 дня того ж 1792 року Катеринославський віце-губернатор Іван Тибекін, що знаходився у той час у Петербурзі, писав Катеринославському губернатору В.В.Коховському про те, що “пребывающий у доклада при Ея Императорском Величестве генерал-майор Василий Степанович Попов “словесно” передал ему о посылке в Екатеринослав четырех учителей народных школ, определенных в Екатеринославскую губернию. Вместе с учителями отправлены четыре ящика книг; извощикам за доставку книг, по уговору следует уплатить 105 руб. на месте, по доставке; договор с извощиками вручен первому из учителей Василию Якубовскому” 209.
Після прибуття до міста Катеринослава директор народних училищ Катеринославського намісництва, надвірний радник і кавалер Іван Бебер подав нижченаведене “подання” до Катеринославського Приказу Суспільного Піклування квітня 14 дня 1793 року: “Каковы получил я от господ генерал порутчика и кавалера Петра Ивановича Мелиссино ордер, а от генерал майора и кавалера Василия Степановича Попова письмо о следовании мне в Екатеринославскую губернию для открытия и управления народных училищ, при сем в копиях для надлежащего сведения в Приказ Общественного Призрения препровожаю. Иван Бебер” 210.
Що ж таке Приказ Суспільного Піклування, якому директор народних училищ Бебер писав своє подання?
Про Приказ Суспільного Піклування в Катеринославі першу вказівку знаходимо в ордері князя Потьомкіна 1788 року жовтня 22 дня 211.
Це фінансово-кредитна, а більш того загальгуманна установа. Вона надавала послуги землевласникам, видаючи їм позички під населені і пустопорожні маєтки чи позички потерпілим від чумні епізоотії, приймала грошові внески на короткі чи на довгі терміни, навіть на вічні часи, сплачуючи відсотки, мала навіть ощадну касу для бажаючих зробити маленькі заощадження.
Приказ Суспільного Піклування займався також устроєм у місті шкіл, лікарень, богоугодних закладів, аптек, відав сирітськими будинками, призревал підкидьків.
Управління Приказу було станово-колегіальним під головуванням губернатора, представників від дворянства, купецтва, міщанства й селянства. Від уряду до Приказу призначався, крім того, неодмінний член. Штат Приказу складався з секретаря, бухгалтера, контролера, трьох столоначальників і кількох переписувачів. Обороти за кредитною частиною були дуже значні і доходили до кількох мільйонів карбованців. У Катеринославі в зазначений час Приказ розміщався у дерев’яному будиночку з великим садом, на куті Успенської площі, який принадлев домовласнику П.Т.Волоцькому 212.
Природно, що прибулий з Петербурга до Катеринослава директор народних училищ повинен був подати подання до Приказу Суспільного Піклування, як єдиної у той час кредитної установи у місті, що відала між різними справами також й навчально-виховною справою.
Відкриття головного народного училища в намісницькому місті Катеринославі пройшло 17 квітня 1793 року. Для того була відкрита комісія під головуванням таємного радника П.В.Заводовського при губернаторові В.В.Коховському 213.
Ця подія була дуже важливою у житті Катеринослава, внаслідок чого вона відбулася за особливих церемоній, що притягнули всіх громадян.
Сімнадцятого квітня, у 10 годин ранку, за попереднім повідомленням від міської поліції всі члени губернських присутствених місць і знатних дворян зібралися у будинку губернатора В.В.Коховського, а від нього у супроводі обох статей дворянства, духівництва, купецтва та інших громадян міста відправилися до призначеного для училища будинку, де всі були зустрінуті директором училища Бебером, членами суспільного приказу й іншими особами. При вході до училищного залу губернатора члени магістрату від імені громадян піднесли йому хліб-сіль. В училищном будинку директором училищ і після нього вчителями були проголошені промови. У той же час директор училищ представив губернаторові дітей, які виявили бажання вступити до народного училища. Спочатку записано було 25 хлопчиків, а з початком навчання вже було 36. На третій день після торжества почалися уроки.
Після Бебера директорами головного народного училища послідовно були Ф.М.Пугачевський, Т.П.Міщенко і Д.Т.Мізко 214.
Перші чотири роки свого існування училище розміщалося у приватному будинку, найманому від Приказу Суспільного Піклування. Але тому що той будинок стояв на горі, вдалині від центру міста і мало пристосований був до училищних потреб, то в 1797 році, на прохання вчителів, звернене до губернатора І.Я.Селецкого, училище переведене було у нижню частину міста, до будинку, який належить Приказу Суспільного Піклування 215.
Головне народне училище проіснувало з 1793 року по 1805 рік, коли відкрита була катеринославська гімназія.
Першим директором гімназії був доктор витончених наук, дійсний статський радник Дмитро Тимофійович Мізко. В історії освіти краю Мізко відігравав велику роль. Біограф Д.Т.Мізко Д.Рябінін говорить, ніби-то Мізко був з австрійських слов’ян 216. Невідомо, звідки взяті ці відомості, але вже в 1556 році в історії запорізьких козаків відомий був козак Міско Єскович, тобто Михаїле Ёсипович, який під командою знаменитого князя Д.І.Вишневецького, у народній поезії Банди, виступав у походах на поніззя Дніпра проти татар, а потім їздив послом від князя Вишневецького до Москви до царя Івана Васильовича Грізного 217.
З 9 листопада 1803 року Д.Т.Мізко був директором народних училищ; з 1805 року директором катеринославської гімназії, у посаді якого залишався до лютого місяця 1831 року. Залишив після себе багато промов, які друкувалися в Харкові.
Наступником Д.Т.Мізко був Яким Якович Ковалевський.
1 серпня 1805 року, у присутності місцевих дворян, почесних громадян і представника від Харківського університету професора О.І.Стойковича, місцевого губернатора фон Берга і губернського проводиря дворянства В.І.Шостака професор О.І.Стойкович прочитав “Предварительные правила народного просвещения” та “Соответственные статьи из высочайше утвержденных уставов Харьковского университета и учебных заведений”. Після професора О.І.Стойковича виголосив промову директор гімназії Д.Т.Мізко. За директором проголошували промови учителі Федір Петрович Одинець-Заставський французькою мовою, Василь Семенович Якубовський російською і Канжаке французькою. Учитель малювання Репнін підніс представникові від Харківського університету професору О.І.Стойковичу написану ним самим картину у пам’ять цієї події для подання її університетові. На закінчення церемоніалу професор Стойкович прочитав імена вчителів Катеринославської гімназії і при ній повітового училища, призначених Харківським університетом.
Федір Одинець-Заславський – викладач чистої і прикладної математики і тимчасово французької мови. Крім того, йому ж доручено було через рік викладання введених до курсу наук катеринославської гімназії артилерії та фортифікації (зі збільшенням платні). Далі Василь Якубовський – викладач фізики, російської словесності, початків філософії й латини. Іван Савастьянов – географії та історії загальної і Російської держави, Готліб Конжаке – німецької мови і Федір Репнін – малювання 218.
Після читання хор співців проспівав з музикою кант, складений на випадок торжества самим губернатором фон Бергом.
Торжество закінчилося сніданком, улаштованим гімназією своїм гостям, й обідом, даним тим зборам губернатором з музикою й співом кантів. Ввечері у той же день йшла у малому шляхетному театрі драма “Торжество подяки”. Обоє училищних будинки і все місто були два дні иллюминованы. Перед будинком гімназії, крім того, була освітлена прозора картина, що показувала у верхній частині славу, яка тримає у правій руці вензелеве ім’я Олександра I, а у лівій – трубу, що сповіщала благоденство Росії. Осторонь картини були зображені науки у вигляді старої жінки, яка відкривала завісу, з-за якої виднілися таємниці природи. Унизу ж картини представлена одна з 9 муз – муза історії Клио з сувоєм у руці, увінчана лавровим вінком і тримаюча на колінах розкриту книгу, до якої вписані імена просвітителів Росії – царя Петра I, Катерини II і вноситься ім’я Олександра I.
Для гімназії, за клопотанням директора Д.Т.Мізка, катеринославське дворянство запропонувало свій дерев’яний одноповерховий будинок з прилеглими до нього будівлями на Клубній вулиці, біля Дніпра. Будинок цей не зберігся до нашого часу. На його місці тепер лісові склади і кам’яний будинок купця М.Хреникова.
Червня 10 дня 1843 року надішло найвище завердження на будівництво нового будинку для гімназії і шляхетного при ній пансіону. На плані міста Катеринослава він повинен бути, як відзначив власноручно Микола I, на площі проти богоугодного закладу, маючи з лівого боку Преображенский собор, а з правого – пам’ятник Катерині II. Передбачалося, що будинок буде колосальним і буде слугувати окрасою всього міста. На спорудження його передбачалося відпустити 120908 карбованців 60 копійок. У дійсності на нього витрачено 83858 карбованців 97 1/4 копійки. Закінчене воно архітектором Скотниковим травня 29 дня 1861 року 219.
У кожному губернському місті, крім гімназії, передбачалося бути ще й духовній семінарії. За відсутністю у тільки що народженому місті Катеринославі якогось будинку для семінарії вона тимчасово була розміщена у місті Полтаві, з Полтави була переведена до заштатного місто Новомиргороду Херсонської губернії, а з Новомиргороду вже була переведена до міста Катеринославу. Засновником Катеринославської духовної семінарії був перший у цій губернії архієпископ Євгеній Булгаріс. Євгеній Булгаріс спершу відкрив у 1777 році в Полтаві при Хрестовоздвиженському монастирі школу для 10 хлопчиків, співців свого хору, і доручив архімандриту Теоктистові навчати їх латині, короткому катехізису, арифметиці, географії та історії. Не задовольняючись такою школою, Євгеній Булгаріс у тому ж році, лютого 4 дні, відправив прохання до Найсвятішого синоду, прохаючи у нього благословіння вже на відкриття єпархіальної семінарії. Не гаючи часу, він став підшукувати у місті й приміщення для майбутньої семінарії. Він зупинив свою увагу на порожньому будинку колишнього малоросійського гетьмана, графа Кирила Григоровича Розумовського, що стояв біля Преображенскої церкви, і звернувся до власника його з проханням відступити той нежилий будинок під семінарію. Граф Разумовский не відмовив прохачу. Однак після ретельного огляду того будинку виявилося, що у ньому не було ні віконниць, ні дверей, ні підлог, ні печей. Для ремонту такого будинку була потрібна значна сума грошей. Але й це не зупинило енергійного Євгенія Булгаріса. Він насамперед взяв позику у Хрестовоздвиженського монастиря; потім звернувся по допомогу до дворян, купців і духівництва; крім того, звернув на училище ще так звані штрафні гроші, що збиралися консисторією 220. Нарешті, збільшенню матеріальних коштів училища й числа учнів сприяло ще й те, що у ньому вчилися не тільки діти духовенства, але й діти дворян і купців: багаті батьки світського звання, віддаючи дітей до училища, іноді робилися кураторами, тобто піклувальниками його, як, наприклад, бунчуковий товариш Петро Паскевич 221.
Тим часом у 1779 році жовтня 27 дня прийшов дозвіл від Найсвятішого синоду на відкриття духовної семінарії, яка повинна була іменуватися Словенською. На утримання її визначалося щорічно з державного казначейства 2000 карбованців.
Викладання у семінарії почалося у 1780 році. Першими викладачами були протоієрей Іоанн Святайло – грецька мова, священик Григорій Богуповський – риторика і піїтика, Петро Атон – французька мова, професор Лейпцігського університету Шаль – німецька мова та арифметика, відставний поручик фон Роткірх – малювання. До цих наук потім додалися філософія та богослов’я. Викладання йшло латиною.
З 1786 року місцевому архієрею наказано було іменуватися Катеринославським і Херсонісо-Таврійським, а духовній семінарії – Катеринославською. Вони все ще залишалися у Полтаві. У 1797 році грудня 21 дня вийшов указ Павла I залишити Полтаву, перенести своє місцеперебування до місто Новомиргороду і самому архієпископу іменуватися Новоросійським і Дніпровським.
Час перебування архієрея і духовної семінарії у Новомиргороді – найважчий й безвідрадний час. По смерті Амбросія Серебреникова призначений був на кафедру катеринославську митрополит Гавриїл Банулеско-Бодоні. Для приміщення митрополита відведений був казеннний будинок, у якому раніш жив генерал Текелій. Багато було турбот, праць й ходінь, щоб знайти в такому заштатному місті, як Новомиргород, приміщення для семінарії, для ректора, лікарні, бібліотеки, куховарні з кухнею і їдальнею.
Але не встигла семінарія остаточно влаштуватися на новому місці, як їй довелося перебиратися втретє. Наступник митрополита Гавриїла Банулеско єпископ Афанасій Іванов почав клопотатися про переведення архієрейського штату і семінарії з Новомиргороду до Катеринославу. Він писав синоду, що Новомиргород, знаходячись на кордоні єпархії, являє для духівництва велике утруднення: воно повинне їздити туди і заради справ до архієрея, і заради церковнослужительських дітей, що поєднано з великими витратами. До кінця 1803 року турботи єпископа Афанасія увінчалися успіхом: грудня 4 дні найвище затверджена була постанова синоду про перенесення всієї кафедри архієрейської із семінарією і консисторією з Новомиргороду до Катерино славу, на що відпущено було 5000 карбованців. Самий єпископ Афанасій обдарований був саном архієпископа й одержав титул Катеринославського, Херсонського і Таврійського.
Прибувши до Катеринославу, семінарія довго шукала собі місце, де б вона могла схилити свою голову. Те було справжнє блукання семінарії різними шляхами. Спершу вона вселилася до одного з корпусів сукняної фабрики, так званого докторського будинку. Потім перейшла до приватного будинку “дворянського проводиря” П.І. Штерича. Виселена з будинку Штерича, зайняла кілька розвалених будинків казеннної палати та інших присутствених місць. Марно домагалася семінарія одержати необхідну суму грошей то на ремонт призначених їй руїн, то на купівлю цілком придатного для життя вихованців будинку. Це вдалося зробити тільки архієпископу Платонові Любарському після великих турбот й старань. Серпня 31 дня 1874 року в Катеринославі був споруджений власний будинок семінарії, що коштувало 118604 карбованця 222.
З викладачів семінарії особливу популярність набули як ревнителі освіти дві особи: О.С.Понятовський, який заповідав свій будинок для жіночої гімназії, і Г.Я.Титов, автор “Листів з Катеринослава”.
Чоловіче духовне училище з 1817 року і до 1867 року складало одне із семінарією і розміщалося в тих самих будинках. Потім воно було перетворене на самостійний навчальний заклад за новим найвище затвердженим статутом духовних училищ 1866 року і перейшло до власного будинку 223.
Крім семінарії, послідовно, рік за роком, відкривалися інші училища у місті: у 1850 році єврейське училище 1-го розряду; наприкінці 50-х років талмуд-тора; у 1866 році жовтня 1 дня училище для дівиць духовного звання, яке розміщалося на Потьомкінській вулиці; у 1870 році жіноча гімназія, а в 1875 році вересня 26 дня реальне училище.
VIII
Що являло собою в цей час місто Катеринослав, про це говорить один з очевидців, якийсь Порфирій Феодосійович Яненко:
“Я родился, – говорить він, – в с. Подгороднем Новомосковского уезда и, достигши 10 лет, в первый раз увидел Екатеринослав в 1841 году, .когда меня привезли для помещения в учебное заведение. Мне говорили тогда, что будем ехать чрез широкую реку Днепр по живому мосту… Когда я увидел Днепр, то он показался мне не рекой, а морем, но живого моста все-таки не вижу. Приблизившись к (самому) Днепру, увидел и самый мост… Он составлен из бревен и досок с деревянными перилами, похож на мост, устроенный в селе Подгороднем чрез речку Кильчень, только безконечно длинный, и был на том самом месте, где ныне железный. При переезде чрез мост часть его, занятая тяжестью, погружалась в воду, а сзади и спереди мост поднимался… Этим и разъяснилось мое недоумение, почему его называли “живой мост”. После того я увидел город. Еще с моста я видел кое-что, меня удивлявшее после деревни… Всматриваясь во все стороны ближе и дальше, я увидел много громадных, в несколько этажей, построек с высочайшими трубами; многие из построек были уже без крыш, окон и дверей. Это были казеннные, сначала чулочные, а потом суконные фабрики 224; здесь же была небольшая деревянная церковь, окруженная громадными тополями и осинами, которая была впоследствии перенесена в Поповку. Вместо той старой церкви при участии купца Николая Новикова выстроена новая каменная вблизи вокзала. Дальше, по направлению к Койдакам, было длинное деревянное двухэтажное строение, заслонявшееся громадными тополями. Это было военно-сиротское отделение, в котором обучались грамоте и военному искусству кантонисты; там же были казармы инвалидной команды, по упразднении которой солдатам этой команды была отведена городская земля, где они и основали Солдатскую слободку. При существовании суконных фабрик отведена была в городском саду земля для посева ворсильных шишек. Директорами фабрик были: Николай Смирнов, Василий Драгневич и Карл Аддерберг. По упразднении в 1830 году 225 суконных фабрик рабочие были переселены в Павловскую фабрику в Москву, а затем, когда эти рабочие, по упразднении Павловской фабрики, возвратились в Екатеринослав для жительства, то им была указана местность, на которой они устроились и поселились. Поселок этот назван Павловскою слободкою. От моста пришлось ехать по Петербургской улице, которая не представляла ничего интересного, кроме песчаных сугробов и выбоин да самых ничтожных домиков, засыпанных по окна песком, а также лабазов разных форм и шинков с надписью: “Казенный питейный дом”. По Екатерининскому проспекту от моста представлялась пустыня. Только замечались дом директора фабрики Смирнова, винные громадные подвалы откупов, дом доктора Масловича и небольшой домик, где ныне дом гофмейстера Алексеева, затем острог на Качельной площади, похожий больше на подвал; с другой стороны казенный сад. Улица представляла самый безобразный вид: постоянная грязь невылазная, где вчастую кареты останавливались и их вытаскивали с пассажирами волами. Улицу перерезывали поперек два провалья: одно против нынешнего клуба, а другое против казенного сада. Для переезда чрез эти провалья были устроены ничтожные деревянные мостики, и уже губернатор Фабр сделал вместо мостиков каменные арки, выровнял улицу, устроил шоссе и бульвары.
Тюремная площадь сплошь до фабричного кладбища” представляла заросшую луговую степь, на которой стояли три ветряные мельницы. С устройством тюремного замка около него образовалась Подгорная слободка, имеющая вблизи глубокое и обширное озеро (Озерная площадь), удобное для разведения домашней птицы и водопоя. Впоследствии на той площади устроены были манеж и конюшни для артиллерийской бригады, а после того сооружены были казармы для арестантской роты… Поблизу был казенный сад, где были училища садоводства и пчеловодства.
Дальше за тюрьмою до Цыганской площади (теперь Александроневская) и Скаковой улицы (потом Романовская, теперь Свердловская) была сплошная степь с выгонною городскою землею. Эта местность известна была всем через то, что там ежегодно, на Петра и на Павла, еще при крепостном праве, устраивались скачки лошадей с призами от государственного коннозаводства. Сюда являлся весь мир, вся знать и аристократия не только местные, но и приезжавшие на ярмарку со всех стран… Если бы выпитое после скачек шампанское вылить на место, где были скачки, то ввиду наклонности этой местности к городу, оно залило бы весь город. Впоследствии эта замечательная пустыня была продана под постройки, и так составились Скаковая и Елисаветградская улицы.
Ниже, к оврагу от городского леса, кирпичные заводы Рыбаковых и Прозоровых. Бедные люди, работавшие на тех заводах, начали устраивать себе для жилья землянки, избушки, домики, и таким образом образовались Рыбаковская и Прозоровская слободки. Выше их населились самовольно слободки Монастырская и Безулевская. Безулевская слободка названа так потому, что там первая поселилась мещанка Анастасия Безулева, которая несколько раз была в Иерусалиме и потому считалась имеющею копейку. Ввиду этого она однажды была найдена в своем доме изрубленною на куски неизвестными злоумышленниками .
За фабричным кладбищем городская земля, равнина, отдавалась по найму под хлебопашество и огороды, но когда началась постройка железной дороги и моста чрез Днепр, то разный пришлый мастеровой народ, не имея приюта, начал рыть сам себе землянки, делать курени и домики. Мало помалу устроилась большая слободка, которую назвали Чечелевскою от первого поселенца в землянке старого отставного солдата Чечеля.
В начале городского леса, ближе к городу, 50 десятин этого леса принадлежали частному лицу, именно священнику Александру Зосимовичу, который имел там дом, но будучи напуган несколько раз разбойниками, от которых отстреливался, продал эту часть леса монахине, которая устроила сначала маленькую церковь, а потом и другую большую каменную, вышла женская Тихвинская обитель” 226.
Якої ж спадщини залишили нам після себе цариця Катерина II і князь Потьомкін? На плані міста Катеринослава, як відомо, показані були: грандіозний собор, чудовий університет, музична консерваторія, художня академія, дикастерія цивільна, дикастерія духовна, будинок генерал-губернаторський, будинок губернаторський, різні пропілеї, базиліки. Де ж вони, усі ті споруди?
Як багато, надто багато обіцяно і як мало, дуже мало зроблено!
Ось перед нами так званий палац князя Потьомкіна – це є будинок генерал-губернаторський. Багато він пережив, поки дійшов до нашого часу. Після смерті князя Потьомкіна він відразу підупав і ледь зовсім не загинув. Час, що руйнує усе на землі, здавалося, готувався перетворити на руїни і цей палац. Він довго стояв незайнятий, тому що був нікому не потрібний. У документах кінця XVIII століття і початку XIX він називався палацом генерал-губернаторським, а тому належав міністерству внутрішніх справ.
У 1804 році та, що тимчасово розміщалася у місті Новомиргороді Катеринославськ духовна семінарія переведена була до міста Катеринослава. Але тому що для семінарії не було належного приміщення, то міністерство внутрішніх справ запропонувало катеринославському архієпископові Платонові через місцевого губернатора К.С.Гладкого зайняти для семінарії “состоящий в Екатеринославе генерал-губернаторский дом, в котором не было никакой надобности по части гражданской”. Але архієпископ відмовився від цього будинку як через його віддаленість від міста, так й через його велику аідупалість, що вимагала немалих виправлень і на це сум грошей.
Така пропозиція була зроблена в 1811 році тому ж архієпископові Платонові й від обер-прокурора Найсвятішого синоду князя О.М.Голіцина. Архієпископ і цього разу відповів тим же: будинок генерал-губернаторський до розміщення семінарії непридатний з-за крайньої старості, по незручності розташування кімнат і по необхідності серйозних починок і виправлень 227.
Член Новоросійської контори іноземних поселень на півдні Росії О.М.Фадєєв, який жив у Катеринославі з 1815 по 1834 рік, писав про Потьомкінський палац так:
“На горе города красовались развалины Екатеринославского собора и Потемкинского дворца. Я застал его уже с поврежденною крышею, без окон, без дверей; одна комната была завалена бумагами, составлявшими Потемкинский архив при управлении его Новороссийским краем. Никто об этом архиве не заботился и даже при дворце не находилось ни одного караульного. Я из любопытства несколько раз рылся в громаде бумаг и находил интересные черновые письма, писанные самим кн.Потемкиным к разным лицам, переписку его секретарей с губернаторами и проч. Через несколько лет этой груды бумаг, в которой, без сомнения, нашлось бы много любопытного, уже вовсе там не существовало, а только клочки их валялись, разсеянные по саду, окружающему дворец” 228.
У 1825 році відомий свого часу професор і публіцист О.Ф.Воейков, який багато подорожував Росією, побувавши й у Катеринославі, писав про Потьомкінскій палац так: “Я не мог более стоять на одном месте и не прошел, а пробежал по мосту, по улицам, по площади, никуда не заходя, ничего не видя, прямо на гору к полуразрушенным чертогам великолепного князя Тавриды. Старый инвалид впустил меня в дом, отпер двери в сад и оставил меня одного в пустых, пространных комнатах, где паук развесил свои ткани и сквозь обрушившуюся кровлю сияло яхонтовое небо” 229.
“Когда я приехал в Екатеринослав в 1826 году, – пишет бывший воспитанник местной гимназии Николай Семенович Рындовский 230, – то казенные каменные здания (в нем) представляли одни стены с отлично сохранившеюся, особенно на доме князя Потемкина, штукатуркою, но (зато) без крыш, потолков, полов и балок. Дворец, а равно и сад при нем не оберегался и не охранялся, служил для многих лиц духовного ведомства бесплатным постоялым двором: обыкновенно лица эти, приезжая в Екатеринослав к 15 июля за детьми своими, обучавшимися в семинарии и духовном училище, чтобы взять их на вакации домой, останавливались в развалинах дворца Потемкина, въезжали с лошадьми и повозками в поросшие густым и высоким бурьяном залу и смежные комнаты и там находили для себя удобный и бесплатный приют, а лошади их безвозбранно паслись в саду” 231.
У 1827 році Ф.Ф.Вігель у своїх тритомних “Спогадах” говорить, як очевидець, про Потьомкінській палац наступне: “В расстоянии четверти версты (от места закладки собора), по склонению горы к реке, находился Потемкинский дворец; он состоял из одной залы, которую легко можно было бы обратить в огромный манеж, да из двух комнат по бокам, из которых каждую можно было бы назвать пребольшой залой; мелких комнат было немного. Все это было без полов, без окон, без дверей, и дождь капал сверху сквозь дырявую деревянную крышу. Зато сад при нем содержался в исправности и чистоте. Он сошел вниз вплоть до Днепра и на нем захватывал несколько островков, соединенных между собой полусгнившими мостиками” 232.
У тому ж 1827 року, серпня 29 дня, скарбник архієрейського будинку ієромонах Йосип доносив архієпископрві Феофілові, що він почув якось біля будинку покійного князя Потьомкіна незвичайний шум і відправився туди. Ледь він став наближатися, що як раптом ті, що були біля землянки, яка стояла біля того будинку, люди, за зовнішнім виглядом духовного звання, що прибули у своїх справах до Катеринослава і зупинені з візками своїми під згаданим будинком, кинулися бігти. На місці ж залишилися три жінки, які заявили, що вони разом з однією бабусею живуть у тій землянці і займаються продажем різного роду їстівних припасів.
Архієпископ Феофіл обвинуватив у цьому консисторію, яка допустила свого роду наставлений ярмарок з щоденним базаром і з підозрілими торговками, до явного нарікання на духівництво, до посоромлення архієрейського будинку і до розпусти приказно службовців й співців. У порожньому будинку духовні завели вертеп. “Приезжая по разным своим делам в город, они вместо пристойных в городе квартир крыются, яко враны в нырища, в руинах княжеского дома. Сегодня же подать список духовных и запретить” 233.
У 1832 році місто Катеринослав відвідав відомий академік-славіст І.І.Срезнєвський. В одному зі своїх листів до матері він повідомляв: “Мы заходили и в развалины Потемкинского дома. Крыша уже разрушена, полы также, но штукатурка еще сохранилась и превосходная лепная работа” 234.
Названий вище Ф.Ф.Вігель, автор тритомних “Спогадів”, який відвідав удруге місто Катеринослав, говорить, що Потьомкинський палац придбаний піклуванням губернського проводиря дворянства барона Антона Романовича Франко, оздоблений добре і просто і служить дворянству для виборів і для його звеселяння 235.
Нарешті в 1849 році місцевий обиватель міста Катеринослава Григорій Якович Титов, викладач духовної семінарії, про Потемкинском палац писав так: “Дом этот возобновлен, или лучше перестроен, с небольшими изменениями своего прежнего плана. В нем особенно замечательна зала по своей обширности. При перестройке дома она сокращена или перегорожена стеною; но и теперь служит предметом удивления для всех, кто бывает в ней; а в первобытном своем виде она могла бы вместить в себе целый полк конницы… Теперь он замечателен только по своему прекрасному, живописному местоположению. Дикие и утесистые берега, безподобные виды, открывающиеся на все стороны, особенно на живописные окрестности и на днепровское судоходство, целительный, нагорный воздух делают прогулку в этом саду в высшей степени приятной. Видно, князь Потемкин с большим умом соединял и большой вкус. Но при всех своих природных достоинствах, коими сад князя Потемкина обладает, теперь он не имеет той красоты, которую он имел при первом своем хозяине: тогда в нем, как говорят, со всех сторон света были собраны все замечательнейшие деревья и цветы” 236.
Потрібно думати, що через передбачуване спорудження майбутнього генерал-губернаторського палацу в Катеринославі попередньо був складений план і до нього були прикладені різні замальовки, але тому що все це до нашого часу не дійшло, то тому нам невідомо, у якому саме стилі був споруджений палац. Названий вище академік-славіст І.І.Срезнєвський бачив на стінах палацу “остатки превосходной лепки”. Історик Новоросійського краю О.О.Скальковський говорить, що палац був споруджений “в венецианском вкусе” 237. Якщо це так, то потрібно сказати, що венеціанський стиль відрізняється величавістю і красою. Він являє собою суміш візантійського стилю з римською базилікою.
Сама Катерина, призначаючи у нове місто свого імені найбільш відомого на той час у Росії зодчого М.Ф.Казакова, хотіла бачити у Катеринославі не такі будівлі, що будуються за звичайним казенним шаблоном, а будівлі “великолепные”, як це писалося, наприклад, про університет.
Якщо в даний час Потьомкінський палац і не вражає нас ні своїм оздобленням, ні своєю величавістю, то не слід забувати того, що він стоїть вже 150 років і за своє довге існування пережив багато.
До всьому сказаного про Потьомкінський палац варто додати ще те, що в 1914 році, під час прокладки каналізаційних труб у місті Катеринославі, біля палацу Потьомкіна відкритий був на глибині саженю підземний хід, у якому можна вільно рухатися людині на весь зріст. Склепіння складене з цегли типу XVIII століття. Під ходом відкрита була ніша, складена вже з дикого каменю, у якій можна тільки сидіти або ж стояти не на весь зріст, а на колінах. Провал у підземний хід був виявлений саме проти парадних дверей палацу. Він йде до заходу, паралельно саду, і до сходу, де губиться у глибокому яру. Який великий той хід і що в ньому знаходиться, невідомо. Через брак коштів на ґрунтовне обстеження того ходу, був знятий лише невеликий план його, поміщений у місцевому історичному музеї.
Недалеко від генерал-губернаторського палацу, праворуч, був побудований дерев’яний будинок для цивільного губернатора. У ньому губернатори жили до 1803 року. Цього року губернаторський будинок надійшов у ведення єпархіальних архієреїв для повсякчасного у ньому їхнього перебування. Протягом довгого часу він був багато у чому перероблений. Єпархіальні архієреї користувалися прекрасним місцем розташування і великим фруктовим садом, як і Потьомкінським садом. Але потім з північної сторони цього будинку з’явився жахливий яр, за точним виміромі, як говорить очевидець, не менш 13 саж. До 1808 чи 1810 року такого яру зовсім не було. Раніш від Потемкинского палацу до архієрейського будинку була пряма і безпечна дорога і з’їзд з гори вниз до Дніпра був також цілком зручний. Але блтзько зазначеного часу князівський сад обкопали невеликою канавкою, не відгородивши її ні каменем, ні цеглою. Але тому що ґрунт землі там пухкий, то канавка та, розмиваючись з року на рік водою, зробилася глибокою ямою, що розширюючись на усі боки, стала проваллям 238.
Це провалля й тепер продовжує розширюватися, а поглибилося воно вже настільки, що йому, як говорять, і дна не видно.
З інших будинків XVIII століття у нашому місті збереглися більш-менш ще три кам’яних корпуси на місці, де була сукняна фабрика, тобто біля теперішнього вокзалу. У якому саме році й ким вони побудовані, невідомо. З трьох корпусів той, що фасадом виходить на проспект, зберігся краще інших. Це великий, кам’яний, одноповерховий будинок з масивними колонами з лицьового боку в Єкатерининському, як прийнято казати, улюбленому стилі. За час свого довгого існування він позбавилося багато чого, особливо при реконструкції міста. У ньому містився провиантский склад, а тому його й називають інтендантським будинком.
У нашому місті, крім будинків XVIII століття, від того ж часу вцілів ще, хоча з великими пошкодженнями, памятник імператриці Катерини II. З цим пам’ятником пов’язане ім’я славного поета Олександра Сергійовича Пушкіна і його дружин Наталії Миколаївни, уродженої Гончарової. Задовго перед тим, як Катерина II вирішила здійснити свою подорож до полуденого краю, яка наробило багато шуму, князь Потьомкін, бажаючи особливо підлестити цариці, послав замовлення до Берліну кращим на той час художникам відлити статую російської імператриці з умовою, щоб вона була готова до 1787 року, тобто вчасно до закладення царицею нового майбутнього міста Катеринослава. Художники, прийнявши замовлення, однак чомусь не встигли відлити статую до зазначеного терміну, а відлили її на цілий рік пізніше. Тим часом у Росії відбулися дві важливих події: Туреччина оголосила Росії війну; князь Потьомкін, призначений фельдмаршалом російської армії, поспішно виїхав зі столиці на південь і там, після трирічної облоги турецької фортеці Очакова, зненацька помер. Новий фаворит цариці Катерини, який замістив князя Потьомкіна, граф П.Зубов, чи не знав про замовлення статуї, або ж й не бажав знати про те, нічого не зробив, щоб добути її, і статуя, неоплачена князем Потьомкіним, залишалася в Берліні. Під кінець її виставили в аукціонній залі для продажу. Аукціонний продаж речей, як відомо, завжди аритягував і притягує до себе багато публіки. Статуя Катерини II привернула до себе увагу російського туриста, який був на той час у Берліні, Панаса Миколайовича Гончарова, власника вітрильної і полотняної фабрики у Калузькій губернії. Він купив виставлену статую Катерини з наміром поставити її у своєму маєтку “Полотняний Завод” у пам’ять відвідин його імператрицею у 1775 році. Але раптова смерть Катерини II і вступ на престол Павла I, який ненавидів свою матір з усіма її фаворитами, змусила Панаса Миколайовича Гончарова відмовитися від думки виставляти статую цариці з побоювання викликати на себе гнів жорстокого і недоумкуватого царя, яком виявився Павло I. Статуя опинилися не при справах і довго валялася у маєтку Гончарових.
Про неї згадали лише тоді, коли онука Панаса Миколайовича Гончарова, Наиталія Миколаївна, стала нареченою поета О.С.Пушкіна. Через хворобу батька Наталії Миколаївни, Миколи Панасовича, який внаслідок падіння з коня “подвергся умоповреждению” 239, главою сім’ї Гончарових став “дедушка” Наталії Миколаївни.
Панас Миколайович, котрий і повинен був потурбуватися про посаг для онуки, але дідусь, le grand-papa, всіляко ухилявся від того, посилаючись “на разстройство дел”. Через що виникли ті “розстройства”, бачимо із листа О.С.Пушкіна П.В.Нащокіну від 24 жовтня 1831 року: “Дедушка выдает свою третью наложницу замуж с 10 000 приданого, а не может заплатить мне моих 12000 240 и ничего своей внучке не дает” 241.
Щоб вийти з грошового труднощів, дідусь Панас Миколайович вирішив використати ту статую імператриці Катерини, яку він купив на аукціоні у Берліні. У родині Гончаровых вона називалася “медною” чи “бронзовою бабушкою, la grand-maman de Zavod”. Панас Миколайович хотів перелити її й отримані гроші дати у посаг онуці. Але справа йшла про таку статую, що являла собою вінценосну особу; це можна було зробити тільки з дозволу вищої влади. Для цього він вирішив використати самого О.С.Пушкіна: звернутися з цього приводу до шефа жандармів, начальника 3-го відділення власної його величності канцелярії, командуючого імператорською головною квартирою графа Бенкендорфа, що завжди приділяв увагу поету.
О.С.Пушкін виконав прохання le grand-papa своєї нареченої, про що і писав йому: “Что касается до памятника, то я, тотчас по своем приезде в Москву, писал о нем Бенкендорфу… Ответ его, вероятно, не замедлит. Что касается до позволения перелить памятник, то вы получите немедленно бумагу на имя ваше от генерала Бенкендорфа” 242.
Незважаючи на дозвіл, отриманий у 1830 році, статуя Катерини II не була чомусь продана у той час. У 1832 році, червня 8 дня, О.С.Пушкін знову писав графу О.X.Бенкендорфу про ту ж статую Катерини II: “Два-три года тому назад господин Гончаров, дед моей жены, испытывая денежные затруднения, был готов расплавить – колоссальную статую Екатерины II и за разрешением на то я обращался к вашему высокопревосходительству. Думая, что речь идет только о бесформенной массе бронзы, я большего и не просил. Но статуя оказалась прекрасным произведением искусства, и мне стало совестно и жалко ее уничтожить, чтобы извлечь из нее несколько тысяч рублей. Ваше превосходительство с обычной добротою подали мне надежду, что правительство могло бы ее купить у меня, и я велел привезти ее сюда. Если средства частного лица не позволяют ни ее купить, ни хранить ее, то эта прекрасная статуя могла бы быть достойно помещена или в одном из учреждений, основанных императрицей, или в Царском Селе, где ее, статуи, недостает среди памятников, воздвигнутых ею великим людям, которые ей служили. Я хотел бы за нее 25000 р., что составляет четверть ее стоимости. Этот памятник был сооружен в Пруссии одним берлинским скульптором. Статуя находится теперь у меня. Форштатская, дом Алымова” 243.
Нове звернення Пушкіна до Бенкендорфа поспіль рівно 2 роки після першого, за справедливим припущенню М.О.Лернера, викликане було, з одного боку, проханнями родичів дружини Пушкіна, а з іншого, імовірно, надією Пушкіна одержати дані тещі Н.І.Гончарової перед одруженням гроші, у яких він відчував гостру необхідність. Внаслідок листа Пушкіна О.X.Бенкендорф передав цю справу до міністерства імператорського двору.
Міністр двору князь П.М.Волконський звернувся, зі свого боку, до Академії мистецтв з проханням доручити ректорові Академії І.П.Мартосу з трьома професорами оглянути зазначену статую і донести як про чесноти її, так і про ціну її. Після огляду професори знайшли, що величезність статуї, виливок її і ретельна обробка чи карбування у всіх частинах її, не говорячи вже про поважність обличчя зображуваної, заслуговує на увагу уряду. Що ж стосується до ціни статуї 25000 карбованців, то цінителі знаходили її занадто помірною, тому що одного металу, думати можна, мається у ній принаймні на 20 тисяч карбованців, і якби тепер замовити зробити таку статую, то вона, звичайно, обійшлася б у три чи чотири рази дорожче ціни, яка проситься Пушкіним. При цьому цінителі по всій справедливості оголосили, що твір не позбавлений деяких видимих недоліків у відношенні створення малюнка і стилю. Утім, якщо взяти до розуміння вік, у який статуя зроблена, то вона зовсім не може вважатися найслабішою з творів того часу у Берліні.
О.С.Пушкін сподівався на успішний результат своїх турбот і писав П.В.Нащокіну, що продає будь-що свою статую. Однак справа несподівано затихла. “Надо думать, – говорить М.О.Лернер, – что Пушкин был не совсем в добрых отношениях с кн. П.М.Волконским. Тогда выступила жена Пушкина, Наталья Николаевна. Она написала кн. П.М.Волконскому такое письмо: “Князь, я намеревалась продать в казну бронзовую статую, которая, как мне сказали, стоила моему деду 100000 рублей и за которую я хотела бы получить 25000. Посланные для ее осмотра академики говорили, что она стоит этих денег. Но не получая больше известий об этом, я осмеливаюсь, князь, прибегнуть к вашей любезности. Намереваются ли еще купить эту статую или же сумма, которую спросил мой муж, кажется чрезмерной? В последнем случае нельзя ли было бы выдать нам, по крайней мере, материальную стоимость статуи, т.е. стоимость бронзы, а остальное уплатить когда и как вам будет угодно”.
Від князя Волконського у самих вишуканих виразах пішла безповоротна відмова “по весьма затруднительному положению, в котором находится ныне кабинет”. Після такої відмови Пушкін не починав більше ніяких кроків до реалізації “медной бабушки”. Статуя Катерини II була продана, імовірно, після смерті Пушкіна до ливарного заводу комерції радника Франца Берда у Петербурзі 244.
На заводі Ф.Берда статую побачив дворянин Катеринославської губернії Любим Коростовцев, який служив начальником відділення у департаменті мануфактур і внутрішньої торгівлі. Про свою знахідку Коростовцев повідомив катеринославському дворянству. Дворянство вирішило придбати статую для міста і чрез Новоросійського генерал-губернатора графа Воронцова попрохало на те найвищий дозвіл. Губернський проводир дворянства генерал-майор П.О.Струков переконав міську думу поступитися місцем для статуї на Ярмарковій площі, що потім стала називатися Соборною, тепер Жовтневою, завдовжки 48 саж., завширшки 53. На відведеному місці у 1846 році й була поставлена статуя. З цього приводу на Ярмарковій площі був улаштований сквер і посаджені дерева, а сама статуя обнесена була залізною огорожею.
Витрати по установці статуї зроблені були такі. Заводчику Ф.Берду за статую разом з відлитим для неї на заводі п’єдесталом заплачено 7000 карбованців сріблом; за доставку до міста Катеринослава 578 карбованців 43 копійки; за 150 кам’яних плит для сходинок і площадки навколо статуї 100 карбованців; за чавунні ґрати, зроблені у Москві на заводі С.І.Соловйова, 1000 карбованців; за доставку оной 236 карбованців 60 копійок; за встановлення статуї 865 карбованців 20 копійок і архітектору 37 карбованців 15 копійок. Всього 9817 карбованців 38 копійок.
Міді у статуї близько 200 пудів і чавуну у ґратах 165 пудів. Висота статуї 4 1/2 аршини 245.
Що ж являє собою ця статуя?
Вона представляє імператрицю Катерину, яка стоїть у римському панцирі, з малою короною на голові, з поясом для меча, у довгій широкій тозі, що падає з лівого плеча. Ліва рука піднята, права опущена з перстом, що вказує на розгорнуту книгу законів, і на медалі, які лежать на тій книзі і знаменують її діяння. Ці предмети лежать на низькому стовпчикові, що стоїть біля монумента і наполовину закритим спущеною мантією. Попереду, нижче ніг фігури, зазначені латинськими буквами прізвища творців статуї і рік закінчення роботи.
ARTIF BEROL FECER
MEYER FINX MAUKISCH FUD MELTZER FIN
POST ANNOS SEX
MDCCLXXXVIII
У перекладі російською це значать: “Артисти берлінські працювали: Мейєр виліпив, Маукіш дав вид, Мельтцер закінчив після шести років. 1788” 246.
Незадовго до початку революції за рішенням катеринославського дворянства статуя Катерини II, поставлена у 1846 році, знята була зі свого класичного постаменту і перенесена на інше місце, між музеєм імені О.М.Поля і Гірничим інститутом, на новому постаменті з фінляндського граніту, спеціально привезеного до Катеринослава. Але недовго вона там красувалася: революція звалила статую з п’єдесталу. Цінуючи статую як художній твір кращих берлінських художників XVIII століття, директор музею імені О.М.Поля, який пише ці рядки, зарив її у землю між новим будинком музею і старим, де вона лежала біля двох років. Після того статуя з дозволу місцевого начальства була витягнута із землі і поставлена у дворі музею, між кам’яними бабами. У неї відбиті три пальці, з яких один випадково був знайдений і зберігається у музеї.
Є ще німий свідок перебування цариці Катерини II у нашому місті. Це так звана миля, рід невеликої пірамідки, що стоїть зовні, біля церковної огорожі колишнього собору, зі східного боку. Такі милі були поставлені завчасно перед приїздом до нашого краю Катерини уздовж дороги, на відстані 10 верст одна від іншої, від Катеринослава до Херсона, а потім й далі до Таврійської губернії, коли Катерина, переправившись з правого берегу Дніпра на лівий, прямувала до Криму. Милі – це те ж, що на безбережному морі маяки, які ставляться для вказівки кораблям місцевості, чи те ж, що віхи, які встромляються з боків шляхів для вказівки мандрівникам справжньої дороги під час зимових хуртовин. У безмежному й одноманітному степу потрібні милі, щоб не збитися зі шляху не тільки у нічний час, а навіть і вдень.
Наша миля складена з каменю вапнякової породи, має висоти шість з половиною аршинів. Вона стояла, як говорить очевидець, на “земляному кургані”. У 1834 році той курган був зритий; сама миля замість того була оброблена каменем і обнесена балюстрадою 247. З того каменю зроблена була восьмикутна площадка висоти 1 аршин і 6 вершків, 42 аршина навколо. На площадку вели сходинки, які, як і вся площадка, були викладені чорною аспідною дошкою, вивезеною зі Слов’яносербського повіту. Навколо милі були поставлені залізні ґрати. Ті ґрати потім, у 1863 році, були зняті й складені до комори соборного храму, а аспідна дошка кимсь унесена. Замість залізних ґрат поставлені були дерев’яні, але й дерев’яні також були прибрані, а сама миля покрита цементом 248.
IX
Наприкінці XVIII століття не стало натхненників міста Катеринослава – ні князя Потьомкіна, ні самої цариці Катерини. Початок XIX століття був найбільшим лихоліття для нього. Усіх жителів у ньому, чоловіків і жінок, на той час було усього лише 6389 чоловік 249, внаслідок цього Катеринослав потрібно був би назвати скоріше містечком чи слободою, а не губернським містом великого Катеринославського намісництва.
У 1826 році, говорить очевидець, у місті Катеринославі не було ні єдиного кам’яного приватного будинку. З церков була тільки одна кам’яна церква – цвинтарна; інші церкви – Троїцька, Успенська і Покровська фабрична були дерев’яними 250. Бруківки у місті Катеринославі були тільки на двох-трьох головних вулицях; інші вулиці перебували у первісному стані. Переправи через Дніпро відбувалися дерев’яним, так званим живим мостом, і тільки в залежності від тихої і спокійної погоди, а взимку, коли починав йти річною так званий шерех, переправи не було ніякої. Освітлення вулиць у місті в нічний час обивателі не знали ніякого до початку 50-х років 251.
Попри все те у місті Катеринославі в 1830 році засновується міська бібліотека з кабінетом для читання “стараниям екатеринославского общества Пиквика”, у якому особливо живу участь брав дуже енергійний і освічений діяч М.І.Балін. Міська бібліотека кілька разів то відкривалася, то, з різних причин, закривалася. Одного разу, а саме в 1836 році, під час розміщення її у будинку дворянських зборів, була навіть знищена пожежею 252.
Старожили також говорять, що в цей же час, тобто біля 30-х років, у Катеринославі був уже приватний клуб, який розміщався у будинку міського голови І.Т.Артамонова, на проспекті, де згодом був відомий у місті готель “Гранд-готель” 253.
У 30-х же роках катеринославці вперше побачили у себе і театр. Але який же був той театр? Ні більше ні менше, як дерев’яний сарай. По одним, побудував його антрепренер мандрівної трупи Штейн, по іншим, місцевий обиватель Трояновський. Але погано вибудований, він незабаром прийшов у негідність і був розібраний, а замість нього обиватель міста Катеринослава Абрам Осипович Луцький вибудував кам’яний театр 254.
Біля того ж часу стала друкуватися в Катеринославі перша газета “Катеринославські Губернські Відомості”, які виходили середами і п’ятницями.
До половини 30-х років жителів міста Катеринослава обслуговувала одна-єдина аптека Мільгофа, яка розміщалася у власному будинку аптекаря, на Дворянській вулиці 255.
З 1831 року по 1873 рік місто Катеринослав пережило цілий ряд стихійних лих у вигляді голоду, холери і скорбуту, тобто цинги. Уперше холера відвідала Катеринослав у 1831 році. Поспіль чотирнадцять років вона з’явилася у містечку Котовці Новомосковського повіту. У половині 1848 року холера знову з’явилася у місті і лютувала в найдужчому ступені. Кілька років підряд у Катеринославській губернії були неврожаї. Літо 1848 року було особливо пекучим. Дощу не було ні краплі. Вся зелень, до останнього стебла, була винищена, наслідком чого був загальний голод, а разом з голодом холера і скорбут, що вихопили тисячі жертв з ледь населеного краю. У самому Катеринославі холера відкрилася у половині 1848 року. Бідного народу зібралося у місті безліч. Лікарні були всі завалені, а хворі все прибували і прибували. Скорбут особливо сильно лютував під кінець 1848 року і на початку 1849. У 1855 році холера також чимало віднесла жертви і не з’являлася до 1866 року. Нарешті вона з’явилася востаннє в 1873 році і лютувала недовго. Особливу мужність і розпорядливість виявив у тяжкі для міста Катеринослава роки Іван Ізотович Ловягін, спершу бургомістр, а потім міський голова 256.
Рада міського Приказу Суспільного Піклування, піклуючись про здоров’я населення, ухвалила у 1837 році улаштувати богоугодні заклади. Будівля була віддана без торгів у місті Одесі при графі М.С.Воронцові відомому на той час у місті підрядчику Герценштейну. Герценштейн, одержавши наперед 200000 карбованців, вивів тільки фундамент, а з грошима, що залишилися в його, 82000 карбованців виїхав за кордон. Хоча справа про стягнення з підрядчика відсутніх грошей доходила до сенату, але гроші все-таки не були повернуті. Після того з Петербургу до Катеринославу був посланий архітектор і призначений була комісія для будівництва богоугодного закладу. У числі членів комісії був доктор Павло Никифорович Бойченко, який користувався широкою популярністю і щирою любов’ю всього населення міста. Він народився 14 грудня 1813 року в селі Ул’янівці Харківської губернії Сумського повіту від “отца земледельческого сословия”. Я пройшов, говорив він, середній навчальний заклад і вступив до Харківського університету, де наставники наші повторювали нам афоризм Гіппократа: “Divinum opus sedare dolorum – облегчать страдания – юогоугодное дело”. “Не порушуючи істини і без перебільшення можна сказати, – писав один зі співгромадян Бойченко, – що в Катеринославі усі – від вищого представника влади до останнього бідняка, до самого жалюгідного жебрака – знали П.Н.Бойченко” 257.
У 1838-1839 роках проживала тимчасово в Катеринославі, а частково у селі Кам’янському Катеринославського повіту відома на той час письменниця Олена Андріївна Ган, яка писала романи під ім’ям Зінаїди Р. Чоловік її, артилерійський полковник, стояв тоді зі своєю батареєю у Кам’янському, чому й Олена Андріївна жила у тому селі. Часом же вона проживала й у Катеринославі, у дворі будинку Щекутіна, який стояв на Проспекті. Вона написала для журналу “Бібліотека для читання” повісті: “Джеладін”, “Медальйон”, “Утбалла”, “Теофанія Аббиаджіо”. Назви романів дав редактор журналу Сенковський, який вважав твори Олени Ган вище добутків відомої французької романістки Жорж Занд. У повістях Олени Ган є відображення місцевого життя катеринославського суспільства, особливо сільського побуту тодішнього поміщицтва, яке проводило життя хуторами і селами, де сучасне життя з її звеселяннями і усякими витівками била ключем чи не сильніше, ніж у містах. В одному зі своїх творів Олена Ган зло осміює якогось верхньодніпровського поміщика Чернявського, прекомічного товстуна, який вбічив у собі великого письменника і переслідував усіх вичитуванням своїх незначних писань “Чорний Кіт” і “Дівиця з трьома очима”. Олена Ган померла у 1842 році, 24 червня, близько 27 років від роду 258.
З 1858 року по 1861 рік у Катеринославі також жив письменник Володимир Миколайович Єлагин, який одержав прізвисько “першого катеринославського викривача”. Він був сином поміщика Тульської губернії Крапивинського повіту, що був “во время оно” головою цивільної палати у Тулі. Володимир Миколайович Єлагин написав “Відкупну справу”, “Губернський карнавал”, “Флор Іванович”, “Знатне мертве тіло”, “Підряд”, “Відкупна кар’єра”, “Вовчі слізки”. Надруковані, крім двох останніх, у різних журналах. Були ще дві статті, написані французькою мовою, але вони не надруковані.
Більшість (якщо не всі) творів В.М.Єлагина мала змістом своїм факти, узяті з життя катеринославського суспільства; у них виведені були навіть особи з тодішнього середовища, які жили і діяли на різних теренах. Інші виведені були настільки прозоро, що їх усі пізнавали без утруднень.
“Сочинения Елагина являются, так сказать, бытописью нашего прошлого, в легкой и занимательной беллетристической форме, и потому они важны для нас, как живая художественная картина далеко ушедшей от нас жизни наших предков”.
Втративши дружину і дитину, розбитий паралічем, Єлагин лежав у лікарні під спостереженням доктора П.Н.Бойченко, а потім був перевезений до Петербургу до клініки військово-медичної академії. Помер у Тулі в 1861 році, березня 2 дні 259.
Одночасно з Єлагиным жив письменник Михайло Максимович Стопановський. Він написав “Записки скупого”, надруковані в журналі “Вітчизняні записки” (1859), “Викривачі”, надруковані там же, “Приїзд начальника”, вірші, надруковані в журналі “Бібліотека для читання” (1860). Після 1860 року Стопановський з Катеринославу переїхав до Петербургу, де співробітничав у різних журналах. Там же й помер від невралгії і сухоти 260.
З письменників біля того ж часу проживав у Катеринославі ще Кандауров, автор роману “Менше піклування”, узятого, як говорять, цілком з місцевих катеринославських вдач. Кандауров був ревізором катеринославського губернського акцизного управління 261.
Але все-таки названі письменники не скрасили життя самого міста Катеринослава. Закладене у 1787 році, воно проіснувало більше 80 років, доживши до 1870 року. У 1870 році у ньому введене було нове “Городовое положення”, що дало міському самоврядуванню нові права і початки. Але, як завжди, за браком грошей нова дума і міська управа небагато могли зробити для благоустрою міста. “Будучи заурядным губернским городом, почти немощным, он вдруг и неожиданно оживает” 262.
Хто ж його і як оживив?
Оживили його два діячі, що в історії нашого краю набули собі добре ім’я. Це були англієць Юз і місцевий громадянин Олександр Поль. До Юза і Поля економічне і промислове життя колишнього запорізького краю розвивалося дуже повільно і не виходило з рамок звичайного господарювання. Населення займалося землеробством, скотарством, вівчарством, рибальством, бджільництвом і почасти добуванням солі. На високу ступінь економічне і промислове життя нашої губернії відразу піднялося, коли в надрах землі відкриті були багаті поклади залізної руди і кам’яного вугілля. Тоді Катеринославська губернія зробилася однією з найбагатших губерній у Росії, а саме місто Катеринослав стало великим фабрично-промисловим центром.
А все це відбулося так.
Відкриття підземних багатств у надрах нашого краю було зроблено ще під час царювання Петра I, на початку XVIII століття, коли біля теперішнього Бахмута знайдене було кам’яне вугілля, так званий “пальний камінь”, шматок якого був піднесений царю Петрові під час прямування його до міста Азову. “Сей минерал, если не нам, то нашему потомству очень полезен быть может”, – відповів Петро жителям Слов’яносербського повіту, які поднесли його царю.
Наприкінці того ж XVIII століття і біля того ж Бахмуту також знайдена була й залізна руда. Про те писав князь Потьомкін правителю Катеринославського намісництва В.В.Коховському і генерал-прокурору князю О.О.В’яземському. Останнього просив послати туди “человека в горных делах искусного” 263.
Відкриття залізної руди вселило князю Потьомкіну думку про відкриття біля місця її знаходження чавуноливарного “ядреного заводу” (для ядер). Завод був відкритий у Донецьком повіті Катеринославського намісництва у 1796 році з метою виготовлення у ньому гармат для Чорноморського флоту і для південнороссійських фортець. Однак той завод не зумів виплавити жодного пуду чавуну, і тому був закритий скарбницею. Потім скарбниця намагалася відкрити такі ж заводи в Корсуны і Лисичанську, але й ті заводи також не дали скарбниці чавуну. Далі скарбниця надала право приватним особам відкривати заводи. Але тут виявилася нетача кам’яного вугылля. Почалася розробка вугілля, спочатку скарбницею біля Лисичанська, а потім приватними вуглешукачами. У 60-х роках XIX столыття східна окраїна Катеринославської губернії стала поступово й помалу покриватися вугільними шахтами. Бракувало, однак, початку міцної гірничопромислової діяльності у краї. На міцну основу гірника промисловість в Катеринославській губернії була поставлена тільки з прибуттям до неї англійця Джона Юза.
Джон Юз, спершу простий коваль, потім директор одного англійського ливарного заводу, заснував у Лондоні компанію “Новоросійського товариства кам’яновугільного, залізного і рейкового виробництва”. Це товариство уклало договір з російським урядом і відправило до Росії свого представника – Джона Юза.
Джон Юз, прибувши до Катеринославської губернії, знайшов біля ріки Кальміусу чудове за якістю кам’яне вугілля, яке і подало йому думку улаштувати там чавуноливарний завод. Той завод був заснований у 1869 році, у балці Скоморошці, біля річки Кальміусу. Завод давав гарантію Росії щорічного випуску не менш 300000 пудів рейок, причому від скарбниці йому давалася премія по 50 копійок з пуду рейок протягом 10 років.
“Громадные затруднения, встреченные при постройке завода, будут понятны, если представить, что первое и весьма крупное металлургическое предприятие на юге России создавалось иностранцем, не знавшим ни русского языка, ни обычаев народа. Окружающая местность представляла собой степь, где не было ни жилья, ни рабочих. Все машины, мастеровые, рабочие были вывезены из Англии, причем машины приходилось доставлять на волах по грунтовым дорогам. Несмотря на все это, Джон Юз с завидною энергией и при поддержке правительства довел начатое дело до конца и в 1872 году пустил в ход первую на юге России доменную печь, которая, раз запылавши огнем, с тех пор уже не угасает” 264.
Перші роки Юзовський завод працював на місцевій руді, яка видобувається біля станції Єленівки й містить в собі 33% заліза, що породжувало значні утруднення для виплавки чавуну. Відсутність більш багатих залізом руд і головне – відсутність зручних шляхів сполучення були причиною затримки подальшого розвитку металургійної промисловості півдня Росії 265.
Але великій справі південноросійської металургійної промисловості, початій іноземцем Юзом, допоміг місцевий уродженець Олександр Миколайович Поль. Він знайшов у протилежному кінці краю, а саме в межах Херсонської губернії, біля села Кривого Рогу, на правому березі річки Саксагані, найбагатші поклади прекрасної руди, що мала 70% заліза, наслідком чого був швидкий підйом рудничной промисловості у всьому краї.
Хто ж такий був Поль?
Олександр Миколайович Поль вів свій рід по чоловічій лінії від кардинала Поля, який жив у Лондоні, але втікши звідти в той час, коли в Англії за короля Генріха VIII почався кривавий терор у справах віри 266. Нащадок того кардинала Поля, Іван Іванович Поль, народився на острові Езелі, був шведським підданим, служив у шведській армії. У царювання Катерини II він вступив до російської армії і брав участь у війні проти турків. Після закінчення війни в 1791 році він одержав за військові подвиги 1500 десятин землі біля ріки Мокрої Сури Катеринославської губернії Верхньодніпровського повіту і чин майора. Там він й оселився на проживання. Постановою катеринославських дворянських зборів від 12 травня 1804 року був записаний до другої частини дворянської родовідної книги.
Живучи у власному селі, І.І.Поль познайомилося з будинком поміщика Малами й оженився на його дочці. Помираючи, І.І.Поль залишив трохи дочок і синів, з яких молодший був Микола Іванович. Микола Іванович був одружений два рази: першого разу на дочці поміщика Яковлєва, другого, після смерті першої дружини, – на дочці поміщика Полетіки, Ганні Павлівні, онуці українського наказного гетьмана Павла Полуботка. Від другої дружини Микола Іванович мав двох синів – Олександра і Петра – і одну дочку Марію.
У метричній книзі села Семенівки Вознесенської церкви 1832 року за № 26 записано: “20 августа 1832 года в сельце Малоалександровке Верхнеднепровского уезда Екатеринославской губернии у помещика Николая Ивановича Поля и жены его Анны Павловны родился сын, которому в святом крещении дано имя Александр. Крещение новорожденного младенца было совершено причтом Вознесенской церкви села Семеновки 23 августа того же года”. 267
Знаходячись по жіночій лінії у спорідненні з українською фамилією Полуботків і часто чуючи розповіді про давні часи і славні подвиги запорізьких “лицарів”, О.М.Поль з юнихо років полюбив Запорожжя і його старовину. Не дивно, що, будучи ще хлопчиком, він лазив по всіх горищах і прикомірках будинку своєї бабки, скрізь відшукував різні предмети старовини й мав до них особлива пристрасть. З дитинства ж він полюбив свої рідні степи, свій народ, якому в зрілому віці віддав всі сили своєї душі 268.
Спершу О.М.Поля віддали до Катеринославської гімназії, але там він чомусь дуже погано йшов. Тоді його перевели до Полтавської гімназії, яку він закінчив зі срібною медаллю в 1850 році. Володіючи новими мовами, О.М.Поль у тому ж році втсупив до Дерптського університету. Дерптський університет, як “ученое заведение”, поділявся тоді на 4 відділення: філософське, лікарське, юридичне і богословське. О.М.Поль вступив на юридичне відділення: пробув на ньому чотири роки і закінчив університет зі ступенем кандидата дипломатичних наук. Атестат про закінчення університетського курсу наук виданий був О.М.Полю 25 жовтня 1854 року за № 480 за підписом ректора Фрідріха Християна Нейе. В атестаті між іншим сказано, що Поль “оказал познания очень хорошие. Представленное же им разсуждение было найдено соответствующим своей цели”. 269
Закінчивши університет, О.М.Поль повернувся на батьківщину з полум’яним бажанням послужити їй усіма силами і усіма своїми пізнаннями, придбаними в університеті. З цією метою він здійснивпішки цілий ряд екскурсій Верхньодніпровським повітом. “Окончив курс наук, – говорив він, – я вернулся в родные степи, взял в руки палочку и пошел пешком осматривать могилы, городища, урочища”. В одне з таких ходінь у 1866 році він зайшов до Дубової балки, біля правого берегу ріки Саксагані, біля селища Кривого Рогу. Місцевість у Дубовій балці надзвичайно вразила О.М.Поля як своїм віковічним дубовим лісом, так і своїми величезними скелями, а також великими і глибокими печерами, з яких найбільша з них називалася Гайдамацкою пещерою.
Оглядаючи балку з чисто археологічного боку, О.М.Поль зненацька для самого себе наткнувся біля неї на оголення залізної руди 270.
Як відомо, руду в околицях Кривого Рогу знайшов ще задовго до Поля професор Катеринославського університету Василь Ливанов, який доніс про те вчасно князю Потьомкіну. Чи знав про це Поль чи не знав, про те він сам ніде не говорить. У всякому разі він відразу зрозумів, яке велике значення може мати таке відкриття для всього краю.
Однак, щоб довідатися, наскільки висока якість відкритої ним залізної руди, він узяв кілька зразків її і відправився з ними до саксонського міста Фрейбергу до знаменитого професора мінералогії Штрипельмана. Штрипельман, побачивши зразки руди, знайшов, що відкрита Полем руда прекрасної якості. Тоді, щоб переконатися, як великі поклади знайденої руди й у яких напрямках йдуть її жили, О.М.Поль запросив професора проїхатися разом з ним до Росії, гарантуючи йому 1000 франків на місяць. Пропозиція була прийнята, і приїжджий фахівець на місці переконав О.М.Поля у тому, що він відкрив величезні багатства у краї.
Тоді О.М.Поль вирішив узяти під оренду рудникові поклади на самий тривалий термін, тобто на 99 років 271. А зробити це було не так важко. Наділ землі, на якому виявлена була руда, вважався у місцевих селян “никчемним”, тому що на ньому не можна було ні орати, ні сіяти що-небудь. Тому, коли О.М.Поль висловив бажання взяти його в оренду, селяни охоче пішли на те і навіть дивувалися тому, “на що вона, та земля, йому потрібна”.
Тепер Полю треба було повести правильну розробку руд, але грошей у нього не було на те. Він думав створити товариство для розробки рудних родовищ і залучити до того місцевих капіталістів, але як і скільки він не намагався, його ніхто й слухати не хотів. Тоді Поль, як пророк, не визнаний у батьківщині, звернувся за кордон. Але й там довелося йому дуже довго клопотати. Тільки після 15 років важких випробувань йому вдалося домогтися співчуття в Парижеві, де заснувалося “Акціонерне товариство залізних руд Кривого Рогу”, яке почало свою діяльність розробкою руди для заводу Юза, а потім і для інших заводів.
Але для успішної справи розробки знайденої у Кривому Розі руди потрібно було мати великі запаси кам’яного вугілля, чим був багатий Донецький басейн. Для доставки ж того вугілля з Донецького басейну до Кривого Рогу необхідною була залізниця. Тому О.М.Поль порушив клопотання перед урядом про будівництво залізниці, яка могла б з’єднати Криворізький район з Донецьким басейном. Вказуючи на те, що він відкрив руду, графіт, гірський льон, граніт, навіть малахіт 272, О.М.Поль пророкував краю блискучу майбутність у промислово-заводському виробництві, що залежить від проведення залізниці 273.
Однак клопотання О.М.Поля перед урядом про проведення такої дороги спочатку успіху не мало. Але тут вже й саме земство зрозуміло усю важливість такої дороги і, за словами Поля, зі свого боку виступило з клопотанням перед урядом.
Внаслідок такого клопотання земства і кількаразових клопотань самого О.М.Поля уряд нарешті зважився задовольнити потребу краю й у 1875 році квітня 22 дня затвердив проект залізниці, яка повинна була з’єднати Донецький басейн з Криворізьким районом.
Однак настала в 1877 році турецька війна не тільки перешкодила здійсненню проведення дороги, а зробила навіть те, що після закінчення війни проект дороги зовсім був забутий.
І знову почалася метушня О.М.Поля. Він точно не ходив і не бігав, а начебто скрізь літав: то до столиці з Катеринослава, то зі столиці назад, то до міністрів від земства, то від міністрів назад. Довго всі його клопотання, всі доводи його і доповіді залишалися зовсім втуні, і тільки в 1881 році остаточно надійшов від уряду дозвіл на будівлю залізниці з мостом через ріку Дніпро. Спершу вона була названа Криворізькою, а потім, у пам’ять Катерини II, Катерининською. У 1884 році Катерининська залізниця, яка зв’язала місто Катеринослав з Лозово-Севастопольскою і Харківсько-Миколаївською дорогами, травня 18 числа вже почала працювати. Нова дорога з’єднала Донецький кам’яновугільний басейн з рудним Криворізьким при станції Карнаватці, дала вихід донецькому вугіллю на південно-західні дороги й до Миколаєва-Порту, руді – на схід і на заводи Присмелянського краю через станцію Знаменку, і хлібу – у той же Миколаїв-Порт.
Будівельна вартість дороги складала суму 30900000, причому одна верста головного шляху й гілок обійшлася в середньому близько 65600 карбованців, а крім вартості Дніпровського мосту, близько 3960000 карбованців, верста дороги обійшлася близько 57240 карбованців 274.
З проведенням залізниці місто Катеринослав з другорядного провінційного міста перетворилося на великий торговий і промисловий центр з безліччю фабрик, заводів і млинів з майже мільйонними оборотами. Наскільки вонн виросло, можна бачити з поступового у ньому зростання населення і самого бюджету. Так, у 1804 році у ньому було обох статей 6389 чоловік, у 1825 році – 8412, у 1865 році – 22846, у 1885 році – 46876, у 1897 році – 112000 275. Бюджет його складав у 1870 році 95500 карбованців, у 1880 році – 120000 карбованців, у 1890 році – 222000 карбованців, у 1900 році – 692000 карбованців 276. Через 25 років після проведення Катерининської залізниці у місті Катеринославі вже було населення близько 180000 чоловік. Навколо міста виросли селища Амур, Нижньодніпровськ, Шляховка.
Піднявши місто Катеринослав на велику висоту як центр гірничозаводської промисловості всього півдня Росії, О.М.Поль взяв саму гарячу участь й у всіх його суспільних справах. Так, він працював у дворянській комісії з питання про устрій побуту селян у Верхньодніпровськом повіті. З того ж питання про устрій побуту селян всієї Катеринославської губернії він разом з іншими представниками від губернії їздив не раз до столиці. Обраний гласним губернського земства від свого повіту, він не раз виступав на з’їздах з прекрасним, живим й гарячим словом, перейнятим щирою гуманністю і любов’ю до меншої, приниженої і нужденної людини. Обраний почесним мировим суддею, він знаходив час й для засідання в суді. Бувши членом губернської училищної ради, він багато приділяв уваги жіночій гімназії й особливо реальному училищу, природничий кабінет якого збагатив прекрасною колекцією мінеральних багатств Кривого Рогу. Займаючись історією й археологією, він відусюди збирав давні рукописи, рідкісні монети і робив у різних місцях розкопки курганів, за що був обраний дійсним членом вченого Товариства історії і старожитностей міста Одеси.
Співгромадяни під кінець цілком оцінили О.М.Поля, як великого суспільного діяча й обрали його почесним громадянином міста, а дворяни повісили його прекрасний портрет в одній із зал палацу Потьомкіна, назвавши ту залу Полевською.
Але недовго призначено було жити Олександрові Миколайовичу: липня 26 дня 1890 року він раптово помер на 58 році життя. Все місто було вражене несподіваною смертю дорогого, чесного й невтомного суспільного діяча. Після його смерті губернське земство для збереження пам’яті про нього для нащадків вирішило спорудити музей імені О.М.Поля, а у Кривому Розі було поставлене бронзове погруддя “новоросійському Колумбу”.
Кінець XIX сторіччя ознаменувався у місті Катеринославі надзвичайно радісною подією, а саме відкриттям у 1897 році бельгійським анонімним товариством трамваю. Перші вагони електричного трамваю були пущені в місті в липні місяці. Це дуже оживило місто, тому що зв’язало нижню частину міста з горою й здешевило засоби пересування містом. Проведенням трамваю місто Катеринослав випередило багато інших російських міст 277.
Наприкінці того ж XIX століття, а саме в 1899 році, у місті Катеринославі було відкрите Вище гірниче училище, яке мало метою підготувати молоді вчені сили для розробки й вивчення тих найбагатших і різноманітних мінеральних покладів, що знаходяться на поверхні землі чи в надрах її нашої великої Катеринославської губернії 278.
Початок XX століття ознаменувався у Катеринославі спорудженням у 1901 році пам’ятника славному російському поету О.С.Пушкіну за проектом цивільного архітектора Г.І.Панафутіна, вартістю в 7642 карбованця 92 копійки 279. У 1904 році в місті була відкрита архівна комісія. Архівна комісія поставила собі задачу зібрати звідусіль воєдино до Центрального губернського архіву всі архівні матеріали, де б вони не були, у самому Катеринославі чи у повітових містах, скласти науковий опис їх і користуватися ними для вчених історичних робіт.
З ініціативи деяких професорів Вищого гірничого училища утворилося так зване наукове товариство, яке поставило за мету вивчення місцевого краю. Друкувалися роботи з хімії, фізиці, мінералогії, землезнавства, історії, археології, читалися лекції на різні теми.
У 1905 році в місті Катеринославі на кошти губернського земства був споруджений Музей імені О.М.Поля інженером-архітектором Сендецьким у новоеллінському стилі з дев’ятьма відділеннями. Першим директором Музею імені О.М.Поля і першим вкладником до нього був професор Д.І.Яворницький, який приніс у дарунок свою колекцію козацких старожитностей. Але тому що однією колекцією козацких старожитностей усіх відділів музею заповнити було не можна, то з ініціативи того ж директора скликаний був у Катеринославі XIII археологічний з’їзд, на який прибуло багато росіян і кілька закордонних вчених-археологів, істориків, лінгвістів, етнографів, законознавців, каноністів. Через намічений з’їзд директором музею за допомогою студентів розкопано було більше 200 курганів, добуто було у різних осіб губернії багато всякого роду предметів старовини, взяте було з церков і монастирів начиння двініх часів 280. Усі доповіді, зачитані на з’їзді, і всі дебати, що відбувалися між вченими, було надруковано в двотомних “Працях XIII археологічного з’їзду”.
Кінець 1905 року ознаменувався в місті Катеринославі такими кривавими подіями, які по справедливості варто було б зобразити не чорнилом, а кров’ю загиблих.
Безпосередньо перед днем 17 жовтня зненацька в місті Катеринославі, як і у всій Росії, почалися страйки. Жовтня 10 числа застрайкували службовці всіх служб і майстерень залізниць і за ними службовці заводського району на Амурі, нижньодніпровські й на околицях міста. З 9 годин ранку 11 жовтня до страйку приєдналися складачі всіх катеринославських друкарень, потім прикажчики магазинів, капелюшниці, модистки, кравці, шевці, цигарниці, робітники картонажних майстерень, слюсарних, ковальських і механічних закладів. До 12 годин дня припинилися роботи на тютюновій фабриці, миловарних заводах, на борошномельних млинах, лісопильних заводах й лісових пристанях.
До полудня промислове життя міста завмерло. Магазини поспішно закрилися, вітрини забивалися дощатими затворами.
О другій годині дня застрайкували провізори й аптекарські учні. Всі навчальні заклади ще напередодні були оголошені закритими “впредь до особого разрешения”. На вулицях міста панував надзвичайний рух. Державний банк, казначейство, поштово-телеграфні контори, губернське правління, губернаторський будинок та інші офіційні місця охоронялися посиленими патрулями солдатів і козаків.
Проспектом і поперечними вулицями безперервно проїжджали донські козаки у повній похідній формі, за ними слідували кінні городові. Довгою стрічкою через все місто протягом цілого дня “швидким кроком” рухалася піхота Феодосійського і Сімферопольського полків. Військові сили стягалися, головним чином, до вокзалу і на Чечелівку.
Робітники катеринославських і нижньодніпровських залізничних майстерень і депо домовилися зібратися 11 жовтня о 8 годині ранку на лінії біля катеринославського вокзалу… Та ледь вони увійшли до депо, їх розігнали козаки. При розсіюванні юрби залпом вбитий чистильник депо Федір Федорович Попко.
Залізничні службовці зібралися у дворі будинку Рагинського. Мітинг тут продовжувався більш трьох годин. Були присутніми близько 1000 чоловік. Біля 1-го години дня мітинг був закритий, і присутні вирішили відправитися на робочий мітинг на Брянську площу.
Ледь тільки юрба вийшла з воріт, на Широку вулицю прискакала півсотня козаків. Багато хто кинулися бігти. Частина юрби пішла Проспектом, а більшість повільно рушила Гімнастичною вулицею 281 нагору до Військової вулиці.
Козаки замикали хід. Попереду них їхав поліцейський пристав. Пропустивши юрбу на Військову, козаки кинулися напереріз їй і перекрили дорогу до Пушкінського пам’ятника. Тут за командою пристава козаки спішилися й дали залп. У жаху юрба стала розбігатися на всі боки, у двори й будинку. За першим пішов другий залп, третій, четвертий… Важко було в першу хвилину визначити число жертв. Багато хто падав від переляку, інші довгий час знаходилися у непритомному стані, а треті, як передають потерпілі, падали на землю, прикидаючись мертвими, щоб уникнути побиття.
Підсумок – 7 вбитих і 18 поранених, з яких 4 незабаром померли. Серед поранених – модистка Горлачик, вражена в ногу розривною кулею. У цей же день війська стріляли по учнях, тобто дітях, які зібралися на мітинг, вбивши 5 чоловік і поранивши 20 чоловік, з яких троє померли в лікарні. Весь день у місті гриміли постріли. До вечора все у місті завмерло, вулицями рух припинився. Увечері місто потопало у мороці, тому що електричні ліхтарі не горіли. У місті царювала лиховісна тиша. Тільки чутні були стукіт копит козацьких роз’їздів і тупіт піхотних частин, що проходили.
Місто набуло вигляду військового табору. На Павловській і на чотирьох Чечелевських вулицях були улаштовані барикади. Усього було влаштовано шість барикад, з яких дві на першій Чечелівці, а інші на інших вулицях. Найбільша барикада знаходилася на межі першої Чечелівки і Брянської площі. По обидві боки її були вириті досить глибокі рови, а сама барикада складалася з возів, рейок, стовпів та інших предметів, засипаних товстим шаром землі. На кожній барикаді з ранку знаходилося декілька сотен чоловік, проголошувалися промови і давалися вказівки щодо образу дій. На високих тичинах майоріли прапори з написами політичного змісту…
Лікарні були переповнені вбитими і пораненими. 12 жовтня відбулися похорони убитих. Десять тисяч чоловік проводили загиблих в останній путь.
Спокій відновлювався у місті на превелику силу. Довше усіх страйкували залізничники, трамвайники і робітники підприємств Амуру і Нижньодніпровську. Під гуркіт розстрілів залита кров’ю країна одержала 17 жовтня царську конституцію… Робітники швидко розкусили суть і зміст царської конституції.
Про подальший хід подій пристав 6-ї частини міста доповідав губернатоові так: “Имею честь донести вашему превосходительству… Сегодня по заводам района часто собирались рабочие; брянские рабочие решили с ночи сегодня приступать к работам; трубные и гвоздильные просили уплаты за забастовку, им отказано, порешили собраться сегодня на Брянской площади в 2 часа дня для обсуждения этого вопроса. Об экономических вопросах” было сказано очень мало, все говорились речи политического характера. Сейчас большая часть рабочих направляется в город с целью выразить протест предполагаемой думе – “Нам не нужна дума, нам нужна демократическая республика”, приглашали жертвовать на бомбы и оружие… Пристав 6-й части. (Подпись.) 19 октября 1905 г.”.
Царський уряд вдавався – Norribile est dicere! – до старого випробуваного методу – єврейському погрому. “Его превосходительству господину Екатеринославскому губернатору Екатеринославского полицеймейстера. Рапорт. Доношу вашему превосходительству, что во время происходивших в последние дни беспорядков в городе Екатерине славе разбито и разграблено 122 лавки, 64 магазина, 135 рундуков, 40 квартир и сожжено 5 домов. Убито евреев холодным оружием: 34 мужчины, 9 женщин, 1 девочка, огнестрельным 20 мужчин… ранено холодным оружием и огнестрельным 48 человек евреев… Полицеймейстер Хлобощин. Октября 25 дня 1905 года…” 282.
X
А час йшов уперед, і життя вимагало свого. Катеринославське губернське земство дійшло думки зробити дуже велику справу: улаштувати в 1910 році у місті Катеринославі Південноросійську обласну сільськогосподарську, промислову й кустарну виставку. Для більшої повчальності й цілісності відділів виставки допустити також й позарайонні експонати, а також запросити на “мирное состязание” й іноземні експонати. До району входили губернії: Катеринославська, Таврійська, Херсонська, Полтавська, Харківська, області Війська Донського й Кубанська. Така територія в квадратних верстах мала 489681 з населенням 20818000 чоловік. За площею такий виставочний район дорівнював приблизно Німеччині, складаючи за населенням одну третину народонаселення останньої.
В етнографічному відношенні район являв собою дуже строкату картину. Переважним елементом були українці, великороси й козаки. Серед них, однак, густо вкраплені були татари, греки, болгари і німці-колоністи; у містах риси осілості сильно представлений був єврейський елемент; багато також було представників інших національностей: поляків, німців, французів, бельгійців та інших 283.
На виставці були представлені відділи – рільництва, яке стояло на високому ступені культури, також сильно розвинутого тваринництва, далі городництва, плодівництва, виноробства. Для переробки продуктів сільського господарства відразу представлені були цукробуряковий, винокурний, маслоробний заводи, борошномельні млини.
З викопних багатств півдня Росії на першому плані подані були кам’яне вугілля і залізна руда; далі йшли: антрацит, марганцева руда, кам’яна сіль, ртуть, каолін, аспід, граніт, малахіт. Відразу зазначено було, що за видобутком кам’яного вугілля і за виплавкою чавуну на частку півдня Росії припадало понад 70% усього видобутку і усієї виплавки в Росії 284.
Відповідно до розвитку сільського господарства і промисловості для задоволення їхніх нестатків у машинах за останнє тридцятиріччя виникло на півдні Росії багато машинобудівних і механічних заводів. Особливо численні заводи з сільськогосподарського машинобудування; сільськогосподарськими машинами і знаряддями забезпечувався не тільки південь Росії, але й інші області Росії, навіть далекий Сибір 285.
Інші галузі промисловості й кустарних промислів багато були подані на виставці у спеціальному відділі; вони доповнювали промисловість і сільське господарство півдня Росії.
Сильний розвиток торгівлі у великому районі виставки обумовлювалося, з одного боку, високим становищем сільського господарства і промисловості, з іншого боку, наявністю зручних залізних і водних шляхів сполучення і добре обладнаних портів, якими є: Одеса, Миколаїв, Маріуполь, Ростов-на-Дону 286.
Виставка також показала, що саме місто Катеринослав почало швидко зростати лише у 80-х роках XIX століття завдяки виникненню й розвитку гірничої промисловості на півдні Росії і проведенню залізниці. Вчасно відкриттю виставки воно вже являло собою великий центр промислового, торгового і культурного життя у краї з населенням близько 200 тисяч чоловік жителів 287.
Вже кілька разів і дирекція Катеринославського вищого гірничого училища і губернське земство зверталися з клопотанням до уряду про перетворення вищого гірничого училища на Гірничий інститут з правами, наданими йому, як і всім іншим вищим навчальним закладам Російської імперії. Прямим спонуканням такого перетворення було – залучити можливо більшу кількість тих, хто вчаться, і самих професорів з більш високою вченою кваліфікацією. Ще в 1896 році 21 лютого Катеринославська міська управа внесла до думи доповідь про заснування у м.Катеринославі Гірничого інституту. З боку міста запропоновано було надати у розпорядження уряду на цю справу 200 тисяч карбованців зі сплатою протягом 4 років по 50 тисяч і землю в кількості, яка буде потрібною під будівництва інституту. Крім того, передбачалося, що на улаштування Гірничого інституту надійде пожертвувань від горнічозаводчиків та інших приватних осіб не менш 300-400 тисяч карбованців. За таких умов представники громадського управління розраховували на задоволення клопотання з боку уряду. Для докладної розробки питання про відкриття Гірничого інституту була обрана особлива комісія 288.
У місцевому щорічнику “Придніпров’я” за 1912 рік стоїть ще “Вище гірниче училище”, але в такому ж щорічнику за 1913 рік вже поставлено “Катеринославський Гірничий інститут”. Ректор інституту – професор геології М.О.Лебедєв, декан професор Я.І.Грдини. Далі слідують професори, штатні викладачі, позаштатні викладачі, штатні асистенти, асистенти за наймом, лаборанти, бібліотекар, діловод, доглядач будинку, лікар.
У тому ж 1913 року серед невеликої групи професорів і асистентів Гірничого інституту виникла думка про створення у Катеринославі вищих жіночих курсів. Під головуванням ректора Гірничого інституту М.О.Лебедєва були проведені перші організаційні роботи, і для вироблення статуту і навчальних планів були притягнуті суспільні діячі, лікарі, викладачі різних навчальних закладів. 28 травня 1913 року навчальні плани і статут курсів вже направлені були на затвердження попечителю навчального округу. Але це клопотання зустріло відсіч на ґрунті процентної норми… У 1914 році спалахнула імперіалістична війна, і питання про відкриття курсів відновилося вже у більш сприятливих умовах за міністра графа Ігнатьєва. У липні місяці 1916 року вищі жіночі курси були дозволені на загальних підставах для приватних курсів за законом від 4 червня 1914 року. Хоча до початку навчального року залишалося мало часу, але були докладені всі старання для відкриття курсів тієї ж осені. Курси були відкриті поки з двома факультетами: медичним і фізико-математичним. Наплив бажаючих вступити на курси був величезний. На медичний факультет було прийнято 600 слухачок, а на фізико-математичний – 200. З 1917 року був відкритий прийом на курси і для чоловіків. Звідси вже був тільки один крок й до відкриття в Катеринославі університету.
Настав 1918 рік, надзвичайний у всій Росії рік: у липні місяці цього року не стало в живих останнього царя з будинку Романових Миколи II, до того часу монарха ніким і нічим необмеженого, монарха “божиею милостию”. Змінився віковий політичний лад усієї держави; влада перейшла до самого народу, і для кожного громадянина відкрилося широке поле діяльності на всіх поприщах.
У місті Катеринославі також зайнялася зоря нового життя. У 1918 році у ньому був відкритий Університет цілком з чотирма факультетами: історико-філологічним, юридичним, медичним і математичним. До нього увійшли Вищі жіночі курси і весь місцевий Вчительський інститут.
Для формування університету, на думку місцевих громадських діячів, був запрошений до Катеринослава ректор Московського університету М.К.Любавський. Найгарачишим ревнителем відкриття університету був місцевий присяжний повірник М.Ю.Ворожейкін, широко освідчена, дуже популярна і шанована у місті людина.
Вироблений був статут Катеринославського університету. Для затвердження того статуту Міністерством народної освіти був відряджений у 1918 році Міською Думою професор Гірничого Інституту Л.Л.Іванов. Професор цілком успішно виконав покладене на нього доручення, за що Міська Дума виразила йому подяку такими словами: “Екатеринославская Городская Дума в очередном ея собрании 31 июля сего года, заслушав доклад по вопросу об утверждении устава Екатеринославского университета и приняв во внимание успешное исполнение вами поручения Думы в личном ходатайстве по этому вопросу пред Министерством Народного Просвещения, постановила: выразить вам за это благодарность Думы, о чем и имею честь уведомить вас. Городской голова И.Эзау, городской секретарь Набиркин. Августа 14 дня 1918 г.”.
Першим ректором Катеринославського університету був професор М.О.Лебедєв.
Відкритий у 1918 році Катеринославський університет, однак, проіснував усього лише до 1920 року. Цього року він був закритий і замість нього були організовані Вищий інститут народної освіти (ВІНО чи ІНО) і Медична академія, перейменована у 1921 році на Медичний інститут. Ректором інституту був професор Московського університету В.П.Карпів. Вже у тому ж 1921 році інститут вперше випустив 245 чоловік лікарів. В даний час він є найбільш великим у місті вищим навчальним закладом. Число студентів у ньому до 1 січня 1937 року було 2467 чоловік, не рахуючи робітфаків, де число учнів досягло цифри 1247 чоловік. Ректором інституту нині є професор анатомії М.М.Тростакецький, його заступником по вченій частині професор Ю.О.Петровський. Учених робіт інститут випустив близько 180.
Тим часом у 1926 році не стало міста Катеринослава, а стало місто Дніпропетровськ, назване по імені Г.І.Петровського, голови Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету, який був робітником у Брянськом заводі. Ім’я цариці Катерини було ненависним для простого російського народу, як цариці панскої, що віддала мільйони людей панам у кріпосне рабство. У народних українських піснях вона називалася і тепер називається “суча” чи “вража мати”.
У 1933 році також не стало й інституту народної освіти (ІНО), а знову став університет, тільки вже з іншими факультетами: математичним, хімічним, біологічним і геологічним. Першим ректором цього другого у нашому місті університету був Куїс, за ним незабаром став Комаровський, за Комаровським – Морозов, а Морозова заступив І.М.Єфімов. Проректором є професор В.М.Архангельський.
В оновленому місті Дніпропетровську життя забило живим й могутнім ключем. Будувалися нові, величезних розмірів, будинки, мостилися прекрасні бруківки, насаджувалися нові парки, омолоджувалися старі, запущені сади, асфальтувалися базарні площі, гудронувалися дороги, виникали десятки загальноосвітніх шкіл й всіляких технікумів, як, наприклад: транспортний, електрозварювальний, коксохімічний та інші.
Виростали, точно зпід землі, інститути: металургійний, транспортний, будівельний, сільськогосподарський, фармацевтичний, хіміко-технологічний, фізичної хімії, науково-дослідний кукурудзяного господарства, науково-дослідний шкіряної промисловості, науково-дослідний металевої промисловості.
Мерефо-Херсонський залізничний міст.
Крім усього того, реконструювалися старі заводи, розширилася водогінна мережа, проведена нова трамвайна лінія від місту на Амур, для чого був розширений старий залізничний міст; продовжені були трамвайні лінії до селища Фрунзе і до транспортного інституту, споруджений новий через Дніпро залізничний Мерефо-Херсонський залізниці міст.
Палац культури металургів імені Ілліча.
До всього того влаштовані лікарні при заводі імені Г.І.Петровського, колишньому Брянському заводі, і залізнична поліклініка, а також палац профілактики і палац культури.
Так росте наше місто Дніпропетровськ не днями, а часами, біжить вперед американським темпом. Майбутнє його малюється у живій уяві не тільки великим, а воістину грандіозним. Пройде небагато часу і з ним зіллються всі 20 селищ, які знаходяться на правом березі Дніпра, якими є: Каміне-Потоцьке, Плахтіївка, Дериївка, Куцеволовка, Мишурин Ріг, Калужино, Дніпрово-Кам’янка, Бородаєвка, Глинське, Пушкарьовка, Шошиновка, Аули, Романкове, Кам’янське289, Тритузне, Карнаухівка, Таромське, Сухачівка, Діївка, Новий Кодак 290. З ним же, безсумнівно, зіллються й селища Лоцманська Каменка і Старий Кодак, які знаходяться нижче Дніпропетровська, на тому ж правому березі Дніпра.
З усього того утвориться одне стоверстне, багатолюдне, багате, блискуче місто, свого роду славний український Манчестер. Індустріалізація, техніка, економіка, культура духовна, культура матеріальна – все у ньому закипить.
Дніпровські пороги, що завжди були великою перешкодою для суден, що йшли Дніпром, тепер зовсім не страшні, тому що всі вони покриті водою після спорудження грандіозної греблі на Кічкасі, нижче всіх порогів Дніпра, що видавали грізне ревіння не сотні тисяч, а мільйони років.
Шість царів, починаючи з Катерини II, боролися з порогами Дніпра, щоб перемогти їх і зробити ріку вільною від каменів для вільного плавання по ній суден. Пороги були нескоримі для царів. Але що було неодолимим для царської влади, те виявилося цілком одолимим для радянської.
Тепер Дніпро, що має нижче порогів шлюзи, які підняли воду у Дніпрі на велику висоту, являє собою вільний і безперешкодний шлях до Дніпровсько-Бузького лиману, з лиману до Чорного моря, прямо морем у Цареград, вліво до берегів Анатолії, вправо до гірла Дунаю. Глибоким, вільним і могутнім Дніпром вже снують скрізь швидкохідні пароплави, легкі катери, важкі парові вантажівки. Вони відвозять багатства і добутки нашого краю до чужих країв, а замість того привозять багатства й добутки чужих країв до нашого вільного, веселого й щасливого краю. І заб’є у нашому місті життя незлічимою безліччю ключів; закипить робота мільйонів людей; з нього поллються широкими потоками найбагатші добутки промисловості; заблищить яскравими променями живопис, народяться світові вчені, з’являться славні, обдаровані багатими даруваннями поети.
1937 р.
