Перебування козаків на Низу після Дмитра Вишневецького. – Козацькі ватажки: Бирута Мадський, Карпо, Андруш, Лесун, Білоус і Лях. – Напади козаків на проїжджих турецько-татарських купців і російсько-татарських гінців. – Політична унія 1569 року Литви й Польщі і становище козацького стану в новій державі. – Заходи польсько-литовського уряду проти козаків і призначення над ними урядового «старшого» Яна Бадовського. – Походи Сверчовського в Молдавію на допомогу господареві Івоні проти турків і дії низових козаків. – Кошові отамани низових козаків Хома Покотило і Самійло Кішка. – Гетьман Богдан Ружинський та його походи у кримські володіння й до берегів Малої Азії; Взяття ним міста Трапезонта й загибель при підриванні фортеці Аслам. – Походи Івана Підкови з козаками в Молдавію. – Успіх Підкови і його загибель. – Наступник Підкови Олександр і дії низових козаків. – Заходи Стефана Баторія проти козаків.
Шлях, намічений князем Дмитром Вишневецьким, але облишений ним через власне безсилля у боротьбі з татарами, не забули козаки і 1568 року вони знову опинилися на Низу й почали тут «перемешкивать», тобто проживати й займатися промислами: «Подданным нашим, тім козакам, которые, с’їхав из замков и украинских городов наших без поволенія и відома нашего господарскаго и старост наших украйных, на Низу, на Дніпрі, в полі и на иных входах перемешкивают. Мы иміем известіе, что вы на тіх поименованных містах живя своевольно у разных входов, подданным царя турецкаго, чабанам и татарам царя перекопскаго, ділая набіги на их улусы и кочевища, большія шкоды и разоренія чините и тім границы государства нашего от непріятеля в опасность приводите». Живучи в полях і на Низу, козаки все ще вважають Низ лише тимчасовим місцем свого перебування і згодом знову повертаються в українські міста. Отже, можна вважати, що на той час на Низу не було ще ні Січі, ні окремого товариства, ні окремих старшин. Після смерті князя Дмитра Вишневецького козаки вдовольняються тим, що нападають на проїжджих торговців і різних гінців, грабують і розбивають їх. Так, одна частина козаків, яка діяла під керівництвом якихось отаманів Карпа, Андруша, Лесуна й Білоуса нижче міста Черкас, нападала там на турецькі й татарські каравани, що йшли з товарами в Москву, а також на кримських гінців, які їздили від хана до польського короля, і на українських солепромисловців, що спускалися з українських міст у турецьке місто Кочубеїв, теперішню Одесу. Інша частина козаків, очолювана отаманом Андрієм Ляхом, спустилася до річки Самари, що впадає у Дніпро вище Кодацького порога, і тут нападала на російських і кримських гінців, а також на турецьких і вірменських купців, які звичайно їздили з послами до Москви й назад у Крим. Саме тоді козаки перейняли московського гінця Змєєва і якогось невідомого кримського посланця з кількома купцями, тридцять купців убили, а трьом відрубали руки за те, що вони купували в Москві литовських полонених.
Тоді ж, 18 січня 1568 року, козаки, за словами українського літописця, під проводом славного воїна і чудового вершника Бирулі Младського вперше вчинили сильний напад на московське військо. Український літописець, очевидно, має на увазі дії козаків у Лівонській війні Польщі з Росією за царя Івана Грозного. Наскільки відомо з інших джерел, на самому початку 1568 року козаки брали участь разом із поляками й гетьманом Ходкевичем в облозі московської фортеці Ули. На цю війну їх найняв сам гетьман, але вони, за його ж словами, дійшли лише до рову фортеці і потім утекли. Зрештою, точнісінько так поводились у той час і поляки. Про дії козаків того часу в інших місцях нічого не відомо. Через рік у Литві й Польщі трапилася подія, яка мала величезне значення для розвитку південноукраїнського козацтва взагалі й запорізького зокрема. Ця подія — так звана політична унія, тобто об’єднання двох держав, Литви й Польщі, в одну, яка сталася 1569 року, за короля Сигізмунда Августа. За цією унією до Польщі, разом із Литвою, було приєднано й Україну на правах вільної країни з вільним населенням: «Яко вольные до вольных и ровные до ровных люди». Так сказано було на папері, але не так сталося насправді. Перейшовши під владу Речі Посполитої, українське населення знайшло тут замість «золотої» свободи безпросвітне рабство. Йшлося насамперед про козацький стан.
Українське козацтво виявилося у Речі Посполитій цілком зайвим станом. Річ у тому, що до того часу в Польщі існувало лише три стани — шляхетський, міщанський і селянський; перший стан був дворянським, другий — промисловим і ремісничим, третій — кріпосним, або хлопським. До жодного з цих станів не можна було прирівняти козаків, оскільки дворяни їх не прийняли, а від міщан і селян вони самі відмовилися. Залишалося поставити козаків окремо, а оскільки певної організації у них не було, і лише вирушаючи в похід, вони обирали собі ватажків, а повертаючись назад, поверталися під владу старост, отож між старостами й козаками постійно виникали сварки й суперечки: старости гнули козаків під свій «регімент», козаки скаржилися на великі утиски й кривди з боку старост. Тоді уряд зробив перші спроби впорядкувати козацький стан і водночас прибрати його до своїх рук. З цією метою через коронного гетьмана Юрія Язловецького козакам оголосили про видачу платні з королівської скарбниці й відразу зробили спробу притягти їх до юрисдикції коронного гетьмана: низові козаки мали визнати владу гетьмана і підкоритися судові й управі особливого королівського чиновника зі званням козацького старшого. Таким старшим і водночас суддею вперше було оголошено 1572 року білоцерківського шляхтича Яна Бадовського. «Визнаючи гідним для цієї справи, — писав універсал Сигізмунда Августа 5 червня 1572 року, — пана шляхтича Яна Бадовського, котрий з давніх часів служив вірно і ревно господареві своєму, гетьман коронний Юрій Язловецький призначив його старшим і суддею над усіма низовими козаками з тим, щоб він кожному, хто матиме справу до козаків і хто прийде з Низу до замків і міст наших, чинив би над ними по справедливості».
Козаки добре розуміли мету дій уряду Речі Посполитої і тому, прагнучи зберегти свою незалежність, хочеш-не-хочеш бралися за зброю і поступово згуртовувалися в сильну й оригінальну громаду, помалу росли у своєму розвитку і тому знаходили в собі сили для боротьби всередині й поза державою. Але Люблінська унія торкнулася й селянського стану південної Русі. Селянство, опинившись під владою Польщі, почало відчувати на собі всі незручності нових державних і громадських порядків. За цих порядків воно втратило особисту свободу через широку Сваволю, якою користувався у Польщі привілейований стан на шкоду непривілейованому, і послідовно втрачало земельні права. Не маючи можливості врятувати особисту свободу і втримати за собою земельні права, селяни виходили зі становища, прямуючи в ряди козацтва, чим значно посилили цей стан.
Розгадавши наміри уряду й посилившись селянським населенням, козаки вже з того часу відчули в собі велику силу, і польсько-литовські королі, вперше зіткнувшись з ними віч-на-віч, були не в силах підкорити їх своїй волі. Зрештою, в цьому випадку багато значила й та обставина, що уряд Речі Посполитої, прийнявши козаків разом з іншими станами України, вже на перших порах став суперечити сам собі. В цьому плані він діяв відповідно до своєї політики й обставин: вбачаючи в діях козаків водночас і користь, і шкоду для Польщі, він у першому випадку давав їм повну волю, а в другому або намагався відвернути їх у інший бік, або погрожував винищити їх до ноги.
У цій суперечності з самим собою полягала й подальша політика польсько-литовського уряду щодо козаків: коли королі потребували їх, то закликали на сцену й заохочували до набігів на татар і турків, коли не потребували, їх оголошували ворогами вітчизни і всіляко утруднювали їхні дії.
Але такі то заохочуючі заклики, то заборонні постанови лише розпалювали пристрасті козаків, збільшували їхню чисельність і змушували багатьох утікати з міст України в пониззя Дніпра. Поляки, які часто самі не визнавали королівського авторитету й діяли на власний розсуд у справах війни і миру з сусідами, також значною мірою сприяли посиленню козаків. Зокрема, 1574 року, тобто через два роки після призначення особливого «старшого» над козаками, польські шляхтичі під керівництвом Сверчовського, поляка з Мазовецького воєводства, ходили походом у Молдавію на допомогу господареві Івоні у його боротьбі з турками. За словами сучасника подій Леонарда Горецького це сталося так.
У невеликій Молдавській державі розгорілася боротьба між двома претендентами на молдавську корону: молдавським господарем Івонею і братом волоського господаря Петром чи Петрилою. Отримавши відмову від польського короля Генріха допомогти проти Петра, підтримуваного турецьким султаном Селімом, Івоня звернувся до поляків, і на його заклик 1574 року з’явився Сверчовський із набраною міліцією з шляхти, яка самочинно зібралася в похід без відома свого уряду, через що польські історики й назвали її «козаками». Ці «козаки» всі до єдиного були поляками й не мали нічого спільного з низовими чи запорізькими козаками, які брали лише опосередковану участь у діях Сверчовського та його сподвижників. Разом із господарем Івонею «козаки» Сверчовського брали участь у здобутті фортеці Браїлова, у розгромі окремого турецького загону під Браїловом, у здобутті фортеці Тягині (Бендер), у розгромі турків під Акерманом, в облозі фортеці Тейниці, у вирішальній битві 9 червня біля річки Дунаю і разом з Івонею відступали від її берегів. Після трагічної загибелі Івоні польських «козаків» частково перебили, частково полонили; серед останніх був і Сверчовський. Власне низові козаки під час подвигів Сверчовського, за словами Мацієвського, розгулювали під командою отамана Фоки Покотила на човнах по Чорному морю і тривожили турків, не даючи їм можливості всіми силами вдарити на Молдавію. Приблизно в цей час по Чорному морю плавав козацький отаман Самійло Кішка, званий ще Кушкою чи Косткою. Але Кішка потрапив у полон до турків і був на турецькій галері близько 25 років, як припускають, до 1599 року.
На цей час козаки були вже досить значною силою, страшною татарам і туркам, жадібною здобичі й подвигів, яка зосереджувалась переважно в пониззі Дніпра, по його островах. Польський літописець XVI століття Мартин Бєльський описує життя козаків того часу з такими подробицями.
«Ці посполиті люди звичайно займаються на Низу Дніпра тим, що ловлять рибу, яку там же, без солі, сушать на сонці і тим харчуються протягом літа, а на зиму розходяться у найближчі міста, а саме: в Київ, Черкаси та інші, заховавши попередньо на якому-небудь дніпровському острові, в потаємному місці, свої човни і залишивши там кількасот чоловік на курені або, як вони кажуть, на стрільбі. Вони мають і свої гармати, частково захоплені ними в турецьких замках, частково відбиті у татар. Спочатку козаків не було так багато, але тепер їх набралося до кількох тисяч чоловік, особливо багато їх стало останнім часом. Вони дуже часто завдають великої шкоди татарам і туркам і вже кілька разів руйнували Очаків, Тягинку, Білгород та інші замки, а в полях немало брали здобичі, так що тепер і турки, й татари остерігаються далеко виганяти овець і рогату худобу на пасовища, як вони пасли раніше, так само не пасуть вони худоби й по той (лівий) бік Дніпра на відстані десяти миль від берега. Козаки найбільше сварять нас із турками; самі татари кажуть, що аби не козаки, то ми могли б добре жити з ними; але татарам вірити не можна: добре було б, щоб козаки були, але треба, щоб вони мали начальство й отримували платню; нехай би вони жили на мисах і на дніпровських островах, яких там так багато і деякі такі неприступні, що якби там засіло кількасот чоловік, то й найбільше військо не справилося б із ними. Серед цих островів є острів, який козаки називать островом Кохання; 1 він лежить між порогами, на відстані 40 миль від Києва, займаючи кілька миль у довжину. Якщо татари помічають, що на цьому острові чатують козаки, то не так сміливо переправляються на наш бік, бо з цього острова можна перешкодити переправі татарського війська через Кременецький і Кучманський броди, якими воно звичайно до нас переправляється. Неподалік цього острова є інший, що зветься Хортицею, той самий, на якому перед тим жив Вишневецький і татарам дуже шкодив, так що вони через це не сміли так часто до нас удиратися; дещо нижче цього острова у Дніпро впадає ріка Тисмениця, на 44 милі від Києва. Є ще третій острів, що називається Томаківкою, на якому найбільше проживають низові козаки, бо він служить їм найміцнішим замком; навпроти нього впадають у Дніпро дві ріки, Тисмен і Фесин, що витікають із Чорного лісу. Є там ще немало інших менших островів, і коли б на них збудувати замки й осадити населення, татари не сміли б так часто вдиратися до нас, але ми чомусь уважаємо за ліпше захищатися від них біля Самбора. Водою також їм (козакам) нічого не можна було б удіяти, оскільки з моря ніякі галери чи боти не можуть пройти у Дніпро з огляду на пороги, яким сам господь бог призначив бути там, і якби не ця обставина, турки б давно навідалися в цей край; козаки ж так звикли до цієї місцевості, що проходять пороги у своїх шкіряних човнах, які вони звуть чайками і на яких спускаються вниз і витягають на мотузках угору проти течії. У таких самих човнах Русь у минулі часи завдавала шкоди грецькому імператорові, підпливаючи часом до самого Константинополя, як про це пише грецький історик Зонара. Мабуть, і тепер козаки б зробили так, аби їх було багато. Тому-то турки й хочуть, аби цей край залишався пустим і незаселеним, щоб вони могли бути безпечними у Царгороді. У цих краях раніше був великий порт у Білгороді, з якого до самого Кіпра пшеницю з Поділля возили; тепер через те місто сухим шляхом на Очаків до Москви ходять лише каравани. З Білгорода пролягає широка дорога, на якій козаки часто турецьких купців розбивають і, якщо бажають здобути язика, то здобувають його переважно там. Якби ми захотіли привести до ладу козаків, то це легко можна було б зробити, — треба прийняти їх на платню і збудувати міста й замки по самому Дніпру та його притоках, що досить легко зробити, бо і дерева, і лісу на островах цілком достатньо, — було б лише бажання до цього; про це дуже мудро казав Ян Оришовський, який довший час був у козаків гетьманом і дуже добре вивчив ті місця: він узявся б за цю справу і виконав би її неодмінно».
На основі висловленого Бєльським бажання про необхідність спорудження на Низу Дніпра постійної фортеці проти татар слід гадати, що на той час, тобто 1574 рік, на Дніпрі ще не було постійної Січі, й козаки лише тимчасово мешкали на острові Томаківці, хоча вже й закладали основи для постійного існування своєї столиці.
1575 року козаки здійснили похід на Крим. На цей раз ними керував князь Богдан Михайлович Ружинський родом із Ружина Володимирського повіту, славний нащадок Гедиміна, великого литовського князя, 2 «муж серця великого», як називає його Папроцький у своєму творі «Раnоszа tо jest Wystawie panow ruskich». Князь Богдан Ружинський став відомий спочатку як начальник польської козацької міліції, що охороняла кордони польської республіки. Побачивши спільність інтересів як прикордонних, так і низових козаків, Богдан Ружинський перейшов до низових козаків, і тут ім’я його як сміливого і мужнього вождя скоро стало відоме і в далекій Москві: «З Москви государ прислав на Дніпро голові, князю Богдану Ружинському та всім козакам дніпровським велику платню і наказ їм: якщо вам потрібно поповнення козаків, то я вам пришлю їх, скільки слід, і селітру пришлю, і запаси всілякі, а ви повинні йти навесні неодмінно на кримські улуси й на Козлов. Голова й козаки взялися государеві міцно служити і дуже зраділи милості государя. Хан, почувши ці новини, скликав на раду князів і мурз і став казати: «Якщо козаки прийдуть, вони перш за все візьмуть Білгород і Очаків, а ми у них за хребтом», але князі й мурзи відповідали на це: «Якщо прийде багато людей на суднах, то міста їх не зупинять; адже козак — собака: коли на них приходять турецькі стрільці й на кораблях, то вони й тут їх побивають і кораблі беруть».
Богданко скористався випадком, коли татари у жовтні 1575 року, за велінням султана Амурата, який мстив Польщі за допомогу Сверчовського Івоні, кинулися в кількості 11 тисяч чоловік «на Русь», вчинили у ній страшні пожежі, захопили в полон безліч християн і погнали їх на переправу до Дністра. 3 З добірною дружиною безстрашних Козаків Богданко увірвався у турецькі володіння за Перекоп, спустошив країну вогнем і мечем, звільнив багато християнських невільників, а спійманих тубільців люто страчував: його козаки виколювали чоловікам очі, жінкам різали груди, дітей безжалісно вбивали. Після походу на Крим Богданко з низовими козаками пішов у відкрите море і, пристаючи до берегів Малої Азії, здобував турецькі міста й винищував у них мешканців. Так він узяв Трапезонт і вирубав його населення, потім оволодів Синопом і зруйнував його дощенту, після чого підходив навіть до Константинополя і «взял под ним многія корысти». Рівно через сто років запорізькі козаки згадували славні походи Богданка й погрожували знову повторити подібні походи на Крим. Повернувшись з моря, Богданко 1575 року здійснив похід на фортецю Аслам-город, збудовану турками для перекриття козакам виходу в гирло Дніпра і в Чорне море, і вдарив на неї з такою силою, що від неї не залишилося й сліду, але й сам загинув тут під час штурму при висадженні фортеці вибухом з підкопу. Про причину такого озлоблення Богданка проти мусульман ні польські, ні українські історики не кажуть, — про це розповідає лише народна дума про Богданка, вказуючи на полонення татарами його дружини і вбивство матері:
«Ой, Богдане, запорожський гетьмане,
Та чому ж ти ходиш в чорнім оксамиті? 4
Гей, були ж у мене гості, гості татарове,
Одну нічку ночували;
Стару неньку зарубали,
А миленьку собі взяли».
Усі описані дії козаків сталися у той період польської історії, який називають міжкоролів’ям (1574-1576), коли з Польщі втік Генріх Анжуйський і згодом замість нього королем обрали Стефана Баторія (1576-1586), талановитого вождя, політика й адміністратора свого часу.
Узявши в свої руки управління Річчю Посполитою, Стефан Баторій серед інших питань внутрішньої політики зіткнувся і з питанням про козаків. Але при всіх своїх адміністративних і державних здібностях Баторій не винайшов у цьому питанні нічого нового порівняно зі своїми попередниками і його стосунки з козаками були суперечливими: то він погрожує дощенту винищити козаків за їхні напади на турецько-татарські володіння, то дає їм повне право на існування, відмовляючись перед турками тим, що козаки не залежать від його влади і складаються з наброду людей усіх національностей. Очевидно, Баторій у цьому випадку діяв, як і його попередники, залежно від загального плину політичних справ.
Щойно вступивши на престол, Стефан Баторій мусив вести боротьбу з жителями міста Гданська (Данціга), які не хотіли визнавати Баторія своїм королем і бажали бачити замість нього на польському престолі австрійського імператора Максиміліана. Тоді Баторій навесні 1577 року розпочав війну з гданщанами, і проти них діяв Ян Зборовський з поляками й козаками. Останні завдали поразки гданщанам під Тщевом, причому 4527 з них убили, тисячу взяли в полон, забрали собі шість прапорів і велику здобич. Схвалюючи дії козаків під Гданськом, Стефан Баторій зовсім інакше поставився до їхнього походу в Молдавію, пов’язаного зі справою Івана Підкови. За словами польського літописця XVI століття Мартина Бєльського, це сталося так.
Серед запорізьких козаків жив такий собі Іван Підкова, на думку одних, двоюрідний брат Івоні, який загинув у боротьбі з Петром, на думку інших, простий селянин. Довідавшись про це, волохи наприкінці листопада 1577 року таємно відрядили до Підкови своїх посланців і через них просили його приїхати до них як спадкового володаря Молдавії і взяти у власні руки «батьківщину», яка дісталася йому від його брата Івоні. При цьому волохи скаржилися на свого господаря Петра за нестерпні кривди і за тісний зв’язок з турками, до яких він відчував особливу приязнь і багатьох із них тримав при своєму дворі. Підкова подякував послам за виявлену йому честь, але погодився на пропозицію не відразу, а спочатку попросив у них ще поради, як би він міг виконати їхнє прохання. Посли повернулися на зад, і незабаром Підкова отримав два листи з печатками багатьох найзнатніших волоських бояр, один для передачі воєводі київському князеві Костянтину Острозькому, а другий — барському старості. У цих листах бояри настійно просили воєвод допомогти Підкові дійти лише до Дніпра, а далі вони будуть самі чекати його в певний день зі своїм військом. З цими листами Підкова приїхав у місто Бар і, вручивши їх старості, мав з ним таємну розмову. Під час розмови староста відверто сказав Підкові, що він радо і просто допоміг би йому, але з огляду на укладений між Польщею й Туреччиною мир він не може зважитися без згоди й наказу короля; зате пообіцяв листовно попросити про це короля, а тим часом радить Підкові погостювати десь у іншому місці, бо, живучи в Барі, він міг би видати себе й тим підняти тривогу в усій Волоській землі. Підкова подякував старості за все і поїхав від нього. Скоро про це довідався такий собі Станіслав Копицький, один із прикордонних панів, який щойно повернувся з поля у Бар; він з’явився до Підкови, привітав його з несподіваним щастям і зголосився допомагати йому, по можливості, у його справі. Підкова щиро подякував Копицькому і попросив його на ділі виконати дану обіцянку, за що, своєю чергою, обіцяв щедро винагородити його, якби Господь Бог дозволив сісти йому у вітчизні на престол, куди закликають його піддані. Тоді Копицький, користаючись добрим ставленням до нього козаків, серед яких був близько 20 років, вирушив до них з усіма своїми грішми, отриманими на службі, і роздав їх козакам. Копицькому допомагав у всьому один волох Чапа, який одружився у Брацлавській волості й тому жив тут. Завдяки старанням Копицького й Чапи навколо них зібралося 330 козаків, винятково добірного люду, гетьманом яких був Шах. З’явившись до Підкови, козаки увірвалися у Волоську землю, але довідавшись, що волоський воєвода Петро виступив проти них великими силами і з багатьма гарматами, яких у них самих не було, повернули, запасшись живністю, назад, вирішивши спробувати щастя іншим разом. Тим часом волоський господар Петро, довідавшись про ці події, послав турецького чауша до галицького каштеляна, який саме повертався від турецького султана після укладення мирного договору, зі скаргою на козаків, які, всупереч умовам миру, знову спустошують султанські володіння і прагнуть посадити на волоському господарстві якогось Підкову. Господар вимагав від галицького каштеляна написати листа польському королеві, щоб він швидше перешкодив цьому, упіймав і покарав за законом Підкову, а над усіма козаками вчинив би розправу; у іншому випадку він погрожував гнівом і немилістю турецького султана. Вимогу Петра галицький каштелян докладно передав королеві. Короля це дуже занепокоїло, і він негайно послав свого коморника з листами до коронного гетьмана і до деяких руських панів, щоб вони постаралися упіймати Підкову і всіх його спільників. Після того гетьман вислав три роти, поставивши старшим над ними свого слугу Боболецького. Боболецький вирушив у Немирів, де досі перебував Підкова, і справді застав його там. Але Підкова вчасно дізнався про це і виїхав із міста, маючи при собі 50 піших козаків з рушницями. Діставшись якогось броду, Підкова став у воді по живіт коням і виставив перед собою стрільців. Коли Боболецький під’їхав до броду й зауважив, яке важке для сутички місце вибрав Підкова, він повернув назад і поїхав у Немирів. Слідом за ним поїхав і Підкова — Боболецький у замок, а Підкова таємно просто в місто. Прибувши у Немирів, Боболецький став вимагати у начальника тієї частини міста, де сховався Підкова, його видачі, але отримав від начальника міста відповідь: «Видати його тобі я не можу, але я не захищаю його; візьми його сам, якщо зможеш». Тоді Боболецький поїхав геть, нічого не вдіявши з Підковою. Після того коронний гетьман доповів королеві, що наздогнав Підкову в Немирові, але намісник брацлавського воєводи (Ян Збаразький) відмовився його видати. Король негайно послав свого коморника до воєводи з наказом видати Підкову. Але поки королівський коморник їхав у Немирів, Підкова уже встиг зібратись і здійснити наїзд на Волоську землю. На допомогу йому прийшов гетьман Шах з 600 козаками, а 400 чоловік залишив на Низу; він вийшов на шлях, званий Пробитим, і привітав Підкову як волоського господаря, наказавши бити перед ним у шкіряні бубни. Козаки провели Підкову до Сорок, де чернь приймала його як свого господаря. Тим часом молдавський господар Петро, довідавшись про все, що сталося, почав готуватися до бою з Підковою, і коли козаки підійшли до Ясс, Петро вишикував значне військо, поставивши на передньому краї своєї раті 500 турків, озброєних стрільбами. Цю обставину відразу помітили козаки й вишикувалися так, що ворожі постріли не завдавали їм жодної шкоди. Хтось відразу пустив чутку, буцімто серед козаків є людина, що вміє замовляти рушничні кулі; насправді ж козаки, помітивши димок від піднесених до зброї гнотів, відразу падали на землю і таким чином ставали невразливими для пострілів. Турки, вважаючи, що козаки вбиті, кинулися на них усією масою, але ті, схопившись з місця, всією силою вдарили на них і зустріли ворога таким щільним вогнем з рушниць, що у неприятелів відразу полягло 300 коней, а решта розбіглася навсібіч. Зазнавши першої поразки, господар Петро замість наказати своїм людям іти в атаку, звелів їм відступити і, не повертаючись у Ясси, пішов до низових земель свого брата, мультяиського господаря, а звідти відправив послів до турецького султана зі скаргою на козаків, підданих польського короля, за те, що вони витіснили його з його власних володінь і віддали їх іншому. На таку скаргу турецький султан відповів господареві: «Я вважаю тебе моїм підданим і посадив тебе для того, щоб ти служив мені там, де я накажу, а ти замість цього вимагаєш від мене служби; тепер я наказую тобі вигнати негідну людину, і якщо ти цього не зробиш, то я зніму з тебе голову, а замість тебе посаджу іншого господаря». Тим часом Шах з козаками щасливо і без втрат посадив Підкову на волоське господарство.
Козаки в’їхали в місто Ясси напередодні свята святого Андрія 1577 року, і Підкова одразу ж випустив на волю всіх полонених, які були в місті, без викупу. Серед них був якийсь Бокі, шляхтич з Волині, проданий туркам татарами; в його гербі був білий топір на червоному тлі, а згори жовтий хрест. Далі Підкова став роздавати найважливіші посади своїм сподвижникам: Шаху доручив весь волоський народ, Чапі — маршальство, керівництво військами й управління двором, Копицького зробив хотинським пиркалабом. Після всього цього він відрядив посла до турецького султана за господарським прапором, але цього посла перехопили в дорозі і не дали йому дійти до султана. Тим часом попередній господар, Петро, зібравши велике військо, рушив до Ясс. Почувши про це, козаки порадили Підкові не чекати неприятеля у замку, а виступити йому назустріч. Підкова послухався поради козаків, і коли Петро був неподалік Ясс, Підкова з козаками й волоським людом виступив проти Петра і вишикував попереду козаків, бажаючи, щоб вони першими вступили в бій; але козаки, не довіряючи волохам, не погодилися на це. Тоді Шах поставив на сторожі кількох козаків, щоб вони самі переконалися у нелукавому ставленні до них волохів: він звелів погнати попереду війська табуни коней і рогатої худоби, бажаючи зрушити цим з місця неприятельську піхоту, а перед стадом дозволив вийти вперед турецьким загонам. Усе так і сталося, і турки так довго гарцювали перед військом Підкови, що козаки стали втрачати терпець і самі почали рватися до бою. Але Шах, бажаючи, щоб турки під’їхали ближче, дещо забарився. І лише тоді, коли турків атакували. Шах звелів скерувати проти них ручну стрільбу. Наслідком цієї битви була поразка однієї частини війська Петра і втеча іншої. Козаки, скориставшись з цього, почали стріляти в худобу, виставлену Підковою; худоба, повернувши назад, почала давити рештки Петрового війська. Підкова, що був на правому крилі, і Шах на лівому швидко помітили це і разом ударили на своїх ворогів; вони з такою силою били й сікли розгублених неприятелів, що поклали на місці значну їх кількість; сам господар ледве встиг врятуватися з рештками війська втечею. Незважаючи на такий результат битви, Підкова все-таки дуже сумнівався, чи зможе він утримати за собою молдавські володіння, тим паче, що йому принесли звістку про значну допомогу, яка йшла до Петра від семигородського господаря Христофора Баторія, брата короля Стефана Баторія. Це діялося за розпорядженням самого короля, який був великим приятелем Петра і бажав, щоб молдавське господарство залишилося за ним. Тому Підкова вчасно виїхав із Ясс, попередньо захопивши 14 гармат, найцінніші речі й великі запаси продовольства. Старий хотинський пиркалаб, якого Копицький вигнав із Хотина і який жив по цей бік Дністра в маєтку Якуба Струся, довідавшись, що Підкова їде з Ясс, потай виїхав зі своєї криївки, раптово захопив Копицького і віддав його своїй сторожі, а потім разом з ним поїхав до свого господаря, але тут зіткнувся з козаками, котрих Підкова вислав назустріч Копицькому, щоб той міг безпечніше їхати з Хотина. Козаки одразу відібрали у пиркалаба Копицького, а його самого порубали на шматки, не пожалівши й жодного з його людей. Наближаючись до Сорок, Підкова міркував, як би йому йти на Низ: їхати полем він побоювався через великі сніги, а повз Немирів остерігався гетьмана і брацлавського воєводи, які за наказом короля намагалися його впіймати. Проти Підкови вийшов гетьман, але бачачи, що в нього дуже мало людей, не схотів нападати, міркуючи, що він і без пролиття крові захопить його у свої руки. Брацлавський воєвода Ян Збаразький, будучи в Немирові, запросив до себе кількох козаків разом з їхнім гетьманом Шахом. Тут воєвода оголосив їм про ті неприємності, які він мав від короля, не почуваючись ні в чому винним, через Івана Підкову, якого козаки вели на молдавське господарство, даючи цим привід турецькому султанові порушити мир. Воєвода порадив козакам серйозніше поставитися до цієї справи й не гнівити короля, а Підкові радив їхати до короля й виправдати свій вчинок, запевняючи, що такого лицаря, як Підкова, король прийме вповні милостиво.
Воєвода навіть узявся провести Підкову до коронного гетьмана, а гетьман проведе його до короля. Козаки переказали ці слова Підкові, отож Підкова охоче прийняв пропозицію і вирушив з воєводою до гетьмана, подарувавши першому 12, а другому 2 гармати. Гетьман відіслав Підкову до Варшави, але король прийняв його неприхильно, звелів посадити до в’язниці, надягти на нього кайдани і приставити сильну сторожу. Довідавшись про це, турецький султан послав до Баторія свого чауша і через нього став вимагати видати Підкову йому. Стефан Баторій, хоч і не виконав вимоги султана, але, на догоду йому, звелів відрубати Підкові голову, що й було виконано у місті Львові 1578 року. Польський король на той час готувався до війни з російським царем, тому визнав за необхідне убезпечити себе з боку турків, для чого і стратив Івана Підкову. Після страти Підкови козаки, помщаючись за його загибель, десь віднайшли його брата Олександра і з ним знову вдарили на Молдавію, і знову вигнали Петра з князівства. Але цим разом уже самі турки розбили козаків, багатьох з них забрали в Царгород, а виставленого ними претендента на молдавський престол, Олександра, посадили на палю.
Така сміливість з боку козаків пояснюється частково тим, що у своїх набігах на турецькі володіння вони знаходили співчуття не лише простого українського населення, а й знатних польських панів. Зокрема, турецький чауш, який приїжджав до польського короля 1578 року з вимогою видати Підкову, поскаржився на брацлавського воєводу Яна Збаразького і шляхтича Филона Кміту за те, що вони утримують у своїх володіннях козаків, здійснюють з ними напади на турецькі володіння і завдають туркам великих збитків. Оскільки з цього приводу Порта заявила нову вимогу, король Стефан Баторій відрядив до низовиків особливих комісарів на чолі з Яном Тарлом, які мали на меті вивчити питання про шкоди, завдані козаками татарам і туркам, і упокорити козаків; але відряджені комісари після довгих суперечок з козаками не змогли провести слідства і повернулися до короля ні з чим.
Король намагався зняти з себе усяку вину за дії козаків і, посилаючи навесні того ж 1578 року свого посла Мартина Броневського у Крим, звелів йому стосовно козаків сказати так: «Якщо козаки нападуть на татарські улуси, то це буде напевно без нашого відома: ми не лише не бажаємо їх утримувати, а навпаки, бажали б винищити, але у нас у тих місцях немає стільки військової сили, щоб справитися з ними. Для досягнення цієї мети ханський посол радив нам, по-перше, заборонити українським старостам давати їм селітру, порох, свинець і продовольство; по-друге, не дозволяти козакам жити в українських селах, містах і замках; по-третє, запросити старших козаків на королівську службу. Спробуємо, чи можна їх прихилити до себе».
Не вдовольняючись цим, Стефан Баторій послав універсал до своїх прикордонних старост із докором за те, що вони діють разом з низовими козаками, дають їм у себе притулок і разом з ними ходять у турецькі володіння: «Не вперше вже я переконував панів старост не переховувати у себе низовиків і не постачати їх порохом, свинцем і продовольством; але вони мене не слухали і тим накликали спустошливий набіг татар на прикордонні місцевості. Останнім часом ханський посол прямо вказує, що ватажки низовиків Шах і Арковський зимували один у Немирові, а другий у Києві, і при цьому заявив, що ніякі подарунки не можуть втримати татар від наїздів, якщо козаки не припинять турбувати їхні володіння. За такого стану справ звеліли ми Костянтину Костянтиновичу князю Острозькому, київському воєводі, щоб він, виконуючи свій договір з перекопським царем, вирушив до Дніпра і прогнав звідти розбійників козаків, а хто з них потрапить йому до рук, карав би смертю. Всім же українським старостам наказуємо сприяти в цьому князеві Острозькому і так само ловити й карати смертю запорожців, коли вони розбіжаться з пониззя Дніпра». Про вжиті заходи проти козаків Стефан Баторій повідомив кримського хана, але відразу ж заявив, що він не певен, чи низовики після повернення посланого проти них князя Острозького знову не зібралися на Низу, оскільки вигнати козаків з «диких місць» досить важко, тим більше, що їх підтримує Москва, у чиї землі вони нерідко відходять, рятуючись від переслідування поляків. Незважаючи на захопи Стефана Баторія, низовики не припинили своїх походів за Перекоп у татарські володіння і ходили з новими претендентами на престол у Молдавію, наприклад, з Петром Лакустою, волохом, що називав себе сином страченого турками Олександра. Квітня 17 дня 1579 року низові козаки отримали особливий універсал. У ньому король, називаючи козаків запорізькими молодцями, твердив, що оскільки вони вступили на королівську службу, то зобов’язані вірно служити королю й Речі Посполитій і у всьому коритися черкаському старості, який є їхнім начальником. Вони ж не чинять так і вже втретє здійснюють похід у Молдавію, чим порушують мирний договір Речі Посполитої з Туреччиною. Тут же король запевняв, що новий претендент на молдавський престол, який називає себе сином Олександра, — ошуканець і самозванець; вказував їм Замість Молдавії на Росію, куди б вони могли ходити без перешкод і здобувати там більше слави, ніж у Молдавії; а на завершення вимагав повного послуху до себе, погрожуючи в іншому разі позбавити їх майна і життя. Але знаючи з досвіду, як козаки на Низу приймають королівські універсали, Стефан Баторій не обмежився погрозами: він винайшов засіб, як знесилити і зменшити кількість низових козаків шляхом формування у Речі Посполитій так званих вибранців. Вибранцями назвали піхоту, що складалася за рішенням сейму з кожних двадцяти ланових людей по одному чоловікові. Вибори проводилися у кожному місті, містечку й селі і неодмінно за добровільним бажанням людини. Кожен вибранець, що погоджувався на королівську службу, мав споряджатися власним коштом — мати певного кольору одяг, рушницю, шаблю, сокиру, порох, свинець, і мусив з’являтися у призначене місце чотири рази на рік до ротмістра чи поручика.
Натомість його звільняли від усіх громадських податків і повинностей у мирний і воєнний час. Отже, вибранцям не треба було задля заробітку йти за пороги, на пониззя Дніпра, у Великий Луг і тим збільшувати чисельність низового чи вільного козацтва. Однак, не дбаючи про цей захід, низові козаки по-старому продовжували тривожити татар і турків своїми набігами, і 1579 року кримський хан, відряджаючи свого посла до Стефана Баторія, знову поскаржився через нього на козаків. На цю скаргу король відповів, що козаки — люди вільні, тому приборкувати й карати їх, як людей вільних, і важко і не випадає, хоч він усіма засобами намагатиметься стримати їх від набігів на татарські володіння. На підтвердження своїх слів король у січні 1580 року розіслав із Варшави універсали до урядовців і шляхти Київського, Подільського, Волинського і Брацлавського воєводств, наказуючи їм відвертати «свавільних» людей від вторгнення у турецькі володіння.
Досить прохолодний тон відповіді польського короля кримському ханові з приводу скарги останнього на козаків пояснюється самими обставинами в Польщі. В цей час (починаючи з 1579 року) Польща вела так звану Лівонську війну з Москвою, тому дуже потребувала козаків. Протягом усієї Лівонської війни козаки допомагали полякам, здобуваючи біля Полоцька замки Красне, Великолуцьк, Усвят, Туровлю, Нісцерд під керівництвом Франциска Сука, якихось Микити й Бирулі, беручи язиків при поході до Веліжа на Двіні, й особливо відзначилися біля Стародуба наприкінці 1580 року. Тоді ж, за словами польського літописця Бєльського, низові козаки зі своїм гетьманом Яном Оришовським вдерлися у московські землі і завдали там великої шкоди: вони спалили місто Стародуб і з великою здобиччю повернулися назад.
Повернувшись з Лівонського походу, козаки знову зосередили свою увагу на Крим, де на той час після смерті Девлет-Гірея ханом став Мехмет-Гірей. Бажаючи попередити внутрішні міжусобиці в Криму, Мехмет-Гірей виступив проти двох своїх молодших братів і змусив їх тікати «в поля». Але в полях їх, після довгих поневірянь, схопили козаки й відіслали до черкаського старости, князя Михайла Вишневецького.
1582 року кримський хан знову повторив скаргу на козаків, хоч скаргу цю, як здогадується польський літописець, викликало те, що турецький султан саме збирався у похід на Персію, тому особливо домагався усунення козаків з пониззя Дніпра. Стефан Баторій знову послався на те, що козаки люди вільні і впокорювати їх дуже важко. На це ханський посол сказав, що коли король не втихомирить козаків, то перекопський цар не стане утримувати миру з королем, а вдереться у Польщу. Почувши це, Стефан Баторій після від’їзду посла кинув на Поділля 22 роти кінноти для попередження вторгнення татар. Але татари цього разу не напали на Поділя, а козаки того ж 1582 року напали на ханських послів, що поверталися з Москви у Крим, і пограбували їх. Хан через свого посла став вимагати від Стефана Баторія відшкодування і заявив, що він чекає відповіді, сидячи на коні, і якщо король відмовиться, негайно вдереться у Польщу з сорока тисячами татар. На таку мову король відказав, що він не збирається відповідати за козаків, бо серед них стільки татар, скільки й людей інших націй, і що на погрози хана він готовий виставити власне військо. І справді, бажаючи попередити хана, Стефан Баторій наказав коронному гетьманові Замойському збирати війська, і коли гетьман оголосив похід, до нього з власними полками приєднався і князь Костянтин Острозький. Бачачи таку рішучість з боку польського короля, татари не зважилися напасти на польські прикордонні володіння, хоч вже підійшли до Дніпра і вчинили набіг на Поділля. Щоб уникнути в майбутньому сутички з турками й татарами, король знову наказав прикордонній сторожі не допускати козаків до походів проти мусульман, але в середині того ж 1582 року, після так званого Запольського перемир’я, коли було оголошено про закінчення війни Польщі з Росією, у якій українські козаки брали активну участь, маси цих звиклих до війни людей почали залишати свої оселі на Україні й перебиратися на пониззя Дніпра. Король, ще не знаючи задуму козаків, особливо вихваляв їх за подвиги в російсько-польській війні й 1583 року рекомендував радним панам козаків як людей, котрі виявили особливу доблесть, якій мають дивуватися й прийдешні покоління: «Треба, — казав король, — щоб на них звертали особливу увагу».
Тим часом козаки, зібравшись на пониззі Дніпра й умовившись із прикордонною шляхтою, того ж 1583 року кинулися у Молдавію і спустошили її, а потім вдерлися у кримські володіння й відразу здобули фортецю Ягорлик і пограбували місто Тягиню. Довідавшись про це, король наказав прикордонному війську ловити й заковувати козаків. Козаки, своєю чергою, дізнавшись про королівський наказ, вжили своїх заходів: Київським воєводством вони пройшли в межі Московської держави і врятувалися там від переслідувань, лише частину з них спіймали і позбавили волі, закувавши в кайдани. Після цього Стефан Баторій, бажаючи вигородити себе перед турецьким султаном, поспішив сповістити його, що набіг на турецькі міста вчинили люди свавільні, яких будуть суворо судити, а їхню здобич і відбиті гармати повернуть назад туркам. Султана дуже втішила така запобігливість, хоч він і вимагав жорстоко покарати винних у руйнуванні Тягині і навіть пригрозив королеві, що в майбутньому відповість війною на подібні напади з боку козаків.
Чи не щорічні набіги козаків на турецькі й татарські володіння, а отже, й постійні погрози Польщі з боку Туреччини й Криму давно вже змушували короля Стефана Баторія вживати рішучих заходів проти козаків, і якщо він відкладав запровадження серед козаків суворої дисципліни, то робив у цьому випадку поступку обставинам і потребам республіки.
Усі українські літописці приписують запровадження серед козаків «кращого ладу» королеві Стефану Баторію і відносять це до 1576 року, тоді як польські літописці XVI століття або зовсім мовчать про це, або обмежуються лише натяками, як робить це у своїй хроніці Бєльський. Під 1578 роком він записав усього два рядки, що король Стефан Баторій заспокоїв країну від турків, татар і козаків, яких лише підтягнув, поставивши над ними гетьмана Оришовського герба Правдич. Такий же невиразний натяк подає у своєму універсалі від квітня 17 дня 1579 року і сам король Стефан Баторій з приводу нападу козаків з Петром Лакустою на Молдавію: «Оскільки ви вступили на нашу службу, то зобов’язані вірно служити нам і Речі Посполитій» та ін.. Тому сучасні історики й дослідники України датують урегулювання козаків, проведене Стефаном Баторієм, різними роками, але найвірогіднішою є все-таки дата «1583 рік». Що козацької регуляції не було 1576 року, видно з наведеної вище інструкції Баторія своєму послові Броневському, котрий їхав до Криму 1578 року: у ній король звелів повідомити Мехмет-Гірея, що він, за порадою самого ж хана, спробує запровадити лад у козаків, але що з цього вийде, не знає й сам. Так само є підстави вважати, що й 1581 року такого впорядкування у козаків ще не було, оскільки спійманих на той час у диких полях двох кримських царевичів, які втекли від хана Мехмет-Гірея, козаки передали черкаському старості, князю Михайлу Вишневецькому, а якби існував окремий козацький уряд, вони б мали передати їх власному начальству. Оригінальна грамота про козацьку реформу не збереглася, але її наводить у своєму універсалі 1655 року гетьман Богдан Хмельницький, датуючи 1576 роком. Суть реформи переказують усі українські літописці більш або менш повно, але загалом справа стосується одного.
«1576 року король польський Стефан Баторій, бачачи у козаків велику проти турків і татар хоробрість і відвагу, дав їм кращий лад: визначив їм гетьмана і старшину, дарував прапор, булаву, бунчук і печатку з військовим гербом, на якій зображено лицаря з мушкетом на правому плечі, з лівою, спертою на лівий бік, із шаблею при тому ж лівому боці і з рогом для вогнепального пороху і з перекривленим ковпаком на голові; крім того, після гетьмана король призначив їм обозного, двох суддів, писаря, двох осавулів, військового хорунжого й військового бунчужного, полковників, полкових старшин, сотників і отаманів; не дав лише король гармат козакам, тому що козаки, руйнуючи турецькі й татарські міста й фортеці, самі здобули собі гармати. Влаштувавши козаків, король звелів їм бути на сторожі проти татар у всій готовності біля дніпровських порогів; розмірковуючи ж про їхню хоробрість, він передбачливо зауважив, що буде від цих юнаків колись Річ Посполита вільною. Водночас король запровадив і запорізьким козакам кошового отамана і всю їхню старшину й надав, як і гетьманові, військові клейноди, лише на печатці їхній перед лицарем додав устромленого списа, що означає пильного воїна. Поза цим усім він, крім давнього складового 5 козацького міста Чигирина, дав ще низовим козакам для прожитку місто Терехтемирів з повітом і монастирем для влаштування у ньому хворих і на війні поранених. І всім козакам, як городовим, так і запорізьким, визначив платні по червінцю в рік та по кожухові, чим козаки довший час дуже тішилися».
Так розповідає про козацьку реформу короля Стефана Баторія один з українських літописців. Детальніше про це йдеться у грамоті Стефана Баторія 1576 року кошовому отаманові Павлюку, наведений згодом в універсалі Богдана Хмельницького.
Детально і старанно цю грамоту розглянув російський історіограф XVIII століття Григорій Міллер і виявив, що вона містить пізніші вставки й додатки, що не відповідають хронологічним даним. Зокрема, з грамоти Сигізмунда III черкаському старості Олександру Вишневецькому «про заснування на пустому урочищі, званому Чигирин», відомо, що це місто засноване 1589 року, три роки після смерті короля Стефана Баторія. Так само несвоєчасним є надання козакам міста Самари, оскільки його і 1576 року, і навіть значно пізніше зовсім не було, адже 1594 року німецький посол Еріх Лясота, який їхав по Дніпру до запорожців і зупинявся у гирлі Самари, жодним словом не згадує про існування при цій ріці міста Самарь, хоча про всі примітні місця й урочища протягом усієї своєї подорожі Лясота розповідає особливо детально й на диво точно. Академік Г. Міллер вважає, що місто Самарь запорожці отримали вже за гетьмана Богдана Хмельницького. Окрім того, дивно припускати існування зимівників у Запоріжжі за гетьмана Прецлава Лянцкоронського, — існування їх можливе лише за умови осілості козаків, а за часів Лянцкоронського про таку осілість не могло бути й мови. Не можна не звернути уваги й на те, що в цій грамоті козаки, які жили в українських містах, і козаки з пониззя Дніпра змішуються в одне, і центральне місто перших віддане разом з тим і другим, тоді як запорожці не могли довести своїх прав на володіння згодом навіть рікою Самарою, не кажучи вже про землі вище Самари, а тим більше на містечко Терехтемирів, що лежить вище Черкас і Білої Церкви й дещо нижче Києва. Нарешті, у грамоті Стефана Баторія, як передано її в універсалі Богдана Хмельницького, є і явні суперечності: грамота то дає землі козакам у таких розмірах, у яких вони здавна володіли ними по Дніпру, то у пізніших границях, коли козаки межували з татарськими кочовищами.
Але сумніваючись в деталях грамоти Баторія, дослідники все-таки не сумніваються у проведеній королем реформі козаків. Суть реформи полягала в тому, що король ввів на Україні так званий реєстровий список, куди було наказано вписати лише 6 тисяч козаків; за цими шістьма тисячами уряд лише й визнавав право на козацтво як вільний стан, а всі, хто був понад цю кількість, відраховувалися від козацького стану й переходили у стан людей посполитих. Внесені у реєстр 6 тисяч козаків поділялися на шість полків: Черкаський, Канівський, Білоцерківський, Корсунський, Чигиринський і Переяславський: кожний полк ділився на сотні, сотні — на околиці, околиці — на роти. Полкам належала земельна власність з поселеннями, яка давалася на ранг або чин кожному старшині, тому мала назву рангової землі. Всім реєстровим козакам визначили платню грішми й сукном; 6 їм видали особливі військові клейноди; було визначене центральне місто Терехтемирів, з монастирем, шпиталем і суміжною землею; у місті Батурині вЬни отримали дозвіл мати власний судовий трибунал; замість старости й воєводи призначили особливого «козацького старшого», зобов’язаного коритися польському коронному гетьманові, козаки звичайно звали його гетьманом. Крім «старшого» решту старшин — полковників, суддів, осавулів, писарів — козакам дозволили обирати самим. За цією реформою козаки мали утримувати окремий гарнізон у Терехтемирові і сторожу з 2 тисяч чоловік за порогами Дніпра.
Реформа Баторія мала подвійну мету: з одного боку король, вносячи у реєстр козаків, хотів зробити їх слухняними своїй волі і, так би мовити, знешкодити їх для держави; а з другого боку, даючи козакам власну організацію і визнаючи за ними право на станове існування, король розраховував використати їх як бойову і завжди готову до походів силу проти одвічних і страшних ворогів Речі Посполитої татар і турків. Отож, навряд чи справедлива та загальноприйнята думка про реформу Баторія, буцімто визнаючи права на існування б тисяч козаків і викидаючи за рубіж їхню масу, король тим самим у майбутньому хотів зовсім знищити козацтво. Це важко припустити хоч би тому, що в особі козаків король Стефан Баторій мав постійне, а не тимчасове й випадково набране військо, яке в будь який час можна було протиставити мусульманам та іншим ворогам Речі Посполитої. Стефан Баторій міг прагнути лише до того, щоб знешкодити дії козаків, а не до того, щоб викоренити їх без сліду. Для запорізьких козаків реформа короля Стефана Баторія мала те важливе й вирішальне значення, що з неї власне й починається окреме існування низових козаків: увівши реєстр, Стефан Баторій поклав початок поділу українських козаків на городових, чи українських, званих ще реєстровими, і низових, чи власне запорізьких, козаків. Лише з цього часу з’являються фактичні вказівки на існування у низових козаків Січі у значенні ядра чи столиці низового товариства й кошових отаманів у розумінні головних і ні від кого не залежних начальників низового війська.
Але, крім поділу українських козаків на городових і низових, рішучі заходи короля Стефана Баторія для упорядкування козацького стану мали, як і Люблінська унія, ще й те значення, що збільшили чисельність низових козаків і дали їм можливість діяти з цього часу сміливіше, ніж досі: багато українських козаків, невдоволених розпорядженням короля, не потрапивши в королівський реєстр, утекли на пониззя Дніпра, і, будучи порушниками королівської волі, не могли вже повертатися назад у міста України і мусили залишатися на Низу. Перебуваючи там, вони мимоволі формувалися в окремі невеликі гурти, громади або курені, що початково були своєрідними земляцтвами: курінь Батуринський, тобто громада земляків з-під Батурина; курінь Канівський, тобто земляки з-під Канева; те саме можна сказати і про курені Крилівський, Переяславський, Полтавський, Уманський, Корсунський, Кальниболотський, Стеблівський, Донський та інші. Із дрібних груп чи куренів склалася згодом більша одиниця громади, так званий «вельможний Кіш славних низових козаків». До його складу входили люди різних народностей, не виключаючи навіть татар і турків, але переважаючим елементом були українці із ближчих до запорізьких степів подніпровських міст Черкас, Канева, Крилова, Києва та інших. Наплив українців у Запоріжжя, що значно посилився з часу Люблінської унії 1569 року, ще більше зріс за часів козацької реформи короля Стефана Баторія.
«Таким чином запорізьке козацтво, — зауважує спеціальний дослідник питання зародження козацтва, — виникло під сукупною дією тих самих факторів, які створювали й українське козацтво, і хоча вторинність формації, що супроводжувалася деякими окремими умовами, надавала запорізькій громаді особливого характеру, але загалом запорізьке козацтво було продуктом тих самих первинних причин, що й козацтво українське. Привнесений Люблінською унією у південноруські краї новий суспільний лад, вивищення одних класів населення над іншими, приниження й поневолення вільного населення степової смуги змушували це останнє шукати виходу у втечі; пусті місця за порогами дали притулок цим утікачам, а близькість татар зробила можливим їхнє незалежне існування тут, оскільки в цих місцях брати земельні ділянки, через небезпеку з боку татар, особам шляхетського стану було невигідно. Умови розселення і сусідство татар ще більше позначилися на побуті запорізького козацтва. Людей, які покидали населені місця, переважно у степовій смузі, і йшли в степи за Синюхою і Орілдю як колонізатори, приходило порівняно до просторів краю небагато, а татари були безпосередніми сусідами. З огляду на пристосування до умов місця за порогами мусило зародитися своєрідне напівкочове колонізаторство. Саме такими колонізаторами-напівкочовиками ми й бачимо запорізьких козаків у перші часи існування запорізької громади. Та найпершим фактором утворення запорізького козацтва було сусідство з татарами. Запорізьке козацтво є переважно наслідком зіткнення двох різних племен, двох несхожих культур: з одного боку, племені й культури слов’ян, зокрема південноросів, з другого — племені й культури тюркської, зокрема кочових татарських орд. Ці племена, проживши здалека одне від одного свою історичну долю і ставши тепер сусідами, були різні за расою, за внутрішнім складом, за способом життя, тож неминуче мусили прийти до ворожих стосунків між собою. Кримські орди систематично з року в рік здійснюють набіги на південноруські землі. Грабунок і спустошення цих земель, ясна річ, викликає тут роздратування, що змушує відплачувати своїм переслідувачам тим же. Зустрілися дві ворожі одна одній сили: народ слов’янського кореня, осілий, котрий пройшов уже кілька стадій культури, і народ тюркського кореня, напівкочовий, який перебував на стадії примітивної культури. Кожна з цих сил, міцна по-своєму, у боротьбі з іншою використовувала ті засоби, які в неї були. Татари ордами нападають на південну Русь — осіла Русь висуває для боротьби воїнів-козаків; набіги татар продовжуються, і відсіч, пристосована до культури, побуту і внутрішнього ладу, що склався у державі на даний момент, ускладнюється: в українській козаччині, в процесі її подальшого розвитку, виділяється і складається в особливий тип — запорізьке козацтво».
Перебуваючи у безпосередньому сусідстві з татарами, запорізькі козаки запозичили від них значно більше, ніж козаки городові чи українські. Від татар, зокрема, запорожці перейняли такі назви, як кіш, отаман (правильніше одаман), осавул, товмач, чауш, чабан, бунчук, буздиган та ін. Водночас запорізькі козаки перейняли й гоління голови, крім чубів, 7 східні шаровари, широкі кольорові пояси, сап’янові чоботи з гострими носками, високі гостроверхі шапки, сукняні жупани східного крою; навчилися готувати собі бринзу, пастрьому чи в’ялене м’ясо, бузу — напій з кислого молока тощо. Почавши з ролі промисловців, торговців (чумаків), рибалок, здобичників, низові козаки поступово дійшли до ролі захисників віри Христової проти мусульманства і православної проти католицизму, а разом з тим охоронців проти турків і татар слов’янської народності. Вже 1610 року запорізькі козаки казали про себе, що вони «з давніх часів», вступаючись проти поганського народу за православну віру, часто втрачають здоров’я і життя своє у війні з татарами й турками, звільняють з неволі народ християнський, здобувають багато турецьких і татарських язиків і полонених на користь короля, Речі Посполитої, сенаторів і панів коронних, задля хвали божої, милості храмів господніх і розмноження народу християнського, чим завжди надавали й надають послугу вітчизні своїй, «не лютуючи о здоровьі и животі своем». З тих часів, як низові козаки взяли на себе роль захисників віри й вітчизни, вони стали в очах своїх одноплемінників лицарями церкви, правди й честі, стали безсмертними в очах багатьох поколінь і з цим іменем увійшли на сторінки слов’янської чи взагалі світової історії.
Примітки:
- До цієї назви пасує Кухарів острів, що лежить між порогами й вище острова Хортиці
- П. Новицький висловлює припущення, що Богданко Ружинський мав і друге ім’я, Михайла по батькові Остаповича; звичайно ж його називають Богданом Михайловичем
- За словами М. Бєльського, приводом для походу Богданка у Крим було вторгнення татар за Дніпро й захоплення ними біля Синяви до 50 тис. християн
- Після наїзду татар на Україну 1575 року, коли потрапило в полон тридцять п’ять тисяч жителів, посли українських провінцій, за словами сучасного історика Ожельського, прибули на сейм у жалобі
- Тобто міста, в яких складали артилерію і продовольство
- 1584 р. в Луцькому замку, у церкві Івана Богослова, було складено кілька шматків сукна, приготованого для козаків
- У Середній Азії, в Кафірістані, мужчини племені сіяк-пуші й тепер голять собі голови, за винятком круглого місця, близько 3 дюймів діаметром, на тім’ї, де залишають волосся рости вільно
