Узагальненим символом народної пам’яті про переможців у битві з фашизмом став Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років, який споруджено над Дніпром у Києві. За 20 років його відвідали 17 мільйонів чоловік із 170 країн.
В реаліях сучасного життя, коли офіційна історіографія Великої Вітчизняної війни, що базувалась на старих ідеологічних стреотипах, зруйнована, а нового іпоки що не створено, меморіал на київських кручах є не лише величним Храмом солдатської доблесті і слави, але й тією інституцією, яка покликана на основі документів задовольнити попит людей, особливо молоді, до правдивої інформації стосовно героїчних і трагічних сторінок найстрашнішого військового протиборства XX століття.
У 1994 році музей пережив своє друге народження. Протягом двох з половиною років у відповідності з науковою концепцією тривав активний пошук правдивих підходів до показу історії війни в умовах нової України. Напередодні 50-річчя визволення України від фашистських загарбників оновлену експозицію було урочисто відкрито. Думка про неї була одностайною: в столиці України створено музей історії війни сучасного рівня.
Стрижневими напрямами нової експозиції стали: Україна і український народ у боротьбі з фашизмом, їх вклад у досягненні Перемоги, дружба народів, інтернаціональний характер Перемоги, роль солдата як її головного творця. Вся експозиція переконує відвідувачів, що війна – це неприродний стан людини, і жодні її цілі не можуть виправдати численні жертви, які неминуче вона несе. Ці підходи дозволили максимально «олюднити» експозиційні зали, широко використати предмети воєнного побуту, різного роду реліквійні матеріали, що мають яскраві «легенди». Багато з них вміщено на символічній «Дорозі війни», котра проходить через усі зали і тематично та емоціонально їх об’єднує. Це ми вважаємо вдалою знахідкою творчого колективу.
Понад 12 тисяч реліквій нової експозиції – це тисячі доль мужніх, вірних синів і дочок нашої Батьківщини, які кували Велику Перемогу. І творці меморіалу, добре це розуміючи, зробили все можливе, аби музей став унікальним пам’ятником, який покликаний зберегти і возвеличити безсмертний подвиг нашого народу у боротьбі з нацизмом, викликати глибоку повагу до покоління переможців, віддати данину пам’яті мільйонам полеглих.
Нова експозиція музею достойно вписується у національно-державну структуру суверенної України. Саме це стало головним показчиком при наданні Указом Президента у 1996 році музеєві статусу Національного.
Звичайно, охопити усі сторони багатогранної діяльності в сучасних умовах досить непросто, тому науковці музею – у постійному пошуку. Вони розуміють, що на об’єктивний показ заслуговують рівною мірою не лише «вигідні», але й «тіньові», важкі сторінки війни – такі, як проблема радянських військовополонених і тих, хто пропав безвісті, зазнав горя і лиха у концтаборах. Наші співробітники, які віддають меморіалові увесь, свій досвід і пломінь своїх сердець, не припиняють пошук матеріалів з цих питань. Так, значна робота була проведена по створенню каталогів рукописних журналів славутського «Грос-лазарета», де потай від наглядачів вівся облік загиблих і померлих тут наших полонених, розповсюдженню дих списків по країнах СНД. Сотнї вдячних листів одержав музей від рідних і близьких полеглих, котрі нарешті взнали, де знайшли останній «притулок» їх родичі.
Хоча в цілому нова експозиція завершена і позитивно оцінена як керівництвом, так і широкою громадськістю, все ж вона не може бути чимось кінечним, остаточним. Вона потребує подальшого вдосконалення, доповнення, як це було, наприклад із останнім, 14 залом. Остаточно його було обладнано вже після здачі головної експозиції.
Скінчились дороги війни. Фашизм розгромлено. Здобута важка Перемога, ціна якої лише для України коштувала майже 8 мільйонів кращих синів і дочок. Битва за свободу і незалежність відійшла в історію, але у вічній пам’яті народу .війна не закінчилася. Саме це стало лейтмотивом залу. Усіх, хто входить сюди, приголомшує тиша. «Стіна пам’яті», на якій вміщено п’ять тисяч фотографій фронтовиків із фондів музею. Навпроти «Стіни-пам’яті» – знімки солдатських вдов. Посередині залу – 27-метровий «Стіл-тризна» з атрибутами солдатського побуту, похоронками. Під дахом журавлиний клин із плащ-палаток і квітчастих материнських хусток, котрими за народною традицією пов’язували під час похорону. Байдужим цей зал нікого не випускає.
Меморіальний комплекс на берегах Дніпра працює на мир, злагоду, зміцнення інтернаціональної дружби. Це – величний пам’ятник мужності і героїзму покоління сорокових. А, як відомо, пам’ятники – свідоцтво нашого ставлення до минулого. Це своєрідна ланка у ланцюзі, який не закінчиться, допоки існують такі святі поняття як Батьківщина, Честь, Обов’язок, Пам’ять.
Генерал-лейтенант О. С. Артьомов, Генеральний директор НМІВВВ, кандидат історичних наук
Джерело: Музей на межі тисячоліть: минуле, сьогодення, перспективи. (Збірник тез доп. та повід. міжнародної наук. конференції, присвяченої 150-літтю від дня заснування Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І. Яворницького). – Дніпропетровськ, 1999. – 177 с.
