Народній музей в Катеринославі, порівнюючи з другими російсько-українськими музеями, не є такий давній: він збудований в 1905 році заходами Катеринославського губернського земства на спомин місцевого земського діяча, О. М. Поля. О.М. Поль був в історії т. зв., Новоросійського краю дуже видатна особа. Він винайшов близько с. Кривого Рогу залізну руду, після чого довго, гаряче й уперто домагався од російського державного уряду з’єднання залізною дорогою Криворіжського району з донецьким районом, де були великі поклади кам’яного вугілля, без підвозу якого до Кривого Рогу не могло бути розробки залізної руди. Далі він же здобув на Катеринославщині асбест, цеб-то гірний лен, графіт, чи хоч аспид, гранат, малахіт. Укупі з тим той же О.М. Поль зібрав чималу колекцію місцевої старовини, яку він або купував у різних осіб, або ж викопував з могил, яких так багато по нашому краю.
Після смерті О.М. Поля в 1890 р. Катеринославське губернське земське зібрання зробило постанову вшанувати ім’я такого діяча пам’ятником тільки не таким, які звичайно ставляться, а музеєм, маючи на меті між іншим і те, що в той музей неминуче попаде і вся та колекція древностів, яку небіжчик зібрав на протязі усього свого життя.
Будування музею було скінчено в 1905 році, а колекція небіжчика О.М. Поля, як виявилось, далеко була од музею. Пішла навіть чутка, що спадщиця колекції має намір продати її в Англію, в Лондонський Королівський Музей. Чим же тоді і як наповнити великі залі нового музею в Катеринославі.
Зроблено було постанову урядити в Катеринославі археологічний з’їзд. На той з’їзд скликати російських та закордонних археологів, розкопати кілька могил в різних місцях Катеринославщини, здобути, якомога більше, церковної старовини, закупити, де можна, приватні колекції древностів, стягти звідусіль побільше етнографічного матеріалу, зібрати старі архівні документи і все те виставити в новому будинку музею. Усе було зроблено в широкому масштабі. Бракувало тільки колекції древностів самого небіжчика О.М. Поля. Як тільки до неї не підходили місцеві власті, вона усе ж таки не давалась їм у руки. Тільки після закриття археологічного з’їзду і після довгих заходів пощастило колекцію О.М Поля перевезти до музею. Тим часом розкопки могил в різних місцях Катеринославщини і після археологічного з’їзду робились, як і до з’їзду археологів; з церков, як і раніш, відбиралися для музею усякі коштовні речі; добувалась старовина за гроші; добувалась вона також, як казали колись запорожці, і “штучним” образом”.
Так катеринославський музей імені О.М. Поля все більше і більше збагачувався і поширювався. За часів Радянської влади для музею настали гарячі й багаті жнива. В останні роки він здобув собі стільки добра, що тепер правдиво вважається майже першим музеєм на Україні, уступаючи по значінню хіба музеям Москви та Петербургу в Росії.
В музеї, як було, так і тепер дев‘ять відділів: передісторичний, скіфський, грецький, тюркський запорожській, церковний, етнографічний, природничий, архівний.
Опріч того, в музеї багата книгозбірня спеціяльно для археолога та природника. В передісторичному відділі велика сила різного кам’яного знаряддя — сокир, молотків, ножів, точильних камінів, усякого посуду з каміння, землі, глини без орнаменту і з різним орнаментом, починаючи од самого примітивного “нігтьового” й кінчаючи складним орнаментом “ялинкою”.
Найбільшу частину цього коштовного й багатого матеріалу добуто з могил кам’яного віку, яких так багато насіяно на степах минулого Запоріжжя, що на сто могил в якій-небудь місцевості запевно вісімдесят могил будуть кам’яного віку, неолітичної доби. Немало також цього матеріалу знайдено на місцях передісторичних стоянок та майстерень. Одну з таких майстерень знайдено в самому Катеринославі, в так званому Потьомкінському саду. Другу знайдено на острові Стрільча Скеля, супроти третього дніпрового порога, Лоханського.
В тому ж таки передісторичному відділі багато усяких речей з бронзи. Мечі листовидні, з обох боків гострі, кельти, цеб-то невеличкі з двома вушками для прив‘язування ручки лопатки —копати землю. Сокири, серпи, фібули, або застібки для плащів, обручки, чи хоч браслети, гладенькі, або ж з змійками на обох кінцях або скручені спіраллю. Люстерка різної величини, з орнаментом і без орнаменту, з ручкою і без ручки. Між іншим на ручці одного великого люстерка досить гарно зроблені лев та дикий кабан.
Де-що із усього цього багатства викопано на місцях майстерень бронзового віку, яких недавно знайдено на Катеринославщині.
Одна така майстерня найдена в хуторі Іванівці, Верхньодніпровського повіту, коло садиби землевласника Ераста Бродського, за 10 верстов од залізничної станції Ерастовки. То була велика майстерня, в якій знайдено багато різних бронзових речей, а вкупі з ними і так звані матриці, цеб-то формочки для вливання в них ростопленного металу — міді та олива, з яких потім того виходили серпи, кинджали, кельти, шпильки до голови і также інше.
Друга така майстерня бронзового віку знайдена була на острові Таволжанському, що стоїть серед Дніпра, супроти с. Августиновки Катеринославського повіту.
В скіфському відділі звертає на себе особливу увагу невелика срібна таріль з чудовим орнаментом. На лицевій стороні тарілі, як раз по середині, сидить скіф верхи на коні. Вище цього скіфа-вершника фігура скіфа, який схилився внизу і лагодить свій лук. Далі направо фігура оленя, трохи попсована тоді як копали могилу. Ще далі три фігури баранів коло дерева, а за ними пречудова фігура коня, якого веде скіф, держучи в лівій руці спис. Нарешті, фігура лева, який ухопив за шию оленя і пригнув його до землі. Усі фігури зроблені дуже гарно. На всьому почувається рух, експресія і рука видатного майстра. І манера виробу і сама композиція фігур нагадує нам усе те, що вироблено на відомих скіфських вазах із Чортомлицької та Куль-обської могили.
Також мимоволі звертає на себе увагу кожного одвідача музею великий бронзовий казан, 19 вершків заввишки, 16 1/2 вершків в діаметрі, на десять відер води, викопаний в могилі коло великого села Токмаківки Катеринославського повіту.
Це один з тих великих метальових казанів, про які каже ще отець історії Геродот: «Коли скіфи задумають принести жертву своїм богам, то вони роблять слідуюче: обдирають жертовну животину, счищають м’ясо з кісток і кладуть його в казан свого роблива, коли такі попадуться під руку; найбільш вони схожі на лесбійські чаші».
Єсть також багато других, золотих, срібних, бронзових речей, яких викопано на Катеринославщині. Так: перстені, сережки, пречудові золоті з каміннями намистечка, золоті дитячі дзвоники і таке інше.
В Грецькому відділі багато різних речей з глини, камінню, міді, бронзи, золота. Єсть бронзовій барельєф Геракла, бронзові статуетки Сатира, Кинокефала, бронзова миска молодого Діониса (Вакха), глиняна маска Пана, терракотова группа Ероса та Психеї, терракотові статуетки хлопчика, який душить орла, крилатої дитини, що сидить на вівці, вагітної жінки в плащі з дитиною на руках, жінки з яблуком в лівій руці, скіфа в гостроверхому ковпакові на голові.
З дрібних речей — золоті сережки, перстені, фібули, або застібки, монети, багато усяких намистечок із скла, яшми, сердолику, геширу, янтарю, гірного хрусталю.
Дуже багато усякого посуду — вази, амфори, лекитоси, унгвентарії, або флакони, ампули, епіхізиси, або ж глечики, прохуси, ритон, патери, фіали, або кубки, лекани, гибрії, скифоси, лакримарії, абсльозниці, лямпочки, алабастри — всього цього досить багато.
В Тюркському відділі велика сила різного матеріалу, викопаного з могил місцевого краю. Мало хто з російських археологів звертай увагу на численні могили тюрків-кочовників, які колись мешкали в наших степах. Більшість археологів хапалась за скіфські могили, де багато коштовного та показного матеріалу. Отже ніде стільки не зібрано могильного матеріалу для змалювання побуту тюрків, цеб-то хазар, печенігів, тюрків та половців, або кулганів, як в Катеринославському музеї. Тут тюрк і дома, і в степу, і на війні. Тут він і сам, і вся його худоба, цеб-то кінь, корова, коза і його манастать, і його озброєння, і колісниця, які клались з ним у могилу. Тут і його багата, парчева та шовкова одежа, в якій він був одягнутий на той світ, і самий каюк, в якому він, замість труни, був покладений у могилу. Тут іноді і монети з вірною датою, з якої видко, коли саме жив на світі той кочовник-тюрк.
А ось тобі і портрети умерших тюрків, так званих кам’яних баб, які звичайно ставились на могилах небіжчиків: умер чоловік, висікали з камінню фігуру чоловіка і ставили її на могилу над прахом чоловіка; умерла жінка, висікали фігуру жінки і також ставили зверху могили небіжки. А той кам’яний портрет чи чоловіка чи жінки, однаково звався на тюркській мові «баба», цеб-то «предок». Початок тих кам’яних «баб» — далеко-східній край Сибіру, росквіт, найкраща обробка — Славяно-сербський та Бахмутський повіт був. Катеринославської губернії.
На підставі цього матеріалу історик може намалювати правдиву і яскраву картину життя тюрків, які жили в наших степах, запевне мали вплив на наших предків і самі од них могли чимало чого позичити, тим паче, що наші давні літописці так мало нам сказали про побут цих самих тюрків.
В Запорожському відділі цілі скарби усякого добра. Тут і одежа червоні та сині жупани із тонкого сукна, шовкові, шалеві слуцького та перського виробу пояси, сукняні, червоного цвіту, з турецького кармазину шаровари, на які пішли дванадцять аршин сукна, «штани, як казали запорожці, з достатку». Далі багата козацька зброя — гармати, можчири, цеб-то мортири, мушкети, тромблони, пістолі, списи, шаблюки, келепи, або ж бойові гостроносі молотки для рукопашного бою, натруски, порохівниці з вирізаними на них роками та прізвищами майстрів і з різними, дуже гарними й затійними орнаментами, із яких можна скласти цілого альбома певного народного українського орнаменту.
До зброї належали також сідла, чудові чапраки, розшиті сріблом та шовком, вуздечки та рондики з дорогими камінцями та з золотими бляхами.
Опріч того, булава, перначі та палиш, – ознаки влади кошового, полковника та інших високих чинів на Запоріжжі.
Тут портрети видатних осіб запоріжського війська, які здобули собі слави, або дома, в Січі, або ж а полі, на війні.
Ось два портрети братів — Якова та Івана Шиянів, які зробили за свій кошт в церкву іконостас «Сей патреть снято съ ктитора Йвана Шыяна и поставлена злЬсь при томь мъстъ, гдъ труды его всему обществу на иконостасЬ видны, 1784 года генваря 9 числа».
Так написано на одному портреті; так само написано і на другому, тільки замісць ймення «Іван» поставлено «Яків».
Обидва брати без борід, з вусами, у одного на голові чуприна, у другого чуприни немає, один узутий в червоні чоботи, другий у чорні, один з шаблею в руці, другий без нічого, у одного шапка у руні, у другого надіта на палицю, на кожному зверху сукняний жупан, а під жупаном шовковий «з травами та розводами» каптан.
Як шо який-небудь історик, або археолог, або ж художник, а чи який артист захотів би дізнатись у шо і як саме одягались та узувались запоріжці, то подивись на портрети братів Шиянів і побачиш усе до найменшої дрібниці.
Хто писав ці обидва портрети з братів Шиянів, невідомо.
А ось портрет запорожського полковника Павла Руденка, писаний в свої часи художником Боровиковським. Це найдорожчий із усіх портретів. Він мимоволі звертає на себе увагу кожного, хто вступає в запорожський відділ музею. Полковник Руденко намальований в шапці в сукняному жупані і в шовковому білому каптані, в чорних чоботах, з палицею в руці. Після скасування Січи полковник Руденко правив за пана маршалка Алексапольського, тепер Новомосковськом повіту, Катеринославської губернії, був навіть і за бургомістра в Полтаві, і в ті часи, видимо, художник Боровиковський і писав з нього портрет.
Єсть ще портрети гетьманів Хмельницького та Мазепи, полковників Коллака, Миклашевського, Кисіля, Гонти, обозних Василя та Стефана Родзинки.
Єсть ще цілих п’ятнадцять портретів так званого Мамая. Мамай був запорожський козак половини ХVIII століття і уславився тим, що скрізь, де тільки міг, губив усіх, хто не був козаком, або мужиком, особливо ненанидів дуків, він усе награбоване добро роздавав бідним людям. Після того як пани спіймали Мамая і скарали його, завився другий козак Харченко, який, користуючись славетним іменням свого попередника, теж назвався Мамаєм і довго робив те ж, що робив і справжній Мамай.
Через те портрети Мамаїв широко були росповсюджені, до одного Мамая додавалось ще кілька козаків; малювався степ, товсте, велике та гілясте дерево; на гільці дерева порохівниця: до дерева прив’язана коняка; тут же коло дерева, на землі, сидить Мамай і грає на кобзі, перед ним пляшка горілки і чарка-корячок, або ж михайлик, а в самому низу картини ще й вірші:
«Се козак запорожський,
Ні об чим не туже:
Як люлька є й тютюнець,
То йому й байдуже.
Він тільки те й знає:
Коли не п’є, так воші б’є,
А все не гуляє».
На де-яких картинах вірші довгі, складні й дуже сміхотворні. Серед самої кімнати в запорожському відділі стоять дуже гарні арабського виробу скрині, оздоблені перламутрами та слоновою кісткою, з яких дуже штучно та красиво пороблені сонце, зорі, ялинові шишки, високі вазони і в вазонах розкішні квітки.
Велике диво в запорожському відділі — це ще люльки козацькі; їх тут не десятки, а цілі сотні. І перепаяні, і пенькові, і сталеві і слонової кости, оброблені золотом, сріблом, міддю, обсаджені каменями самоцвітами, склом різного цвіту, іноді з короткими чубуками, а іноді з чубуками три аршини завдовжки.
Єсть і тавлинки для табаку та ще й з датами різних років XVIII століття. Не одною тільки люлькою утішався запорожець: де-які і тютюн курили і табаку вживали. «Ріжок (набитий табаком) мозок прочищає, а люлька душу звеселяє» — казали в такім разі запорожці.
Теж немалу втіху находили запорожці і в горілці. А ось і штоп горілки, викопаний в могилі запорожця. Штоп давнього виробу темно-зеленого скла був запечатаний смолою, під штопом лежала мідна монета 1736 року. Для проби із штопа улито було одну чарку — горілка дуже смачна, дуже кріпенна.
Перелічити усе добро, яке виставлене в запорожському відділі, дуже трудно. Одно тільки можна сказати, що історик Запоріжжя ні в якому іншому музеї не найде стільки козацького добра, як в Катеринославському Народньому Музеї.
В Церковному відділі теж дуже трудно перелічити усе те, що в ньому є. Одних церковних чаш більш дев’яноста, євангелій більше ста.
Єсть велике євангеліє, яке важить пуд і п’ятнадцять фунтів; воно надруковане в Москві в 1745 році, оправлено в срібну оправу густо через огонь позолочену і прикрашену розкішними емалями та каміннями самоцвітами, офіроване в запорожську церкву с. Романкова запорожським козаком Савкою Соломкою.
Рядом з таким великим євангелїєм лежить євангелій звичайного розміру, та тільки воно не друковане, а рукописне помічене 1592 роком. Це так зване учительне євангеліє; до нього ще прикладено апокрифи про богородицю та Миколу чудотворця: о ньому багато і окремих слів і цілих виразів українських і через це воно дуже корисне для кожного лексикографа, а найбільш українського. Його розглядав і ним користувався відомий російський учений, славист, академик В.М. Перетц.
Велике вражіння робить катапетасма, цеб-то шовкова завіса на царські врата з трьома величезними і показними фігурами Василія Великого, Григорія Богослова та Івана Золотоустого. Усі постаті на завісі написані олійними фарбами ї зроблені з обох боків, через що їх бачили і ті, які стояли в середині церкви, і ті, які були у вівтарі. Завісою дуже був захоплений відомий російський професор А.В. Прахов, великий знавець церковної старовини, який доводив, що він ніде не бачив такої завіси за все своє життя.
Чимало єсть також і образів, які звертають на себе увагу кожного одвідача музею.
Тут же ікона Євстафія Плакиди в великих оленячих рогах замісць звичайних рямців. Про Євстафія Плакиду існує така легенда; пішов він у ліс на полювання, довго в лісі полював, нарешті заблудився і ніяк не міг вибратись з густого та великого лісу. Знесилений од голоду, він упав навколюшки і почав гаряче молитися Богу. Бог почув його молитву, послав йому оленя і той олень, з хрестом між рогами, вивів ловця з лісу, після чого Євстафій Плакида, римський вояка, не будучи християнином, прийняв христову віру. Запорожці написали образ святого Євстафія І, замісць рямців, вставили його в великі оленячі роги у купі з головою оленя. Цей образ висів на Іконостасі в церкві села Зеленого, і звався у селян «рогатий бог». Єсть ще й такий образ: намальована на холсті зовсім нагая жінка з довгим волоссям; перед нею стоїть обернувшись спиною, в широченних червоного кармазину шароварах, з чуприною на голові, запорожець; він підняв угору очі й каже: «Не введи мене во искушеніє, но избави мене от лукавого».
Супроти цієї ікони висить ікона на великому холсті: «Вінчання богоматері», з одного боку богоматері стоїть архангел Михаїл, а з другого — Варвара великомучениця, яка писана з цариці Катерини. Св. Варвара — точнісінько тобі цариця Катерина, горда, велична, пишна.
Ця ікона із походної церкви, яка слідувала за царицею Катериною, коли вона з Київа приїздила до Катеринославу в 1787 році, а з Катеринославу удалась до Криму, після чого повернула назад до Полтави, Харкова, Москви й Петрограду.
Повертаючись назад, цариця подарувала увесь Іконостас своєї похідної церкви гр. П. Завадському, де він і зберігся в церкві с. Паньки, Новомосковського повіту Катеринославської губ. Усі образи для тієї церкви писав відомий художник Левко Боровиковський. Не так давно місцевий священник Микола Аврамов підмалював увесь цей іконостас і згубив його на віки, опріч трьох ікон, які ще не були підправлені і попали до міста Катеринославу в музей.
Серед інших ікон звертає увагу ікона народження богоматері, чудового італійського письма XVIІ віку. По техниці, по композиції та по яркості красок — це дуже хороша та дорога картина.
В етнографічному відділі – одежа, обув‘я, усяка домова манастать, цеб-то: миски, ложки, кочерги, чаплії, заслінки, скрині; потім різна інструментація шевців, ткачів, ковалів, шапувалів, далі вози, плуги, борони; опріч того, неводи, риболовні сітки, рогелі, хватки, верші. Усе те, що треба для селянина, і чи той селянин українець, росіянин, німець, болгарин, волох, грек, усе те більш-менш зібрано по губернії і виставлено в музеї. В деяких селах Катеринославщини дівчата та молодиці здавна та тепер розмальовували й розмальовують у себе сухими фарбами коміни, сволоки, слухові вікна, скрині і таке інше. Розмальовка робилася дуже ярко, цвітисто і складно, найбільше квітки, трава, деревце, рідко птах, або чоловік. І це є справжня народня художня творчість. Таких малюнків зібрано в музеї до тисячі. На це ще, оскільки відомо, ніхто із українських етнографів не звертав уваги і не збирав такого матеріалу. Тільки незадовго до війни приїздив з Петрограду до Катеринослава відомий український етнограф професор X. К. Вовк і здивований тим, що він побачив в місцевому музеї, вивіз і собі для був, столичного Музею Олександра ІІІ-го декілька зразків такого малювання.
Тут же багато виставлено глиняних, полив’яних та розмальованних мисок, полумисок, глечиків та кухликів.
Коло цього посуду, виставлений український весільний стіл, на якому лежать коровай, лежинь, шишки, а зверх його уткнуте у глечик з пшеницею ще й гільце або вільце, без якого не буває ніякого весілля.
А далі од весільного столу — там ціле зібрання писанок з різним орнаментом: бочоночки, ялинки, грабельки, гарбузячий цвіт, сорок вісім клипців, баранячі роги, стрючки, повна рожа, качині шийки, звізда, заячі вушка і таке інше.
Писанки — це теж дуже коштовний і цікавий матеріал для того, хто інтересується чисто народньою художньою творчістю. Це надзвичайний продукт народньої творчости, яка росповсюджена скрізь, де живуть слов’яни. Коли пильно додивляєшся до малюнків на цих писанках, то мимоволі будеш уражений і правильністю, і художністю, й великою різноманіттю мотивів, які часто мають свій початок в дуже давні дохристиянські часи.
Орнаментика писанок, яка виникла із художніх потреб чоловіка, звернула на себе увагу різних учених, українських, російських та чужоземних археологів та етнографів, які написали про те декілька коштовних дослідів, а проте ті досліди ще далеко не останнє слово науки про писанки.
В природничому відділі — рослина і живина, чи, як там кажуть, флора й фауна місцевого краю. Тут і звірі, і птацство, і гади, і комахи. Єсть сім’я вовків, дикі коти, дикі кози, лисиці, зайці, бабаки, харсуни, видри, ласки і другі.
Із птацетва — дрохви, орли степові, орли-грифи, орлани, баби-птиці, колпиці, лебеді, павичі, качки, журавлі, стрепети, пугачі, круки. Опріч того, безліч усякої дрібноти — соловейки, синички, сплюшки, жайворонки, посмітниці й інші.
Із гадів — чорні гадюки, сірі гадюки, ужаки, полози, жовто-брюхи. Єсть один жовтобрюх трохи не три аршини завдовжки, якого піймали у дніпрових плавнях, де річка Підпільня і де коло берега річки була остання, так звана, Нова Запорожська Січа.
Єсть і всякі павуки, наприклад: каракурт, цеб-то чорний павук, або вовк-павук, невеличкий, чорний, лиснючий, як тая доспіла тернина, а в тім дуже страшний і згубний: од нього гинули цілі стада скоту. На щастя він з’являється в степу, не що літа, а через десять, п’ятнадцять років, періодично.
Усі ті звірі, усі птахи, гадюки, комахи виставлені в музеї не по казенному, як звичайно, одно за одним, порода за породою, а так, як вони живуть в своїй природній обставі — в лісі, в траві, в норі, в дуплі дерева, на гілках дерева, на скелі, в річках, озерах.
І вся та обстава коло звіря, чи птиці, а чи гадюки зроблена не тільки гарно, а, певно, артистично рукою талановитого, щирого, безутомного, тепер уже умерлого, а проте на віки незабутнього співробітника музею, М.І. ПІдосинникова.
В архівному відділі — багато різного архівного матеріалу, тільки він не з так давніх часів — XVII, XVIII і початку XIX століття. Цей матеріал ще жде своєї розбірки і свого опису і через те спинятися на ньому і казати про те, яку він має вартість, ще передчасно.
Стаття: Д.І. Яворницького
Видання: Червоний шлях. — 1923. — № 3. -С. 153-161.
